Ім'я файлу: тема 12 doc 2018.doc
Розширення: doc
Розмір: 198кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Криміналістичне дослідження документів.doc
Розширення: doc
Розмір: 198кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Криміналістичне дослідження документів.doc
Тема 12. ДОКАЗИ ТА ДОКАЗУВАННЯ
1. Поняття та види доказів
2. Доказування
3. Засоби доказування
4. Забезпечення доказів
1. Поняття та види доказів
Перш ніж ухвалити судове рішення, суд повинен бути певний, що встановлені ним обставини відповідають дійсності. Як же суду забезпечити таке пізнання?
Якщо подіїї, які відбуваються в цей момент і носять довготривалий характер можна дослідити, то події що відбулись до порушення права чи в момент такого порушення, можна дослідити не безпосередньо, а опосередковано на підставі свідчень про них. Знайомство зі сторонами, огляд на місці доказів – це єдині випадки безпосереднього пізнання. В більшості випадків суд пізнає необхідні факти і явище не прямо, а опосередковано за допомогою доказів.
Відповідно до ст. 76 ЦПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
В теорії цивільного процесуального права, для кращого виявлення окремих особливостей доказів, їх класифікують. За характером звязку доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази на відміну від прямих не мають безпосереднього зв’язку із шуканим фактом, тому дозволяє лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.
За процесом формування даних про факти докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.
У науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів - за джерелами, за допомогою якого суд їх одержує, особисті і речові. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових доказів відносяться ті докази, зміст яких, міститься у певних об’єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа (речові докази, електронні).
2. Доказування
Поняття доказування. Вирішення цивільної справи та відповідно прийняття обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов’язки сторін. Всі ці моменти можуть бути з’ясовані лише внаслідок доказової діяльності, метою якої є всебічне і повне з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин.
Доказування в цивільному процесі включає в себе дві невід’ємних складових. З однієї сторони це є діяльність суду та учасників справи, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої – пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльністю, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки.
Суб’єкти доказування. Сторони, подаючи докази, реалізовують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом..Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, органи та особи, яким надано право свертатись до суду в інтересах інших осіб. Тобто, процесуальним законом визнається право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК) та розподіл обов’язків по доказуванню (ст. 81 ЦПК). Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації своїх прав по доказуванню доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не прийматиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову позивачу чи, навпаки, для відповідача – задоволення заявлених до нього позовних вимог.
Суд безпосередньо не приймає участі у зборі доказового матеріалу. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 7 ст. 81 ЦПК).
Етапи доказування. Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності з приводу кількісного складу стадії (етапів) такої діяльності. Виділяють такі етапи:
- формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;
- збір та подання доказів;
- дослідження доказів;
- оцінка доказів.
Предмет доказування визначений ст. 77 ЦПК і ним є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, можу бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в даному конкретному випадку.
Отже, предметом доказування виступають:
- обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову);
- обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);
- інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Правильне встановлення предмету доказування сприяє визначеності подальшому процесу доказуванню щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:
- загальновідомі факти;
- преюдиційні факти;
- факти, що презюмуються;
- визнані факти.
Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й усьому складові суду, який розглядає справу. Визнання факту загальновідомим і як такого, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (Ч. 3 СТ. 82 ЦПК).
Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні факти та правовідносини.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою(Ч. 4-6 ст. 82 ЦПК).
Водночас, дано норма встановлює, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду. Обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, підлягають доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом.
Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є правові норми, які встановлюють загальне правило поведінки, від якого у певних умовах може бути здійснений відступ. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію) не зобов’язана доводити відповідну обставину. Так, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода повинна бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак, вони, у свою чергу, можуть доводити обставини, які можуть бути підставою для звільнення їх від відповідальності.
Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1 ст. 82 ЦПК).
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, яке призводить до припинення провадження у справі.
Збір та подання доказів. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність. Подання доказів здійснюється шляхом їх передачі до суду.
Законом встановлено строк подання доказів. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку можуть прийматися тільки, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, має складнощі із збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів судом повинно бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони, а також обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів, винна особа може бути притягнута до відповідальності.
Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Це здійснюється у процесі судового розгляду справи. Дослідження відбувається за допомогою передбачених законом засобів (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які досліджувались судом.
Оцінка доказів – це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об’єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності.
Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов’язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.
Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті з них, які мають зв’язок з фактами, які необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК).
При розгляді цивільної справи головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ст. 160 ЦПК).
Належність доказів судовою практикою, що склалася, зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні, визнавши доказ, таким, що не відносяться до справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки, та означає, що виключається можливість посилання на нього у судовому рішенні.
Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.
Складовою правила про допустимість засобів доказування є його формування з додержанням встановленого законом процесу. Так, наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення, про те які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не будуть мати сили доказу.
Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін.
Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.
Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них можна віднести наступні:
- докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності (ч. 3 ст. 212 ЦПК);
- докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів (ч. 1 ст. 212 ЦПК);
- внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК);
- при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;
- ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 212 ЦПК)
Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.
1 2