Семінар 3 Особливості державно-правового розвитку українського народу в період

Семінар 3
1.Особливості державно-правового розвитку українського народу в період
політичної роздробленості та існування Галицько-Волинської держави.
Часи правління Великого князя київського Мстислава Великого (1125 – 1132 рр.), найстаршого сина Володимира
Мономаха та його першої дружини Ґіти (дочки англійського короля Гарольда ІІ Ґодвінсона) вважаються завершальним етапом існування єдиної Русі. Наступний етап (дох років) визначається як період удільної роздробленості
, самостійного й незалежного існування майже 15 давньоруських князівств. Розпад великих
імперій
– закономірне явище у світовій історії. Цей процес характерний для різних періодів людської цивілізації.
Цікаво
, що частина з них повязана зі Східною Європою, з історією Київської Русі, яка вже після Ярослава Мудрого захиталася. Правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава на деякий час призупинили чвари в державі. Але по їх смерті незгоди серед численних представників Мономаховичів розпочалися ще з більшою силою і не припинялися аж до татаро-монгольської навали. В цей час стає очевидним, що форма єдиної автократичної
імперії вже не виправдовує себе. Життя потребувало зменшення масштабів об’єднання й наближення державної влади до феодалів, утворення разом із Києвом нових політичних центрів, які на той час були цілком сформованими державами,що рівнялися за територією до західних королівств.
Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст, відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і
Полоцьк
. Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким,
Новгород
-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.
Розпад великих імперій – закономірне явище у світовій історії. Цей процес характерний для різних періодів людської цивілізації. Цікаво, що частина з них повязана зі Східною Європою, з історією
Київської Русі, яка вже після Ярослава Мудрого захиталася. Правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава на деякий час призупинили чвари в державі. Але по їх смерті незгоди серед численних представників Мономаховичів розпочалися ще з більшою силою і не припинялися аж до татаро- монгольської навали. В цей час стає очевидним, що форма єдиної автократичної імперії вже не виправдовує себе. Життя потребувало зменшення масштабів об’єднання й наближення державної влади до феодалів, утворення разом із Києвом нових політичних центрів, які на той час були цілком сформованими державами,що рівнялися за територією до західних королівств.
Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст, відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк. Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі над
Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.
Вiдособленiсть української народностi. Власна етнічна назва «Україна». У свiтовiй iсторiї закономiрним є розпад великих державних об'єднань, як утримували в покорi по кiлька народiв , що розвивалися й прагнули до державної самостійності . З історії середніх віків нам відомо , що в період розвитку феодалізму у Західній Європі після політичного піднесення великих державних об'єднань
(наприклад, імперії Карла Великого - Франської держави) закономірно наставало їх політичне роздроблення , поділ на незалежні й самостійні князівства, або королівства , відокремлення народностей і націй. Київська Русь не була винятком: вона також зазнала роздроблення й припинила своє існування як велика держава. Це був історично зумовлений прогресивний процес світового

суспільного розвитку народів середньовіччя. Роздроблення привело до розпаду Київської Русі на самостійні землі-князівства, прискорило етнічний поступ української, російської і білоруської народностей, сприяло утворенню й зміцненню держав на їхніх територіях.
2.Формування Литовсько-Руська держави.Правове становище України у
складі ВКЛ.Джерела права ВКЛ,литовські статути(1529,1566,1588)
Після проголошення України незалежною державою посилився науковий інтерес до законодавчої спадщини українського народу. Величезне значення в цьому ракурсі має ХVІ століття, період, коли українські землі знаходилися у складі Великого князівства Литовського і коли писане право стало тут головним джерелом права.
Серед памяток писаного права того часу першочергове місце займають Статути Великого князівства Литовського
– джерела правової культури багатонаціональної Литовсько-Руської держави.
Упродовж ХVІ ст. було видано три редакції статутів: у 1529 р. (Старий), 1566 р. (Волинський статут) і 1588 р.
(Новий). Найдосконалішим з них є Статут 1588 р. – класичний кодекс феодального права, що вміщував норми практично всіх галузей права, в т.ч. державного (конституційного) права, чого не було в законодавчій практиці
інших європейських країн.
СТАТУТИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1529, 1566, 1588 років — зводи законів Великого князівства
Литовського, створені на основі місц. литов, білорус., укр. (у т. ч. т. зв. руського) права та відповідної останньому судової практики. Джерелами Статутів також були положення «Руської Правди», німецьких і польських судебників та певні норми римського права. Перший Старий Статут 1529 р. іменувався: Права писані надані державі Великому князівству Литовскому,
Руському, Жомойтському й іншим…» і включав 13 розділів, 244 артикули (згодом кількість артикулів було збільшено до 283). До сьогодні збереглося 7 примірників/списків Першого Статуту (4 — староукр./старобілорус. мовою, 2 — латиною, 1 — польською), з-поміж яких дослідники пов’язують з Україною переважно так званий
Фірлейський список (складений ух рр., очевидно у Володимирі (нині м. Володимир-Волинський), який
іменувався Статут Старий, по-руську писаний. Статут 1529 р. історики називають конституцією феодальної держави.
Другий Статут Великого князівства Литовського 1566 року містив 14 розділів і 367 артикулів/статей. З огляду на політичну роль шляхти Волинської землі при його укладенні Другий Статут названо «Волинським». Так іменували і ті списки Другого Статуту, які не містили другого розділу (Про оборону земську») та були чинними на українських землях, що після Люблінської унії 1569 відійшли до Польщі. Загалом дослідникам відомо 58 списків Другого Статуту (пять із них писані латиною, а чотири десятки — пол. мовою), значна частина яких повязана своїм походженням з Україною. Перша друкована версія Статуту 1566 побачила світ у Москві у 1855 р. Статут 1566 чітко визначив основні повноваження верховного правителя держави великого князя («господаря») і фактично здійснив адмін. реформу у ВКЛ, передбачав виокремлення судової гілки влади через функціонування повітових судів (земських судів, гродських судів, підкоморських судів), урівняв управах князів-магнатів і шляхту, утвердив
ідею станової шляхетської держави, уніфікував розрізнену правову термінологію та надавав абсолютний пріоритет писаному праву.
Створення нової, Третьої, редакції Статуту було завершене у 1584 р. Значна кодифікаційна праця найкращих правників того часу під керівництвом канцлера А.Воловича та підканцлера Л.Сапіги дала свої результати. Третій Статут Великого князівства Литовського… 1588 року було затверджено 28 січня 1588 королем польс. і вел. кн. литов. Сигізмундом III Ваза. Складався з 14 розділів і 488 артикулів/статей та був пронизаний ідеями гуманізму й віротерпимості до представників різних віросповідань.
Унормував повноваження великокнязівської/господарської влади та ін. владних інститутів ВКЛ (законодавчих, суд, фінансово-екон. та армії). Значно розширив положення карного, кримінально-процесуального (розділи ХI—ХIV), а також цивільного, шлюбно-сімейного та земельного права (розділи Х, остаточно закріпив привілеї шляхти, унормував становище соціальних станів та етнічних категорій людності, а також юридично оформив закріпачення селян.
Загалом Статути 1529, 1566, 1588 років стали підсумком кодифікаційних законотворчих процесів/ініціатив, які об’єднали в єдиній державі всі землі, у т. ч. й українські (до Люблінської унії 1569), Великого князівства
Литовського, юридично закріпили основи суспільного і державного ладу, а також правове становище станів і соціальних груп.

Статути були основними зводами законів в Україні дох рр. В Україні на території Київської, Подільської та
Волинської губерній дія Статутів була припинена сенатським указом від 25 червня 1840 р. Згідно з двома
імператорськими указами від 4 березня 1843 в Лівобережній Україні Статути були замінені Зводом законів
Російської імперії (видання 1842). Феномен українського козацтва. Суспільно-політичний устрій в середині ст. В Україні у зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Це була пасивна форма протесту. Тікали переважно жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси. Спочатку йшли на літній сезону степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину. Згодом таких людей почали називати
козаками.
Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, козаки просувалися все далі на південь до
Дніпровських порогів – на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпра річку тоді перегороджували девять порогів – ряди кам’яних скель заввишки 4–7 м. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи великий луг з численними притоками, луками та островами. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці «Січ –
мати, Великий луг – батько, степ і воля – козацька доля. На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення – так звані січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев укріплення). Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала Хортиця в х роках ХVІ ст.
Завдяки природним умовам Запорожжя було неприступним як для литовських та польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У переносному розумінні слово «січ» означало центр запорозького козацтва, постійне місце керування військовими справами. Поряд зі словом «січ» вживалося слово «кіш». Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова «січ» і «кіш» у козаків були синонімами. Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили девять Січей: Хортицьку (1556 –
1557 рр.), Томаківську (80-ті роки XVI стр, Базавлуцьку (1593 – 1638 рр.), Микитинську (1639 – 1652 рр.),
Чортомлицьку (1652 – 1709 рр.), Кам’янську (1709 – 1711 рр., 1730 – 1734 рр.), Олешківську (1711 – 1728 рр.), Нову
Січ (1734 – 1775 рр.), Задунайську (1775 – 1829 рр.). Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької
Січі пов’язане з ім’ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів
Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байда. Він із загоном козаків в період 1553 –
1556 рр. на острові Мала Хортиця збудував укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо московський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишневецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в
1563 р. стратили йогов Константинополі.
Наприкінці х років І ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. З Томаківської Січі запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор’я. Вони спускалися на човнах – чайках
Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі.

Морські походи козаків мали важливе значення. Вони сприяли ослабленню Османської імперії, перешкоджали здійсненню загарбницьких планів щодо України та європейських держав, сприяли активізації національно- визвольної боротьби підкорених нею народів. Датою народження українського військово-морського флоту слід вважати липень 1614 р. Саме тоді були здійснені перші вдалі морські походи запорозьких козаків під проводом флотоводця П. Сагайдачного. Понад п’ятсот років тому чайка розпочала славетний шлях запорозького козацтва в південних морях Європи та сьогодні символізує
Україну як незалежну морську державу. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови.Проте в 1578 р, зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, І. Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у
Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько- козацького повстання в 1591 – 1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським – гетьманом реєстрового козацтва.
Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем. Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла досить високого рівня розвитку.
Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ перенесли на Микитів Ріг – мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647 р, коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, тут, на Микитинській Січі, Богдан
Хмельницький був обраний гетьманом. У І – XVІІІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запорожжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ стала своєрідною військово-адміністративною організацією.
Військо Запорозьке мало два поділи – військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів
(частин війська), а територія – спочатку на пять, а потім на вісім паланок (з татарської – «маленька фортеця»).
Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе «товаришами», а своє військо – «товариством», або «лицарством» Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї і традиції. Важко переоцінити значення звичаєвого права у Запорозькій Січі, звичаї у сукупності склали нове поняття – «козацьке право На Запорозькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів:
1. військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар,
курінний отаман;
2. військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач,
шафар, канцеляристи;
3. похідні та паланкові начальники – полковник, писар6.
Верховна влада належала військовій раді – загальному зібранню запорожців. Рада збиралась у визначений часа
іноді – на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська
Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату. На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, ау воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами – звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лишена рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Так,
Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський – 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди