Що таке діалектика у системі філософії Гегеля?

Ім'я файлу: Дорощук Роман Бд-21 Філософія.docx
Розширення: docx
Розмір: 50кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
митне.docx
Задачі 1-3 Библик.docx
історія семінар 4.docx
сценарій РТФК 21-23.02.22.docx
Вимоги до звіту.docx

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Реферат

З дисципліни

«Філософія»

На тему:

«Що таке діалектика у системі філософії Гегеля?»

Виконав:

Студент групи БД-21

Дорощук Роман

Перевірив:

Керівець І.В.

Львів-2020

Зміст

Зміст
Вступ.
Що таке діалектика у філософії Гегеля.

Що означає слово «діалектика»
Концепція діалектики
Три сходинки діалектичного методу

Логіка протиріч за Гегелем.

Три рівні діяльності свідомості
Діалектична логіка Геге

Три закони діалектики.
Негативні сторони філософії Гегеля.
Діалектика Гегеля, як передумова виникнення наступної форми діалектики.
Висновки.
Використана література.

Що таке діалектика у системі філософії Гегеля?

Вступ.Проблема пізнання дійсності завжди вимагала активного наукового пошуку. В цьому аспекті діалектичний метод є невід’ємною складовою наукового пізнання процесів і явищ об’єктивного світу. На сучасному рівні логіко-філософська теорія узагальнює всю історію пізнання світу. Вона досліджує природу людського пізнання, форми та закономірності переходу від поверхневого уявлення про явища та процеси до осягнення їх сутності, розглядає шляхи досягнення істини. Історія розвитку науки і соціальної практики підтверджує, що тільки поглиблений об’єктивний аналіз історичного минулого, і насамперед ідей видатних мислителів, стає духовним надбанням людства. Роль Г. Гегеля в розвитку філософських ідей полягає в тому, що він краще, точніше і більш повно, ніж його сучасники, осмислив основні тенденції розвитку суспільства. Насамперед він прагнув створення такої наукової методології, що відкриває шлях до пізнання істини. «Гегель вперше в історії, – зазначає С.Т. Цьолух, – розробив і систематизував розпорошені знання про природу і людину, які вже були накопичені до того часу. Завдяки цьому він привів в порядок арсенали людського розуму, вибудував поняття і визначення, дякуючи яким ми сприймаємо навколишній світ і передаємо один одному інформацію за принципом логічної спадковості їх змісту» [1, c. 545–546].

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831) народився у м. Штудгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідей – це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:

—принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

—принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);

—принцип розвитку.

Звичайно, протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Згадаємо, що таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля — як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Основна частина. Діале́ктика (діялектика^[1], грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») — метод філософії; у загальному значенні вміння знаходження істини через раціональну дискусію між співрозмовниками, що мають різні точки зору; у специфічному, характерному для філософії Гегеля та діалектичного матеріалізму — метод дослідження категорії розвитку.

Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один одного, та який дав назву діалектичному методу у філософії.

В історії філософії діалектика пройшла три стадії: наївна діалектика античності, ідеалістична діалектика німецьких філософів 18—19 століття, вершиною якої стала діалектика Гегеля, та матеріалістична діалектика Маркса, Енгельса та Леніна.

Своєю протилежністю діалектика оголошує метафізику. Діалектика як вміння вести дискусію відрізняється від риторики, оскільки робить акцент на логічних, а не емоційних аргументах, намагається знайти істину, а не переконати опонента. Свої версії діалектики мають й інші філософські школи: індуська, буддійська, єврейська, християнська філософії.

Слово “діалектика” має багато спільного зі словом “діалог”. Вони походять від давньогрецького слова “діалего” – веду бесіду, розмірковую. Спочатку діалектику розуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спрямовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважалося, що діалектик – це людина, яка вміє запитувати й відповідати.

Потім стародавні мислителі помітили, що суперечність і мінливість має місце не тільки в думках, але й у реальному бутті. Одним із першовідкривачів був Геракліт із Ефеса. Світ уявлявся йому в образі “живого вогню” або потоку річки, в яку неможливо “увійти двічі”. У рухомому світі з часом все втрачає колишні риси, переходить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим, переходить одне в одне холодне й гаряче, живе і мертве. У цих думках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Тому вважають, що історично першою формою діалектики є стихійна діалектика стародавніх філософів – наївна діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність процесів.

(http: /library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/4%20KURS/4/1/07H2R7_1.htm)

Проте найбільш ґрунтовно концепція діалектики була сформульована в класичній німецькій філософії Георгом Гегелем. Її називають другою формою діалектики.

Своє діалектичне вчення Георг Вільгельм Фрідріх Гегель виклав у «Феноменології духу», «Науці логіки» та інших творах. Він опирався на доробок Йоганна Готліба Фіхте. До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни як формальна логіка, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їм об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу та його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.(Інтернет-ресурс Вікіпедія)
Гегель вперше уявив світ як процес загального розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело розвитку – боротьбу протилежностей, сформулював основні закони та категорії діалектики. Проте діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Моделлю гегелівської діалектики служила не об’єктивна реальність, а її мислення, в якому вона знаходила своє відображення. Діалектика Гегеля суперечила даним природознавства, в межах якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лойель), еволюційні ідеї Ламарка, космологічні ідеї Канта – Лапласа та ін.

Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність:

Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий — це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення.
Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап .Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним розсудком та розумом.
Третя сходинка — спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості.

Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємно обумовлюються та проникають один в одного. https://ru.osvita.ua/vnz/reports/philosophy/13298/

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою — поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою діалектичного методу.

Гегель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку — логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входить три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).

Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка “другої рефлексії” є логікою протиріч.

Три частини діалектичної логіки Геґеля стали основою для подальшої інтерпретації (або обґрунтування) трьох законів діалектики. Сам Геґель вважав вислів “закони діалектики” неможливим. На його думку, діалектична логіка — це логіка руху, динаміки, змін. А поняття закону фіксує стале, незмінне в певному співвідношенні. Тому вживання поняття закону діалектичної логіки — це недіалектичне тлумачення діалектики. Геґель позначав зміст основних розділів своєї логіки як “перехід”, “відношення” та “розвиток”.

Ще Гегель відкрив, а марксизм переосмислив на матеріалістичній основі три закони діалектики: __________ ( О.О. Решетов, З.В.Стежко, 2013 Наукові записки, вип.13, 2013р. 157)

Закон єдності та боротьби протилежностей. Цей закон вважають ядром діалектики, оскільки саме він вказує на внутрішнє джерело саморозвитку світу, відповідаючи на питання, чому світ розвивається. Категорії закону: протилежність, суперечність, тотожність, відмінність. Вихідною умовою закону є положення про те, що всі предмети, явища, процеси є внутрішньо суперечливими, і саме ця суперечність являє собою джерело зміни об’єктів, будь-якого руху та розвитку. Суперечністю називається відношення, яке характеризується єдністю протилежних сторін об’єкта і водночас постійною боротьбою між ними. Але суперечність — це не тільки відношення протилежних сторін, а й процес їх розгортання всередині об’єкта, ступенями якого є тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт. Категорія тотожності означає початковий ступінь розвитку суперечності, коли протилежні сторони єдиного в деяких моментах можуть співпадати, взаємопроникати, взаємозумовлюючи одна одну. З часом тотожність переходить в стан відмінності та суттєвої відмінності протилежностей — коли об’єкт в процесі розвитку стає відмінним від самого себе (яким він був на стадії тотожності). На останній стадії розвитку суперечності протилежні сторони повністю переходять в стан конфлікту, відкритої боротьби, результатом якої є розв’язання суперечності через зникнення даного об’єкта та створення нового (нової якості). Суть закону: розвиток об’єктивного матеріального світу та пізнання здійснюється шляхом роздвоєння єдиного на взаємовиключні протилежні сторони, взаємовідносини між якими (тотожність, відмінність, протилежність), з одного боку, характеризують єдине як цілісність, а з іншого — складають внутрішній імпульс його зміни та розвитку, тобто перетворення в інший об’єкт.
Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін. Він описує механізм зміни об’єктів і відповідає на питання, як, яким чином відбувається розвиток. Категорії закону: якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це об’єктивна, цілісна, відносно стійка сукупність ознак, які визначають суть та специфіку даного об’єкта. Якість ідентична буттю об’єкта. Якість проявляється через властивості. Властивість — це спосіб виявлення певної сторони об’єкта по відношенню до інших об’єктів, з якими він вступає у взаємодію. Кількість відображає такі параметри об’єкта як величина, обсяг, вага, розміри, темп руху тощо, тобто все те, що можна виразити числом. Вихідною умовою дії закону є специфіка якості та кількості. Категорія якості знаменує собою відносний спокій, стійкість (у вигляді конечного об’єкта), тому розвивається вона не постійно, а дискретно, стрибкоподібно. Через категорію кількості, навпаки, проявляє себе абсолютний неперервний рух, змінність. Тому, щоб об’єкт не зник зразу після своєї появи, якість «начебто» надає певний простір для постійних кількісних накопичень. Але тільки до певної міри. Міра — це є та межа, до якої ще можуть бути можливими кількісні накопичення без зміни даної якості. При переході межі міри відбувається стрибок, тобто зміна якості (об’єкта). В новому об’єкті процес повторюється. Суть закону: кількісні накопичення всередині даної якості, перевищивши міру, з необхідністю викликають якісні зміни, які, в свою чергу, приводять до нових кількісних показників всередині вже нової якості.
Закон заперечення заперечення. Він вказує на загальний напрям розвитку і відповідає на питання, куди розвивається світ. Категорії закону: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення, тріада, спіралевидність, спадковість, спрямованість. Розвиток світу відбувається шляхом постійного переходу від старого до нового. При цьому зі «старим» можна вчинити двояко: по-перше, знищити його, перервавши таким чином перспективу подальшого розвитку об’єкта; таке заперечення називається метафізичним, воно має місце в дійсності, але не є визначальним і, по-друге, «зняти» старе в новій якості (за Гегелем, термін «зняття» означає також знищення старого, але неповне, з утриманням в новому в критично переробленому вигляді всього позитивного, цінного зі старого). В цьому випадку зберігається зв’язок між новим та старим, спадковість, а також подальша перспектива розвитку об’єкта. Саме таке заперечення — діалектичне —домінує у світі. Але процес розвитку не зупиняється на першому, діалектичному запереченні: для завершення дії закону потрібний ряд заперечень — поки процес не ввійде в стадію заперечення заперечення. Заперечення заперечення означає: 1) утримання та синтез всього позитивного з вихідного пункту та його діалектичного заперечення, коли долається їх однобічність і створюється вища цілісність; 2) повернення начебто до старого, тобто повторення вихідного пункту, але на новій, більш високій основі. Цикл дії закону завершений — заперечення заперечення є одночасно завершальною фазою в розвитку об’єкта та новим вихідним пунктом для подальшого розвитку. Ця схема описана Гегелем у вигляді так званої тріади (потрійності) і є дещо спрощеною. Найчастіше перед переходом на стадію заперечення заперечення діалектичних заперечень може бути значно більше (скажімо, в періодичній таблиці хімічних елементів — сім). Формою прояву закону заперечення заперечення вважають спіраль, яка весь час розширюється, — на спіралі можна наочно показати спадковість, повторюваність, тимчасову стагнацію, але одночасно і загальну поступальність та висхідний характер розвитку. Суть закону: розвиток матеріального світу відбувається через поєднання циклічності та поступальності — ряд діалектичних заперечень старого завершується начебто поверненням — але на більш високій основі — до вихідного пункту. (Наукові записки, вип.13, 2013р. 158)

У розділі “Буття” ідеться про перехід кількісних змін у якісні. Суть переходу в тому, що до певної межі, котра позначена як “міра”, кількісні зміни не ведуть до зміни якості. Але при вичерпуванні міри найменша зміна кількості веде до зміни якості. У цьому сенсі саме остання крапля (коли вже чаша наповнена) переповнює чашу. Міра постає як єдність певної кількості з певною якістю. Якщо ж ми виходимо за межі міри, починають діяти інші кількісно-якісні.

Кількість та якість невід'ємні одна від одної у мірі. Тому вони постають як відношення: такі сторони взаємодії, які взаємно заперечують, але й передбачають одна одну. Відношення характеризується як єдність та боротьба протилежностей. Але протилежності лише тоді постають у власній якості, коли набувають характеру граничних меж певного предмета. За межами цього предмета починаються якісь інші. Отже, протилежності постають як заперечення цілості певних предметів, а інші предмети — як заперечення заперечення. За умови, що ці інші предмети виростають із попередніх (як листок із бруньки), заперечення заперечення постає як внутрішній ритм розвитку. Тобто це процес якісних змін через внутрішні протиріччя, які, заперечуючи одна одну, призводять до ствердження нового, яке певною мірою ґрунтується на попередньому, але має і нову якість.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод тотожний діалектиці. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості; зв’язку з іншими явищами; плинності категорій; якісних перетворень; утримання, «зняття» старого у новому тощо.

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини …»

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку, його діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, ндумку Гегеля,може бути зустосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним пруським філософом. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної пруської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої пруської реакційної державної системи. https://sites.google.com/site/sashajetix/pi/29-comu-gegela-vvazaut-tvorcem-teoriie-dialektiki-akimi-e-zasadi-dialektiki-ak-filosofskoie-teoriie

Дiалектика Гегеля створила передумови для виникнення наступної форми дiалектики,в якiй нiмецькi філософи- Карл Маркс та Фрiдрiх Енгельс спробували зробити новий крок – поєднати матерiалiзм з дiалектичною логiкою.Внаслідок цього в другій половині ХIХ століттяз’явилася третя історична форма діалектики, що було об’єктивно зумовлено розвитком наукового пізнання. До 40-х років ХIХ століття були зроблені нові відкриття в різних галузях науки. Вони дали природно-наукове обґрунтування дiалектико-матерiалiстичного погляду на природу. Серед них: вiдкриття закону збереження та перетворення енергiї – у фiзицi, який обґрунтував взаємозв’язок багатоманiтних форм руху матерiї; створення клiтинної теорiї – у бiологiї, що розкрила структурну єднiсть всiєї живої природи (як рослинного, так i тваринного свiту), а також еволюцiйна теорiя Дарвiна, яка обґрунтувала ідею розвитку стосовно всiєї живої природи. За цих умов матерiалiстична дiалектика виявилась формою фiлософського мислення, найбiльш адекватною до науки, являючи собою аналог самої дiйсностi, тобто даючи змогу мислити i пiзнавати її вiдповiдно до неї самої.
Висновки.Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Таким чином, діалектика в сучасному розумінні це: а) об’єктивний процес розвитку явищ на підставі виникнення, боротьби і розв’язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення; метод пізнання і перетворення світу. Знання загальних законів розвитку, які надає діалектика, створює можливість розібратися в минулому, правильно зрозуміти процеси, що відбуваються в наш час, передбачити майбутнє.

Великою заслугою Гегеля є відкриття основних законів і категорій діалектики. У його філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні становить закон мислення, логіки. «Всяке народження і всяка смерть – це не тривала поступовість, а навпаки, припинення такої поступовості, стрибок із кількісних змін в якісні» [3, с. 466]. Однак суть цього закону полягає в тому, що він стосується не лише мислення, логіки, а й самої дійсності, її розвитку. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. «Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки» [4, с. 217].

Геґель суттєво вплинув на розвиток не тільки філософії минулого та позаминулого століть, а й сучасних соціальних наук. Із полеміки з його вченням виросли марксизм, позитивізм і екзистенціалізм. Про предмет і сенс геґелівської логіки сперечалися і продовжують сперечатися досі, шукаючи найбільш точних методів її інтерпретації. Його філософія охоплює буквально всі можливі сфери пізнання. Але ключовою для нас залишається діалектика — «рушій будь-якого наукового розгортання думки»: теза і антитеза в своєму синтезі породжують новий етап розвитку, протиріччя є поштовхом до руху вперед, а конфлікт провокує новий стрибок в пізнанні і так — до безкінечності.

«”Геґель часто здається мені очевидним, але очевидність важко витримати” — писав Батай. “Витримати” геґелівську очевидність сьогодні може означати, що ми у всіх
сенсах повинні пройти через «сон розуму» — той, який породжує і присипляє чудовиськ; повинні дійсно перетнути його з кінця в кінець, аби пробудження не виявилося б якимось трюком сновидіння. Тобто, знову ж таки, розуму. Сон розуму — це, можливо, не розум, який міцно спить, це бдіння гегелівського голосу.» Конрад Пауль Ліссман, австрійський філософ, зі статті «Геґель отримав перемогу», Der Spiegel, 2 квітня 2007:

Використана література

1.В.І. Ряшко «НАУКА ЛОГІКИ» ГЕГЕЛЯ: ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ РОЛЬ У ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ПІЗНАННІ ІСТИНИ

2.Цьолух С.Т. Мислителі Європи / С.Т. Цьолух. – Вінниця: Саміздат, 2011. – 664 с.

3.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Наука логики / Г.В.Ф. Гегель. – М.: Мысль, 1975. – Т. 1. – 452 с.

4.Философская энциклопедия. – М.: Советская енциклопедия, 1960. – Т. 1. – 504 с.

5.Філософія: навч. посібник / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. – 7-ме вид., стер. – К.: Вікар, 2008. – 534 с.

6. http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/4%20KURS/4/1/07H2R7_1.htm

7. https://sites.google.com/site/sashajetix/pi/29-comu-gegela-vvazaut-tvorcem-teoriie-dialektiki-akimi-e-zasadi-dialektiki-ak-filosofskoie-teoriie

8. https://ru.osvita.ua/vnz/reports/philosophy/13298/

9.Інтернет-ресурс Вікіпедія
скачати