Ім'я файлу: seminar_4pitannya_4b2ga1eb.zk2 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 23.02.2023
скачати
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 23.02.2023
скачати
Ответить на 4 семинарских вопросов,ответ одного вопроса не расписывать на 10 листов,просто как ответ для семинарского занятия,обычно это не больше листа или полтора листа один вопрос. Вопросы на которые надо дать ответ на
Тема: Сімейні правовідносини в римському приватному праві.
1. Поняття сім’ї (familiae) в Стародавньому Римі.
2. Поняття шлюбу (matrimonium) та його види
3.Укладення шлюбу. Припинення шлюбу.
4.Особисті та майнові відносини подружжя
1. Поняття сім’ї (familiae) в Стародавньому Римі.
Сімейне право було невід’ємною складовою римського приватного права, що несла на собі виразні відбитки римського суспільного ладу.
Сім'ю розуміють як засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.
Римська сім’я будувалася на абсолютній владі глави родини (pater familias) та підпорядкуванні всіх членів сім’ї його волі. До складу сім’ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їх нащадки, дружини синів, інші родичі, кабальні, раби. Усі члени сім’ї, що безпосередньо були підвладні главі, називалися sui – «свої», тоді як сам pater familias – sui juris – «сам собі господар», «повноправний».
Таким чином, у римській сім’ї існувало дві категорії осіб: особа свого права – pater familias (persona sui juris) – з повною правоздатністю та особи чужого права – підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне соціальне становище – посада магістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося за умов настання однієї з двох підстав – смерті pater familias або за його волею при визволенні з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Після смерті pater familias його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу.
Таким чином, римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості всіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї, – агнатами (це означало «родич по батькові»).
Доньки (сестри), видані до чужої сім’ї, переставали бути агнатками своїх батька, братів, сестер. Діти, народжені донькою, потрапляли під владу її нового pater familias, і таким чином рахунок вівся за чоловічою лінією. Юридичним спорідненням вважався не кровний зв’язок, а зв’язок, заснований на владі та підпорядкуванні.
Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами за побічною лінією, а народжувані послідовно один від одного – родичами за прямою лінією. Ступінь агнатського споріднення визначався кількістю народжень, які віддаляли конкретну особу від його pater familias. Споріднення за побічною лінією визначалося загальною кількістю народжень, які віддаляли двох конкретних осіб від спільного для них предка до другого родича.
Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям «familia» охоплювалися не тільки агнати, але і все, що перебувало в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.
Залежність підвладних від pater familias негативно впливала також на економічні відносини в римському суспільстві. Поступово держава починає втручатися у внутрішні сімейні відносини. Не скасувавши сам принцип батьківської влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розширюють приватноправову самостійність дорослих «синів родини» (під цю категорію підпадають не тільки власні сини «pater familias», а і його онуки, правнуки, інші підвладні йому члени сім'ї чоловічої статі).
Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого становлять зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері називалися когнатами (cognati) – кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою, – когнатським спорідненням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками.
Когнатське споріднення також визначається за лініями та ступенями. Розрізняли дві лінії кровного споріднення – пряму і бокову. Пряма поділялася на висхідну і низхідну. Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка – з іншого, вважаються свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків, – є єдиноутробними. Якщо діти мають спільного батька, але різних матерів – вони єдинокровні. Перші та другі вважаються неповнорідними братами та сестрами. Якщо діти мають різних батьків і різних матерів, вони не є кровними родичами і називаються зведеними.
2. Поняття шлюбу (matrimonium) та його види
Сім’я виникає зі шлюбу. В історії римського сімейного права виділяють два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium іustum) та шлюб між перегринами й іншими вільними (matrimonium iuris gentium), які не мали права укладати римський законний шлюб.
Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали на це право. Шлюби між римськими громадянами і перегринами (латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися. Певні обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усіх вільних Римської імперії було проголошено римськими громадянами.
Перегрини брали шлюб між собою відповідно до норм jus gentium, латини, вільновідпущеники, колони – відповідно до свого правового статусу, однак шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не породжували. Дитина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина.
У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб із чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).
Укладення шлюбу з чоловічою владою (cum manu) мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною (manus mariti). Жінка підпадала повністю чи залежала від свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона мала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв’язків зі своїми близькими родичами. Влада чоловіка була первісно необмеженою, але поступово в процесі розвитку господарського життя та на його підставі влада чоловіка була певним чином обмежена.
