1   2   3
Ім'я файлу: ліквадація Гетьманщини.docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 11.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
Реферат Березневі статті.doc

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

В часи Руїни на великому лівобережному просторі багато міст, містечок і сіл було зруйновано. Замість білих чистих осель залишилися купи попелу та обдерті чорні димарі. Гетьман Іван Самойлович активно шукав матеріальної підтримки від Московії, внаслідок чого дедалі глибше залазив у кабалу. Українська Церква нерідко виступала проти такого "нерівного" зближення, не очікуючи від нього жодного добра, а хіба що обмеження власних прав і привілеїв. Гетьман потроху усував "неспокійне" духівництво.

У 1683 p. помер архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1656 p.) і управитель лаврської друкарні Інокентій Гізель - "муж знатный, учительный", який почав захищати інтереси Української держави ще під час переговорів Чигирина з Москвою в 1654 р. Його трактат "Мир с богом человеку" (1669 р.), в якому містилося багато відомостей з історії України XVII ст., мав гуманістичну спрямованість і містив досить критичний аналіз сучасних авторові подій. За це в 1690 р. твір було заборонено Синодом. Самойлович та деякі інші прихильники підпорядкування української Церкви московській патріархії, зокрема патріарх Яким, прагнули на місце архімандрита призначити "свою" людину. Проте обраний вільними голосами Варлаам Ясинський не справдив їхніх сподівань: замість посвяти в російській столиці він поспішив прийняти її з рук чернігівського архієпископа. І згодом Ясинський не виявляв бажання їхати до Москви, щоб там затвердили його обрання. Втім, не маючи змоги зноситися з константинопольським патріархом, він через деякий час змушений був поступитися.

У лютому 1685 р. царський уряд спонукав Самойловича до нагального проведення нових виборів київського митрополита. При цьому від володаря булави вимагали, щоб надалі православній Церкві в Україні владу константинопольського патріарха "отложить, в каком почитаніи гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь, и о всяких церковных делах писать к св. патріарху московскому, а к св. константинопольскому патріарху ни о чем не писать, и не посылать, причитанія никакого к нему не иметь, под послушаніем у него не быть, и 







Микільський собор у Києві. 
Кінець XVII cт.
из под его паствы, за разстояніем дальняго пути, совершенно отстать... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположенія, отпустить в Москву".

Отже, царський уряд самочинно порушив права константинопольського патріарха щодо української Церкви, прагнучи підпорядкувати її московській патріархії.

Незабаром він домігся свого. 8 листопада 1685 p. пройшли вибори київського митрополита. Ним став єпископ Гедеон. На зібрання прибуло багато посланців, серед яких виділялися генеральний осавул І.Мазепа та переяславський полковник Л.Полуботок. Саме вони активно підтримували дії гетьмана. Представників духівництва налічувалось обмаль: не приїхали "значні" особи на чолі з архієпископом Л.Барановичем. Загалом церковні правила забороняють проведення виборів за відсутності такої кількості осіб вищого духівництва, але їх усе-таки провели. На думку великого ієрарха нашого часу, митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), в цій справі "сильно допоміг Москві гетьманський осавул Іван Мазепа, і це йому було доручено зробити вибори, згодні Москві. І.Мазепа постарався, а вдячна Москва через два роки зробила його гетьманом".

Українське духівництво відразу спробувало опротестувати легітимність такого обрання. Навіть Самойлович прагнув дещо пом'якшити коли не саму суть події, то хоча б її форму. Він порадив сюзеренові "впросити" константинопольського патріарха, щоб той "відступив" українську Церкву. Однак було вже запізно. Руїна охопила всі галузі суспільно-політичного життя, в тому числі й релігію. Після тридцяти двох років відносної самостійності (1654-1686 pp.) Церква як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині поступово опинилася в тенетах царату. Цьому процесові, окрім згаданих вище старшин, сприяли й деякі інші представники соціальної еліти України. Так, ще в 1676 р. стародубський полковник Петро Рославець (Рословець, Рославченко) звернувся до Москви з пропозицією підпорядкування їй місцевих монастирів. Були й інші подібні випадки. Характерно, що в своїх непатріотичних діях державці нерідко прикривалися іменем "всього українського народу".

Негативні наслідки підпорядкування української Церкви московській патріархії не забарилися. Уже в січні 1688 p. Гедеонові наказано було підписуватися "митрополит київський, і галицький і Малої Росії" замість "митрополит київський, і галицький і всієї Русі". З 1721 p. Петро І дозволив київському митрополиту зватися тільки архієпископом. Щоправда, в 1743 p. йому знову повернули титул митрополита (до 1767 р.). Згодом існував "митрополит київський і галицький".

Протягом останньої чверті XVII і 60-х pp. XVIII ст. царський уряд не лише поступово підривав економічну базу та суспільну значущість української Церкви, а й періодично скорочував чисельність її служителів. Одним із стратегічних заходів у цьому напрямку стало те, що, провадячи постійну агресивну міжнародну політику, Москва збільшувала свої збройні сили. Духовних осіб нижчої ланки та їхніх дітей часто примушували до виконання військової служби. Царський указ від 28 вересня 1736 р., зокрема, вимагав проведення перепису дітей духівництва, щоб "малолетних отдать в школу, а прочих отдать в службу, для... комплектованія армій и гарнизонов". В указі від 6 лютого 1737 р. "строжайше повелевалось" завершити перепис не пізніше середини жовтня того ж року і всіх чоловіків від 15 до 40 років, "без разбора, взять в воєнную службу, для замещенія же церковных чинов, употреблять из малолетних церковнических детей (!) (підкреслення наше - авт.), а равно и тех, кому свыше 40 лет". Ці постанови стосувалися як Російської держави в цілому, так і України зокрема. Безпосередньо Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіям у 1734 р. "высочайше" було наказано: "Из малороссійской старшины и Козаков и козачьих и старшинских детей без атестатов полковников и старшины полковой, а знатным - без позволенія Войсковой канцелярии, в дьяконы и попы посвящать не велено, понеже многіе число духовных не у места суть и дабы от того козакам и службе... (військовій - авт.) умаленія быть не имело". Подібне мало місце й на Слобожанщині.

Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."

Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.

РЕГІОНАЛЬНІ НАЗВИ

Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він фактично цілковито збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. Незважаючи на ці обставини, саме тоді тривало географічне поширення назви "Україна" на всі землі, заселені власне українською спільністю. Термін "український" (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше зустрічається в тогочасних джерелах. Терміни "нація", "національний" часто вживаються як у розмові, так і на письмі (особливо в другій половині XVIII ст.). Корінні жителі класифікуються як "нація русинів", "малоросійська" чи "українська" нація тощо. У багатьох тогочасних іноземних часописах Україна протягом певного часу характеризувалася як окрема земля козаків, що межує з Московією, Польщею і Татарією. У російських же законодавчих актах вона поступово перетворювалася на "малоросійський край".

Тяжке міжнародне становище країни, складний процес розселення українців обумовили появу нових і зміну значення старих політонімів. Так, Лівобережжя в офіційних актах царського уряду найчастіше називалося "Малоросією" або "Малою Русю". Поряд з цими вживалися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т. ін. Усі вони певною мірою виражали соціальну політику царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" після скасування гетьманського правління на Правобережжі став уживатися лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла старшинська адміністрація. В зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х pp. і адміністративно-полкового устрою ця назва втратила своє значення.

У документальних матеріалах останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. досить чітко простежується грань, яку проводили вищі органи влади між жителями "малоросійських українських" і "слобідських" полків. І це тоді, коли і Лівобережна, і Слобідська Україна входили до складу одного державного 







Преображенський собор у м.Ізюм на Харківщині. 1684 p.
об'єднання. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали й змінювалися відповідно до політико-адміністративних нововведень на території краю протягом століть. Якщо в XVI-XVII ст. цю місцевість часто називали "Полем", "Полской Украиной", інколи - степовою окраїною руських земель (пізніше - Російської держави), де частина населення жила в "слободах" і називалася слобожанами, то в міру заселення і освоєння нових земель старі політоніми поступово зникають із вжитку, основними залишаються назви "Слобідська Україна" і "Слобожанщина". Слободи частково зливалися з містами або перетворювалися в звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушній податі. Проте назви "слобода", "слобідка" існували й надалі та зберігалися за багатьма населеними пунктами.

Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне і географічне поняття поступово зникає з ужитку, хоча ще досить довго живе в пам'яті українського народу, бо сам дух козацтва не перевівся. Тоді близько 5 тис. козаків перейшли в турецькі володіння й осіли в межах пізнішої Одеси. Згодом вони переселилися в пониззя Дністра (район сучасного Білгорода-Дністровського). За кілька років чисельність козаків зросла майже до 10 тис.

Південні оайони країни протягом тривалого часу напівофіційне називалися Ланщиною", "Турецькою областю", "Турською стороною" тощо. В другій половині XVIII ст. тут поширюються назви "Слов'яно-Сербія", "Нова Сербія", "Новоросія", "Новоросійський край" і т. ін. Перші два політоніми проіснували недовго і з утворенням у 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. Крайня південно-західна область України в XVI-XIX ст. мала назву Буджак" (від турецького слова, що означає "кут").

Історико-географічні поняття "Лівобережна Україна", "Слобідська Країна", "Південна Україна", "Лівобережжя", "Слобожанщина"

Неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України відігравали міграції людності та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка земель перебувала "впусці", тобто, не оброблялася). Цим пояснюється той факт, що протягом досліджуваної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. Так, за нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з'явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині заснування більшості населених пунктів припадає на останню чверть XVII - першу половину XVIII ст. (Рубанка, Гирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та інші). Слід відзначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусії, причому природним кордоном поширення їхніх поселень стала Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження.

Поява нових населених пунктів обумовлювалася як політичними, так і соціальними та економічними чинниками. Наприклад, с.Гриньки (у 60-х pp. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втікли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигириндібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. 

З огляду на той факт, що за ревізією 1764 p. в дев'яти лівобережних полках (Стародубському, Ніжинському, Чернігівському, Прилуцькому, Лубенському, Миргородському, Галицькому, Київському та Переяславському) нараховувалося "всего во всех частях" 916 017 душ чоловічої статі (якщо додати до цієї суми ймовірну кількість жінок і дітей, тобто помножити її принаймні на 3, загалом буде 2 748 051 особа), відсоток переселенців можна вважати незначним; істотно впливати на демографічну ситуацію в краї він не міг.

Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця для поселень. Інколи райони під заснування нових населених пунктів прямо визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводилися вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків.

Заселення Лівобережжя відбувалося за рахунок переселенців з різних районів України, а також із Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. Досить значними тут були грузинські поселення. Грузини з'явилися в Росії в 20-х pp. XVIII ст., розраховуючи на підтримку останньої в їхній боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Наприкінці 30-х pp. вони оселилися на території Гетьманщини, де спочатку мешкали лише в межах Полтавського, а згодом - Миргородського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1,5 тис. чоловік.

У другій половині століття засновують свої поселення в регіоні й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німці. В 60-х ор. відбулося переселення із Болгарії на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари пізніше розселилися в межі Київської та Чернігівської губерній. В одному з документів 1766 p. перераховано близько 200 чоловік польської, болгарської, німецької, сербської, "волоської", "цесарської", "саксонської, угорської, чеської та інших національностей, які перед тим прибули "из-за границы в Киев, в Росію" і тут оселилися для постійного проживання.

На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст у Гетьманщині був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі.

Міграційні процеси та освоєння нових земель на Слобожанщині проходили інтенсивніше, ніж на Лівобережжі. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної території. Боярин Волконський у розмові з послами гетьмана І.Самойловича в 1680 р. зазначив, що лише з Правобережжя в межі Слобожанщини від початку Хмельниччини переселилося 20 тис. родин, "а то и того больше". З них 30% покинули правий берег Дніпра з кінця 50-х до кінця 70-х pp. В останній чверті XVII ст. у регіоні налічувалося понад 230 поселень, в яких проживало не менше 250 тис. чоловік. На 1732 p. кількість населених пунктів зросла до 469, а мешканців - до 370 тис. чоловік.

Залюднення Слобідської, як і Лівобережної, України відбувалося вкрай нерівномірно. Швидше й густіше заселялися північні райони Сумського, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, пізніше й дещо повільніше - їхні південні та південно-східні місцевості. Землі Ізюмського полку освоювалися переважно в останній чверті XVII ст. У слобідських полках досить прискореними темпами зростала чисельність українців, значно нижчими - інонаціональних переселенців. Так, за даними перепису Харкова 1732 р. на майже 4-тисячне населення міста припадало всього 62 чоловіка "великороссиян разночинцов и купецких людей" та 21 чоловік "греков и прочих разных нацей", зрозуміло, крім українців. Характерно, що протягом відносно невеликих відтинків часу мали місце різкі міграційні "коливання": то в бік збільшення, то в бік зменшення людності. Зокрема, в Сумах та кількох навколишніх селах (Нижня Сироватка, Верхня Сироватка, Ворожба), де більшість мешканців становили "малоросіяни та черкаси", з 80-х pp. XVII ст. по 1700 р. число дворів зросло майже вдвічі, а вже через два роки "убыло против прежнего" більш ніж утричі. Протягом століття (з 80-х pp. XVII по 80-ті рр. XVIII ст.) загальна кількість мешканців у Харкові збільшилась у 5,5 раза, а в Сумах - більш ніж у 35 разів. Цікаво зазначити, як про те свідчить "Топографічний опис Харківського намісництва" 1788 р., що поступово чисельність жителів в обох містах майже зрівнялась: у Харкові цього року зафіксовано 5338 чоловіків і 5405 жінок, у Сумах відповідно - 5302 і 5І93.

Заселення південних областей України мало свої особливості. Освоєння широких просторів від Синюхи (ліва притока Південного Бугу) до Дніпра і далі до берегів Чорного та Азовського морів почалося в попередній період. Проте до XVIII ст. воно проходило відносно повільно. Одну з головних причин цього слід вбачати у постійних нападах турецько-татарських поневолювачів, внаслідок яких життя в степах було дуже небезпечним. Через те навіть у першій половині XVIII ст, ця територія залишалася слабо заселеною. В ході перманентних воєн вже утворені пункти нерідко знищувалися, а їхні мешканці або втікали, або ж потрапляли в полон до татарських чи турецьких можновладців. Люди селилися переважно в північних місцевостях краю - ближче до обжитих кордонів Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя й подалі від Кримського ханства та Туреччини.

Певною мірою впливало на демографічну ситацію в цьому регіоні існування Запорозької Січі - своєрідного центру збирання найбільш активних вихідців із різних місцевостей України та інших країн і зосередження^ їх на південних кордонах Російської держави. Як відомо, після зруйнування за наказом царського уряду в 1709 p. так званої Старої Січі на острові Базавлук (Чортомлик) частина низовиків перейшла на підвладну кримському ханові територію й заснувала поблизу сучасного Херсона Олешківську Січ, куди приплив утікачів майже припинився. Тільки з поверненням у 1734 p. козаків на Запорожжя (на р.Підпільна - рукав Дніпра) Січ відновила своє функціонування (до 1774 р.). Маємо дані про те, що в кінці 20-х - на початку 30-х pp. XVIII ст. низовиків нараховувалося близько 20 тис. чоловік.

Царський уряд, намагаючись зміцнити власні позиції в прикордонній місцевості, всіляко сприяв заселенню та освоєнню нових земель у південному регіоні. Особлива увага приділялася військовій колонізації. Господарське життя в степах помітно активізувалося після війни Росії з Туреччиною1735-1739 pp. Значна кількість поселень з'явилася в межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Якщо в 1740 р. у прикордонному районі на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то в 1745 р. тут існувало вже два міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х pp. кількість сіл досягла 120. Майже все їхнє населення становили українці.

У 50-х та 60-х pp. царський уряд вживає низку заходів, спрямованих на прискорення заселення Новоросії. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, яким разом із українцями належало забезпечувати захист населених районів Лівобережжя та Слобожанщини. Серед них значилися серби, болгари, греки. З ними селилися також росіяни, молдавани та інші. Початок іноземної колонізації поклав указ від 24 грудня 1751 р. У наступному році в цьому районі була створена так звана Нова Сербія, на території якої оселилися два полки, що складалися переважно з сербів і угорців. Уряд утворив із цих полків по 20 шанців (укріплених поселены, які проіснували до ліквідації Нової Сербії в 1764 р.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас