Міністерство освіти і здоров’я України Дніпродзержинське медичне училище
Самостійна позааудиторна робота студента
Дисципліна: Історія медицини і медсестринства
Виконала: Студентка
ІІ курсу Групи СС-15/14
Рябова Анастасия
Викладач:Попова О.В
2015
Тема 1: «Хвороби первісних людей»
Зміст
Вступ
Розділ 1. Становлення первісного суспільства і первісного лікування
Розділ 2. Лікування в первісному суспільстві
2.1. Історія первісного суспільства
2.2. Періодизація і хронологія первісної ери і первісного лікування
2.3. Джерела по історії первісної ери і первісного лікування
2.4. Дані письмових джерел
Розділ 3. Первісні лікарі
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
В наші дні, коли у всьому світі на перший план виходить пріоритет загальнолюдських цінностей, підготовка лікарів у всіх країнах світу немислима без широкої гуманітарної освіти і розвитку історичного мислення, без плідної наукової співпраці між народами різних держав.
Викладання усесвітній історії медицини закладає основи цих понять, вводить студентів в світ їх майбутньої професії, підвищує рівень загальної і професійної культури, виховує відчуття професійної лікарської етики.
Медицина як область людської діяльності і культури по суті своїй глибоко інтернаціональна: всі народи світу більшою чи меншою мірою внесли і продовжують вносити свій вклад до її розвитку, в становлення сучасної медицини і міжнародної співпраці в області охорони здоров'я. Історія медицини — яскраве свідоцтво все зростаючої єдності людського суспільства, що розвивається. Її вивчення неминуче наводить до розуміння глобальності загальнолюдських проблем і завдань в області медицини і охорони здоров'я населення, а у результаті — до усвідомлення власної відповідальності за долі нашої планети, до пошуків доріг і засобів їх рішення.
Як галузь науки історія медицини вивчає закономірності розвитку і історію лікування, медичних знань і діяльності народів світу впродовж всієї історії людства (з прадавніх часів до сучасності) в нерозривному зв'язку з історією, філософією, природознавством, культурою, складовою частиною якої вона є.
Як учбова дисципліна історія медицини — самостійний предмет, який вивчається на кафедрах (курсах) історії медицини вищих медичних учбових закладів в нашій країні і багатьох зарубіжних країнах. Невелика тривалість цього курсу не дозволяє вміщати в нього величезний фактичний матеріал по історії окремих медичних спеціальностей, та це і не входить в його завдання, — адже ще древні греки знали, що «учень — це не судина, яку потрібно наповнити, а факел, який потрібно запалити».
Розділ 1. Становлення первісного суспільства і первісного
лікування
Перехід від найближчих предків людини (австралопітеков) до підродини гомінід (тобто людей) довгий еволюційний процес, який протікав протягом мільйонів років і завершився, як показують археологічні дослідження, на рубежу третинного і четвертинного періодівУ встановленні кордону між тваринним світом і людиною існують два підходи: антропологічний і філософський.
У основі антропологічного підходу лежить біологічна своєрідність людини, його морфологічна відмінність від найближчих до нього предкових форм. Ця відмінність визначається гомінідною тріадою:
1) прямоходінням, або біпедією;
2) вільною кистю з великим пальцем, що протиставляється , здібною до тонких трудових операцій;
3) відносно крупним високорозвиненим мозком.
Ознаки гомінідної тріади остаточно сформувалися не одночасно, а на різних етапах еволюції.
Згідно з сучасними палеоантропологічними даними перша ознака гомінідної тріади — прямоходінням — склався вже у найближчих предків людини — австралопітеків (більше 2 млн. років тому, в кінці третинного періоду). Прямоходіння створило передумови для розвитку трудової діяльності і, таким чином, з'явилося вирішальною ознакою гомінідів. Іншими словами, в процесі еволюції прямохождіння випереджало становлення трудової діяльності: спочатку австралопітеки стали прямоходячими, а потім гомініди (тобто люди) почали створювати перші знаряддя праці (на відміну від точки зору Л. Моргана: людина встала на ноги для того, щоб звільнити руки для гарматної діяльності) .