Закони ХІІ таблиць давали можливість дружині уникнути повної влади чоловіка над собою. Жінка, яка уклала шлюб без дотримання певних формальностей, могла попередити виникнення повної влади чоловіка, залишаючи дім на три доби наприкінці кожного шлюбного року. Цим вона зберігала свою незалежність та переривала перебіг давності спільного життя з чоловіком.
Згодом влада чоловіка над дружиною послаблюється. Це пов’язується із розвитком приватної власності та набуттям дружиною певних прав на сімейне майно, що спричиняло її особисту незалежність від чоловіка. Унаслідок цього з’являється шлюб без чоловічої влади (sine manu). Він не породжує влади чоловіка над дружиною і первинно не має взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юридично чужа чоловіку та своїм дітям дружина перебуває у тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала всі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.
Поряд із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром утворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus). Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти. Але згодом був установлений порядок узаконення таких дітей.
3.Укладення шлюбу. Припинення шлюбу.
Укладанню шлюбу зазвичай передували заручини (sponsalia). У стародавні часи заручини неправоздатних осіб здійснювалися їх pater familias без участі самих наречених. Пізніше заручини здійснювали наречений та наречена за згодою pater familias обох. Заручини відбувалися у формі двох стипуляцій: за однією – pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, а за другою – зобов’язувався прийняти наречену за дружину. А в ще давніші часи заручини здійснювалися односторонньою стипуляцією, за якою тільки pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, який не брав на себе жодних зобов’язань і потім мав право припинити шлюб одностороннім волевиявленням.
Для здійснення шлюбу з відповідними правовими наслідками вимагалося дотримання нареченими певних умов. Одні з цих умов були абсолютними, мали бути в наявності для укладення будь-якого римського шлюбу; інші – відігравали роль умов відносних, наявність яких була необхідною для укладення шлюбу між особами, що належали до різних соціальних груп.
Існували такі умови укладення шлюбу: 1) досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків – 14 років, для жінок – 12 років); 2) вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюбу (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); 3) наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); 4) відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатське споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за боковими лініями – до шостого ступеня); 5) відсутність нерозірваного шлюбу в будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.
У римському праві існувало три форми шлюбних церемоній, або три способи встановлення чоловічої влади над дружиною, його «руки» (manus), сили: а) здійснення релігійного обряду; б) шляхом манципації; в) унаслідок набувальної давності.
Поступово старі форми укладання шлюбу відмирають і затверджується неформальна форма створення сім’ї шляхом простої неформальної згоди наречених з урочистим уведенням дружини в дім чоловіка. Угода укладалася урочисто в присутності близьких родичів наречених.
Шлюб припинявся внаслідок: 1) смерті одного з подружжя; 2) втрати свободи або громадянства; 3) розлучення.
У римському сімейному праві діяв принцип широкої свободи розлучення за весь час існування Римської імперії. Відомі різні підстави та порядок розлучення в шлюбі cum manu і sine manu. У шлюбі cum manu, де юридична особистість дружини поглиналася особистістю чоловіка, розлучення здійснювалося тільки за волею чоловіка або його pater familias. Шлюб sine manu розривався не тільки за бажанням подружжя (divortium), але і в односторонньому порядку за волевиявленням як чоловіка, так і дружини (repudium).
4.Особисті та майнові відносини подружжя
Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони суттєво відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).
У шлюбі cum manu дружина перебувала повністю під владою чоловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності та була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця перебування в такий спосіб, як і річ (віндикація), нарешті, не існувало перешкод для покарання дружини, аж до страти.
Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.
У майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати жодних цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, їй не поверталося. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка вона вважалася його спадкоємицею та поділяла суспільне становище свого чоловіка.
У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних взаєминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирішення питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо). Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та свободу, тому вона могла з будь-яких підстав з ним розлучитися.
Майно подружжя також залишалося роздільним. Майно, яке належало дружині до шлюбу, було її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування.
Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випадках, коли один із них неналежно опікувався майном другого.
Заборонялися позови подружжя один до одного, які безчестили одного з них. Порушення подружньої вірності робило можливим розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка.
На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом, переходило у власність останнього. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полегшення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в її подальшому житті – спадкуванні, даруванні та з інших підстав.
В ранню епоху, коли існував тільки шлюб cum manu, не було спеціального правового закріплення приданого. За відсутності домовленості щодо цього питання придане не виділялося з іншого майна, яке приносила дружина, тобто воно повністю переходило у власність чоловіка. Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке передавалося чоловікові, мало особливий режим.