Ім'я файлу: ТЕХНІКА ПЕРЕСУВАННЯ ТА ПОДОЛАННЯ ПРИРОДНИХ ПЕРЕШКОД.docx
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 17кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
ТЕХНІКА ПЕРЕСУВАННЯ ТА ПОДОЛАННЯ ПРИРОДНИХ ПЕРЕШКОД
10.1. Організація руху на маршруті
Під час проходження великих відстаней протягом тривалого часу для нормальної життєдіяльності організму людини необхідні навички та вміння організувати рівномірне навантаження на переходах, які чергуються з відпочинком. Правильний баланс навантаження й відпочинку повинен підтримуватися протягом усього походу.
Вплив навантаження на організм залежить від швидкості руху, складності рельєфу місцевості та висоти над рівнем моря. У разі збільшення швидкості значно зростає навантаження на організм. Під час подолання крутого підйому зростає навантаження на серце, а під час спуску - на м'язи ніг. Навантаження регулюється зміною швидкості руху та перевіряється частотою пульсу. Рухатись на маршруті потрібно з такою швидкістю, щоб серце билося рівномірно і з частотою, не набагато більшою, ніж звичайно. У добре тренованого туриста пульс приходить у норму через 5-7 хвилин після зупинки руху, а в менш тренованого - через 8-10 хвилин.
Режим руху на маршруті - це сукупність різних правил та норм, які спрямовані на успішне проходження запланованого спортивного маршруту. Це означає, що група повинна не тільки здійснити запланований похід, але й пройти його без зайвого напруження, без зайвих витрат часу, з максимальною користю для здоров'я; отримати максимум позитивних емоцій і задоволення від спілкування з природою. Правильно підібраний і дотриманий режим руху повинен забезпечити оптимальну ритмічність навантажень та відпочинку. Він складається з сорока-п'ятдесяти хвилин руху та десяти-п'ятнадцяти хвилин відпочинку, відповідно, на малих привалах.
Загальне правило для всіх випадків - перший перехід після виходу з місця ночівлі (або обіднього привалу) триває 10-15 хвилин. Після чого робиться короткий привал для виправлення неполадок в укладці рюкзака, у взутті (щоби поправити устілку, додати або зняти пару шкарпеток, перемотати онучі) або щоб зняти зайвий одяг.
Найбільш поширений порядок руху на маршруті - це пересування ланцюжком (колоною по одному) з інтервалом від одного до п'яти метрів між учасниками. Якщо інтервали стають більшими десяти метрів, необхідно скоротити їх до норми. Попереду, здебільшого, іде ведучий - керівник групи або один із найдосвідченіших учасників. Він вибирає шлях і задає відповідний (по найслабшому) темп. Другим розпорядником темпу руху в колоні є "замикаючий". Це також має бути один із досвідчених і фізично підготовлених учасників. Він стежить, щоб ніхто не відставав, допомагає тим учасникам, що стомились, а в разі необхідності зупиняє колону і після короткого відпочинку найбільш втомленого учасника ставить попереду колони, одразу за ведучим.
У такому разі ведучому буде простіше впіймати необхідний темп руху. Якщо такий прийом не допомагає слабкому, то на наступному привалі його необхідно розвантажити.
Керівник, як правило, переміщується по колоні, задає темп руху, контролює порядок проходження складних ділянок, а за необхідності організовує розвідку шляху. В межах видимості це може зробити один учасник, а якщо розвідка шляху вимагає більше часу, то не менше двох учасників.
У пішому поході турист проходить у середньому 15-20 км на день. З важким рюкзаком, особливо у перші дні або коли з перших днів маршрут пролягає максимально пересіченою місцевістю, денні переходи дещо зменшуються. У поході І-II категорії складності пройдена відстань за днями може бути такою: 15-18-20-22 - день відпочинку (днювання) - 22-25-25-18. Такий графік може коливатися 2-5 км в одну або іншу сторону. Адже, крім втомленості, на кількість пройдених кілометрів впливає погода, нештатні ситуації, наприклад, хвороба когось із учасників.
У гірських походах кілометраж значно зменшується, а основним мірилом проходження маршруту виступає час. Під час руху по горизонталі середня швидкість групи 3-4 км за годину, а під час підйому прямо вверх група проходить 0,3-0,5 км за годину. Спускаючись не дуже стрімким схилом, група проходить 5-6 км за годину.
10.2. Рух лісом та болотом
У лісі складним для руху є підлісок - густі зарості кущів, ялинника та інших порід дерев. Рухатись у лісових гущавинах необхідно у штормових костюмах. У таких хащах основну загрозу становлять гілки дерев та кущів, які турист обов'язково зачіпає своїм тілом. Тому під час подолання таких ділянок особливу увагу слід приділити інтервалам між учасниками групи (бажано 4-5 м). Гілки слід не відтягувати руками в горизонтальній площині свого руху, а підгинати під себе, під стегно. Якщо гілка коливається у верикальній площині, вона більш безпечна для того, хто йде позаду. Під час руху в колоні по одному категорично заборонено відтягувати гілки дерев та кущів і відпускати їх. А якщо на корявій тайговій стежці така відтягнута гілка допомагає втримувати рівновагу, то перед тим, як її відпустити, необхідно гучним криком попередити учасника, що рухається позаду.
Достатньо складно рухатись крізь лісові хащі, як і альпійськими луками, зранку, коли на кущах рясна роса, або одразу після дощу. Учасники, які ідуть попереду, будуть мокрими з голови до п'ят. На таких ділянках добре мати високі ґумові чоботи - бродні (рис. 10.1). Вони також захистять ноги учасника від переохолодження під час долання численних бродів.
Лінія руху в пішому поході визначається рельєфом, рослинністю та наявністю стежок.
У тайзі треба мати навички рухатися корявою стежкою. Вона зазвичай проходить через курумники (кам'янисті розсипи), а також поміж коріння, яке виступає із землі. Такою стежкою рухатися слід обережно, вибираючи місця для постановки і фіксування ноги при кожному кроці. Швидкість руху значно знижується. У таких місцях часто шлях перекривають завали. Якщо ви потрапили на звірину міграційну стежку, то вона обійде завал. В іншому разі завали долаються переступанням, перелазом через стовбури, підлазом попід ними, а деколи можна рухатися уздовж по самому стовбуру. Іти такою місциною необхідно тільки засвітла. Найбільш небезпечні сухі зламані гілки дерев та сучки, якими можна нанести собі глибокі рвані рани. Така ж небезпека чекає туристів під час проходження схилів, вкритих горілим лісом.
Складними для подолання є схили гір, порослі жерепом (рис. 10.2) - різновидом сосни та кедра, які проростають вище зони лісу. В основному ареал поширення жерепу - на горганах (кам'янистих розсипах схилів, на яких майже зовсім відсутній ґрунт). У Карпатах це, в першу чергу, - хребет Горгани, який і відрізняється від інших хребтів тим, що його схили майже повністю вкриті кам'янистими розсипами. Частково порослі хвойними чагарниками схили Чорногорського хребта. Росте жереп в Сибіру, в горах Алтаю, Західого, Центрального та Східного Саяну, а особливо в Забайкаллі (хребти Кодар та Удокан), де трапляються долини річок, повністю вкриті жерепом.
Болото можна перейти:
- якщо його покривають густі трави упереміж з осокою (рис. 10.3);
- якщо на болоті видимий поріст сосни;
- болото покрите суцільним поростом моху і товстим шаром (до 30 см) старого перепрілого моху.
Болото перейти важко:
- якщо на ньому серед моху трапляються часті калюжі застійної води;
- якщо на болоті росте пухівка (Eriophorum L), на якій після цвітіння залишаються подібні до кульбаб головки пуху.
- якщо болото поросло густим чагарником, вербою або березою.
Болото перейти майже неможливо:
- якщо воно покрите очеретом;
- якщо болотом плаває трав'яний покров.