Сучасна людина – успішна, освічена, повна сил і здоров’я. Це наші ідеали сьогодні. Такі люди дивляться на нас з екранів телебачення, рекламних постерів, світлин з соціальних мереж.
А, так про що ж я? Мабуть про те що далеко не всі сьогодні відповідають «прийнятим стандартам» успіху та краси. Зазвичай ми втомлені, розчаровані, стресовані, змордовані. І як правило в такому стані ми йдемо до Церкви – щонеділі, як правильні і побожні християни. А тут, святі отці з амвонів, з приємною усмішкою на обличчі, розказують що скоро Великий піст – час духовних подвигів та аскези, період покаяння та перемін! Ох – говоримо ми, знову піст, а я такий/така змучений/змучена.
І перед нами постають абсолютно резонні питання - чи зможу я прожити без м'яса? – Ну мабуть зможу. А без риби, без молочних продуктів? – Та мабуть теж. А без розваг, без нескінченних зустрічей, спілкування, гостей, сидіння в соціальних мережах? – Ооооо, ну то вже забагато хочете!
І справді, якщо дуже добре проаналізувати та подумати, коли людина починає себе свідомо звільняти на період посту від того, що для її серця раніше було любо та дорого, їй стає погано. Але в тому то і суть, що саме в цьому стані дискомфорту ми починаємо відкривати несподівані сторони своєї душі, про які раніше могли і не замислюватись.
Ого, а скільки ж насправді в мене всього є в душі – і нетерпіння, і заздрість, і осуд, злість, і ще купа речей які є звичайні і дріб’язкові, але так легко можуть вивести мене з себе. А ще, навколо мене хмара людей що я не можу переносити і з якими так важко знайти спільну мову.
Справа в тому, що під час посту ми ніби свідомо відключаємо таку собі - душевну анестезію, яку постійно собі гарантуємо у вигляді різних приємностей. Коли ця анестезія йде - а вона природним чином через якийсь час зникає, - людина опиняється в дуже сильній кризі, стані внутрішнього розладу між собою і тим життям, яким вона живе.
Ну дуже важко буває відмовитися від перегляду симпатичного і такого кумедного серіальчику на Нетфліксі, довжиною у нескінченну кількість сезонів, ніж, наприклад не їсти протягом посту того ж м’яса чи риби. То може в тому і суть? В тому і жертва у Великий піст – відмовитися від того, що тебе дійсно тримає? Що займає великий кавалок в твоєму житті і на Бога ну зовсім, зовсім не вистачає часу! І якщо щось тебе тримає, що дійсно наповнює твоє життя змістом і дає можливість забути всі проблеми, стресові ситуації, сімейні чвари - є для тебе найбільшою цінністю в житті? Ну а як же Бог? Чи ходіння в неділю в церкву – це лише дань традиції?
Насправді духовне життя воно нескладне! Я б сказав радісне, бо завжди веде до мирного стану душі і спокою. І піст, особливо Великий, веде нас до найрадіснішого свята – Воскресіння Христового!
Життя у церкві, воно Христоцентричне. Про це пишуть всі святі Отці. І саме піст допомагає нам відійти від своєї самості і зосередитися на Бозі.
Ось це б насправді була б жертва Богу: утиск своєї самості — тобто головної проблеми людини у відносинах з Богом. Через такий крок ми здатні зробити серйозний духовний ривок.
«Якщо будеш так постити, то не тільки співстраждатимеш і співумиратимеш, але й співвоскреснеш і співвоцаришся з Христом у нескінченних віках, бо через такий піст, ставши спорідненим подобі смерті Його, ти будеш спільником і воскресіння і спадкоємцем життя в Ньому» (Свт. Григорій Палама)
Нерідко піст називають часом покаяння! Зокрема так вчить святитель Василій Великий – «Покаяння без посту – марне», і нам може здатися: ну, зрештою, скільки можна постити, скільки можна ходити на сповідь, скільки можна каятися? Начебто б вичистили душу настільки, що вишкрібати вже нема чого.
В тому то і справа, можна і каятися, і постити – бути абсолютно стерильним, а Бога не зустріти. І тоді марні ці всі пости і каяття – якщо не відбувається найголовніше – зустріч з живим Богом! Бо ця зустріч унікальна, вирішальна для всього життя – після неї ти розумієш що немає нічого кращого ніж бути з Богом!
І якщо ми придивимося уважніше у житія великих святих, ми зауважимо, що навряд чи їхній спосіб життя можна було б назвати бездоганним і абсолютно морально стерильним. Вони часто падали, в них були і інші серйозні недоліки, які заважали оточуючим людям. Але вони мали живий контакт, живе спілкування з Богом. І ось цей вектор тяжіння до Бога у святих був сильнішим, ніж утримуюча сила їхньої самості і гріха як похідного від неї.
Отже, якщо ми відчуваємо що ми всі гріхи сповідали і в усьому покаялися, потрібно знайти час побути наодинці, спробувати помолитися короткою молитвою, наприклад - ГОСПОДИ ІСУСЕ ХРИСТЕ ПОМИЛУЙ МЕНЕ - слідкуючи за своїми думками, наскільки можна утримати молитву у своїй свідомості, постаратися просто ні про що не думати, а перебувати в стані якогось внутрішнього буття перед Богом — щоб почути якийсь відгук, якусь відповідь з боку Бога.
І, швидше за все, ми помітимо, що в нас в голові багато чого ходить-бродить і затьмарює ось це око душі, яким ми здатні відчути (побачити) Бога, Його присутність в нашому житті.
Святі отці мають дуже глибоку думку про те, що мета наших подвигів полягає в осягненні власної немічі. Апостол Павло має парадоксальний вислів - що сила Божа здійснюється тільки в немічі, тому краще хвалитися своїми недугами (2 Кор. 12, 9).
Якщо в процесі духовної праці у людини з’являється зневіра (слов. униніє), то це може означати одне. В нас неправильні орієнтири – бо мабуть шкала цінностей і досягнень вистроєна не так. Ми в неї просто не можемо вписатися. Духовно-аскетичний досвід наших святих показує нам, що в такому випадку ми не працюємо заради Бога, заради Христа, а ціль наша є самореалізація, самозахоплення. Так, так – це означає що звершуємо ми духовні подвиги не для Бога а для себе-улюблених. Бо для того, хто працює для Бога, для Христа – результат байдужий – важливіший постійний, систематичний духовний процес.
Це може здатися дивним, але чим вище і чим міцніший подвиг, тим вищі ризики залипнути на самому собі і відчути духовну самодостатність.
Якби людина, прочитавши дуже багато Ісусових молитов, раптом з неминучістю відчувала б у своєму серці дію Божественної благодаті, ось це було б дійсно страшно, бо це говорило б про те, то Богом можна керувати, смикаючи за якісь конкретні мотузки.
Тут є секрет. Коли ми планомірно, стійко і постійно намагаємося виконувати заповіді Господні (а саме в них і захований Христос), не здійснювати важких гріхів (і легких теж), вибудовувати своє життя в церковному ритмі, і при всьому зазначеному ми ще більш почуваємося спустошеними, не відчуваємо близькість Бога, це означає, що Господь нас поступово підводить до стану глибокої внутрішньої кризи, щоб у цьому стані спустошеності ми закричала із глибини до Бога: Що відбувається? Чому? Ти де?".
Ставши свого роду праведним Іовом, що сидить на гноїщі, весь у струпах і хворобах, і задаючи питання – ми відчуємо що саме тоді Бог починає нас чути і відповідати. Стан повної внутрішньої безпорадності, покинутості, оголеності, уразливості для нас виявляється найблагодатнішим щоб почати чути Бога. Бо саме в такому стані Бог нам найбільше потрібен, і відповіді від Нього для нас найважливіші за все не тому, що ці відповіді стають свого роду вишенькою на торті наших великих духовних праць і чеснот, а тому, що нам настільки погано, що далі вже нема куди.
Найголовніший критерій правильності посту знову-таки дано в Євангелії: помаж обличчя своє оливою і тим самим покажи, що для тебе піст — це радість. Це не самокатування якесь, а свідомий стрибок від себе в сторону, щоб дати можливість Богу діяти в нашому житті.
Правильний критерій посту - це стан внутрішньої подяки Богу за життя.
Взагалі хотілося б усім нам побажати, щоб цим постом кількість днів, коли ми прокидаємося і говоримо: «Господи, як добре, що Ти є, як добре, що я живий, як добре, що сонечко світить, як добре що вже весна, і я вірю що скоро перемога», було значно більше, ніж днів, коли ми прокидаємося і не хочемо розплющувати очі.