Ім'я файлу: КУРСОВА_виправлена.docx
Розширення: docx
Розмір: 61кб.
Дата: 02.11.2022
скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Кафедра музеєзнавства, пам’яткознавства

та інформаційно-аналітичної діяльності

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МУЗЕЇВ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ

Курсова робота

Студентки групи ________

Спеціальності 027 «Музеєзнавство, пам’яткознавство»

Освітньо-професійної програми «Музейний менеджмент,
культурний туризм»

_____________________Прізвище, ім’я, по батькові


Науковий керівник:

доктор історичних наук

професор Гаврилюк С. В.


Луцьк – 2021

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ВИВЧЕНЯ МУЗЕЇВ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ 6

1.1. Теоретичне підґрунтя поняття «музей» 6

1.2. Музеї літературного профілю у класифікаційній музейній системі 9

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА МУЗЕЇВ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОФІЛЮ
В УКРАЇНІ
12

2.1. Історичне підґрунтя розвитку українських музеїв
літературного профілю 12

2.2. Формування та становлення системи музеїв літературного
профілю в Україні 14

2.3. Сучасний стан функціонування системи музеїв літературного профілю в Україні 18

ВИСНОВКИ 23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 26

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасні трансформаційні процеси, що відбуваються в суспільстві, знаходять відображення в культурі, одним із засобів збереження та популяризації якої є діяльність музеїв. Постає питання вдосконалення та модернізації музейної галузі, тому спостерігаємо зацікавлення музеєзнавством як молодою науковою галуззю, осмислення її теоретичних підвалин, інтерес до питання щодо вдосконалення термінологічного дискурсу.

Дослідження класифікаційної системи музеїв потребує доповнення та оптимізації, глибшого вивчення та уваги науковців-музеєзнавців, оскільки спостерігаємо наявність поверхневих відомостей щодо типології. Крім цього, спостерігаємо низький рівень зацікавлення діяльністю музеїв серед молоді, яка формує культурний дискурс країни.

Тому актуальність дослідження зумовлена насамперед недостатнім ступенем вивчення питання щодо становлення, розвитку музейної системи та водночас потребою дослідження особливостей функціонування й діяльності профільних музеїв, зокрема літературного профілю в Україні як важливої складової світового музеєзнавства. Крім цього, актуальність обраної теми курсової роботи зумовлена потребою популяризації діяльності музеїв як центрів просвітництва та осередків культурного розвитку суспільства.

Мета нашого дослідження полягає у вивченні закономірностей процесу становлення та історичного розвитку музеїв літературного профілю в Україні.

Для досягнення мети у процесі дослідження необхідно виконати такі основні завдання:

  1. встановити термінологічне значення поняття «музей»,

  2. з’ясувати місце музеїв літературного профілю в класифікаційній системі музеї України,

  3. диференціювати історичні умови формування музеїв літературного профілю в Україні,

  4. визначити закономірності становлення та формування українських музеїв літературного профілю,

  5. проаналізувати сучасний стан функціонування української музейної системи літературного профілю.

Об’єкт курсової роботи становить вивчення музейної системи в Україні.

Предмет роботи полягає у дослідженні становлення та розвитку функціонування музеїв літературного профілю в Україні.

Стан наукової розробки проблеми. Теоретичне осмислення питань музеєзнавства актуалізовано найчастіше, насамперед це репрезентовано в підручниках, навчальних посібниках тощо. Біляшівський М. Ф., Ернест Ф. Л. розглядали питання ролі музеїв у житті суспільства, засади формування мережі музейних закладів [15, с. 5]. Сучасні теоретичні праці (Вайдахер Ф. [4],
Бєлікова М. В. та Зайцева В. М. [1, 2], Сундієва О. [27], Прищепа О. П. [22], Якубовський В. І. [25] та ін.), вміщують вивчення загальних питань музеєзнавства, теоретичних основ та методологічного підходу до дослідження діяльності музею як установи.

Загальні питання музейної справи вивчали Бєлікова М. В. [1, 2] (закономірності функціонування музейного менеджменту в Україні),
Піскова Е. М. [21] (енциклопедична стаття з загальним оглядом стану музейної справи та історично важливих подій щодо її формування та становлення), актуальні проблеми розвитку музеєзнавчої науки –
Бондарець О. В. [3] (недостатнє державне фінансування), Кислий О. Є. [13] (актуальність збільшення кількості відвідувачів музеїв) тощо.

Можемо стверджувати, що діяльність українських музеїв найчастіше досліджена в аспекті історичному та здебільшого в теоретичному, а питання їхньої диференціації (зокрема класифікування) залишається поза увагою науковців разом із вивченням становлення та розвитку музеїв літературного профілю, хоча спостерігаємо увагу до визначення актуальних проблем функціонування музейної системи в Україні.

Джерельна база. Дослідження питання становлення та розвитку музеїв літературного профілю в Україні здійснено завдяки джерельній базі, яка дозволила проаналізувати закономірності їхнього функціонування, встановити проблемні питання та визначити перспективні напрямки розвитку.

Повнота дослідження реалізована на основі опрацювання Постанови
№ 442 Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р., метою якої було встановлено розширення музейної мережі, зміцнення матеріально-технічної бази музеїв, забезпечення охорони та збереження пам'яток Музейного фонду України, впровадження в діяльність музеїв сучасних автоматизованих інформаційних технологій [11].

Вагомими джерелом інформації про музеї України літературного профілю став «Вебліографічний путівник по літературних музеях України» (у двох випусках), в якому вміщено відомості про літературні музеї з описом напрямків діяльності [5, 6], та довідник «Державні музеї України» [7] із зведеною інформацією.

Важливо також наголосити, що вагомим складовим джерельної бази курсової роботи, що законодавчо визначає діяльність музеїв в Україні, є Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 року [8]. Крім цього, Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (від 1 січня 2011 р.) [9].

Практичне значення одержаних результатів полягає насамперед у можливості використовувати матеріали при розробці конспектів лекцій з музеєзнавства й історії, музейної педагогіки тощо, при підготовці студентів до практичних чи семінарських занять з цих дисциплін, при укладанні навчальних програм, спецкурсів, самостійної роботи студентів, презентацій діяльності літературних музеїв України, при плануванні діяльності музеїв літературного профілю та ін.

Структурно робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (28 позицій).

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ВИВЧЕНЯ МУЗЕЇВ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ


    1. Теоретичне підґрунтя поняття «музей».


Культурна спадщина будь-якої нації знаходить своє відображення у накопиченні її матеріальних предметів. Це дозволяє зберегти надбання людства для наступних поколінь та сформувати зв’язок між функціонуванням музеї та навколишнім середовищем. У минулому столітті, позначеному стрімким розвитком суспільства, активно виникали музеї, закладались основи їхньої діяльності тощо.

Можемо стверджувати, що такий активний розвиток музеїв як культурних закладів відображає зацікавлення людини своїм минулим, хоча це можна детермінувати як глибинну потребу збереження предметів цього минулого., яке, безперечно, можемо пізнавати за допомогою зображень, але для безпосередньої творчості людини необхідні реальні матеріальні предмети.

Звідси виникає потреба теоретичного осмислення поняття «музей» у музеєзнавчій теорії нарівні з іншими науковими підходами. Напр., у музейній педагогіці музей визначається як освітня система, а при аналізі ролі інформаційних технологій у музейній діяльності його трактують як систему інформації [28].

Вузьке тлумачення поняття «культура» з’явилось у той час, коли музеї стали доступні широким масам, оскільки раніше збирання т. зв. музейних експонатів вважалось справою елітного призначення. Таким чином виникла потреба наголошувати, що музей виконує насамперед просвітницьку роль, хоча в певні історичні періоди він позначений ідеологізацією.

Поняття «музей» не слід трактувати як культуру в вузькому її баченні. Поняття сучасного музею – це вихід за межі лише культури, тобто уникнення вузького її тлумачення. Саме тому музей як практична діяльність набула активного розвитку в сучасному світі та постає необхідність теоретичного осмислення самого поняття «музей».

Оскільки музейна діяльність в Україні чітко окреслена Законом України «Про музеї і музейну справу» (від 29 червня 1995 р.), то знаходимо там таке офіційно унормоване визначення: музей – це «науково-дослідний та культурно-освітній заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до надбань національної та світової культурної спадщини» [8, с. 5].

На думку Маньковської Р., запропоноване визначення репрезентує зміст музею як культурного закладу без урахування сучасних тенденцій розвитку дисциплін соціогуманітарного спрямування та сучасних суспільних
викликів [17, с. 139].

У музеях передбачено зосередження насамперед речових та образотворчих предметів, включаючи й витвори мистецтва. Крім цього, тут зберігають писемні пам’ятки, до яких може належать рукописний матеріал, друкарський документ, історично цінні книги тощо .

Сучасні музеї позначені єдністю в реалізації таких функцій:

  • дослідницька,

  • освітньо-виховна.

Провідними формами діяльності музеїв є експозиції та виставки.

Визначення «музей» в процесі історичного розвитку набувало різного тлумачення, оскільки було пов’язано зі світоглядними засадами людства. Диференціюємо такі етапи функціонування музею (як закладу, так і терміна) та характерні ознаки експозицій кожного з них:

1)інституалізаційний етап (із початкових форм його існування в 1 тис. до н. е. до cepедини 18 ст.) позначений диференціацією феномена «музей», його поширення в Європі, перші накопичення матеріального плану та виокремлення його як соціального інституту.

У цей історичний період музейна експозиція ще еклектична (змішування різнорідних понять).

2) структуризаційний етап (від кінця 18 ст. до 19 ст.), коли музей дещо відходить від невпорядкованості його розуміння, набуває ознак систематизації в змістовому плані та диференціації профілів діяльності. Музейна експозиція вже відображає системний характер.

3) інтеграційний етап (межа 19 с. і 20 ст., увесь період 20 ст.), коли відбулось оформлення концепцій діяльності та структурної організації музейних закладів, виокремлення їх соціальних функцій, перехід від рефлективного сприйняття до світоглядного. Експозиція набуває ознак концептуальності [17,
с. 140].

Проаналізувавши функціонування музею в різні історичні періоди, можемо сказати, що тлумачення терміну «музей» пройшло свою еволюцію та сьогодні трактується з точки зору створення сучасної культури та майбутньої шляхом збереження й накопичення найцінніших видів людської діяльності.

Крім вищеподаного, в науковій літературі знаходимо визначення музею як провідної культурної форми, тобто задоволення потреб людини, пов’язаних зі сферою культури в певний історичний період [26, 27]. Універсальний характер цього тлумачення дає можливість враховувати географічні, історичні, національні, профільні та інші аспекти музейного розвитку.

Музей – це «засіб й образна модель способу адаптування людини до культури через відновлення цілісності світосприйняття» [17, с. 140]. Це знаходить своє втілення в поєднанні таких компонентів цього поняття:

  • інтелектуально-аналітичний (науковий) й емоційно-художній (мистецький) підхід;

  • єдність безпосереднього й опосередкованого видів комунікації;

  • просторово-тимчасове орієнтування, задеклароване музеєм;

  • міждисциплінарний принцип тощо [17].

Можемо стверджувати, що сучасний підхід у музейній діяльності та охороні пам’яток трактує це поняття крізь призму бачення музею як феномена історично пам’яті та пам’яткової музеєфікації [28, с. 317].

Отже, науково-теоретичний підхід до вивчення поняття «музей» в українській науці потребує систематизації та наукового впорядкування з урахуванням специфіки музейної наукової галузі. Різноманітність тлумачення поняття «музей» зумовлено насамперед науковим підходом та необхідністю інтеграції термінологічної системи.


    1. Музеї літературного профілю у класифікаційній музейній системі.


Теоретичний підхід в осмисленні термінологічної системи музеєзнавства як наукової галузі передбачає типологізацію та впорядкування її структурних елементів. До таких зокрема належить питання класифікації музейної системи.

Теоретично обґрунтована класифікація музеїв передбачає поділ за характерною ознакою діяльності, належністю до тієї чи тієї галузі знань, провідним суспільним значенням тощо. Необхідність класифікування зумовлена різноманіттям форм музейних закладів.

За суспільним призначенням диференціюємо наступні різновиди музеїв: університетський, державний, муніципальний, відомчий, громадський, корпоративний ( виробничий ), церковний, приватний.

У класифікації виду музейного закладу послуговуємось такими класифікаційними одиницями – видом музею; домузейною формою; категорією музею; підвидом музею; протомузейною формою та типом музеїв [23].

За типом юридичного підпорядкування виокремлюємо такі музеї: виробничий; відомчий; громадський; державний; ермітаж; земський; комунальний; муніципальний; корпоративний; національний музей України; приватний тощо [22].

За категорією відвідувача є музеї: військові; академічні; дитячі; музичний центр та ін.

Тип об’єкта збереження об’єднує різновиди музеїв: ансамблевий; будинок-музей; дієвий музей; живий музей; завод-музей; замок-музей; колекційний музей; музей-заповідник; музей-палац; музей-пам’ятник та багато інших [25].

Простір функціонування розмежовує їх на такі типи: віртуальний; музей просто неба; скансен; публічний музей; сучасний музей [2].

Найповнішими різновидами музеїв за профільним типом вважаємо такі види, які насамперед зосереджені навколо певної наукової галузі чи суспільної діяльності. Сюди належать музеї антропологічні; археологічні; архітектурні військові музеї/музейні утворення; архітектурні; ботанічні; військові; галереї; геологічні; етнографічні; зоологічні; історико-археологічні; історико-краєзнавчі; картинна галерея; літературні музеї (або музеї літератури, музеї літературного профілю); меморіальні музеї; музеї історії техніки; музичні музеї; науково-технічні; художні музеї; художня галерея тощо [23].

Музеї літературного профілю у цій класифікаційній групі утворюють особливу гілку, оскільки література відображає не лише художній процес чи мистецький твір – вона фіксує історію, здійснює опис та передає досвід.

Музей літературного профілю (літературний музей чи музей літератури) – це різновид музею, у якому проводиться збір, збереження, вивчення та популяризація пам’яток, пов’язаних із розвитком та сучасним станом літератури [24, С. 66]. Музеї цього профілю об’єднані в групу, репрезентовану такими музеями – літературними, театральними, музичними та кіно-музеями.

Як зазначає Рутинський М. Й., за спрямуванням об’єкта класифікуємо цей профіль музеїв на такі:

  1. загальний (у них вміщено експозиції, що відображають історичні та сучасні літературні процеси, а, крім цього, театральні, кіномистецькі та музичні);

  2. мономузей (репрезентують творчість окремих митців – письменники, композитори, сценаристи, режисери та ін.; сюди належать літературно-меморіальні музеї);

  3. музей літературного героя (присвячено певному відомому літературному персонажу) [23].

До музеїв літературного профілю зараховуємо також літературний музей-заповідник, який представляє середовище діяльності видатної людини. Літературний музей ХХІ століття здійснює науково-дослідну та публічно-освітню діяльність, лекційну тощо, сприяючи розвитку літературної діяльності. Фактично вони становлять культурні осередки держави, сприяючи зосередженню навколо себе видатних осіб.

Отже, літературні музеї за класифікаційним способом організації належать до музеїв літературного профілю, які відображають історично-літературний розвиток суспільства та впливають на його культурний розвиток.

