Семінар № 2. Філософія Стародавнього світу (1 год.).
1. Передумови виникнення філософії.
Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Виникнення філософії - це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина - світ", то вся історія розвитку філософської думки - це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя. Отже, до передумов виникнення філософії можна віднести такі:
1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.
2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв'язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.
3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, "що є світ?" і "як правильно жити?", а інша - робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву "любов до мудрості", або "філософія'". Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) "аристократами духу", тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.
4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв'язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.
Структура філософського знання.
Дослідження різних груп філософських проблем безпосередньо і складають структуру філософського знання.
1.Вчення про буття - або онтологія . Вона включає в себе питання що систематизують первоначала буття, вчення про єдиного, про суще буття, про його першопринципи. Антична філософія починалася з онтології, стародавні шукали основу світобудови: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні, Анаксимен - у повітрі, Анексимандр - у "апейроні"…тощо
2. Вчення про пізнання - гносеологія (Епістемологія) або теорія пізнання (від "гнозис" - знання). Філософська теорія, яка розглядає кордон і можливості людського пізнання, а також шляхи та форми пізнавальної діяльності. Гносеологію цікавлять питання істинності наших знань, критерії істинності, різні точки зору з цих питань - головна проблема гносеології .
3.Соціaльна філософія - розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що таке суспільство та людина, і яке місце займає в ньому людина.
4.Філософська антропологія - Напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
5. Етика - філософія моралі та моральності. Мораль - сукупність норм, правил, приписів і відповідності з вищими моральними цінностями(добро, справедливість). А з іншого боку, мораль - це практика існуючих відносин між людьми(турботливість і зневага, тощо)
6.Естетика - вчення про прекрасне, про критерії, шляхи створення та сприйняття прекрасного
7.Аксіологія - вчення про цінності, ціннісну орієнтовану діяльність
8.Філософія релігії - вчення про релігійне ставлення до світу, відповідні принципи поведінки.
9.Історія філософії вивчає шляхи, перспективи, мету розвитку філософії. Це своєрідне само осмислення філософії
10.Праксеологія - вчення про перетворення, як суттєвий момент вселюдських відносин
2. Досократівський етап у розвитку античної філософії.
Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. Він розпочався в VII ст. до н. е. з вивчення проблем філософії природи (натурфілософія).
Репрезентують його ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор (Мілетська школа), Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які займалися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах.
Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.
Міфологічна свідомість (як передумова формування античної філософії) ставила й по-своєму вирішувала прості й украй необхідні для практики питання: як виникла Земля, як існує все живе й неживе на Землі та ін. Міф став першою спробою раціонально пояснити картину світу, в якому живе людина. Завдяки міфам події повсякденного життя набували впорядкованого причинно- наслідкового зв ’язку, суперечливі відносини людина — довколишній світ (природа) ставали безпечнішими й зрозумілішими.
Античний світ вимагав нових форм світогляду, позбавлених впливу релігійно-міфологічних ідей. Людині був потрібен такий світогляд, який дав би їй змогу самостійно організовувати власне життя. Античність відкрила й сформулювала важливий закон, що став основою нового рівня світогляду, який регулював відносини людини й природи, людини й людини, людини й суспільства (держави) — номос. Номос як закон і цінність ставився вище за приватний інтерес особи й згодом перетворився на найпропаговані- шу правову ідею, обов’язкову для виконання в повсякденному житті всіма жителями полісу.
Пошук першопричини природи (як світу, що оточує людину разом із сукупністю всіх предметів) посів центральне місце в філософських роздумах натурфілософів. Тож не дивно, що перших філософів називали «фізиками» (від грец. «природа»), або «фізіологами» (Арістотель).
Прагнення пізнати природу, збагнути її причинно-наслідкові зв’язки привело до появи такого поняття, як «архе». Ідея про «ар- хе» як першопричину природи свідчила про можливість її існування в самій природі, яка сприймалась як єдиний живий організм (гілозоїзм) з власною душею (панпсихізм). Ця ідея врешті- решт спричинила уособлення природи й бога (пантеїзм). Вивчення природи дало поштовх до розвитку понятійного апарату філософії, формулювання філософських проблем, започаткуван- ня перших філософських учень.
