Семінарське заняття №1
Сучасна українська літературна мова як предмет наукового вивчення.
Поняття “сучасна українська літературна мова” слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу. Предметом вивчення курсу є українська мова, відображена у творах класиків української літератури.
Курс складається з таких розділів:
1) фонетика і фонологія, орфоепія – вчення про звукову систему мови;
2) графіка й орфографія – вчення про передачу звуків на письмі і правила написання слів та їх частин;
3) лексикологія і фразеологія – вчення про словниковий склад і семантично неподільні звороти мови;
4) морфеміка і словотвір – учення про будову і способи творення слів;
5) граматика (морфологія і синтаксис) – учення про частини мови, форми слів і словозміну, про будову словосполучення і речення;
6) пунктуація – вчення про систему розділових знаків, їх типи та правила вживання.
Завдання курсу «Сучасної української літературної мови» – подати основні відомості про фонетичну систему, лексичний склад і граматичну будову сучасної української літературної мови, навчити студентів застосовувати теоретичні мовні питання на практиці, аналізувати мовні явища, класифікувати їх, робити висновки та узагальнення.
Українська мова – національна мова українського народу. Місце української мови серед слов’янських мов.
Українська мова належить до східної групи слов’янських мов і функціонує як національна мова українського народу в Україні. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку. Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку – ІІІ тис. до н. е. На думку вчених, праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІV – VІ ст. н. е., а десь із VІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янсокї.
У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу – Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ст.), що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської. Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Її риси виразно виявляються уже з ХІІ ст.
Українська мова входить до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї), яку складають три підгрупи: східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови); південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови); західнослов’янська (польська, чеська, словацька).
Не слід сплутувати поняття національна і державна мова. Найчастіше державною виступає мова титульної нації (Франція – французька, Німеччина – німецька), водночас державною може бути взагалі мертва мова, основ. у Ватикані – латинь, або одразу декілька мов.
Українська літературна мова – унормована й опрацьована форма загальнонародної мови. Кодифікована й розмовна форми літературної мови.
Українська мова є засобом письмового й усного спілкування багатомільйонного українського народу.
Національна мова – категорія історична, формується в період розвитку народності в націю і включає всі її мовні засоби – територіальні діалекти та літературну мову.
Сучасна українська літературна мова є вищою формою української національної мови.
Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів. Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (культуру, науку, освіту, радіо, телебачення, пресу, матеріальновиробничу діяльність, художню літературу, побут людей тощо).
Літературна мова має різні форми існування: писемна – усна мовна форма, діалогічна – монологічна форма спілкування, прямий – непрямий, опосередкований контакт учасників комунікацій, ситуативну закріпленість висловлювання – відсутність ситуативної закріпленості тощо.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Літературні норми вимови звуків і звукосполучень, наголошення слів (орфоепічні), написання слів та їх частин (орфографічні), слововживання (лексичні), творення слів, уживання форм слів, побудови словосполучень і речень (граматичні), постановки розділових знаків (пунктуаційні), відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування (стилістичні) характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю.
Кодифікація норми – систематизація мовних явищ у словниках, граматиках, довідниках, що орієнтують мовців на взірцеву літературну мову, дотримання установленої мовної норми.
4. Поняття про мовну норму. Види норм.
Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.
Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації (наголошування), лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.
МОВНІ НОРМИ:
1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт], у дієсловах – ться – цця, напр., дивиться – цця. В рос. мові иітої – что? і т. і.
2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна байдуже-байдуже; не можна довільно замок і замок – це різні слова-омографи; треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).
3. Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).
4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).
5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився", можна "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився"). Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу – граматичні норми.
6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).
7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад, слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).
8. Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).
9. Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.
5. Літературна мова і діалекти. Діалекти територіальні та соціальні.
Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови – це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів за доби капіталізму влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.
Діалект – це слова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях; це відгалуження загальнонародної мови, яким говорить частина народності, нації, племені. Діалекти мають специфічні ознаки (фонетичні, лексичні, граматичні), яких немає в літературній мові.
У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.
1. П і в н і ч н і діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове – Житомир – Біла Церква – Корсунь-Шевченківський – Канів – Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.
До північних діалектів належать східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами: кияхú (кукурудза), вúлка (рогач), вúхолка (гойдалка), утвá (качки), вáлка (череда), молоди (робітник), високи (дуб) та ін.
2. П і в д е н н о – з а х і д н і діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: ґречний (чемний), милитися (помилятися) – з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) – з румунської; марга, маржина (худоба) – з угорської. Отже, мовний масив цього діалекту досить строкатий за своїми діалектними особливостями. Кажуть: братови, коневи, сонцьови, ножом, коньом, добрійший, носят, зроблят, я буду робив, я му робити, мя, ся ню.
Кожна з трьох груп південно-західних говірок – південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська – мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.
3. П і в д е н н о – с х і д н і діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать три групи говірок: середньонаддніпрянські, які лягли в основу сучасної української літературної мови, слобожанські та степові. Локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий).
Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою [29].
Літературна мова багатша за територіальні діалекти, вона обслуговує найвищі форми суспільних відносин. Діалекти та літературна мова взаємодіють: найкращі елементи з діалектів збагачують літературну мову, а елементи літературної мови засвоюються діалектами.
Окрім територіальних діалектів є соціальні діалекти, які поділяються на два види: професійні діалекти і жаргони. Професійні діалекти виникають в умовах виробничої і професійної діяльності людей.
Арго– (від французькогоаrgot– жаргон, первісно – жебрацтво) – один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх. Іноді термін “арго” вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (наприклад, арго артистів, музикантів, спортсменів, військово-службовців та ін.), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арго – мова “соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).
Виникнення арго пов’язане ще з тим періодом історії мови доби феодалізму, коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих торгівців, жебраків та ін., які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали спеціальні мовні коди. В українській мові здавна відомі арго сліпих кобзарів і лірників – так звана лебійська або шлепецька (сліпецька) мова, а також кушнірів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Арго цих соціальних груп у цілому мають спільні риси з незначними місцевими чи професійними відмінностями [30].
Жаргон (від французькогоgargon,первісно – пташина мова, цвірінькання, незрозуміла мова, від галло-романськогоgarrire– базікати) – один із різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією.
7. Поняття про стиль. Стилістична система української мови.
Однією з ознак літературної мови є наявність розгалуженої системи стилів. Стиль – це різновид мовлення, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.
В українській літературній мові традиційно виділяють п’ять функціональних стилів: 1) офіційно-діловий; 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) художній; 5) розмовно-побутовий, також виокремлюють епістолярний та конфесійний стилі мовлення.
Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, живого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.
Основні мовні засоби:
емоційно-експресивна лексика;
прості, переважно короткі речення;
наявність фразеологізмів, діалектизмів, просторічна лексика, вигуки тощо.
Художній стиль. Найбільший і найпотужніший стиль укр. мови, його можна розглядати як узагальнення і поєднання усіх стилів. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі, освіті. Крім інформаційної, покликаний виконувати насамперед естетичну функцію.
Основні ознаки:
образність;
зображувальність (тропи: епітети, метафори),
відсутня певна регламентація використання засобів, відсутні будь-які приписи;
визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття автора).
Основні мовні засоби:
наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої;
використання емоційно-експресивної лексики;
широке використання різноманітних типів речень тощо.
Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення – викладення результатів досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, істинності теорій, класифікація і систематизація знань.
Основні ознаки:
ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
точність і лаконічність висловлювань тощо.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
великою кількістю наукової термінології;
наявність схем, таблиць;
оперування абстрактними, переважно іншомовними словами тощо.
Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність.
Основне призначення – інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.
Основні ознаки:
доступність мови і формулювань;
поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер тощо.
Основні мовні засоби:
насиченість суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами;
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова, експресивні сталі словосполучення тощо.
Публіцистичний стиль поділяється на такі підстилі: стиль ЗМІ, художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний.