Ім'я файлу: Проєкти державно-приватного партнерства.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 438кб.
Дата: 25.05.2023
скачати
Розширення: pdf
Розмір: 438кб.
Дата: 25.05.2023
скачати
VIKTORY
НАУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ: «РОЗВИТОК, СУЧАСНІСТЬ І НАПРЯМИ
ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-
ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ»
2018
АНОТАЦІЯ
Актуальність даної роботи зумовлена інноваційними процесами, що відіграють вирішальну роль у контексті розвитку економіки України, необхідністю впровадження передових форм, методів та технологій, досягнень науково-технічного прогресу в соціально-економічний простір та законодавчим підсиленням економічних інтересів України у сфері державно-приватного партнерства. Дана форма взаємодії держави та бізнесу успішно впроваджена у багатьох розвинених країнах світу та дає змогу підвищити ефективність використання об’єктів державної власності на основі використання ресурсів приватного сектору, що є надзвичайно важливим для України.
Мета роботи – на основі аналізу нормативно-правової бази, господарсько-правової та цивільно-правової доктрини, узагальнень юридичної практики застосування форм державно-приватного партнерства здійснити визначення сутності державно-приватного партнерства, визначити особливості розвитку та сформулювати наукові рекомендації та пропозиції щодо удосконалення законодавства у сфері державно-приватного партнерства.
Визначена проблематика зумовила постановку наступних завдань:
– визначення сутності та теоретико-методологічних основ державно- приватного партнерства з метою окреслення існуючого кола правового регулювання досліджуваного інституту;
– аналіз та характеристика особливостей розвитку та сучасного стану державно-приватного партнерства в Україні;
– формулювання пріоритетних напрямів вдосконалення правового регулювання державно-приватного партнерства в Україні.
Методологічною основою роботи є сукупність філософських, загальнонаукових, приватно-наукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, які в комплексі використано для вирішення поставлених завдань.
В результаті даного дослідження було визначено, що сутність ДПП являє собою інституціональний і організаційний альянс державної влади й приватного бізнесу з метою реалізації суспільно значимих проектів у широкому спектрі сфер діяльності - від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до надання суспільних послуг у масштабах усієї країни або окремих територій.
В ході роботи було визначено, що формування специфіки відносин привласнення на основі взаємодії державної та приватної форм власності є найважливішою особливістю ДПП, що відрізняє його від інших форм взаємодії держави і бізнесу. Також відмінною особливістю ДПП від інших форм взаємодії бізнесу і держави, є залучення бізнесу в усі стадії реалізації проекту та тривалий характер співробітництва.
Більше того в ході аналізу особливостей розвитку та сучасного стану державно-приватного партнерства в Україні було встановлено, що для практичного запровадження основних форм ДПП з метою залучення приватних
інвестиційних ресурсів для модернізації української економіки необхідне проведення цілеспрямованої послідовної державної політики розвитку даної форми співпраці. Вона має бути спрямована на формування сприятливого економічного та управлінського середовища для розроблення й реалізації проектів ДПП. Таким чином, для вдосконалення здійснення ДПП в Україні необхідно створити логічну модель відносин держави, бізнесу та суспільства.
Налагодження пріоритетних напрямів вдосконалення має здійснюватися з орієнтацією на кращу європейську і світову практику, у тому числі враховуючи сучасні кризові тенденції.
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………...5
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
ТА
ПРАВОВЕ
РЕГУЛЮВАННЯ
ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО
ПАРТНЕРСТВА…………………………………………………………………….8
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА СУЧАСНИЙ СТАН
ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ…..……………15
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТА ПРІОРИТЕТНІ
НАПРЯМИ
ВДОСКОНАЛЕННЯ
ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ
ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ………………..21
ВИСНОВКИ………………………………………………………………...29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...31
ВСТУП
Актуальність даної роботи зумовлена інноваційними процесами, що відіграють вирішальну роль у контексті розвитку економіки України, необхідністю впровадження передових форм, методів та технологій, досягнень науково-технічного прогресу в соціально-економічний простір та законодавчим підсиленням економічних інтересів України у сфері державно-приватного партнерства.