Друга ознака гомінідної тріади — розвинена кисть — сформувався на рубежі нижнього і середнього палеоліту, до часу виникнення роду Homo (300/200 тис. років тому).
Становлення третьої ознаки — високорозвиненого мозку — за часом було ще тривалішим: маса мозку наблизилася до сучасної на стадії пізніх палеоантропів (близько 50/40 тис. років тому), тоді як вдосконалення його структури продовжувалося впродовж всієї історії роду Homo. Таким чином, формування гомінідної тріади, а отже, і людини сучасного вигляду — неоантропа (Homo sapiens), остаточно завершилося близько 50/40 тис. років тому (див. таблиці. 2 і 3).
У основі філософського підходу до визначення критеріїв людини і його виділення з тваринного світу лежить соціальне єство людини — його гарматна (або трудова) діяльність, мислення, мова, суспільні стосунки.
Розділ 2. Лікування в первісному суспільстві
2.1 Історія первісного суспільства
Історія людства починається разом з виникненням людини на Землі. Сучасна історична наука визначає в розвитку людства дві ери: 1) неписьменну історію (первісна, або докласова, ера) і 2) письмову історію людства (з IV тисячоліття до н. е.).
Історія первісної ери вивчає людське суспільство від виникнення людини (більше 2 млн років тому) до формування перших цивілізацій (IV тисячоліття до н. е.). За своєю тривалістю первісна ера охоплює більше 99% всієї історії людства (див. таблиці. 1). Все подальші періоди історії (стародавній світ, середні століття, нова і новітня історія) займають не більше 1 % історичної дороги людства.
Не дивлячись на відсутність писемності (і письмовій історії), історія первісного суспільства є невід'ємною складовою частиною всесвітньо-історичного процесу розвитку людства і не може визначатися як до історія, або праісторія, а первісна людина — як доісторичний.
Первісно-громадських буд є універсальними: через нього пройшли всі народи нашої планети без виключення. У його надрах складалися вирішальні передумови для всього подальшого розвитку людства: гарматна (або трудова) діяльність, мислення і свідомість, мова і мови, господарська діяльність, соціальні стосунки, культура, мистецтво, а разом з ними лікування і гігієнічні навики. Аналіз їх розвитку від самих витоків має важливе практичне значення для формування концепції історичного розвитку медицини в цілому.
2.2 Періодизація і хронологія первісної ери і первісного лікування
У історії первісної ери виділяють три етапи: становлення первісного суспільства (понад 2 млн. років — 40 тис. років тому назад); розквіт первісного суспільства (40 тис. років тому — X тисячоліття до н. е.); розкладання первісного суспільства (з X—V тисячоліть до н. е.)
Відповідно історичним етапам умовно визначаються три періоди в розвитку первісного лікування:
1) становлення людини, первісного суспільства і первісного лікування, коли відбувалося первинне накопичення і узагальнення емпіричних знань про природні лікувальні засоби (рослинного, тваринного і мінерального походження);
2) лікування в період розквіту первісного суспільства, коли розвивалося і затверджувалося цілеспрямоване вживання емпіричного досвіду колективного лікування в соціальній практиці;
3) лікування в період розкладання первісного суспільства, коли разом із зародженням класів і приватної власності йшло становлення культової практики лікування (що зародилася в період пізньої родової общини), продовжувалося накопичення і узагальнення емпіричних знань лікування (як колективного досвіду общини і індивідуальної діяльності лікаря).
2.3 Джерела по історії первісної ери і первісного лікування
Вивчення розвитку лікувальної діяльності людини в різні періоди історії не однакова і, як правило, знаходиться в зворотній залежності від давності епохи. Найбільш складна реконструкція історії первісного суспільства: воно не залишило письмових джерел, а осмислення археологічних і етнографічних даних має сповна об'єктивні труднощі і вимагає того, що постійного передивляється наших вистав у зв'язку з новими науковими відкриттями.