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА МУЗЕЇВ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОФІЛЮ
В УКРАЇНІ

2.1. Історичне підґрунтя розвитку українських музеїв літературного профілю.
Історична еволюція поняття «музей» демонструє історію становлення музеєзнавства як наукової галузі. Осмислення функційного призначення музеїв теж зазнало змін, тому сьогодні це не лише зберігання матеріальних пам’яток культури, а й питання розвитку суспільства загалом. Диференціація тематичного спрямування роботи музею була здійснена ще у 18 ст., що в удосконаленій формі збереглось до наших часів.

Появу перших літературних музеїв прив’язують до періоду 19 ст., а початок їхньої офіційної державної діяльності – із 20 ст. (напр., будинок Ф. Шиллера в Німеччині став власністю товариства його імені у 1859 р., у Росії часів 1880-х рр. засновано музеї Пушкіна та Лермонтова тощо) [22].

Розвиток літературних музеїв в Україні пов’язаний із періодом функціонування радянського культурного простору та активізацією в музейній галузі на початку 20 ст. Узагальнення класифікаційних критеріїв та виокремлення музеїв літературного профілю в Україні сформувалось у
1920-х рр., коли відбувалось формування державної музейної мережі загалом.

Виникнення та заснування перших літературних музеїв в Україні пов’язують з відкриттям меморіальних музеїв дорадянського періоду, присвячених діяльності видатних осіб:

  1. Миколи Гоголя – при Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька,

  2. Пантелеймона Куліша на х. Мотронівка Чернігівської губернії (сьогодні – Чернігівська обл.),

  3. Тараса Шевченка – у Каневі біля його могили,

  4. Антона Чехова в Ялті та Харкові [21].

Після приходу радянської влади музеї перейшли в державну власність, активно створювались нові, частина музейних експонатів була конфіскована та не збереглась до наших днів. Частково діяльність музеїв загалом перервалась світовими війнами, адже вберегти залишки музейних виставок було пріоритетним завдання музейної справи в Україні того часу.

Диференціація музеїв радянського часу передбачала профільне орієнтування (зокрема й літературне), і також статус музею, його відомче підпорядкування. До завершення радянського періоду музейної сфери актуальним був поділ їх за типом, видом чи профілем [21].

Загалом варто наголосити, що діяльність українських літературних музеї радянського періоду визначалась насамперед ідеологійним началом, що впливало на вектори інтересів музейних закладів та певним чином цензурно обмежувало їх.

До початку 1990-х рр. функціонував адміністративний принцип диференціації музейних закладів, який передбачав чотири різновиди. Кожен із них визначався за посередництвом формальних ознак:

  • чисельність фондів,

  • кількість відвідувачів та частота відвідування,

  • рівень фінансування музею (включаючи заробітну плату музейних співробітників) тощо [20].

Після 1990-х рр. 28 музеям та заповідникам надали статус «національний», серед яких такі літературні музейні заклади – Національний музей літератури України та Національний музей Т. Шевченка.

Центральний український музей літературного профілю – Національний музей літератури України було засновано 5 серпня 1981 р. постановою Ради Міністрів УРСР в приміщенні Колегії, заснованої П. Галаганом. Експозиція була відкрита для відвідувачів 1986 р. та скомпонована за тематико-хронологічним принципом, репрезентуючи історію письменства в Україні через історичні періоди розвитку літератури – від часів Київської Русі до сучасних зразків літератури.

Ухвалення Верховною Радою Закону України «Про музеї та музейну справу» (1995 р.) [8] поклало основу офіційного функціонування усіх музейних закладів, зокрема й літературного профілю, на державному рівні.

Сучасна наукова класифікаційна система музейних закладів України, зокрема й виокремлення в ній музеїв літературного профілю, повністю сформувалась на межі XX та XXI ст., адже була зорганізована за зразками міжнародних класифікацій.

Вагомий фактор історичного підґрунтя розвитку літературних музеїв в Україні є створення мономузеїв, присвячених діяльності певної видатної особи. Вони висвітлюють водночас певну історичну епоху та вагомі особисті здобутки на її фоні – письменників, кіносценаристів, художників тощо [23].

Отже, можемо сказати, що нині у світовій музейній сфері літературні музеї сприймають не тільки як простір для експонатів літератури та збереження пам’яток, але й як місце, де особистість культурно розвивається, здобуває нові знання, залучається до процесу формування суспільної літературної спадщини. Історичні умови радянського періоду накладали ідеологічний цензурний відбиток на діяльність літературних музеїв, проте після 1990-х рр. спостерігаємо прояв української національної ідентифікації у їхній діяльності, інформаційне оновлення експозицій тощо.
2.2. Формування та становлення системи музеїв літературного
профілю в Україні.

У сучасному світі в умовах трансформаційних процесів безумовно важливим постає зв’язок науково-освітніх інститутів та практичної діяльності, що знаходить своє відображення у різноманітті функціонування музейних закладів. Посилення уваги до музейної сфери у минулому столітті спровокувало виникнення значної кількості музеїв різного профілю й активізації роботи вже існуючих.

Музеї літературного профілю відіграють значну роль у культурному розвитку суспільства, адже є найпоширенішим різновидом. Потреба збереження пам’яток літератури та сучасних її зразків посилюється, адже запити суспільства щоразу зростають [18].

Система музеїв літературного профілю в Україні представлена не усіма його різновидами. Напр., загальний музеї літературного профілю репрезентований Музеєм книги та друкарства України (м. Київ). Мономузеї теж представлені широко, зокрема присвячено діяльність музеїв таким видатним особам як Леся Українка, І. Франко, М. Рильський, М. Стельмах, І. Карпенко-Карий та ін. Музеї популярних літературних героїв не актуалізовано.

Вагомим чинником популяризації діяльності музейних закладів літературного профілю в Україні є активізація сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином основи їхньої діяльності знаходять нове втілення в просторах мережі Інтернет [5, с. 21]. Доступність
літературних музеїв таким чином зростає, адже відвідувачі у режимі віртуального доступу можуть переглядати літературні експозиції у будь-який зручний час.

Центральний музей літературного профілю в Україні – Національний музей літератури. Це один із найпопулярніших загальнодержавних музеїв у країні, «…провідний серед музеїв літературного та літературно-меморіального профілю» [5, с. 3]. Він знаходиться у м. Києві та водночас є архітектурною пам’яткою кінця 19 ст. Його експозиція охоплює найдавніші періоди історії української літератури (близько 5 тисяч виставлених експонатів та 85 тисяч – у зберіганні): прижиттєві видання Т. Шевченка, П. Куліша, І. Котляревського,
І. Франка та ін.

Систему музеїв літературно профілю (різних за типами об’єктів зберігання) організовано навколо провідних – Харківського літературного музею (1988 р.), Одеського літературного музею (засновано 1977 р., відкрито для відвідувачів – 1984 р.), Хмельницького обласного літературного музею (1993 р.), Житомирського обласного літературного музею (1990 р.), Літературний музей Прикарпаття (1986 р.) та ін.

Широко представлені у системі українських музеїв літературного профілю мономузеї, до яких відносимо такі найпопулярніші:

  1. Літературно-меморіальний музей Лесі Українки (м. Новоград-Волинський), який було відкрито 1970 р. до століття від дня народження письменниці. Експозиція відтворена у 6 залах, з яких 3 – меморіальні.

  2. Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки (філіал Волинського краєзнавчого музею (із1963 р.) у с. Колодяжне, відкрито 1949 р.). Експозиція представляє життя та творчість Лесі Українки, складається з меморіальної та літературної частин на території колишньої садиби Косачів.

  3. Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської представляє її життєвий шлях і творчість, громадську активність та літературні зв’язки.

  4. Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка (м. Львів) розміщено в будинку письменника, де відтворено його робочий кабінет, фортепіано та збережено майже 26 тис. експонатів (включаючи рукописи, першовидання, фотографії тощо).

  5. Державний меморіальний музей М. Грушевського (м. Львів, відкрито у 2000 р.) репрезентований 6 експозиційними залами з відновленням меморіального інтер’єру.

  6. Русівський літературно-меморіальний музей Василя Стефаника ( 2 частини, відкриті в різні роки: літературна (1991 р.) та меморіальна (1941 р.).

  7. Меморіальний музей І. Нечуя-Левицького (смт Стеблів Київської області), присвячений діяльності цього письменника. Водночас він є філіалом Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. Експозиція репрезентовано майже 3 тис. одиниць збереження).

  8. Літературно-меморіальний музей Г. Сковороди (с. Сковородинівка Харківської області), що заснований 1972 р., представляє відвідувачам видання його творів, книги, які він вивчав, предмети, картини, графічні роботи, дотичні певною мірою до постаті філософа.

  9. Меморіальний музей Шолом-Алейха, що знаходиться у складі Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Переяслава-Хмельницького тощо [5, 6].

Крім цього, активно репрезентовано музеї літературного профілю, в яких відображено середовище діяльності видатної особи. До найвідоміших із них належать такі:

  1. Державний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» (окрема вулиця с. Шевченкове Черкаської області), який було створено за постановок Кабінету Міністрів України у 1992 р. Він репрезентований літературно-меморіальним музеєм Т. Г. Шевченка
    (с. Шевченкове), Музеєм історії (смт Вільшана), Моринським музейним комплексом.

  2. Державний історико-культурний заповідник І. Франка «Нагуєвичі» (с. Нагуєвичі Львівської області), відкритий 1994 р., включає в себе садибу батьків І. Франка, музей, скульптурну композицію «І. Франко і світова література», художньо-меморіальний комплекс «Стежка Івана Франка».

  3. Національний музей-заповідник М. Гоголя (с. Гоголеве Полтавської області). Музей сформовано садово-парковим комплексом, альтанкою «Мрія», меморіальними ставки XIX ст., будинком батьків, флігелем із робочим кабінетом письменника та його особистими речами.

  4. Державний музей-заповідник І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича) «Хутір Надія» (с. Миколаївка Кіровоградської області) засновано ще 1871 року К. Тобілевичем та названий в честь дружини Надії. Тут проводять Всеукраїнське щорічне театральне свято «Вересневі самоцвіти». Експозиція вміщує близько 2 тис. об’єктів [5, 6].

