Міністерство освіти і науки України
РЕФЕРАТ
з дисципліни "КУЛЬТУРОЛОГІЯ"
на тему: "Сентименталізм та романтизм в європейському мистецтві XVIIІ ст."
Підготував: студент
Перевірила:Викладач
2019/2020 н.р.
План
Європейське мистецтво XVIIІ ст.
Сентименталізм в в європейському мистецтві XVIIІ ст.
Романтизм в європейському мистецтві XVIIІ ст.
Європейське мистецтво XVIIІ ст.
Світовідчуття рококо народилося у Франції на яоч. XVIII ст. і було пов'язане з аристократичним середовищем. Змістова сутність рококо – в утвердженні “природноїлюдини", концепцію якої розвинув у своїх творах француз Ж.-Ж. Руссо й англієць Д. Дефо у романі “Робінзон Крузо”. Улюблені жанри рококо – інтер'єр будуару, інтимний портрет, пастораль, галантний роман, камерна музика, романс.
Ідеалом рококо стала приватна людина, яка живе почуттями. Це зумовило інтерес до індивідуального, неповторного, характерного, буденного. Героєм аристократичного суспільства був італійський авантюрист Дж. Казанова, котрий присвятив своє життя пошукам любовних пригод. Стилем соціальної поведінки став гедонізм, філософією – сенсуалізм, улюбленою темою – кохання як утвердження “природності” людини. Кавалер де Гріє, герой роману Прево “Манон Леско”, відмовився від свого соціального статусу заради куртизанки. Юлія, героїня роману Ж.-Ж. Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”, покарана ранньою смертю за відмову від кохання. Хоча витончене рококо супроводжувало бездіяльне життя зніженої та манірної знаті, воно пронизане вільнодумством, дотепністю, грайливістю, насмішкуватістю.
Ідеал рококо містив важковловлювану амбівалентність. Гедонізм мав зворотну сторону у відчутті ефемерності людського буття. Життєстверджуючі мотиви опери В. А. Моцарта “Чарівна флейта” обернулися глибоким трагізмом “Реквієму”. Скандальновідомі твори маркіза де Сада представили “природну людину” в усій її жахливій тваринності.
Сентименталізм в в європейському мистецтві XVIIІ ст.
Сентименталізм (від фр.почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII – початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читачів співчуття до героїв. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 р.). Саме ж слово «сентиментальний» існувало в Англії ще до публікації стернівського роману.
Риси сентименталізму як нового напряму помітні в європейських літературах у 30–50-х роках XVIII століття. Але як окремий літературний напрям сентименталізм оформлюється в 1760-ті роки. Найбільш яскравими письменниками-сентименталістами були С. Річардсон («Памела», «Кларіса»), Л. Стерн («Життя та думки Трістрама Шенді», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й. В. Гете («Страждання юного Вертера»), Ф. Шіллер («Розбійники»). Позначився напрям сентименталізму й на інших європейських літературах. Дискусійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостерігаються у творчості деяких визначних українських письменників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»).
Сентиментальний культ почуття зумовлює більш широкий, ніж у класицизмі, інтерес до внутрішнього світу людини, до її психології. Письменник-сентименталіст обирає з низки життєвих явищ і подій саме такі, які здатні розчулити читача, зворушити його, примусити хвилюватися. Автори сентименталістських творів звертаються до тем, які неодмінно приводять до глибокого переживання як свого, так і читача: вони описують страждання самотньої людини, нещасливе кохання, а нерідко й смерть героїв. Письменник-сентименталіст завжди прагне викликати співчуття до долі персонажів.
Чутливі герої сентименталізму часто є диваками, людьми вкрай непрактичними, непристосованими до життя. Ця риса особливо притаманна героям англійських сентименталістів. Вони не вміють і не бажають жити «як всі», жити «за розумом». Пошуки своєрідності в кожній людині зумовлюють яскравість і багатоманітність характерів у літературі сентименталізму. Автори сентименталістських творів не протиставляють різко «позитивних» і «негативних» героїв.
Сентименталізм змінює жанрову систему сучасної йому літератури. Він відкидає класицистичну ієрархію жанрів: у сентименталістів уже немає жанрів «високих» і «низьких», усі вони є рівноправними. Жанри, що домінували в літературі класицизму (ода, трагедія, героїчна поема), поступаються місцем новим жанрам. В епічних творах сентименталізму важливу роль відіграють елементи сповіді («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо) та споминів («Черниця» Д. Дідро), що надає можливості глибшого розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і переживань. Жанри лірики — елегії, ідилії, мадригали, послання — прямують до психологічного аналізу, розкриття суб'єктивного світу ліричного героя. У драматургії сентименталізму скасовуються сумнозвісні «три єдності» класицистів, синтезуються елементи трагедії та комедії.
Сентименталізм відкинув і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності і пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширюються ліричні відступи. Нерідко відсутні в них класичні п'ять елементів сюжету. Посилюється в сентименталізмі й роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки, які мають викликати меланхолійні настрої.
Сентименталізм демократизував мову художнього твору — вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся».
Стосовно наявності сентименталістського напряму в українській літературі в літературознавстві не існує єдиної думки. Вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що сентименталізм не здобув вияву в українській художній свідомості. «В українській літературі, — зауважував Дмитро Чижевський, — немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму». Розглядаючи оповідання Квітки, які нерідко характеризуються як сентиментальні, вчений зазначив: «В них є чуттєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, «чутливого» змалювання подій з суб'єктивними виявами почуття самого автора». Проте існує і протилежна точка зору. Деякі дослідники (І. Лімборський) вбачають типологічну спорідненість українських письменників XVII–XVIII століть із європейським сентименталізмом, стверджуючи, що в першій половині XIX сторіччя сентименталізм проявив себе в усіх родах української літератури.
Романтизм в європейському мистецтві XVIIІ ст.
Романтизм— літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» впроваджують безпосередньо його перші представники — німецькі романтики. Поняття романтизму означало сучасну літературу й мистецтво (зокрема в теоретичних працях А. В. Шлеґеля). Нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву. Саме слово «романтизм» походить від іспанського «романс», що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки. Згодом «романс» починає означати епічний жанр роману. У XVII столітті поширюється визначення «романтичний», яке характеризувало твори й сюжети, написані романськими (а не класичними) мовами. В Англії XVIII століття епітет «романтичний» позначав літературу середньовіччя та Ренесансу, а згодом — фантастичне, дивовижне, таємниче як необхідні елементи поезії кінця XVIII століття. Видатні німецькі романтики — це Е. Т. А. Гофман, брати Я. та В. Ґрімм, Г. Клейст, Г. Гельдерлін, А. Шаміссо. Розвивається романтизм в Україні (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський). Самобутнім явищем стає і американський романтизм.
Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Справжнім здобутком романтиків було те, що вони проголосили абсолютну свободу творчості. Поет та й взагалі митець для них — це людина не лише вільна, а й цілком особлива та незвичайна. Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» від сентименталістів, романтики, однак, зображують почуттєвий бік людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. У літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим говорять про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу. Таким чином, світ ірреальний стає для романтиків головним об'єктом уваги, адже мистецтво, на думку Жорж Санд, «є не зображенням реальної дійсності, а пошуком ідеальної правди». Цей другий, ідеальний світ, світ мрій автора-романтика, існує паралельно зі світом повсякденного й буденного. Він набуває форми фантастики й казки. «Все поетичне, — стверджує Новаліс, — має бути казковим».
Романтизм взагалі часто вдається до смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Іронія як різновид гумору покликана бути найбільш дієвим елементом романтичного мистецтва. Вона пронизує твори практично всіх видатних романтиків.
Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень.
Український романтизм охоплює період 20–60-х рр. XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827–1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою у 1827 році «Малоросійських пісень» М. Максимовича, а також створенням наприкінці 20-х рр. літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті. Українські романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (переїхав з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, українські митці глибоко зацікавлювались національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як зауважував Дм. Чижевський, були складовою частиною національного руху. Народ та історія — основні теми українського романтизму.
Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії, в удосконаленні віршових форм, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою українського романтизму є, на думку Дм. Чижевського, те, що він свідомо поставив собі завдання «утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства.
С
писок використаної літературиhttps://zno.if.ua/?p=3344
https://studfile.net/preview/5462217/page:26/
http://moodle.mdu.in.ua/mod/book/tool/print/index.php?id=5911