Ім'я файлу: Історія України7.docx
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 04.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
перекази unit 18-20.docx
Соцопитування.docx
Вимоги_до_написання_статті_Молодий_вчений.doc
імідж в шоу бізі - реферат.docx
metodicheskie-podhody-k-otsenke-brenda-predpriyatiy.docx
плеврит.docx
Джерела інформації.doc
Каліграфія.docx
ДКР ФИЗИКА завдання.docx
yedinij-vstupnij-ispit-z-anglijsekoyi-movi-materiali-z-pidgoto.d
новаяяяя курсова.docx
Методика фізики як педагогічна наука (1).doc
Реферат Грицищук Е.І..docx
114403.docx
додатки.docx
1.docx
Отчет по практике помощника юриста.doc
Гордієнко_Олександр_ЛБ№4.docx
R2-INTER.doc
Курсовая работа - Техническое обслуживание блоков питания.doc.do
ТК на монтаж оболонок покриття будівель додатної кривизни
Типова технологічна карта укр..docx
ООПЛаб1.pdf
2022-10-укриття.docx
РУХЛИВІ ІГРИ.ppt
Розділ Охорона праці_завдання_ТР-403ск_Кицкай_Л_І_1.doc

СЕМІНАР №7

ЗУНР. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1920-1930-х РОКАХ

План.

1. Передумови виникнення держави у Західній Україні. Листопадовий зрив

1918 р. Проголошення ЗУНР.

Історичні умови напередодні утворення ЗУНР. Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях. Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

1918, 1 листопада – у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.

http://www.mmf.lnu.edu.ua/le/cor/488

2. Внутрішня та зовнішня політика ЗУНР. Українсько-польська війна 19181919 рр.

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

Польсько-Українська війна.

Для поляків, які вважали Східну Галичину своєю вотчиною, повстання українців у Львові 1 листопада 1918 р. було цілковитою несподіванкою

Але досить швидко вони організували збройний опір українським військам. У Львові діяли три польські військові організації, найвпливовішою з яких була Польська організація військова (ПОВ) - місцевий відділ загальнонаціонального об'єднання, очолюваного Юзефом Пілсудським.

ПОВ виступала за відновлення незалежної Польської держави, невід'ємною складовою частиною якої вона вважала західноукраїнські землі. Збройні сутички між українськими і польськими військами у Львові почалися 1 листопада, а 5 листопада ворогуючі сторони вже розділяла лінія фронту, що проходила вулицями міста. Запеклі бої точилися за кожний будинок.

Водночас розгорнулася боротьба за стратегічно важливий залізничний вузол Перемишль, розташований на кордоні між Східною Галичиною і Польщею. 11 листопада український гарнізон Перемишля, основу якого становили ненавчені юнаки, залишив місто. Саме в Перемишлі формувалися польські військові з'єднання, що перекидалися в Східну Галичину. Ці з'єднання врешті-решт і визначили долю Львова.

21 листопада українські війська почали відступати з міста. Того ж дня поляки захопили Хирів, а через декілька днів - Раву-Руську. Протягом листопада-грудня 1918 р. польські війська заволоділи 10 з 59 повітів, у яких була проголошена влада ЗУНР. Але більшість західноукраїнських земель усе ж залишилася під контролем уряду ЗУНР, який після евакуації зі Львова перебував у Тернополі, а з 2 січня 1919 р. - у Станіславі, звідки керував державотворчим процесом.

В умовах конфлікту з польськими військами одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було формування боєздатної армії, спроможної відстояти незалежність республіки. Це завдання ускладнювалося тією обставиною, що серед українців, які служили в австрійській армії, не було старших офіцерів з досвідом організації військових частин та планування операцій.

Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до уряду УНР, що рекомендував для організації регулярних військ ЗУНР - Української Галицької армії - генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника С. Мишковського. У своїй діяльності вони спиралися на офіцерів-галичан, залучаючи до військового будівництва також офіцерів інших національностей - австрійців, німців, угорців, хорватів, чехів тощо, - яким загрожувало безробіття.

Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбувалися швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі Української Галицької армії, що офіційно існувала з другої декади грудня, налічувалося понад 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у воєнних діях.

Успіхи в організації УГА забезпечили їй перевагу на початковому етапі війни - з листопада 1918 р. по лютий 1919 р. Характерною особливістю цього етапу була участь її вояків у боротьбі галицьких українців з місцевими поляками. Але відсутність досвіду і помилки не дали змоги скористатися перевагою. Спроби відбити Львів, на що були спрямовані головні зусилля УГА, провалилися.

З початком весни ситуація на українсько-польському фронті ускладнилася. З Польщі в Галичину надійшло підкріплення, що змінило співвідношення сил. У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна і навчена армія під командуванням генерала Йозефа Галлера чисельністю 60 тис. чол., сформована з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії. Командували армією переважно французькі офіцери.

Антанта планувала використати армію Галлера для війни з Радянською Росією, але польський уряд кинув її проти Галицької армії, яка змушена була відступати перед переважаючими силами противника.

Польський наступ підтримала Румунія, що захопила частину галицького Підкарпаття. Спроба УГА зупинити наступ поляків на Золотій Липі закінчилася невдачею. Українські війська відступили до річки Збруч.

3. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях у 20-30-х рр. ХХ ст.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підпорядкувавши її своїй особистій диктатурі. ВКП(б) стала слухняним знаряддям утвердження сталінської тоталітарної системи в CPCP. Тоталітарний режим, що сформувався в CPCP у 30-х роках, був покликаний не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30 роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форм и тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через усунення та поступове знищення Релігії, Віри та Церкви як однієї з фундаментальних основ суспільства та держави. Так, два великих центри православ'я - храм Хреста Спасителя у Москві і Свято-Успенський Собор у Києві - були знищені відповідно у 1936 р. і 1941 р. У1930 р. внаслідок "організаційних заходів" припинила своє існування автокефальна православна церква.

2. Монополізація влади більшовицькою партією в країні. Влада безцеремонно усувала з політичної арени партії - конкуренти. Так, в 1925 р. змушена була піти з політичної арени остання партія - Українська комуністична партія (укапісти).

Конституція CPCP 1936 р. вперше законодавчо закріпила положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Відбулося зрощення правлячої партії з державним апаратом.

Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Держава тримала під контролем профспілки, комсомол, громадські організації. З боку партійно-державного апарату була також встановлена монополія над всією економікою країни. В CPCP утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства і відповідний тип управління. Командна економіка стала фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Починаючи з 1929 p., Україна зазнала три хвилі репресій:

а) в 1929-1931 pp. - розкуркулення, депортації;

б) в 1932-1934 pp. - голод, репресії після вбивства C.M.Кірова;

в) в 1936-1938 pp. - доба "Великого терору".

Одним з перших кроків до масового терору стала так звана "шахтинська справа" навесні 1928 р. Згідно з офіційними повідомленнями було "викрито" велику "шкідницьку" організацію, яка складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та білогвардійців.

А влітку 1928 р. серед "шахтинців" опиняться й керівники промисловості України, які будуть звинувачені в створенні "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом".

Після українсько-польської війни у Східній Галичині і перемоги Польщі у цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, увійшли до складу Польської держави. Решта опинилися під владою Румунії (Північна Буковина і Західна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Українські землі обіймали 130 тис. кв.км. На цих землях проживало понад 10 млн. чоловік або майже 30% населення Польщі.

До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління і лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною почали брати участь у конституційних державних установах.

Промисловість українських регіонів у Польщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревопереробної та інших галузей належали іноземному або польському капіталу. Позиції українських підприємств були сильними тільки в кооперації. Тут були створені потужні кооперативні об'єднання - "Центросоюз", "Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля". Кооперація стала економічною базою національного руху в цьому регіоні.

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розвивати ново приєднані території. Навпаки, нерідко тут промислове устаткування вивозилося до центральних регіонів країни. Так, було вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, основне обладнання Ізмаїльського та Ренійського портів. Що стосується промислового розвитку Закарпаття, то воно було найбільш відсталим.