Варто також відзначити, що в Україні існує унікальний за своїм об’єктно-зберігаючим напрямком музей. Його часто визначають як єдиний у світі музей однієї книги [5, с. 6]. Це – Музей «Кобзаря» Т. Шевченка (у м. Черкаси), що повністю присвячений однойменній збірці письменника, знаходиться в будинку братів Цибульських та вміщує раритетні зразки її видань і, крім цього, рідкісні видання творів письменника.

Таким чином систему літературних музеїв України очолює Національний літературний музей. Навколо регіональних музейних закладів цього профілю організована робота інших закладів (літературно-меморіальних та меморіальних музеїв, філіалів тощо). Крім цього, репрезентовано мономузеї та музеї, що відтворюють середовище життя та діяльності видатних осіб. Унікальний за об’єктом зберігання в Україні й у світі – музей однієї книги («Кобзар»
Т. Шевченка). Отже, проаналізована система літературних музеїв України дозволяє зберегти значну частину української культурної спадщини.
2.3. Сучасний стан функціонування системи музеїв літературного профілю в Україні.
Призначення музеїв та реалізація їх функції у житті суспільства зазнали змін в процесі історичного розвитку. Музей у сучасному розумінні повинен не лише зберігати надбання культури, а й слугувати простором особистісного розвитку людини, тобто відповідати запитам суспільства. Протягом останніх років активно проводяться дослідження соціально-психологічного характеру, спрямовані на з’ясування закономірностей мисленнєвого процесу та його вираження в умовах літературного музею, а, крім цього, визначення психологічного впливу музеїв літературного профілю на розвиток сучасного суспільства [1].

Сучасна музейна сфера культурної діяльності в Україні – вагома гілка культурного розвитку української нації, яка потребує особливої уваги на державному рівні. На жаль, впорядкованої системи обліку музеїв в Україні немає, що зумовлено частково різнорівневістю їхнього підпорядкування та водночас статусною невизначеністю [13, с. 174].

Рутинський М. Й. та Стецюк О. В. стверджують, що протягом
1985-1990 рр. музеї, що підпорядковуються на державному рівні, у кількісних вимірах подвоїлись, а за наступні 5 років зросли ще на 100 одиниць (314), що пов’язано головним чином з національною самоідентифікацією України [23].

Динаміка зростання до 2010-х років не зменшувалась: за даними «Аналітичного звіту Міністерства культури України за 2012 рік» на 1 січня 2013 року в країні вже було 45 національних музейних закладів, 570 державних і комунальних музеїв та 1141 музей-філіал [13, с. 175].

Централізоване управління державними музеями державної власності здійснюється Управлінням музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури України. За кількісними показниками літературні музеї посідають третє місце (8, 64%) [1, с. 201].

Літературні музеї України потребують змін у напрямках діяльності та підході до презентації аудиторії. Із метою визначення нових перспективних напрямків роботи було проведено науково-практичну конференцію «Музейна стратегія і нові можливості літературних музеїв» (18-19 жовтня 2018 р.) Міністерством культури України разом із Національним музеєм літератури України. Головною метою її проведення було визначено такі актуальні проблеми:

  • покращення професійного рівня підготовки керівництва і наукових працівників літературних і меморіальних музеїв України,

  • аналіз теоретико-методологічної основи діяльності літературних музеїв та пошук шляхів подолання проблем цієї галузі.

Підсумками конференції було визначено такі важливі стратегічні завдання:

  • необхідність оновлення методики формування літературно-музейних виставок,

  • здійснення якісно нових досліджень експозиційних одиниць, оновлення інформації щодо них,

  • обов’язкове залучення інноваційної методики науково-освітньої діяльності (зокрема сучасних інформаційно-комунікаційних технологій зокрема),

  • автоматизація обліку музейних літературних предметів.

Важливим фактором функціонування музеїв літературного профілю в Україні є організація наукової роботи щодо аналізу їх діяльності, зокрема науково-практичних конференцій. У 2018 р. у Національному музеї літератури України було проведено семінар-практикум провідних зберігачів музейних установ і заповідників галузі управління Мінкультури. Напр., конференція «Літературний музей сьогодні і завтра: виклики часу й нові можливості» [1], на якій було визначено функцій та напрямки діяльності сучасного музею літератури:

  • соціальне просвітництво, адже музеї здійснюють не лише зберігання та просвітницьку й популяризаторську діяльність;

  • не лише інформативна функція, а й допомога в освоєнні, поглибленні знань із певної галузі;

  • важливість реалізації комунікативної функції у межах цього різновиду музею – обмін досвідом, думками, знаннями тощо;

  • літературний музей – простір для креативного зростання особистості;

  • важливість популяризування письменницької творчості;

  • заохочення до проведення культурних заходів у літературних музеях (фестивалів, конференції, читань, літературних вечорів тощо);

  • необхідність налагодження зв’язків та спільної діяльності літературних музеїв України [1].

У питанні сучасних музейних комунікацій музеї літературного профілю в Україні працюють у цьому напрямку. Зокрема, наукові співробітники Феодосійського музею О. Гріна опублікували маловідомі сторінки літературної творчості письменника, (твори періоду 1924-1930 рр., що були написані ним у Феодосії). Крім цього, розробили оригінальний дизайн альбому
«Музей О. Гріна», а календар музею «Перлини музейної колекції» у 2008 р. посів перше місце на регіональному конкурсі в номінації «Краще музейне
видання» [16].