Найважливішим з-поміж них було космогонічне вчення (про походження світу), яке згодом стало основою онтології (вчення про буття) та етики. Космогонічне вчення пояснювало раціональну світобудову, розумну гармонію явищ і предметів оточуючого світу, необхідність організації гармонійної взаємодії між людьми.
Якісно новий іфок у філософії зробив Геракліт з Ефеса (544— 483 pp. до н. є ). Його називають засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Хрестоматійно відомими є його висловлювання: «не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку» та «все тече й ніщо не залишається незмінним». Світ, у якому живе людина, Геракліт сприймав як величезний потік (взаємний перехід) суперечливих якостей: «холодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, сухе — мокрим».
Філософ дійшов такого висновку: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу. Геракліт уважав, що війна (ворожість) є виявом боротьби протилежностей і «батьком» усіх речей. За Гераклітом, в основі причинно- наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взає- мопереходу протилежностей. Пізнання дії цього закону — головний показник мудрості людини й мета життя філософа.
Народження та розвиток матеріалістичного пояснення картини світу пов’язані з іменами Демокріта, Левкіпа, Епікура. Першопричиною світу вони вважали атом.
Згодом учення Демокріта стає підґрунтям розвитку матеріалістичного напряму в філософії («лінія Демокріта»), на противагу ідеалістичному напряму, послідовники якого першопричиною світу вважали ідею («лінія Платона»), Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ складається з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожнечою. Атоми перебувають у постійному русі, вони летять у порожнечі з однаковою швидкістю (це означає, що випадковості немає, усі події життя проходять за необхідністю, яка визначає незмінну долю, фатум).
Людина сприймає зовнішній світ через образи («ідоли»), які виділяються предметами світу. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), що виділяються зовні й викликають відчуття в інших людей. Демокріт пояснював розумову діяльність людини як матеріальний та атомарний процес. Філософ уважав, що головною метою життя людини є правильна організація існування душі, її гармонійний спокій, дотримання міри й обмеження в чуттєвих насолодах, орієнтація на духовні блага. Демокріт говорив, що дух людини повинен навчитися отримувати насолоду від самого себе. Завдяки атомістичному вченню Демок- ріта стало можливим пояснити причини існування матеріального (живого) світу як безперервного процесу народження й смерті без апеляції до Бога та містики. Це була перша спроба наукового пояснення фактів у межах самої природи.
Парменід (540—470pp. до н. е.) і Зенон з Елеї (бл. 490—430pp. до н. е.) стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має атрибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь- якого руху). Наявність руху в житті сприймалася ним як омана чуттєвого досвіду (ілюзорні уявлення людини). Тому предметом істинного пізнання може стати лише одиничне незмінне буття.
3. Сократівський (класичний) етап у розвитку античної філософії:
Атомізм Левкіппа і Демокріта. Софістична філософія. Філософія Сократа. Філософські погляди Платона. Особливості філософії Арістотеля
Атомізм Левкіппа і Демокріта. Філософія Левкіппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття «буття» із поняттям «першоелемент» в понятті про атом - неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже ніяких відомостей, однак про Демокріта, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів. Діяльність Демокріта (460-370 рр. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа-Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми).
Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: «Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу.
Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дозволяє теоретично розв’язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.
Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з’єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з’єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно своєму місцю в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова «атом» - «індивід».
Якісно новим для античної філософії є поняття «нескінченності», «незнищеності» Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розуміння дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: «Боги не потрібні Космосу».
Виявлення причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з точки зору Демокріта, головним предметом пізнання. Там, де виникали питання про можливість, випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів - чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об’єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини.
Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, котре проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб’єкта як відбиток. Вирішення проблеми причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичній античній філософії.
Софістична філософія. В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Однак її спільною ознакою можна чітко визначити суспільне положення софістів. Розквіт софістичної філософії відбувся у період Пелопонеської війни (431-404 рр. до н.е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Антифонта.
Горгій (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвідоміших тези:
нічого не існує;
якщо щось існує, то його неможливо пізнати;
у випадку, коли ми можемо щось пізнати, то неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині.
Філософія Сократа. Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія - це діяльність по усвідомленню, осмисленню та визначенню відношення людини до дійсності. Філософ - людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.
Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне відношення до софістів Сократ пояснював тим, що вони «продавали знання за гроші кому завгодно».
Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. «Пізнай самого себе» - такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття «діалектика» (вміння вести бесіду, сперечатися).
Розкриваючи проблему людини, він ставив питання про такі характеристики, як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».
Філософія Сократа - своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів («досократики») світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину - «одну з» частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення «людина-світ».
Платон. Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів - «Учта», «Гіппій Більший», «Горгій», «Держава» та ін.
Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального («краси» взагалі, «мужності», «добра» тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реальним чином, а як воно саме існує - нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу.
Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є дечим первинним відносно до конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого - ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності.
Душа, з’єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, в ході якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.
Платон першим ввів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія - це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії наявну реальність із тією, яка була до неї. Вживаючи поняття «матерія», Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: «Із нічого може виникнути лише ніщо». Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала «чиста» ідея.
Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорейці першими усвідомили роль ідей.
Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.
Арістотель. Арістотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа ІІ Олександра. Його роботи - «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.
Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики - науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали при осмисленні надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема відношення матерії та ідеї.
Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже, не повинне існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?
Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму:»Платон мені друг, але істина - дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити поставлену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.
Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття «матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі - матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).
Таке вирішення проблеми загального і індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія постає носієм можливостей, а форма - дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.
В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого - одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем «формою форм». Ця форма форм визначається як «першодвигун», незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена «божественною формою».
У розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про форми мислення - формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силлогізму.
Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати наявність такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважає, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми.
Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Олександр Македонський. Однак, сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасниками така несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю світової держави була сприйнята як доказ неспроможності раціональної мудрості бути помічником у дійсному житті.
4. Основні течії елліністичної філософії:
Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.
Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і Арістотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя.
Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.
Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.
Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.
Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму. Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений атомізмом (відособленістю людини) соціальним.
Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди, він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху, хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.
Значного поширення в цей час набув і скептицизм.
Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.
Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.
Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.
Епікурейство - школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».
Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом»—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення.
Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.
Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі.
Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.
5. Римська філософія.
Римська філософія розпочинається з того, чим закінчується грецька - еклектизмом. її початок датується кінцем II - І ст. до н.е. Вона є вторинною стосовно грецької ("Рим був завойованим Грецією духовно"). Звідси, власне, й роздвоєність римської філософії на латино мовну і грекомовну та змістовна суперечливість: складна внутрішня драма, прив'язаність до наслідування, тлумачення й коментування.
Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований Зеноном (близько 333-266 рр. до н. е.), який намагався поєднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським організмом, вважаючи логіку скелетом, етику - м'язами, а фізику - душею. Стоїки стверджували, що у світі панує необхідність, людина не може їй протистояти, але "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Мудрість стримує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибагливості, справедливості, мужності). З часом основний наголос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення "мудрого" ставлення до світу (апатії, яка означає уникнення переживань) на проблему вміння по-різному ставитись до проблем зовнішнього світу. Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність- єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стриманістю, а його щастя - "у тому, що він не бажає ніякого щастя".
У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірроном(близько 365-275 рр. до н. е.). Скептицизм оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утримання від категоричних суджень. Скептики заперечували існування причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнення - не визнавали об'єктивного ("за природою") існування добра і зла. Давньоримська філософія - антична філософія періоду еллінізму (III-II ст. до н. е. - V-VI ст. н . е.) виникла на основі стародавньогрецької філософії.
Ідеологом прогресивних верств римської рабовласницької демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістичну традицію Левкіппа - Демокріта та Епікура, він у філософській поемі "Про природу речей" дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми. Він створив класичний зразок науково-популярної "дидактичної поезії".
Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію, Лукрецій відзначав, що "з матерії все виростає і все живе нею". Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми - первинне утворення матерії - вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою лише за формою. Атоми перебувають у стані невпинного руху, просторового переміщення. Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все-таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як функцію людського тіла, заявляючи, що "дух і душа мають тілесну природу". Засобом досягнення щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху перед богами.
У поглядах Сенеки (близько 4-65 рр.) виявляється матеріалістично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вважає активним принципом, який надає матерії форму. Душа -це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі.
Неоплатонізм, який розвивається в III—V ст. н. е., в останній період існування Римської імперії. Сформований у спільній з християнством соціальній атмосфері, він є специфічною рефлексією соціального песимізму та наслідком розкладу соціально-політичних відносин Римської імперії.
Найзначніший представник неоплатонізму Плотін(бл 205 - бл 270 рр. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття.