Ім'я файлу: Семінар 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 51кб.
Дата: 17.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
186393.rtf
ГРОШІ ТА КРЕДИТ.doc.docx
ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА.doc
залік-професйна іноземна мова (фахова).doc
Курсова (1).docx
ФККПІ_2021_122_П_ятківський_В_Ю.pdf
Практична 3.docx
Заняття 3.DOCX
химия.docx
образец 2.docx
595594.rtf
stat_chvor.pdf
Лекція 5 Педагогічна техніка.docx
2022_щоденник_Вир_пр_в_гр_дошк_віку_.docx
Python_ПЗ_Модуль_04_Функции_ч_3.pdf
Тема 1.docx
Курсова пат анат.docx
Курсова робота по патологічній анатомії Інфекційний гепатит.docx
10_p35.docx
urrizmir0980[1].doc

Семінарське заняття 2.
Педагогічна техніка викладача вищої школи. Способи саморегуляції
План


  1. Сутність і зміст поняття «педагогічна техніка».

  2. Принципи педагогічної техніки.

  3. Компоненти педагогічної техніки і їхня характеристика.

  4. Способи саморегуляції викладача.

  5. Практичні вправи із саморегуляції.


1. Сутність і зміст поняття «педагогічна техніка»

Для успішного навчання та виховання дітей вчителю недостатньо знань та вмінь. У XVII ст. видатний чеський педагог Я. А. Коменський зазначав, що вчитель має володіти мовою і собою, застосовувати дисципліну без гніву, збудження, ненависті, з простотою та щирістю. Видатний вихователь "трудних" підлітків В.М. Сорока-Росинський писав: "Багато хто вважає, що якщо педагог володіє хорошими знаннями, а крім того, всіма тими якостями, на перелік яких у підручнику педагогіки відведено цілих 5 сторінок, то цього цілком достатньо, щоб стати... таким, так би мовити, наочним виховним посібником..." У реальному житті учням потрібні педагоги з чітко вираженою особистістю кожний у своєму стилі1.
Відомий український педагог А.С. Макаренко одним з перших звернув увагу на те, що діти потребують складної тактики і техніки, що вчителю слід уміти керувати своїм настроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою, рухами, ходою... Іноді жест буває красномовнішим за слова, а міміка в найкоротшу мить доводить те, на що знадобилися б монологи. Отже, хороший учитель — завжди яскрава особистість, кожний з них має власну техніку впливу, взаємодії, спілкування, саморегуляції.

А.С. Макаренко твердив, що для нього, в його практиці, та й для інших вчителів стали вирішальними такі «дрібниці»: як стати, як сидіти, як підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися, як подивитися. Він неодноразово наголошував на необхідності для вчителя володіти прийомами організації власної діяльності поведінки і впливу на учня. Він увів для позначення цього явища поняття «педагогічна техніка», яке має нагадувати педагогові про необхідність дбати не лише про сутність нашої діяльності, а й про форму вияву своїх намірів, свого духовного потенціалу.

Педагогічна техніка посідає важливе місце у структурі професійної діяльності вчителя, у становленні його педагогічної культури, майстерності. Вміння вчителя якнайкраще виразити свої почуття і думки з метою виховного впливу на учнів значно залежить від оволодіння ним педагогічною технікою. Уміння говорити правильно і виразно, жестом, мімікою, поглядом виразити свої почуття і ставлення, керувати своїм психічним станом значною мірою визначає успіх педагогічного спілкування. Ці вміння об’єднуються в поняття «педагогічна техніка вчителя». Відсутність чи наявність цих умінь проявляється в поведінці вчителя під час безпосередньої взаємодії з дітьми. Саме про такі якості педагога писав А. С. Макаренко: «Вихователь повинен вміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим… поводити себе так, щоб кожен його рух виховував».
Поняття «техніка» походить від грецького (technike – вправна) і означає сукупність прийомів та пристосувань. У 20 роки ХХ століття з’явилось поняття «педагогічна техніка», яку розуміли, як сукупність прийомів та засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчально виховного процесу. Тлумачний словник підкреслює, що техніка – це сукупність прийомів, які використовуються для одержання найбільших результатів за найменших витрат людської праці.

Узагальнивши різні визначення, можна зробити висновок, що педагогічна техніка – це система вмінь та якостей особистості вчителя, яка дозволяє за допомогою власного психофізичного апарату оптимально впливати на суб’єктів педагогічного процесу. Це вміння використовувати власний психофізичний апарат, як інструмент виховного впливу. Це – володіння комплексом прийомів, який допомагає вчителеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у виховній роботі.

Щодо сутності педагогічної техніки.

Вчителю необхідні не тільки знання, уміння, а й техніка, яка дає змогу враховувати особливості впливу підсвідомості (свої та співбесідника) на поведінку та використовувати психотерапевтичні прийоми самозахисту і впливу на інших для збереження здатності до самозцілення та впровадження здорового способу життя.

Педагогічна техніка дає можливість використовувати психофізичний апарат учителя для досягнення бажаних педагогічних результатів. Однак досягнення результатів — це не єдиний показник ефективності педагогічного процесу, бо завжди постає запитання: якими зусиллями, витратами часу та енергії досягнуто результат і яка його післядія?
Крім цього, сутність педагогічної техніки полягає у наступному:

По-перше, розвинена педагогічна техніка допомагає викладачеві глибше і яскравіше виразити себе в педагогічній діяльності, розкрити у взаємодії з учнями все краще, професійно значуще в його особистості. Досконала педагогічна техніка звільняє час і сили педагога для творчої роботи, дозволяє в процесі педагогічної взаємодії не відволікатися від спілкування з дітьми на пошуки потрібного слова або пояснення невдалої інтонації.

Оволодіння педагогічною технікою, дозволяючи швидко і точно знайти потрібне слово, інтонація, погляд, жест, а, також зберігаючи спокій і здатність до ясного мислення, аналізу в найгостріших і несподіваних педагогічних ситуаціях, призводить до зростання задоволеності педагога своєю професійною діяльністю.

По-друге, педагогічна техніка надає розвиваючий вплив і на якості особистості. Важлива особливість педагогічних технік полягає в тому, що всі вони носять виражений індивідуально-особистісний характер, тобто формуються на основі індивідуальних психофізіологічних особливостей педагога. Індивідуальна педагогічна техніка істотно залежить від віку, статі, темпераменту, характеру педагога, стану здоров'я, анатомо-фізіологічних особливостей.

Так, робота над виразністю, чистотою, грамотністю дисциплінує мислення. Оволодіння прийомами саморегуляції психічної діяльності веде до розвитку емоційної врівноваженості як риси характеру і т.п. Крім того, в реальній педагогічній взаємодії всі вміння вчителя в галузі педагогічної техніки проявляються одночасно. А самоспостереження дає можливість успішно коригувати відбір виразних засобів.

По-третє, в процесі оволодіння педагогічною технікою найбільш повно розкриваються моральні й естетичні позиції педагога, що відображають рівень загальної та професійної культури, потенціал його особистості.

Все сказане підкреслює, що педагогічна техніка – найважливіший інструмент педагога.

Отже педагогічна техніка – комплекс загальнопедагогічних і психологічних умінь і навичок педагога, що забезпечують володіння ним власним психофізіологічним станом, настроєм, емоціями, тілом, мовою і організацію педагогічно доцільного спілкування, тобто оптимальну поведінку педагога і його ефективну взаємодію з вихованцями в різних педагогічних ситуаціях.

2. Принципи педагогічної техніки.

Вчені А. Гін та І. Зязюн виділили такі принципів педагогічної техніки:

- Принцип свободи вибору передбачає, що будь-яка навчальна дія педагога направлена на надання учневі права вибору, яке врівноважується усвідомленою відповідальністю за нього.

Приклади вільного вибору: "В. Ф. Шаталов задає учням багато завдань, і вони самі вибирають для вирішення будь-які з них; у С. Н. Лисенкової діти самі вибирають, які важкі слова вчителька повинна написати на дошці; І.П. Волков дає учням тільки тему, а учні самі визначають, який предмет виготовити і з якого матеріалу".

- Принцип відкритості дозволяє не просто давати знання, а відкривати кордони їх пошуку і використання, що, в свою чергу, стимулює саморозвиток суб'єктів педагогічного процесу, їх пізнавальну активність.

Які завдання вирішують в школі? Так звані "закриті" завдання, тобто мають точну умову (з пункту А в пункт Б ...), строгий алгоритм рішення, єдино вірну відповідь. А які завдання ставить перед людиною життя? Відкриті завдання! Ті, що мають неоднозначні відповіді, що допускають варіанти (як знайти собі роботу? Супутника життя? Як збільшити прибуток підприємства? Зменшити ймовірність аварії? тощо), різні шляхи вирішення, набір можливих відповідей. У цей зазор між завданнями школярськи-закритими і життєвими, відкритими, часто провалюються інтерес учнів і, відповідно, наші освітні зусилля.

- Принцип діяльності потрібен для того, щоб теорія переходила в практику, тільки тоді знання, отримані на навчальних заняттях, стануть базою для педагогічної техніки.

"Напханий знаннями, але не вміючий їх використовувати учень нагадує фаршировану рибу, яка не може плавати", – говорив академік Олександр Львович Мінц. Згадаємо хоча б випускника педвузу, що вперше прийшов в клас. Його знання з дидактики, методики не було пропущено через діяльність, відлито в робочі прийоми педагогічної техніки, а, отже, він не знає, з чого почати, як краще діяти, помиляється тощо.

- Принцип зворотного зв'язку – своєрідний контрольний барометр, за допомогою якого викладач визначає ефективність використаних ним прийомів навчання і виховання. Учитель на занятті відстежує настрій учнів, ступінь їх зацікавленості, рівень розуміння і т. п.

- Принцип ідеальності (високого ККД) характеризується тим, що будь-яка дія визначається не тільки користю, але й енергетичними, психологічними витратами (витратами сил, нервів, часу, грошей), які слід враховувати.

Ідеальність дії (його ККД) тим вище, чим більше користь і чим менше витрати. Наш ідеал, щоб учитель не втомлювався, щоб не вироблявся при найвищій ефективності своєї праці! Напевно, наш ідеал, як і будь-який інший ідеал, недосяжний. Але прагнути до нього корисно.

Чим більше активність, самоорганізація учнів, тим вище ідеальність, ефективність навчально-виховного впливу. Тож, важливо правильно, грамотно організувати навчально-виховний процес: узгодити зміст і форми навчання з інтересами тих, хто навчається, розбудити пізнавальний інтерес і пізнавальну активність, узгодити темп, ритм і складність навчання з можливостями учнів, застосовувати інтерактивні методи, коли учні стають активними учасниками навчального процесу тощо. Принцип передбачає активне залучення учнів до управління своїм колективом, і тоді вони самі навчають один одного.

3. Компоненти педагогічної техніки і їхня характеристика.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових.

Перша група пов'язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою:

- техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою);

- керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття;

- опанування уміння соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою);

- техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення).

Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням, організація колективних творчих справ, техніка навіювання тощо. Ця група розкриває технологічну сторону процесу виховання і навчання: дидактичні, організаторські, конструктивні, комунікативні вміння; технологічні прийоми пред'явлення вимог, управління педагогічним спілкуванням, організації колективних творчих справ та ін.

Складові першої і другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на вміння це почуття адекватно виявити зовні. Тому умовно поділяють педагогічну техніку на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка – створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття.

Зовнішня техніка – втілення внутрішнього переживання особистості вчителя в його тілесній природі; міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці.
Внутрішня техніка викладача.

Самопочуття педагога не є особистою справою, бо настрій його відбивається на учнях, на колегах, і на батьках. Кожне слово вчителя не тільки несе інформацію, а й передає ставлення до неї. Оцінка учневі за відповідь – це і вияв того, як сприймає його роботу педагог, що впливає на стосунки у класі, створює певну атмосферу у навчанні. Досягти оптимального внутрішнього стану в педагогічній діяльності важко, бо сама вона емоційно напружена, «це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця – це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування» (Сухомлинський – 100 порад учителеві). Вчитель повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереженні свого здоров’я. Для цього важливо працювати над виробленням такого синтезу якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

- педагогічного оптимізму;

- впевненості у собі, як у вчителеві, відсутності страху перед дітьми;

- уміння володіти собою, відсутності емоційного напруження;

- наявності вольових якостей (цілеспрямованості, самовладання, рішучості).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її – позитивне емоційне ставлення до себе, учительської праці. Саме позитивні емоції активізують і надихають вчителя, надають йому впевненості, сповнюють його почуттям радості, позитивно впливають на стосунки з дітьми, батьками, колегами. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривогу, страх, підозру.

Учитель повинен вміти грати, мати постійно гарний настрій і володіти почуттям гумору та займатись аутогенним тренуванням. Вчитель повинен дбати про своє здоров'я, про свою НС, як дбає співак про свій голос, а піаніст про руки. Потрібно лише мати віру у можливість реалізації свого задуму і бажання діставати задоволення від праці.

Зовнішня техніка викладача

Важлива передумова творчого процесу – гармонійна єдність внутрішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Педагог повинен навчитися адекватно й емоційно виразно відбити свій внутрішній стан, свої думки, почуття.

Вчителю бажано домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбувалося органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття вчителя. Учитель повинен стежити за своїм зовнішнім виглядом. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах. В одязі і прикрасах, косметиці – в усьому учитель має дотримуватися почуття міри. Жест педагога повинен бути органічним і стриманим, невимушеним і доцільним. У рухах, жестах, погляді діти повинні відчувати доброзичливе ставлення, впевненість у собі. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі рухи і пози повинні характеризуватися витонченістю і простотою.

Часто вираз обличчя і погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Потрібно показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє виконанню навчально-виховних завдань. Вираз обличчя вчителя має відповідати характерові мовлення, взаємин. Обличчя, як і весь зовнішній вигляд, має виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, яка свідчить про духовне здоров’я і моральну силу особистості.

Артистизм учителя полягає не в ефектному піднесенні себе, виконанні своєї ролі учителя, а в справжній щирості спілкування з дітьми.

Артистизм учителя – це глибинна людяність у всіх її проявах. Не роль завчена і зіграна, а постійний стан розуміння необхідності виконання визначеної мети.

Учителю треба уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м’язів обличчя і очей, а також і неживої статичності. Треба прагнути тримати в полі зору всіх учнів.
Елементами зовнішньої техніки викладача є вербальні (мовні) й невербальні засоби.

Вербальна комунікація – комплекс навичок у мовленнєвому диханні, голосоутворенні, дикції, що дає вчителеві можливість донести до учня все багатство змісту свого слова.

Психологи стверджують, що особливе значення у спілкуванні належить невербальній комунікації. Вони засвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, можуть мати більшу увагу у спілкуванні, ніж слово. Встановлено, що словесне спілкування у бесіді займає менш як 35%, а більше як 65% інформації передається за допомогою невербальних засобів спілкування.

Невербальна комунікація – це безсловесне спілкування вчителя з опорою на засоби пантоміміки, контакт очей, міжособистісний простір тощо.
До засобів невербальної комунікації належать:

1.Мова тіла

Фізіогноміка (експресія обличчя і фігури, зумовлена Статична експресія будовою тіла);

Артефакти (прикраси зовнішності: манера одягатися, зачіска, косметика).