Різноманітним аспектам співпраці влади та бізнес-структур присвячено праці зарубіжних вчених М. Мейера, Дж. Чоу, Альберта Н. Лінка та інших.
Питання організації державно-приватного партнерства, визначення його сутності та особливостей застосування знаходиться у центрі уваги вітчизняних вчених-економістів, дослідників з державного управління, як Ф. Узунов,
Т. Лаптіц, А. Заскалкін, К. Павлюк, С. Науменкова, Я. Овсянникова,
С. Мельник, К. Пашинська, О. Полякова, А. Гриценко, Б. Шевченко та інших. З господарсько-правової, цивільно-правової позиції окремі аспекти зазначеної проблематики аналізувались у працях
О. Вінник,
Р. Джабраілова,
Г. Знаменського, В. Мамутова, В. Попондопуло, О. Сиротюк, О. Сімсон,
І. Спасибі-Фатєєвої, В. Устименка, Д. Шликова та інших.
Втім, проблематика державно-приватного партнерства залишається актуальною та потребує наукового обґрунтування напрямів вдосконалення правового регулювання інституту державно-приватного партнерства.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що утворюються під час формування та реалізації державно-приватного партнерства.
Предметом дослідження є розвиток, сучасність і напрями вдосконалення правового регулювання державно-приватного партнерства в Україні.
Мета роботи – на основі аналізу нормативно-правової бази, господарсько-правової та цивільно-правової доктрини, узагальнень юридичної практики застосування форм державно-приватного партнерства здійснити визначення сутності державно-приватного партнерства, визначити особливості
розвитку та сформулювати наукові рекомендації та пропозиції щодо удосконалення законодавства у сфері державно-приватного партнерства.
Визначена проблематика зумовила постановку наступних завдань:
– визначення сутності та теоретико-методологічних основ державно- приватного партнерства з метою окреслення існуючого кола правового регулювання досліджуваного інституту;
– аналіз та характеристика особливостей розвитку та сучасного стану державно-приватного партнерства в Україні;
– формулювання пріоритетних напрямів вдосконалення правового регулювання державно-приватного партнерства в Україні.
Методологічною основою роботи є сукупність філософських, загальнонаукових, приватно-наукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, які в комплексі використано для вирішення поставлених завдань.
Одним з основних методів при здійсненні дослідження став діалектичний
метод пізнання реальної дійсності, що дозволив у процесі пізнання сутності державно-приватного партнерства співставити його з іншими явищами правової дійсності, проаналізувати чинне законодавство, що регламентує процедуру застосування форм державно-приватного партнерства, розглянути
їх у взаємозв’язку.
Структурно-функціональний метод дав можливість проаналізувати деякі особливості змісту нормативно-правових актів стосовно структурного поділу правових норм та відображення в них форм державно-приватного партнерства.
Історико-правовий метод сприяв дослідженню особливостей розвитку зазначеного інституту; статистичний – при аналізі статистичних даних діяльності державних органів у сфері державно-приватного партнерства.
Використання порівняльно-правового (компаративістського), методів
аналізу і синтезу дало змогу розмежувати різноманітні поняття та явища, виявити їхні особливі риси, а також здійснити порівняльний аналіз національної та зарубіжної доктрини державно-приватного партнерства та
Визначена проблематика зумовила постановку наступних завдань:
– визначення сутності та теоретико-методологічних основ державно- приватного партнерства з метою окреслення існуючого кола правового регулювання досліджуваного інституту;
– аналіз та характеристика особливостей розвитку та сучасного стану державно-приватного партнерства в Україні;
– формулювання пріоритетних напрямів вдосконалення правового регулювання державно-приватного партнерства в Україні.
Методологічною основою роботи є сукупність філософських, загальнонаукових, приватно-наукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, які в комплексі використано для вирішення поставлених завдань.