Достовірні наукові знання про лікування первісної ери базуються на даних археології і етнографії, палеопатології і палеоботаніки, палеоантропології і палеопсихології.
Дані археології . Основними речовими джерелами первісної історії є: знаряддя праці, залишки первісних споруд, святилища, поховання і останки людини, предмети первісної культури.
Археологічні знахідки, що є у розпорядженні учених, складають лише нікчемну частину тих предметів, якими користувалася первісна людина. Причини цього двоякого роду. По-перше, археологичєєкая вивчена на різних континентах неоднакова. По-друге, надбанням археології стає лише те, що зберігається в землі протягом тисяч і мільйонів років (предмети з дерева, шкіри, кори або рослин не зберігаються).
Дані палеопатології . Палеопатологія вивчає патологічні зміни останків первісної людини, точніше, його скелета.
До виникнення палеопатології, яка як наука сформувалася близько ста років тому, існувало уявлення про те, що первісна людина була абсолютно здорова, а хвороби виникли пізніше як результат цивілізації. Подібної точки зору дотримувалися вельми освічені люди, наприклад Жан-Жак Руссо, який щиро вірив в існування «золотого, століття» на зорі людства. Деякі хвороби людини, такі як силікоз або променева хвороба, безумовно, є продуктом ноосфери і пов'язані з діяльністю людського розуму (і деколи безрозсудною його діяльністю). Але це справедливо лише відносно обмеженого числа захворювань.
Концепція «золотого століття» не ставила в центрі своєї уваги здоров'я людини. Проте дані палеопатології певною мірою сприяли її спростуванню. Вивчення останків первісної людини показало, що його кістки несуть на собі незгладимі сліди травматичних пошкоджень (мал. 1) і важких хвороб (таких як артрити, пухлини, туберкульоз, викривлення хребта, карієс зубів і ін.).
У 1892 р. під час археологічних розкопок біля селеща Трініль на о. Ява голландський лікар і анатом Ю. Дюбуа (Eugene Dubois) виявив ліву стегнову кість прадавньої людини — пітекантропа
У Франції в печері Ла Шапель-о-сіна знайдений скелет древнього чоловіка — неандертальця (Homo neander-thalensis), шийні хребці якого зрослися в єдину кість (свідоцтво артриту). Декілька десятків тисяч років тому назад. від цього захворювання страждала кожна четверта доросла людина. Наслідки артриту виявлені і на кістках гігантських ящерів — бронтозаврів, які жили на Землі задовго до появи людини.
Сліди захворювань на кістках первісної людини зустрічаються набагато рідше, ніж травматичні дефекти, які найчастіше пов'язані з пошкодженнями мозкового черепа. Одні з них свідчать про травми, отримані під час полювання, інші — про пережиті або не пережити трепанації черепів, які стали виробляти приблизно в XII тисячолітті до н.е. (переважно в ритуальних цілях).
Робити виводи про хвороби м'яких тканин значно складніше — вони не зберігаються навіть в муміях. Проте атеросклерозні бляшки, виявлені в муміях древніх аборигенів Північної Америки, похованих на території сучасного штату Кентуккі (США), свідчать про існування у них атеросклерозу.
Палеопатологія дозволила також визначити середню тривалість життя первісної людини: вона не перевищувала 30 років. До 50 років (і більш) доживали у виняткових випадках. Первісна людина гинула в розквіті сил, не встигаючи постаріти, гинув в боротьбі з природою, яка була сильніша за нього. (Поважно відзначити, що середня тривалість життя людини зберігалася на цьому рівні аж до період середньовіччя.)
Отже, хвороби існували ще в первісному суспільстві в е р б будь-якою епохою історії людства були, з одного боку, явище біологічне, оскільки розвиваються вони на ґрунті людського організму в тісному зв'язку з довколишньою природою, а з іншої — явище соціальне, оскільки визначаються конкретними устевіямі суспільного життя і діяльності людини.