Система запахів (природні, штучні).

Динамічна експресія Такесика (система дотиків і потиску руки, попліскування);

Просодика (х-ка голосу: темп, тембр, висота, гучність, наголоси, акценти).

Екстралінгвістика (використання у мові пауз, покашлювання, сміху, позіхань, плач).

Кінесика (комунікативно значущі рухи).

Виражальні рухи.

Контакт очей.

Авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи: міміка, жести, постава, поза (спрямованість руху, почісування, потирання рук), хода; частота контакту, тривалість).
2. Міжособитий простір дистанція (проксеміка), взаємне розміщення під час спілкування.
3. Часові характеристики: час спілкування, спілкування із запізненням, затримка дій.

До зовнішньої техніки також відносять:

Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Головна вимога щодо одягу вчителя – скромність і елегантність. Химерна зачіска, незвичайний фасон, плаття і часті зміни кольору волосся відвертають увагу учнів.
Пантоміміка – це виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Пантомімічний образ вчителя – візуальний його портрет, який створюється поглядом, посмішкою, пластичністю і темпоритмом рухів, його красою і гармонійністю. Зверніть увагу на вчителя, який натхненно пояснює урок. Як органічно злито у нього рухи голови, шиї, рук! А Станіславський підкреслював: «Руки висловлюють думку».

Жодна, навіть найідеальніша фігура не може зробити людину красивою, якщо їй бракує вміння триматися, підтягнутості, зібраності. Гарна, виразна постава педагога передає внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах, водночас згорбленість, опущена голова, млявість рук – про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі. Гарна постава від природи – рідкість. Найчастіше – це результат заняття спортом, виконання спеціальних вправ, застосування окремих прийомів.
Міміка – виражальні рухи м’язів обличчя. Нерідко вираз обличчя і погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Тому обличчя має не лише виражати, а й приховувати певні почуття. Обличчям і жестами варто показувати тільки те, що стосується справи. Це сприятиме ефективності навчально-виховного процесу.

Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про духовне здоров’я і моральну силу особистості. Важливі виразники почуття – брови. Підняті брови вказують на подив, зсунуті – зосередженість, нерухомі – спокій, байдужість, у русі – захопленість.
Найвиразнішими на обличчі людини є очі: «Порожні очі – дзеркало порожньої душі»(Станіславський).

Контакт очей (візуальний контакт) – погляд співрозмовників, фіксований один на одному, що означає зацікавленість партнером і зосередженість на тому, про що він говорить. Дослідники з’ясували, що розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35-50% часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд зазвичай спрямований на очі співрозмовника і затримується на них 5-7 секунд.
Запам’ятаймо: візуальний контакт з учнями має бути постійно. І найбільше він потрібний для того, щоб учні відчували доброзичливе ставлення, підтримку, любов. Не звертайтеся до стін, вікон, стелі. Треба прагнути тримати у полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є особливо важливим у моменти, коли вчитель слухає учня. Відкритий доброзичливий погляд прямо в очі дитини необхідний не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Візуальний контакт виконує таку важливу функцію, як емоційне живлення. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.
Міжособистий простір – відстань між тими хто спілкується, ще є ознакою характеру взаємодії.

Дистанція 45 см – інтимна;

45 – 120 см - персональна;

120-400 см – соціальна;

400-700 см публічна.
Як досягти зовнішньої виразності?

1. Навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння « читати обличчя», розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні.

2. Прагнути розширити особистий діапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, візуального контакту, організація простору) і самоконтролю зовнішньої техніки.

3. Домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбувалося органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття вчителя. Він повинен виявляти зовні зміст задуму, педагогічної дії, знявши «м’язові затиски”, скутість, щоб внутрішнє тепло думки і почуття благородно сяяло в його погляді, міміці, слові.
Професорка Г.М. Коджаспірова виокремила такі компоненти педагогічної техніки:

• Способи саморегуляції – релаксація, аутотренінг, виховання в собі доброзичливості й оптимізму, розрядка в діяльності (трудотерапія, музикотерапія, библіотерапія, імітаційна гра та ін.).

Техніка саморегуляції включає:

- уміння знімати зайву напругу, хвилювання;

- уміння переборювати нерішучість у спілкуванні;

- мобілізація робочого і творчого самопочуття;

- стриманість в стресових ситуаціях;

- уміння створювати необхідний настрій, оптимальні умови для спілкування.

• Розвинута педагогічна увага – вміння одночасно утримувати велику кількість об'єктів в полі уваги, стійкість і оперативність уваги.

• Уява педагога – наявність рис як наукової, так і художньої уяви.

• Мова (мовлення) вчителя – з її допомогою розкриваються сутність предметів і явищ, відносини, здійснюється вплив на формування особистісних якостей у вихованців, розкривається особистість самого педагога.

• Пантоміміка – рух тіла, рук, ніг, постава, хода, поза в просторі. Жести (пряма постава, вміння сидіти прямо, вільно, підтягнутість, зібраність; жести органічні, природні; хода пружна, ритмічна, легка; рухи гнучкі, розмірені, невимушені; стриманість в рухах, без нервозності, метушливості; вміння безшумно вставати, ходити, сідати ).

• Міміка – мистецтво виражати свої думки, почуття, настрій, стан рухом м'язів обличчя (вираз доброзичливості, спокою, впевненості (але не самовпевненості), погляд на співрозмовника; емоційна виразність, відповідність виразу обличчя характеру промови.

• Імідж педагога – одяг (охайність, скромність, колірна гармонія, відповідність віку, умовам занять, моді, почуття міри), грим (помірність), зачіска (охайність).

Перелічені компоненти пов’язані із першою групою компонентів.

4. Способи саморегуляції викладача.

Робота вчителя емоційно напружена. "Це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата душевних сил. Наша праця – це повсякчасна зміна ситуації, що викликає то посилене збудження, то гальмування" (В. Сухомлинський).

Педагогові потрібна техніка саморегуляції, яка дає йому впевненість у роботі, дозволяє без зайвого емоційного напруження здійснювати професійну діяльність.

Поняття «саморегуляція» було виведено з уявлення про людину як самонавчальну, самовдосконалюючу, саморегулюючу систему.

Саморегуляція являє собою доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації і складності і виявляє специфіку психічних засобів відображення і моделювання дійсності.

Отже, саморегуляція – це управління своїм психоемоційним станом, який досягається шляхом впливу людини на самого себе за допомогою слів, уявних образів, управління м’язовим тонусом і диханням.
Ефекти саморегуляції:

- ефект заспокоєння (усунення емоційної напруженості),

- ефект відновлення (ослаблення проявів втоми),

- ефект активізації (підвищення психофізіологічної реактивності).
Загальні способи саморегуляції:

- сміх, посмішка, гумор;

- роздуми про хороше, приємне;

- різні рухи типу потягування, розслаблення м’язів;

- розглядання квітів в приміщенні, пейзажу за вікном, фотографій, інших приємних або дорогих серцю речей;

- уявне звернення до вищих сил (Бога, Всесвіту, великої ідеї);

- «купання» (реальне або уявне) в сонячних променях;

- вдихання свіжого повітря;

- читання віршів;

- висловлювання похвали, компліментів кому-небудь просто так.
Саморегуляція організму включає в собі подолання внутрішньої нерішучості, зняття зайвої напруги і хвилювання, мобілізацію робочого самопочуття і створення необхідного настрою людиною самою для себе. Вона базується на вмінні правильно використовувати внутрішні резерви організму, що є найважливішою умовою самоврядування, так як, безперечно, має особливе значення у всіх сферах людської життєдіяльності та, звичайно ж, в процесі спілкування.

Для викладача важливим є його стійкість до стресів. Стрес як своєрідна реакція організму на психічне або фізичне напруження виражається у вигляді змін у сприйнятті й усвідомленні інформації, уявлень про внутрішнє і зовнішнє, просторове середовище, спрямованість мислення, емоційні реакції на критичну ситуацію, прагнення людини до ізоляції або, навпаки, до згуртування, а також до конфронтації. Фізіологічно організм реагує на стрес частими головними болями, почуттям втоми що не проходить, неможливістю зосередитися на конкретній справі, «звітрювання думок», втратою пам'яті, незадоволеністю виконаною роботою.
До основних способів саморегуляції відносять:

- релаксація;

- аутотренінг (самонавіювання);

- виховання в собі доброзичливості й оптимізму;

- контроль своєї поведінки (регуляція м'язової напруги, темпу рухів, мови, дихання);

- розрядка в діяльності (трудотерапія, музикотерапія, книготерапія, імітаційна гра та ін.).
Релаксація - це здатність людського організму до психологічного та фізичного розслаблення. Релаксаційні вправи дуже прості, а головне - абсолютно нешкідливі. Регулярне виконання вправ на розслаблення допомагає стати більш врівноваженими, уважними і спокійними. Приклад: проводити глибоке розслаблення "Під звуки морського прибою", або під звуки природи тощо.

Релаксація є довільним або мимовільним станом спокою, пов’язаним з повним або частковим розслабленням м’язів. Вона може наступати після серйозних переживань або великих фізичних навантажень (довільна релаксація), а також перед відходом до сну або в стані медитації (мимовільна релаксація). На додаток до цього, разом з фізичним розслабленням відбувається розслаблення психічне – заспокоюються думки, знімається нервове напруження, проходить емоційна втома, підвищується концентрація, думки стають ясніше і чіткіше.
Розрізняють різні техніки релаксації:

Перша техніка релаксації: Дихання для розслаблення і заспокоєння. Контроль дихання є основною навичкою для швидкого заспокоєння і розслаблення. Свідомо контролюючи дихання, ви зможете швидко відволіктися на деякий час від докучливих думок. Можна навіть медитувати, концентруючись на своєму диханні.

Друга техніка релаксації: Прогресивна релаксація

Представлена техніка найбільш відома у світі, а її автором є Едмунд Якобсон. Ґрунтується вона на ідеї про те, що якщо м’язова напруженість супроводжує неспокійний стан, то розслаблення м’язів сприятиме його нейтралізації. При виконанні вправи не можна надмірно напружувати м’язи, а також потрібно старатися не напружувати м’язи, які не належать до групи м’язів кожного конкретного етапу техніки.

Третя техніка релаксації: Заспокійлива візуалізація

Візуалізація – це найпотужніший інструмент пробудження свідомості. Навіть наукові дослідження показали, що підсвідомість не відрізняє візуалізовані події від реальних, а значить, на неї можна впливати за допомогою візуалізації.

Аутоге́нне тренува́ння — метод психологічного розвантаження і зняття нервового навантаження шляхом частого повторення спеціальних оптимістично-мобілізуючих формул. Розроблений у 1932 році німецьким психіатром і психотерапевтом Йоганном Шульцем.

Походження назви пов'язане з ідеєю самостійного введення себе у гіпнотичний стан шляхом самонавіювання.

Слово «аутогенний» складається із двох грецьких слів: ауто - сам, генний - такий, що породжує, виробляє, тобто тренування, що самопороджує, або тренування, вироблене самою людиною.
Джерелом аутогенного тренування вважають європейську систему самонавіювання, найдавнішу індійську систему йогів і навчання про гіпноз. Початок цілеспрямованого використання цього методу відноситься до 1932 р., коли вийшла книга німецького психотерапевта Й. Шульца «Аутогенне тренування», незабаром перекладена на багато мов, і витримала велику кількість видань. Й. Шульц рекомендував аутогенне тренування як засіб лікування та профілактики неврозів.

Аутогенне тренування, за Шульцом, складається із двох ступенів: нижчого й вищого. Перший ступінь складається із шести вправ, які одержали назву стандартних. На цьому ступені освоюються формули, за допомогою яких, натренувавши себе, можна навчитись керувати судинами, сонячним сплетінням, печінкою, серцем і т. д. Другий ступінь - оволодіння аутогенною медитацією (самоспогляданням), у результаті чого людина може навчитись керувати своїми почуттями, уявленнями та думками, викликаючи в себе ті чи інші образи й відчуття.
Сьогодні аутогенне тренування застосовується також для зняття втоми та профілактики професійних захворювань, поліпшення психологічної атмосфери на виробництві, для зниження почуття страху й занепокоєння в космонавтів під час космічних польотів, для підвищення працездатності наукових працівників, для оптимізації навчального процесу при одночасному досягненні оздоровчого ефекту, для прискорення навчання іноземній мові.
Аутогенне тренування дозволяє впливати на мимовільні функції організму шляхом використання уявлень, з якими раніше в людини були пов'язані ті чи інші емоційні стани. Відомо, що всі наші емоції проявляються у визначеній зміні діяльності внутрішніх органів, м'язового тонусу. Характерно, що розслаблення м'язів завжди є показником позитивних емоцій, стану спокою, радості, урівноваженості. Глибоке м'язове розслаблення здатне послабити або навіть зняти негативні емоції і разом з ними - зміни у внутрішніх органах, які їх супроводжують. Вічна нестача часу, напружена робота, відсутність ритму в діяльності, необхідність стримувати зовнішній прояв емоцій створюють у людини передумови до втрати навички довільного розслаблення, до появи стійкого гіпертонусу м'язів. Дослідження показують, що у школярів, студентів, викладачів ВНЗ навичка довільного розслаблення знаходиться на низькому рівні, унаслідок чого різко проявляються занепокоєння, тривога, гнів та інші негативні емоції. Це перешкоджає створенню почуття спокою, задоволеності.
Аутогенне тренування припускає м'язове розслаблення й самонавіювання. За допомогою спеціальних вправ досягається стан розслаблення - релаксація. У цьому стані стає можливою саморегуляція тих функцій організму, що у звичайних умовах не піддаються управлінню. У стані фізичного та психічного розслаблення шляхом вселяння й самонавіювання можна створити установки, що поліпшать поведінку школяра. Цінність аутогенного тренування складається також у тому, що воно сприяє зменшенню емоційної напруги, що особливо важливо при виході зі стресових ситуацій.
Особливість релаксації, що досягається за допомогою аутогенного тренування, полягає в тому, «що це своєрідний гіпноїдний стан, для якого характерні довільне розслаблення мускулатури та вегетативного апарату, а також певне звуження свідомості. Деякі педагоги вважають неприпустимим такий вплив на дитину. Але сучасна медицина характеризує аутогенне тренування як таке, що робить позитивний вплив на психічний стан і здоров'я людини.

Стан релаксації - це, зрозуміло, не гіпноз. У гіпнозі людина пасивна, вона цілком підкоряється гіпнотизеру. Релаксація досягається активним впливом людини на власний організм. У цьому одне з його достоїнств у порівнянні з гіпнозом.

В умовах релаксації (при фізичному та психічному розслабленні) значно підвищується сила вселяння й самонавіювання. Крім того, виникає ефект, названий Г. Лозановим гіпермнезією (надзапам'ятовуванням).

Суть аутогенного тренування полягає в тому, що ми шляхом розслаблення м'язів, а також спеціально підібраних словесних формулювань і образних уявлень, пов'язаних із ними, досягаємо бажаних фізіологічних чи психічних станів. Наприклад, подумки уявляючи собі тепло в кисті правої руки, можна домогтись розширення судин і посилення припливу крові у правій руці. Рука стає теплішою на кілька десятих градуса.
Техніка психічної саморегуляції вимагає серйозної, систематичної роботи. Ви повинні навчитися занурюватись у фізичний і психічний спокій, відчувати вагу й тепло руки. Стан цей дуже корисний, його можна використовувати як відпочинок після важкої роботи.

Доброзичливість – сукупність позитивних якостей особистості: схильності бажати людям добра, чинити по-доброму, виявляти співчуття і дружню прихильність до людей на безкорисливої ​​основі.

Оптимізм — погляд на життя з позитивної точки зору.

Оптиміст стверджує: світ чудовий, з будь-якої ситуації є вихід, усе вийде добре, всі люди загалом хороші. Загальноприйнятою ілюстрацією оптимістичного підходу на противагу песимістичному є наполовину пустий (або наповнений) стакан з водою. Песиміст скаже, що він наполовину пустий, а оптиміст -- що наполовину наповнений.

Термін "оптимізм" походить від латинського optimum, що означає "найкращий". Бути оптимістом у традиційному розумінні слова означає очікувати найкращого з можливих сценарію розвитку подій у будь-якій ситуації.

Доцільно також зазначити, що саморегуляцію умовно поділяють на фізичну та психічну (емоційну).

Фізична саморегуляція починається з усвідомлення відчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів та м’язів, темпоритму дихання, ходи, рухів; після цього приймається рішення про доцільність змін та прийоми самовпливу.

Фізична саморегуляція проявляється не тільки в умінні знімати біль, розслаблюватись, але й активізувати, мобілізовувати себе, викликати відчуття стриманої сили, енергійності (за допомогою, наприклад, таких прийомів: «одягти тіло на скелет» і йти наче навшпиньках).
Психічна саморегуляція включає уміння стримувати афекти (гнів, страх), знімати психічне напруження, викликати стан спокою; керувати своїми переживаннями, створювати необхідний робочий настрій; виявляти упевненість у собі, доброзичливість, оптимізм; керувати своїми психічними процесами (увагою, зосередженням, уявою).

Глибину і силу психічних переживань можна змінювати за допомогою самоконтролю за темпоритмом та інтенсивністю дихання, ходи, рухів. Зміна їх зовнішніх проявів веде до самокорекції емоцій. (Похмуре обличчя – погіршує настрій, посмішка – покращує його; розвалившись у кріслі, розпрямивши пальці – неможливо обурюватись…).
Основа саморегуляції – усвідомлення того, що відбувається у даний конкретний момент часу, не спогадів чи мрій, а того, «що я роблю у цю мить? Що відчуваю? Як дихаю?». Усвідомлення життя «тут і зараз» – вірний шлях до змін, які починають відбуватися саме у момент усвідомлення, на відміну від «інтелектуальних рішень» примусити себе змінитись.

Другим важливим компонентом саморегуляції є контроль дихання. Дихання – це і показник напруження (гнів – прискорене дихання, жах – завмираюче дихання), або розслаблення («отдыхать» – дихати по іншому ніж під час роботи); і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання – людина заспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, що викликає зміни у хімічному складі крові, фізичному та емоційному стані).

Додатково щодо способів саморегуляції: до психотерапевтичних прийомів саморегуляції належить, зокрема, рефреймінг. Рефреймінг – це зміна контексту або смислу події. Перейменувавши, переоцінивши смисл ситуації – ми змінюємо свою емоційну реакцію; а усвідомлення того, що негативна поведінка в одних обставинах, в інших може бути позитивною є основою рефреймінгу контексту, який змінює наше відношення до людей, а отже і наш настрій та дії. (Наприклад, не «він мене дратує», також як і не «він мене дихає», а «я звик реагувати певним чином на таку ситуацію»; свариться – значить не байдужий; упертий – не буде легко піддаватись поганому впливу).
5. Практичні вправи із саморегуляції.

В професійній діяльності кожного педагога трапляються випадки, коли певні ситуації провокують надмірний вибух емоцій: зайве напруження, роздратування, обурення. Значною мірою такі стани деструктивні, «вибивають з колії» і шкодять робочому процесу.

У тих випадках, коли на вирішення проблеми обмаль часу, варто скористатися короткими вправами на саморегуляцію. Це дозволить швидко привести себе у контрольований емоційний стан, не «наламати дрова» і ефективно продовжити роботу.
Приклади вправ із саморегуляції.
1 вправа. Коли нервуєте і дратуєтесь, а потрібно заспокоїтись – відшукуйте очима в приміщенні, де ви знаходитесь усі сині об’єкти, детально промовляючи при цьому, що конкретно ви бачите. Це дасть команду мозку переключити увагу (заміщення домінанти) і, як наслідок, зменшить симптоми хвилювання.

Далі зробіть кілька глибоких повільних вдохів-видихів. Уявіть, що ви на березі річки. Теплим, сонячним днем. До вас підпливає човен. Уявіть як ваше роздратування набирає певної фізичної форми (на ваш розсуд це можуть бути червоні цеглини, або великі сірі коробки, або миші, або інше, що малює ваша уява). Ваше завдання - наповнити човен своїми негативними переживаннями. Коли робота закінчена – уявіть як човен відпливає. Спостерігайте як він віддаляється. Чим він далі – тим легше стає самовідчуття.

(з рекомендацій Л.Бартолі, французький клінічний психотерапевт)
2 вправа. Сідайте зручно. Зробіть кілька глибоких вдохів-видихів. Ваше завдання - потирати пальці на обох руках одночасно у наступній послідовності:

- потирайте своїми великими пальцями мізинці, згадуючи певну ситуацію, коли ви були фізично дуже втомлені. Відчуйте цей стан.

- потирайте своїми великими пальцями безіменні пальці, згадуючи певну ситуацію, коли ви отримали приємне для вас несподіване повідомлення. Відчуйте цей стан.

- потирайте своїми великими пальцями середні пальці, згадуючи ситуацію, коли ви переживали приємну, веселу ситуацію. Відчуйте цей стан.

- потирайте своїми великими пальцями вказівні пальці, створюючи в уяві місце де вам затишно, приємно і безпечно. Відчуйте цей стан. Затримайтесь в тому місці.

За умови регулярної практики, наступного разу, коли ви відчуєте роздратування або перевтому – влаштуйтесь зручніше, потріть пальці і згадайте це місце і ваші відчуття. Ваш стан поліпшиться швидше.

(психотерапевт Дж.Брентлі, з книги «5 хвилин для доброго здоров’я»)
3 вправа. Оберіть кілька днів у тижні, коли вам буде зручно прокинутись на 15 хв. раніше звичного. Прокинувшись таким ранком, перш за все, заведіть таймер на 15 хв. Відкрийте зошит і починайте писати усе, будь-що, будь-як, що першим спадатиме вам на думку. Коли прозвучить сигнал таймера – закрийте зошит не перечитуючи написане. Практикуйте такі заняття регулярно і ви відчуєте полегшення, «звільнення», зменшення відчуття тиску та роздратування.

З часом, ці «вранішні сторінки» стануть вам у нагоді при рефлексії, як матеріал для роздумів, переосмислення.

(з рекомендацій Дж.Кемерон, «Шлях художника»).

4 вправа. УСВІДОМЛЕНЕ САМОНАВІЮВАННЯ

Мета: освоєння технік самонавіювання для впливу на психофізіологічні функції організму.

Метод: практична вправа.

Самонавіювання – це психічний вплив людини на себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Ефективність самонавіювання залежить від здатності людини концентруватися на предметі навіювання та навичок саморозслаблення.

Способи самонавіювання. Словесні конструкції для самонавіювання будуються у вигляді простих і коротких тверджень з позитивною спрямованістю (без частки “не”).

Самонакази. Це короткі, уривчасті розпорядження собі в моменти, коли відчуваєте труднощі зі самоорганізацією поведінки. Самонакази типу “Розмовляти спокійно!”, “Мовчати” допомагають стримувати емоції, поводитися гідно, дотримуватись етичних вимог.

Формулювання позитивних тверджень.

1.Спочатку подумайте, як би вам хотілося себе почувати? Опишіть цей позитивний стан. Наприклад, “мир, спокій, радість, гармонія”.

2. Придумайте власні позитивні налаштування, наприклад: “Я відчуваю спокій, радість і гармонію…”. Складайте твердження у теперішньому часі, ніби вже знаходитеся у цьому стані.

3. Повторюйте твердження. Навіть уявне багаторазове повторення цих нескладних тверджень переносить вас у простір радості. Окрім того, занурення в позитив оздоровлює і відновлює організм.

Самозаохочення. Важливо практикувати самозаохочення, не очікуючи позитивної оцінки з боку інших. У випадку навіть незначних успіхів доцільно підбадьорювати себе, подумки кажучи: “Молодець!”, “Чудово вийшло!” та ін.

5 вправа. МЕДИТАЦІЯ

Щодня проводьте деякий час наодинці.

Правила життя. Д. Лама

Мета: надання інформації про медитацію як спосіб саморегуляції.

Медитація (від лат. meditatio – роздуми) – це особливий стан свідомості, самозаглиблення й зосередженості. Є різні способи досягнення медитативного стану: сконцентрувати увагу на думках або фізичних відчуттях, використовувати ритмічні танці, практикувати йогу та ін. Одна з цілей медитації – це заспокоїти розум і просто знаходитися в теперішньому моменті життя. Пасивне спостереження за своїми думками, відчуттями в тілі дозволяє “піймати за хвіст” будь-які негативні емоції та з'ясувати їх причини.

Слухайте тишу. Людині часом потрібні тиша, можливість побути на самоті для того, щоб відпочити від надмірного обсягу інформації і просто відновитися. Навіть короткочасне споглядання природи є чудовою протиотрутою від розумової втоми. Вміння входити в медитативний стан “внутрішньої тиші”, у поєднанні з навичкою тілесного самоспостереження є зручним способом переривання нав'язливих негативних думок, усунення станів тривожності або депресії.

Існує ще багато різних вправ із саморегуляції (враховуючи при цьому різні способи саморегуляції).
скачати

© Усі права захищені
написати до нас