Слід підкреслити, що масштабна еміграція західноукраїнських селян за океан тривала і в міжвоєнний період. Зокрема, в Канаду і США із Західної України виїхало близько 200 тис. чоловік. Десятки тисяч українців виїхали також із Закарпаття, Бессарабії, Буковини.

Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найбільш впливовою серед них було Українське національно-демократичне об'єднання (УН ДО), яке прагнуло до політичного компромісу у польсько-українських відносинах. На установчому з'їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Дмитра Левицького.

Серед інших партій найбільш помітними були: радикальна партія, соціалістична партія. Нелегально з червня 1923 р. діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У1938 р. за наказом Сталіна вона була розпушена.

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці як найбільш боєздатна частина армії УНР. У липні 1920 р. в Празі під головуванням незмінного командира січових стрільців Євгена Коновальця було ухвалене рішення про продовження боротьби в нових організаційних формах безпосередньо в Україні.

28 січня - 3 лютого 1929 p. у Відні на першому конгресі представники УВО та радикально настроєні студентські групи і молодь утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). обрали керівні органи. Провід ОУН очолив Є.Коновалець, його заступником став М.Сціборський, секретарем - В.Мартинець.

20-30-ті роки в історії України - важливий етап суспільних трансформацій, багатий політичними уроками, усвідомлення яких має велике значення для розбудови і зміцнення незалежності України.

4. Особливості соціально-економічного життя в Східній Галичині, Західній

Волині, Північній Буковині і Закарпатті.

5. Національно-культурне життя в західноукраїнських землях у 20-30-х рр.

ХХ ст.

Після перемоги у громадянській війні, незважаючи на розруху та злидні, більшовики не залишали поза увагою питання культури. Складовою проголошеної мети побудувати комуністичне суспільство була „культурна революція”, яка мала виховати людину комуністичного майбутнього. Першочерговим завданням на цьому шляху була ліквідація неписьменності. На початку 20-х років неписьменні складали понад половину населення України. Для боротьби з цим явищем створювалася мережа шкіл ліквідації неписьменності лікнепи, в яких вчитися читати і писати мали всі особи віком від 8 до 50 років. До участі в ліквідації неписьменності в порядку трудової повинності залучалися всі письменні громадяни. Одночасно з подоланням неписьменності радянські органи влади цілеспрямовано прищеплювали населенню відданість комуністичній ідеології. Всі навчальні посібники, періодична преса, література були пройняті політичним змістом. Боротьба з неписьменністю виявилася результативною. Вже на 1926 р. основами грамоти опанувала більша частина населення. На 1939 р. лише 15% населення віком до 50 років залишалися неписьменними.

За влади більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу. Крім того змінилася методика викладання і вся система організації навчання від уроку до позашкільної роботи.

Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів, організаторів виробництва.

З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про загальне обов`язкове навчання”. Щоб реалізувати принцип обов`язковості, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри вчителів, підручники та посібники. Для розв`язання цих проблем при РНК УСРР створили комітет сприяння всеобучу („всеобщее обучение”) на чолі з головою уряду В.Чубарем. Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки на десятирічний строк навчання. У 1934 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку ходили до школи.

80% учнів в УСРР навчалися в українських школах. Національні меншини мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Але наприкінці 30-х років більшість з них перевели на українську або російську мову навчання. У 1938/1939 н.р. у всіх школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання забезпечували понад 150 тис. учителів.

Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У 1938/1939 н.р. їх нараховувалося 129 (у 1914/1915 н.р. було лише 19). У 1933 р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.

Розвитком фундаментальної науки переймалась Українська (Всеукраїнська) академія наук (УАН, згодом ВУАН, а з 1936 р. Академія наук УРСР) , яка з початку 20-х років все більше ставала державною установою, діяльність якої жорстко регламентувалася партійними органами. Всі інші наукові установи, зокрема Українське наукове товариство, були ліквідовані або підпорядковані їй.

У 20-30-ті роки йшов активний процес одержавлення науки, її ідеологізація. Державно-партійне керівництво стало визначати характер ідейних, кадрових та організаційних змін у науці. Головним критерієм оцінки науковця була відданість партії та владі, а не його наукові здібності.