Музеї літературного профілю потребують поширення та активізації своєї діяльності у віртуальному просторі для залучення різновікової аудиторії та збільшення її кількості загалом [12]. Це можна здійснювати як на безкоштовній, так і на платній основі, що частково сприятиме покращенню фінансової сторони діяльності цих закладів.

Запровадження єдиної музейної реєстраційної системи за диференційованими критеріями (стала колекція, її науково-дослідне вивчення, збереження та відкритість, некомерційність музейного закладу та ін.) дасть зможу встановити точну кількість музеїв літературного профілю в Україні, визначити інформації про об’єкти збереження та сформувати засади культурної політики в Україні та ролі музейних закладів у ній. Такі закономірності було виокремлено під час проведення пресконференції щодо проєкту «Музей – «валіза без ручки» чи символічний капітал?», організованої Міністерством культури та інформаційної політики України, ВГО «ІКОМ України» за сприяння Українського культурного фонду.

Крім цього, корисним для висвітлення діяльності, основних напрямків роботи музеїв літературного профілю буде налагодження зв’язків та активна співпраця з засобами масової інформації, які сьогодні широко використовуються в суспільстві з метою популяризації та зацікавлення [10, 18], вищими навчальними закладами та школами.

Отже, можемо підсумувати, що діяльність сучасних літературних музеїв в Україні представлена широкою системою закладів. Значна частина музейних установ цього профілю знаходяться на етапі модернізації своєї роботи, активізації діяльності наукових співробітників, збільшення та оновлення інформації про експозиції, активізації залучення сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Літературні музеї України потребують актуалізації в системі культурного розвитку суспільства з метою залучення широкої аудиторії відвідувачів. Для цього проводять заходи, на яких обговорюють нагальні потреби музейно-літературної галузі та здійснюють пошук оптимальних варіантів подолання проблем.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши процес становлення музеїв літературного профілю в Україні, можемо зробити такі висновки відповідно до поставлених завдань:

  1. Теоретичне підґрунтя осмислення поняття «музей» засноване насамперед на історичних етапах розвитку музею як соціального інституту. Визначаємо його насамперед як науково-дослідну та культурно-освітню інституцію, організовану для вивчення, збереження, передачі та популяризації музейних предметів, колекцій як спадщини сфери культури, а крім цього – як засіб та образну модель адаптації людства до культурних умов через цілісність світосприйняття. Кожна наукова галузь, дотична певною мірою до музейної діяльності, знаходить визначення терміна «музей» в межах своєї термінологічної системи.

  2. Класифікаційні засади дослідження музейної системи дозволяє диференціювати такі типологічні одиниці музеїв: за суспільним призначенням, юридичним підпорядкуванням, категорією відвідувачів, типом об’єкта збереження, простором функціонування. Літературні музеї належать до профільних музеїв та об’єднують такі різновиди: загальні, мономузеї, музеї літературних героїв. Вони репрезентують історичний розвиток та сучасний стан літератури тощо. Класифікаційний підхід до вивчення історичного формування та функціонування музеїв літературного профілю дозволяє реалізувати системний підхід у його дослідженні.

  3. Історичне підґрунтя розвитку українських музеїв літературного профілю пов’язано насамперед із радянським періодом в історії культури, коли усі музеї було передано в державну власність та частина експонатів, на жаль, конфіскована і знищена. Проте позитивні наслідки цього періоду позначені насамперед у збільшенні кількості музейних закладів в Україні та виведення їхньої діяльності на загальнодержавний рівень.

Перші літературні музеї було засновано саме в цей період і присвячено діяльності видатних осіб (М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша та ін.). Діяльність українських музеїв літературного профілю радянського періоду була детермінована ідеологізацією, яка впливала на напрямок розвитку.

Із періодом незалежності України музеям літературного профілю надають статусу національного (Національний музей літератури України) та визначають їхню діяльність на законодавчому рівні (прийняття Закону України «Про музеї та музейну справу» від 1995 р.).

  1. Система музеїв літературного профілю в Україні формувалась історично і в кінці минулого століття позначена активним збільшенням їхньої кількості. За кількісними показниками вони посідають третє місце серед музейних закладів за кількістю (8, 64% від загальної кількості музейних закладів в Україні).

Систему літературних музеїв України очолює Національний літературний музей, а навколо регіональних музейних закладів цього профілю організована робота літературно-меморіальних та меморіальних музеїв, філіалів тощо. Крім цього, у системі репрезентовано мономузеї та музеї, що відтворюють середовище життя та діяльності видатних осіб. Унікальністю за об’єктом зберігання позначений музей однієї книги («Кобзар» Т. Шевченка).

Поряд із вищеописаними музейними закладами найбільше в системі українських літературних музеїв представлено загальних музеїв літературного профілю (напр., Музей книги та друкарства України в м. Києві).

  1. Аналіз діяльності сучасних літературних музеїв в Україні демонструє нагальну необхідність модернізації цих закладів шляхом оновлення інформації про експонати, надання доступу до музею та його виставок шляхом створення віртуального простору музейної установи, покращення освітньої кваліфікації наукових співробітників музейних установ цього профілю, налагодження зв’язків із засобами масової інформації тощо.

Важливим фактором у покращенні діяльності українських літературних музеїв є проведення заходів, конференцій тощо, метою яких є пошук шляхів оптимізації та популяризації їхньої діяльності, залучення молоді та сприяння культурно-освітньому розвитку суспільства. Можемо стверджувати, що до провідних завдань сучасних літературних музеїв в Україні належать популяризація їхньої діяльності та активізація участі в процесі освітньо-культурного розвитку українського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Україномовні джерела:

  1. Бєлікова М. В. Сучасні тенденції музейного менеджменту в Україні. Глобальні та національні проблеми економіки. 2017. Вип. 17. С. 201-206.

  2. Бєлікова М. В., Зайцева В. М. Основи музеєзнавства : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Запоріжжя : ЛІПС ЛТД, 2015. 180 с.

  3. Бондарець О. В. Структура музеєзнавства: актуальні проблеми розвитку науки. Наукові записки : Теорія та історія культури. Київ: НаУКМА, 2017. Т. 191. С. 72-78.

  4. Вайдахер Ф. Загальна музеологія: посібник. Перекл. з нім. В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. Львів : «Літопис», 2005. 632 с.

  5. Вебліографічний путівник по літературних музеях України / НБ СНУ ім. В. Даля. Сєвєродонецьк, 2015. Вип. 1. 23 с.

  6. Вебліографічний путівник по літературних музеях України / НБ СНУ ім. В. Даля. Сєвєродонецьк, 2016. Вип. 2. 19 с.

  7. Державні музеї України: Довідник / Міністерство культури України. К., 2014. 69 с.

  8. Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.95 р.
    № 249/95-ВР. С. 5.

  9. Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» : за станом на 1 січня 2011 р. / Верховна Рада України. Офіц. вид. К. : Парлам. вид-во, 2011.

  10. Ільясова Л. С. Сучасні форми та методи рекламної роботи музею. Національний музей історії України: його фундатори та колекції. К., 1999. С. 169-174.

  11. Кабінет Міністрів України. Постанова від 30 березня 2002 р. № 442 Про затвердження Програми розвитку музейної справи на період до 2005 року // Офіц. вісник України. 2002. № 14.

  12. Капустіна Н. І. Деякі аспекти роботи з музейною аудиторією (з досвіду роботи Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького). Сучасний музей: між скарбницею та підприємством. Матеріали Міжнародної конференції 8 жовтня 2006 р., м. Чернівці. Львів, 2008. С. 99-102.

  13. Кислий О. Є. Археологія, музеєзнавство та проблеми теоретичної музеології. Актуальні проблеми теорії і практики музейної та пам’яткоохоронної діяльності. К. : НАКККіМ, 2013. С. 166-176.

  14. Маньковська Р. В. Музеї України в інформаційному просторі: досвід та перспективи. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. К., 2000.
    Вип. 11. С. 214-221.

  15. Маньковська Р. В. Музейництво в Україні: питання теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. 07.00.01. К., 1997. 22 с.

  16. Маньковська Р. В. Сучасні музейні комунікації та перспективи їх розвитку. Краєзнавство. 2013. №3. С. 75-84.

  17. Маньковська Р. Музеологія як наукова галузь: сучасний дискурс та проблема теоретичного інтегрування. Краєзнавство. 2009. №3-4. С. 138-141.

  18. Москалець А. А. Музей і ЗМІ. З досвіду організації співпраці з мас-медіа Дніпропетровського історичного музею. Роль музеїв у культурному просторі України і світу. Вип. 11. Дніпропетровськ, 2009. С. 565-573.

  19. Музеєзнавство : словник базових термінів / Укл.-упор.
    Л. М. Міненко; за заг. ред. к.і.н., полковника Карпова В. В. К. : Фенікс, 2013.
    152 с.

  20. Пантелейчук І. Трансформація музею як соціокультурного інституту (ХІХ – початок ХХІ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 17.00.01. Київ. Нац. Ун-т культури і мистецтв. К., 2006,
    20 с.

  21. Піскова Е. М. Федорова Л. Д. Музейна справа в Україні. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. К. : Наукова думка, 2010. Т. 7 : Мл-О.
    728 с.

  22. Прищепа О. П. Основи музеєзнавства : навч.-метод. посібник.
    Рівне : Б. в., 2006. 104 с.

  23. Рутинський М. Й. Стецюк О. В. Музеєзнавство: навчальний посібник. К. : Знання, 2008. 428 с.

  24. Словник-довідник термінології музейництва /
    Микульчик Р., Слободян П., Діденко Є., Рак Т. Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2012. 128 с.

  25. Якубовський В. І. Музеєзнавство : підручник. Кам’янець-Подільський : ПП Мошак М. І, 2010. 352 с.

Російськомовні джерела:

  1. Лещенко А. Проблемы становления музееведческой терминологии на международном уровне. Музей. 2009. № 5. С. 42-46.

  2. Сундиева А. О базовых понятиях музейной науки. Музей. 2009. № 5. С. 48-52.

  3. Основы музееведения : учеб. пособие / отв. ред. Э. А. Шулепова. Изд. 3-е. М. : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013. 432 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас