Фрагмент (за авторським визначенням О. Кобилянської) «Valse melancolique» засвідчив емансипаційні мотиви в українській літературі. Цей твір – яскраве втілення музичності, романтичності, жіночності. Музичні акорди стають не лише символічним відлунням зв’язку літератури та музики як видів мистецтва, але й допомагають увиразнити ідею ролі мистецтва в житті людини.
Так, етюд Фредерика Шопена стає ключовим і визначальним у новелі «Valse melancolique». Ця мелодія лунає за допомогою спритності пальців однієї з героїнь – талановитої піаністки Софії Дорошенко. Піаністка у творі змальована не від початку подій, проте від моменту її появи у квартирі інших мешканок – Ганни та Марти – здається, що мелодія Шопена у приміщенні звучить постійно.
Ольга Кобилянська майстерно за допомогою художніх описів демонструє звучання класичної мелодії. Авторка акцентує увагу читача на тому, що звук шопенівських етюдів (а саме №21 та 24) змінний і наростальний: спочатку це тиха й плавна мелодія, що поступово переростає у напружений, мажорно-трагічний звук. Ольга Кобилянська описує цей момент так: «Був сумерок, і вона грала з пам’яті. Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс. Перша часть була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася. Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, – і знов глядання, повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину…» Музика, яка зринає, стає відлунням душі піаністки Софії. Так само, як і мелодія Шопена, у житті дівчини були періоду спокою, наростання трагедії й спаду. Сімейна трагедія, пов’язана зі смертю батька – директора банку та догляд за прикутою до ліжка хворою матір’ю, трагічне, «не зрозуміле чоловікові», «широке», за визначенням самої героїні, кохання – це ті чинники, що підштовхули Софію сховатися у фортеп’янному панцирі та присвятити увесь вільний час музиці.
Мелодія душі Софії стає провідною у новелі. Можемо визначити, що за своєю особливістю «Valse melancolique» – музично-психологічна новела, яка породжує меланхолійний настрій у того, хто читає. Шопенівська мелодія стає персоніфікованим повноцінним персонажем, що допомагає розкрити внутрішній стан кожної з дівчат: і Марти, й Ганнусі, й Софії. Недарма епізоди, коли Софія Дорошенко починає грати, є свого роду мікрокульмінаційними: інші дівчата з подивом і зацікавленням спостерігають моменти творчості, руху пальців і віртуозної гри піаністи на улюбленому фортеп’яно. Саме такі моменти викликають у читача дещо тужливі й трепетні почуття, бо під час читання ми сприймаємо твір не лише зором, але й певною мірою слухом. Навіть не знаючи, як звучить мелодія Шопена, за її влучним описом у Кобилянської мимовільно уявляємо звуковий тон мелодії.
Не секрет, що найулюбленішим композитором О. Кобилянської був віртуоз польського походження Фредерик Франсуа Шопен. Тож недарма саме його вальс звучить у виконанні піаністки Софії. Вона «грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком». Мабуть, героїня боролася із власнем душевним болем, що виник після смерті батька та розлуки з коханим чоловіком, який, на її думку, не зміг осягнути почуттів і просто втік, пізніше одружившись із заможною панночкою. На мою думку, саме етюд №24 Шопена покладений в основу новели О.Кобилянської. Саме звуки цієї мелодії майстерно змалювала авторка, олицетворивши музику. Умовна назва цього музичного твору – «Океан», що є досить метафорично з концепції сюжетності твору «Valse melancolique». Виконаний у швидкому темпі, музичний твір Шопена – ніби зранена душа Софії Дорошенко. Ця мелодія – стан дівочої душі: тривожний, мінливий, наростальний звук подібний до того, що психологічно відчуває піаністка. О. Кобилянська гру на фортеп’яно описує, як «болючі гами й неспокійне споглядання в низьких тонах».
Але, мабуть, улюбленою для Софії Дорошенко стала власна мелодія, що виникла в уяві піаністки. Вона грала власне «Valse melancolique», який сама так і йменувала. Саме цей музичний твір у тандемі з шопенівським етюдом сформував музичність цієї новели, а отже – унікальність на ниві українського письменства. Ось як О. Кобилянська виконала літературну обробку мелодії, виливши нотну гаму в художній світ слова: «Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення…»
У новелі «Valse melancolique» основою є інкорпорування мелодії в художній текст. За визначенням дослідника Оге Ханзена-Льове, це третій тип у класифікації інтермедіальності. За класифікацією Ульріха Вайсштайна, зразок музичної новела-фрагмента О. Кобилянської є:
літературний твір з описом окремих витворів мистецтва;
літературний твір, який створює або літературно перетворює зразки мистецтва.
Саме таким типом інтермедіальних зв’язків, на мою думку, насичена новела «Valse melancolique». Окрім цього, за класифікацією Стівена Пол Шера, типом взаємодії літератури та музики у фрагменті О. Кобилянської є тип «вербальна музика» (verbal music), що ґрунтується на описі музичних творів і вражень засобами художньої літератури.
Органічно вплетена в канву твору мелодія Шопена презентує ідейне смислове наповнення, яке О. Кобилянська вкладає у свій фрагмент. Ідейне спрямування полягає і в тому, щоб показати, якою силою володіє музичне мистецтво (нагадує струни душі), яке місце жінки-інтелектуалки у суспільстві й те, якою може бути психологічна смерть ( а такою, на мою думку, є смерть Софії Дорошенко, яка раптово помирає у травні). Недарма суто символічно смерть піаністки порівнюється із розривом фортеп’янної струни (струна – символ душі героїні, розрив між її психологічним станом і буденністю). Тужлива й дещо напружена мелодія Шопена (етюд № 24) породжує специфіку інкорпорування музичного твору та підлягання його літературній обробці. У новелі «Valse melancolique» експліцитна форма вияву мелодії стане протяжною крізь увесь фрагмент. Разом із вірним другом – фортеп’яно – Софія Дорошенко з’являється у творі, несучи шлейф класичної музики, на клавішах рідного інструмента вона й покидає цей світ у кульмінаційний момент розриву струни. «Музика» (як її називають товаришки – Марта й Ганна) помирає так само раптово, як Ганна встигає скрикнути, що ніби тріснув резонатор (хоча насправді тріснула струна). Важливим є той факт, що наратор цього фрагмента (учителька Марта) не лишає фортеп'яно померлої Софії напризволяще, а забирає собі (в мікроепілозі твору спостерігаємо момент того, коли Марта описує, користується інструментом уже вчительський син).
Також у фрагменті «Valse melancolique» наявні ще й такі міжмистецькі зв’язки, як література – живопис. Одна з героїнь – художниця Ганнуся – упродовж дії твору працює над створенням копії картини Корреджо «Віроломна». Наприкінці, у передкульмінаційний момент, вона продає створений мистецький продукт і планує від’їздити до Італії. Живописний мотив не є у творі наскрізним, на відміну від музичного, проте за типологією Оге Ханзена-Льове утворює останній різновид інтермедіальності (інкорпорування мистецьких образів у літературу). Змалювання живописного образу не є детальним і розлогим. О. Кобилянська не акцентує на ньому увагу, окрім того навіть не описує саму картину, а лишень вказує на процес малювання.
Отож, на прикладі новели «Valse melancolique» спостерігаємо міжмистецьку взаємодію: література – музика – живопис. Наскрізним лейтмотивом твору стає музичний: упродовж дії лунає мелодія-етюд відомого класика Ф. Шопена (№ 21 і 24, проте 21, як на мене, не є наскрізним і лунає побіжно). Музика стає персоніфікованим головним персонажем фрагмента О. Кобилянської. Мелодія допомагає увиразнити емансипаційні мотиви, а також ідею ролі та місця мистецтва в житті людини. Окрім того, музика – відлуння внутрішнього стану героїв, а шопенівська мелодія, відома у колі музикознавців під назвою «Океан», є метафорою внутрішнього стану Софії Дорошенко, яка переживає сімейну драму, а також нещасливе кохання, давно пережите. На другий план відсунуто взаємодію літератури та живопису. Одна з героїнь упродовж дії твору малює картину Корреджо «Віроломна», проте опису цього мистецького твору О. Кобилянська не подає.