Більшовики, здобувши владу в Україні та інших національних республіках переважно насильницькими методами, повинні були завойовувати прихильність населення, щоб утримати її. З цією метою вони розпочали широку кампанію, спрямовану на вкорінення свого впливу на місцях, створення відданого більшовицькій партії кадрового потенціалу з місцевого населення. Така політика, запроваджена в 1923 р., отримала назву коренізація. В Україні вона здійснювалась у формі українізації. Українізація передбачала поширення марксистсько-ленінської освіти, залучення українців до партії, надання їм посад, підтримку української культури, запровадження української мови в партійному та державному діловодстві, розширення її вживання у сфері освіти, преси, видавничої справи. Значний внесок в „українізацію” зробили наркоми освіти УСРР О. Шумський та М.Скрипник.

Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці. У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75% державних установ і організацій.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924-1925 рр. 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 єврейською, 31 татарською.

Революційний ентузіазм і політика українізації створили передумови для бурхливого мистецького життя 20-х років. З'явилася ціла плеяда молодих і талановитих українських митців, які своєю творчою діяльністю спричинили справжнє відродження української культури. Виникли численні центри літературної творчості. Створювались об`єднання, гуртки, студії. Зокрема, група неокласиків на чолі з М.Зеровим, спілка „Плуг”, об`єднання „Гарт”, „Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ) тощо.

Яскравим явищем стало українське театральне мистецтво. У 1922 р. в Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль”.

Різноманітним і змістовним було музичне життя. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, Б.Лятошинський. Активно виступала відома капела „Думка”.

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого М.Бойчуком, Ф.Кричевським, А. Петрицьким, В. Касіяном.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої на той час в Європі Київської кіностудії. У 1928 р. свій перший фільм „Звенигора” випустив О.Довженко.

У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягала світового рівня.

З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам єдиного творчого методу соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя революціонера-пролетаря, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів. Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали права на творчість.

Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали яскраво виражений національний характер, стали об`єктом сталінських репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст., що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.

Культурне життя на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мало свої особливості. Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися національні самобутні традиції, формувалися кадри національної інтелігенції.

Великий вплив на культурне життя краю мала асиміляторська політика урядів Польщі та Румунії. Найбільш згубно ця політика відбилася на стані народної освіти.

На теренах Східної Галичини і Волині на початок 20-х років існувала досить широка мережа українських шкіл близько 2,5 тисячі, що охоплювала більшу частину україномовного населення. Проте вже на початок 30-х років у Східній Галичині українських шкіл залишилося 360, а на Волині лише 4. Натомість з`явилося понад 2 тисячі двомовних шкіл (украквістичних), що мали сприяти полонізації українського населення. Ще гірше становище було на Буковині, що входила до складу Румунії. На 1924 р. тут не залишилося жодної української школи.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти в Закарпатті, що знаходилося під владою Чехо-Словаччини. Тут функціонувало 463 українські школи, які фінансувалися чеським урядом. Проте серйозною проблемою у цих школах була мова викладання. Попервах викладання в них велося на русинській мові. Але після мовної дискусії середини 20-х років викладання в них перевели на літературну українську мову.

Велику допомогу в організації народної освіти на західноукраїнських землях надавали товариства „Просвіта” і „Рідна школа”. Крім того ці та інші товариства утримували велику мережу читалень, дитячих садків, курсів тощо.

Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. Без дозволу і проти волі польського уряду у Львові існували Український університет (1921-1925) та Вища політехнічна школа. На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А.Шептицького було створено Львівську богословську академію єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад із українською мовою навчання.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські вузи. У 1921 р. до Праги з Відня переїхав Український вільний університет. Наступного року в Подебрадах відкрито Українську господарську академію. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад Богословський ліцей.

У 20-30-ті роки на західноукраїнських землях продовжувало існувати Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке мало високий авторитет у світовій науці.

На західноукраїнських землях діяла велика група видатних українських літераторів (В.Стефаник, М.Черемшина, Є.Маланюк. У. Самчук, Б.-І. Антонич, О. Теліга та інші) та живописців (І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний та інші).

https://studfile.net/preview/5319529/page:38/
скачати

© Усі права захищені
написати до нас