2.4 Дані письмових джерел
Первісна ера є неписьменним періодом історії людства. Через нерівномірність історичного розвитку перехід до класового суспільства і пов'язаний з ним розвиток писемності у різних народів відбувалися не одночасно. Це дозволило народам, що раніше опанували писемність, залишити багаточисельні письмові свідоцтва : своїх сусідах, що ще не створили писемності.
Етнографічні дослідження лікування апополиварних первісних суспільств (тобто первісних суспільств докласової, ери) вельми утруднені я можливі лише на основі археологічних досліджень.
В той же час дослідження більш поздніх — синполітейних первісних суспільств (тобто первісних суспільств класової ери, сучасних вивчаючим їх ученим) дає багатий етнографічний матеріал про первісне лікування. Проте тут необхідно враховувати, що ще до епохи Великих географічних відкриттів класові суспільства вже надавали злиття на сучасні їм (синполітейні) первісні суспільства. Ось чому етнографічні дослідження синполітейних первісних суспільств не можуть бути використані для прямих історичних реконструкцій прадавніх апополітейних первісних суспільств
Розділ 3. Первісні лікарі
Первісні лікарі володіли також і прийомами оперативного лікування: обробляли рани ліками, приготованими з рослин, мінералів і частин тварин; застосовували «шини» при переломах; уміли робити кровопускання, використовуючи колючки і шип рослин, риб’ячу луску, кам'яні і кістяні ножі. У Новій Гвінеї, наприклад, первісні лікарі синполітейних племен розкривали вену за допомогою дрібних стріл, які вони пускали зблизька з туго натягнутого лука.
Проте емпіричні знання первісної людини, отримані в результаті практичного досвіду, були ще вельми обмеженими. Первісна людина не могла передбачати або пояснити причини стихійних лих, розуміти явища природи, що оточувала його. Його безсилля перед природою породжувало фантастичні і раціональні уявлення про навколишній світ. На цьому ґрунті вже в період ранньої родової общини почали зароджуватися перші релігійні вистави (тотемізм, фетишизм, анімізм, магія), які відбилися і на прийомах лікування.
Тотемізм— віра людини в існування тісного родинного зв'язку між його родом і певним виглядом тварини або рослини (наприклад, кенгуру або евкаліпт). Тотему не поклонялися, його вважали «батьком», «старшим братом», захисником від бід і хвороб. Тотемізм з'явився ідеологічним віддзеркаленням зв'язку роду з тією, що оточує його природним середовищем.
Фетишизм — віра в надприродні властивості неживих предметів. Спочатку ця віра поширювалася на знаряддя праці (наприклад, особливо вдалий спис), плодоносні дерева або корисні предмети ужитку,, тобто мала сповна матеріальну основу. Згодом фетиші стали вироблятись, спеціально як культові предмети і отримали ідеалістичне тлумачення. Так з'явилися амулети і талісмани.
Анімізм — віра в душі, духів і загальне одухотворення природи. Вважають, що ці. вистави пов'язані з ранніми формами культу померлих. Ритуали, присвячені мертвим, зустрічаються на островах Океанії, в Австралії, Америці і Африці.
Висновки
На сучасному світі оцінка первісного лікування не однозначна. З одного боку, його раціональні традиції і величезний емпіричний, досвід (не дивлячись на обмежений арсенал лікувальних засобів і прийомів) з'явилися одним з витоків традиційної медицини подальших епох в кінців — сучасної наукової медицини. З іншого боку — ірраціональні традиції первісного лікування виникли як закономірний результат мінливого світобачення і важких умов боротьби первісної людини з могутньою і незрозумілою природою; їх критична дія не повинна служити приводом для заперечення багатовікового раціонального досвіду первісного лікування в цілому.
Лікування в первісну еру не було примітивним для свого часу, і тому не може називатися примітивною медициною.
Список використаних джерел
1. Історія медицини. – К., 1986.
2. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
3. Медична енциклопедія. – В 4-х томах.
4. Алексеев В.П., Першиц А.И. История первобытного общества: Учебник для вузов. - М.: Высшая школа, 1990.
Тема 2: «Медицина Украіни»
На думку переважної більшості дослідників, найстарішим підложжям, з якого виріс український народ, були трипільці (назва походить від села Трипілля на Черкащині). Перші початки трипільської культури відносяться до пол. IV тисячоліття до н.е. Вона бурхливо розвинулась протягом повних 2000 років, захоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Трипільське населення займало простори від Подніпров’я до Західного Поділля й гористого Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишились тепер сотні селищ із останками житла, укріплених земляними валами й ровами.
Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса і жита. Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та жорна. Менш важливим було скотарство з відгодівлею свиней і овець, ще меншим — полювання і рибальство.
Найхарактернішою знахідкою у трипільських селищах є кераміка, виготовлення якої і орнамент стояли на дуже високому рівні.
Що стосується південних степових просторів нашої Батьківщини, то тут пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими нашим пращурам доводилось постійно стикатись як в запеклих військових сутичках, так і в мирних торговельних стосунках.
Напередодні і після народження Христа, грецькі історики, які часто навідувались до наших причорноморських просторів і контактували з кочовими племенами, зокрема зі скіфами, називали наших пращурів антами. Ці згадки закінчуються VII століттям. Пізніше вже київські літописці згадують полян (русів), що жили на правому березі Дніпра біля Києва, на північ від них — деревлян, на захід — дулібів, на північний схід — сіверян, на південь — уличів і тиверців.
До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби.
Медичною та ветеринарною допомогою на території стародавньої України займалися переважно волхви, ведуни і кметі. Кметями називали всебічно обдарованих людей, що вміли допомогти і навчити. Ці люди переважно не одружувались, бо в одружених відчуття й зв’язок із небесами дещо притуплювався, реакція у відповідальні моменти сповільнювалася, ставала поверховою, холоднокровною, нещирою, недалекоглядною, без відчуття завбачливості та відповідальності перед своїм обов’язком народного місіонера, провідника і рятівника.
Набутий досвід лікувальників нерідко передавався із покоління в покоління. Лікувальник за спадковістю називався в народі «вченим лікарем», його народ шанував і ретельно виконував його приписи.
Слово «ліки» походить від санскритського «лікі» — потаємний дух чогось. Лікар — від санскритського «лікіті, лікітар» — мудрець, митець, той, що вміло пише, протинає, різьбить.
Незнаних лікувальників народ боявся, називаючи їх «врачя», що дослівно означає «приблуда, волоцюга, дуросвіт, заброда».
Вибір учня на лікаря був особливий. Батьки учня повинні були бути чесні й порядні. Дитина мала бути старанна, кмітлива, здібна, білява та синьоока. Бо такі діти вважалися здібніші, легше і швидше навчалися, а найголовніше — були більш здатні відчувати на віддалі.
Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), вивчивши дохристиянські вірування українського народу, повідомляє, що за трипільських часів наші лікарі мали в достатній кількості олії троянди, лілеї, липи, горіха, бука, гірчиці, абрикоса і сливи, а також із насіння дикої груші та яблуні. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась в різних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, красавка). Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.
Із стародавніх народів, які населяли наші степові південні землі, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н.е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.
Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які надають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).
| | |
| | |
Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.
Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це випливало не тільки зі способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, ними заселених. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Скіфський люд знайшов багато лікарських рослин серед степів і лісів. Зокрема античні мандрівники відмітили, що скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.
Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.
Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.
Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони відмітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світу як товар.
Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти» — цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.
Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».
Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та охороні їхнього здоров’я.
Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась, очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування переломів, розрізування абсцесів, трепанація черепа, ампутація кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, були звичними у скіфів. При хірургічному лікуванні скіфи застосовували такі знеболюючі засоби: сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.
Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих впливів.
Медицина скіфів виробила за весь час свого розвитку багато раціональних методів лікування, але було в ній також немало ірраціональних лікувальних засобів і заходів.
Отже, в своїй раціональній частині медицина трипільців, скіфів ішла тим самим шляхом, яким ішла медицина китайська, індійська, грецька та інших народів.
У II ст. до н.е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов’я та Нижнього Подніпров’я. Надалі сарматів потіснили германські племена готів із заходу, яких, у свою чергу, змели племена гунів зі сходу, що також довго не затримались в причорноморських степах, посунувши в степи сучасної Угорщини. На південних просторах із VI ст. почали розселятися українські племена з півночі.
Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, розшаруванню суспільства. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала окремі племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. На чолі дружин стають вожді, формується військова верхівка.
Розклад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись, утворили в IX ст. могутню українську ранньофеодальну державу — Русь зі стольним градом Києвом. Київські князі поступово розширювали свої володіння, зокрема підкоривши численні угро-фінські племена, що проживали у верхів’ях Волги, Москви та Оки. В Х ст. Русь-Україна простягалась від Балтійського до Чорного морів і від Карпат до Волги. Прийнявши в 988 р. християнство, вона долучилася до однієї з наймогутніших тодішніх цивілізацій і найрозвинутіших культур — візантійської.
Медицина України-Руси в ХIII–ХVII ст.
15 жовтня 1615 р. коштом Гальшки Гулевичівни (Єлизавети Гулевич) було відкрито Київське братство, а при нім школу. 1632 р. архімандрит Петро Могила, обраний цього року митрополитом Київським і Галицьким, об’єднав Київську братську школу із заснованою ним Лаврською школою при Києво-Печерській лаврі та заснував Києво-братський колегіум. З 1633 р. він отримав назву Києво-Могилянського. В 1701 р. зусиллями гетьмана України Івана Мазепи колегіуму надано царським указом офіційного титулу та права Академії.
| | |
| | |
Київські професори створили в Москві 1687 р. Слов’яно-Греко-Латинську академію. Велику підготовчу роботу для цього виконали, зокрема, Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Закінчивши Київську братську школу, вони вчилися за кордоном, далі працювали викладачами у Києво-Могилянському колегіумі. На вимогу царя Олексія Михайловича переїхали до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Є. Славинецькому належить переклад (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевска анатомия с латинска, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм Сатановським і ченцем Ісаєм переклали також ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Крім того, Єпіфаній Славинецький займався викладанням «вольних наук» в школі при Андріївському монастирі. Помер у Москві 1675 р.
| | |
| | |
В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським Патріархом подорожував через Україну до Московії в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Притулки (шпиталі) утримувались коштом братств.
Основну шкоду громадському здоров’ю несли пошесні, або морові хвороби. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Особливе місце в історії медицини зайняла пандемія чуми — «чорна смерть» — в середині XIV ст., коли вона обійшла усі відомі в ті часи країни, знищивши чверть людства.
Великі епідемії виникали і в наступні роки. Так, епідемія чуми 1623 р. забрала у Львові 20 тис. людей, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один з влади залишився у місті; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.
Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час Визвольної війни. Поля були спустошені. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченнями сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було її зняти. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.
Чума пройшла Україною протягом 1661–1664 рр, потім — 1673 р. Цього року особливо потерпіла людність Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв.
Протягом століть в Україні існував звичай при виникненні пошесті будувати церкву всією громадою за одну добу.
Доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) з метою запобігання чуми рекомендував натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріяку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого пса або розпластаного живцем голуба, або жабу.
Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.
| | |
| | |
Звичайно, відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.
З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди каліками. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.
Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами.
| | |
| | |
Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.
| | |
| | |
Військові шпиталі були також у Лебединському монастирі біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче піклувалися про козаків, мали від цього і матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки каліки, тут також лікували поранених та хворих. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. В самій Запорізькій Січі поранених і хворих лікували цирульники.
Інформація взята із сайту http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/distance/lectures_stud/Українська/1%20курс/Історія%20медицини%20та%20медсестринства/Тема%204%20Історія%20української%20медицини.htm
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11