Одним з основних методів при здійсненні дослідження став діалектичний
метод пізнання реальної дійсності, що дозволив у процесі пізнання сутності державно-приватного партнерства співставити його з іншими явищами правової дійсності, проаналізувати чинне законодавство, що регламентує процедуру застосування форм державно-приватного партнерства, розглянути
їх у взаємозв’язку.
Структурно-функціональний метод дав можливість проаналізувати деякі особливості змісту нормативно-правових актів стосовно структурного поділу правових норм та відображення в них форм державно-приватного партнерства.
Історико-правовий метод сприяв дослідженню особливостей розвитку зазначеного інституту; статистичний – при аналізі статистичних даних діяльності державних органів у сфері державно-приватного партнерства.
Використання порівняльно-правового (компаративістського), методів
аналізу і синтезу дало змогу розмежувати різноманітні поняття та явища, виявити їхні особливі риси, а також здійснити порівняльний аналіз національної та зарубіжної доктрини державно-приватного партнерства та
оцінити можливості застосування такого досвіду в реаліях системних перетворень українського суспільства.
Нормативною основою дослідження є норми Конституції України, міжнародних, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які постають правовим підґрунтям регулювання суспільних відносин, що виникають в процесі застосування державно-приватного партнерства.
Емпіричною базою дослідження є статистичні матеріали, інформація, щодо результатів діяльності органів публічної адміністрації, розміщена на їх офіційних сайтах.
Нормативною основою дослідження є норми Конституції України, міжнародних, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які постають правовим підґрунтям регулювання суспільних відносин, що виникають в процесі застосування державно-приватного партнерства.
Емпіричною базою дослідження є статистичні матеріали, інформація, щодо результатів діяльності органів публічної адміністрації, розміщена на їх офіційних сайтах.
РОЗДІЛ 1
СУТНІСТЬ, ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТА
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО
ПАРТНЕРСТВА
В сучасних умовах посиленого економічного розвитку позицію одного із найбільш перспективних інструментів вирішення проблем, пов’язаних із взаємодією держави і приватного сектора в різних галузях посідає саме державно-приватне партнерство. Деталізація сутності та основних теоретико- методологічних засад поняття державно-приватного партнерства як окремого
інституту законодавчого регулювання дозволить чітко зрозуміти призначення та процедуру його реалізації. В загальному розумінні термін «партнерство» має як мінімум два основні значення [1,c. 15]:
– як похідне від терміна «партнер» (фр. Partenaіre – учасник; особа, що виступає разом з іншим; компаньйон, товариш у певній справі (розм.); таким чином, дане визначення припускає взаємний зв’язок, співробітництво, спільну роботу суб’єктів відносин, спрямованих на виконання певного завдання;
– економічне визначення «партнерство» – добровільна співпраця двох або кількох фізичних чи юридичних осіб, фірм, корпорацій, регіональних, міжрегіональних, міждержавних органі1зацій, що беруть участь у спільних справах, проектах, програмах [2, с. 165].
Термін «державно-приватне партнерство» є буквальним перекладом терміна «Publіc – Prіvate Partnershіp» (РРР), що у більшості закордонних країн вживається для визначення існуючих форм співробітництва держави та інших господарюючих суб’єктів. Критичний аналіз існую1чих наукових поглядів показав, що визначення ДПП серед як вітчизняних, так зарубіжних вчених містить суттєві розбіжності [1, c. 15]. Наприклад, С. Грищенко визначає партнерство державного і приватного секторів, як таку форму співпраці між державними органами влади та світом бізнесу, що має на меті забезпечити фінансування, будівництво, відновлення, управління або утримання
інфраструктури чи надання суспільних послуг [3, c. 42]. В даному контексті неможливо не погодитись з думкою І. В. Запатріної, що «ДПП являє собою
інституціональний і організаційний альянс державної влади й приватного бізнесу з метою реалізації суспільно значимих проектів у широкому спектрі сфер діяльності – від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до надання суспільних послуг у масштабах усієї країни або окремих територій» [4, c. 53]. Разом з тим, М. Б. Джеррард, голова створеної урядом Великобританії в цілях сприяння ДПП компанії Partnership, UK, зазначає, що: «Партнерства створюються і діють на кордоні державного і приватного секторів господарства, не будучи при цьому не націоналізованими, не приватизованими активами та послугами. Таким чином, політично вони являють собою третій шлях за допомогою якого уряд може надати населенню деякі послуги» [5, с. 15].
Зауваження щодо доцільності закріплення за таким партнерством статусу публічно-приватного, в свій час висловив Г. Л. Знаменський [6, с. 176].
Підтримуючи висловлену позицію та зважаючи на той факт, що Закон України
«Про державно-приватне партнерство в Україні» передбачає виключно термін
«державно-приватне партнерство», поняття «державно-приватне партнерство» не варто ототожнювати із поняттям «публічно-приватне партнерство», оскільки термін «публічно-приватне партнерство» більшою мірою відображає весь діапазон відносин у рамках цього суспільного явища з урахуванням участі органів місцевого самоврядування і громадськості.
Узагальнюючи дещо відмінні підходи до трактування поняття державно- приватного партнерства, слід зазначити, що їх об’єднуючим елементом є співпраця державних інституцій та приватного сектора з метою задоволення суспільних потреб.
Законодавче закріплення сутності та правового навантаження поняття державно-приватного партнерства визначається Законом України «Про державно-приватне партнерство в Україні» № 2404-VI від 1 липня 2010 року, який встановлює правові, економічні та організаційні засади реалізації
державно-приватного партнерства в Україні, врегульовує відносини, пов’язані з підготовкою, виконанням та припиненням договорів, що укладаються в рамках державно-приватного партнерства, встановлює гарантії додержання прав та законних інтересів сторін цих договорів [7]. Так, відповідно до вищезгаданого
Закону під державно-приватним партнерством прийнято розуміти співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами – підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законом України «Про державно-приватне партнерство в Україні» та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним спеціальним законодавством. [7].
Теоретично, така форма співробітництва є системою відносин між державними та приватним партнерами, у ході реалізації яких ресурси обох партнерів об’єднуються з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород між ними, для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі.
Більше того вищезгаданий закон містить ознаки державно-приватного партнерства, до яких належать наступні: надання прав управління
(користування, експлуатації) об’єктом партнерства або придбання, створення
(будівництво, реконструкція, модернізація) об’єкта державно-приватного партнерства з подальшим управлінням (користуванням, експлуатацією), за умови прийняття та виконання приватним партнером інвестиційних зобов’язань відповідно до договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства; довготривалість відносин (від 5 до 50 років); передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства; внесення приватним партнером інвестицій в об’єкти партнерства
із джерел, не заборонених законодавством [7].
Закону під державно-приватним партнерством прийнято розуміти співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами – підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законом України «Про державно-приватне партнерство в Україні» та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним спеціальним законодавством. [7].
Теоретично, така форма співробітництва є системою відносин між державними та приватним партнерами, у ході реалізації яких ресурси обох партнерів об’єднуються з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород між ними, для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі.
Більше того вищезгаданий закон містить ознаки державно-приватного партнерства, до яких належать наступні: надання прав управління
(користування, експлуатації) об’єктом партнерства або придбання, створення
(будівництво, реконструкція, модернізація) об’єкта державно-приватного партнерства з подальшим управлінням (користуванням, експлуатацією), за умови прийняття та виконання приватним партнером інвестиційних зобов’язань відповідно до договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства; довготривалість відносин (від 5 до 50 років); передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства; внесення приватним партнером інвестицій в об’єкти партнерства
із джерел, не заборонених законодавством [7].
На нашу думку, важливо додати ще кілька ознак, виокремлених такими вченими як І. П. Дубок, В. Г. Варнавський, А. В. Клименко, які відрізняють проекти в рамках державно-приватного партнерства від інших форм відносин держави і приватного бізнесу [8]: реалізація проектів, які мають важливе суспільне значення; реалізація проекту на конкурентній основі, коли для відбору приватного партнера проводиться конкурс; розподіл відповідальності між державним та приватним партнерами, коли державний партнер зосереджує увагу на визначенні цілей, якості послуг, ціновій політиці, моніторингу виконання проектів, тобто виконує регулюючу та координуючу функцію, а приватний безпосередньо реалізує проект.
Проаналізувавши наведені вище поняття та положення сутності державно-приватного партнерства, ми пропонуємо розуміти останнє як урегульоване нормами права довготривале співробітництво, переважно на конкурсно-договірній основі, органів публічної адміністрації та приватних суб’єктів господарської діяльності, спрямоване на реалізацію проектів, що мають важливе суспільне значення.
Найважливішою особливістю ДПП, що відрізняє його від інших форм взаємодії держави і бізнесу, є функціонування в умовах змішаної економіки, що базується на взаємодії державної та приватної форми власності, формуючи специфіку відносин привласнення. Таке партнерство забезпечує вибір найбільш ефективних шляхів використання як державної, так і приватної власності, оскільки відбувається їх трансформація. У результаті створюється комбінована форма власності, що забезпечує синергетичний ефект та залучення бізнесу в усі стадії реалізації проекту[10]. Так, основними перевагами участі держави у проектах державно-приватного партнерства є: скорочення витрат, пов’язаних з наданням державою суспільно-необхідних послуг; активізація інвестиційної діяльності та прискорення реалізації великих капіталомістких інвестиційних проектів, які держава самостійно навряд чи реалізувала б у найближчій перспективі; сприяння ефективному управлінню об’єктами державної власності; економія фінансових ресурсів; отримання можливості успішно
використовувати досвід та професіоналізм приватного партнера при збереженні державної власності та контролю над активами; сприяння розвитку новаторських форм проектного фінансування; оптимізація розподілу ризиків; підвищення ефективності державної
інфраструктури; стимулювання підприємницького мислення та сприяння упровадженню передових методів управління в органах влади; забезпечення діалогу між владою та бізнесом на засадах партнерства [11].
Основними перевагами участі у проектах державно-приватного партнерства для приватного капіталу можна виокремити наступні: залучення до реалізації проекту бюджетних коштів; можливість доступу до раніше закритих сфер економіки
(транспортна
інфраструктура, житлово-комунальне господарства та інші); розширення можливостей для отримання кредитів під проект від вітчизняних та зарубіжних фінансово-кредитних установ під державні гарантії; через участь у проектах відбувається значне полегшення роботи з органами влади стосовно отримання ліцензій та іншої дозвільної документації; підвищення статусу проекту через участь у ньому держави; створення позитивного суспільного іміджу приватного партнера [11]. Проте варто мати на увазі, що обидві сторони державно-приватного партнерства зможуть скористатися вищеназваними перевагами лише у тому разі, якщо відносини між державою та бізнесом будуть формуватися на основі взаємної відповідальності для забезпечення гармонізації їх інтересів у напрямку підвищення соціальних стандартів, рівня та якості життя людей.
Cистема даного виду взаємодії держави та приватного секторів має містити достатню кількість форм реалізації, зважаючи на її доволі широку сферу застосування. Так, положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державно- приватне партнерство» зазначає, що в рамках здійснення ДПП можуть укладатися договори про [7]: концесію; управління майном (виключно за умови передбачення у договорі, укладеному в рамках державно-приватного партнерства, інвестиційних зобов’язань приватного партнера); спільну діяльність; інші договори. Таким чином, законодавець визначив невичерпний
інфраструктури; стимулювання підприємницького мислення та сприяння упровадженню передових методів управління в органах влади; забезпечення діалогу між владою та бізнесом на засадах партнерства [11].
Основними перевагами участі у проектах державно-приватного партнерства для приватного капіталу можна виокремити наступні: залучення до реалізації проекту бюджетних коштів; можливість доступу до раніше закритих сфер економіки
(транспортна
інфраструктура, житлово-комунальне господарства та інші); розширення можливостей для отримання кредитів під проект від вітчизняних та зарубіжних фінансово-кредитних установ під державні гарантії; через участь у проектах відбувається значне полегшення роботи з органами влади стосовно отримання ліцензій та іншої дозвільної документації; підвищення статусу проекту через участь у ньому держави; створення позитивного суспільного іміджу приватного партнера [11]. Проте варто мати на увазі, що обидві сторони державно-приватного партнерства зможуть скористатися вищеназваними перевагами лише у тому разі, якщо відносини між державою та бізнесом будуть формуватися на основі взаємної відповідальності для забезпечення гармонізації їх інтересів у напрямку підвищення соціальних стандартів, рівня та якості життя людей.
Cистема даного виду взаємодії держави та приватного секторів має містити достатню кількість форм реалізації, зважаючи на її доволі широку сферу застосування. Так, положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державно- приватне партнерство» зазначає, що в рамках здійснення ДПП можуть укладатися договори про [7]: концесію; управління майном (виключно за умови передбачення у договорі, укладеному в рамках державно-приватного партнерства, інвестиційних зобов’язань приватного партнера); спільну діяльність; інші договори. Таким чином, законодавець визначив невичерпний
перелік форм, що дало можливість О. М. Вінник запропонувати корпоративну форму державно-приватного партнерства у межах засновницького договору [9, с. 53].
У світовій практиці класифікації моделей державно-приватного партнерства прийнято виокремлювати наступні форми здійсненнях: контракти як адміністративний договір; оренда, яка залежно від визначених договором умов може передбачати викуп державного чи муніципального майна; концесія; угоди про розподіл продукції; договори про спільну діяльність [12, с. 37-38].Як стверджує О. Сімсон, у практиці західних країн використання державно- приватного партнерства суттєво розширилося і стало своєрідною альтернативою приватизації важливих об’єктів у галузях електроенергетики, транспорту, комунального господарства, охорони здоров’я, освіти й національної безпеки. Німеччина та Австрія використовували державно- приватного партнерства як механізм, спрямований на скорочення втручання держави, зокрема при прийнятті управлінських рішень, у секторах, що традиційно перебували у державній власності[13, с. 225].
Опираючись на міжнародний досвід, найбільш оптимальною формою державно-приватного партнерства в Україні є концесійна, яка сьогодні найбільш розповсюджена в сфері реалізації взаємодії держави та бізнесу на вітчизняному й світовому просторі. Не зважаючи на те, що за умов існування розгалуженого законодавства про концесії у різних сферах діяльності, в Україні було прийнято рамковий закон (Закон України «Про державно-приватне партнерство»), покликаний узагальнити і систематизувати сферу державно- приватного партнерства, однак, не вирішеним залишається питання співвідношення з ним спеціальних законів. Так, наприклад Закон «Про державно-приватне партнерство» виносити на розсуд державного партнера застосування цього закону до того чи іншого проекту, до того ж проекти, які формально відповідають ознакам ДПП, можуть виконуватись без застосування принципів, підходів та порядків передбачених Законом, в разі якщо є відповідне рішення державного партнера. В такому разі застосовують
У світовій практиці класифікації моделей державно-приватного партнерства прийнято виокремлювати наступні форми здійсненнях: контракти як адміністративний договір; оренда, яка залежно від визначених договором умов може передбачати викуп державного чи муніципального майна; концесія; угоди про розподіл продукції; договори про спільну діяльність [12, с. 37-38].Як стверджує О. Сімсон, у практиці західних країн використання державно- приватного партнерства суттєво розширилося і стало своєрідною альтернативою приватизації важливих об’єктів у галузях електроенергетики, транспорту, комунального господарства, охорони здоров’я, освіти й національної безпеки. Німеччина та Австрія використовували державно- приватного партнерства як механізм, спрямований на скорочення втручання держави, зокрема при прийнятті управлінських рішень, у секторах, що традиційно перебували у державній власності[13, с. 225].
Опираючись на міжнародний досвід, найбільш оптимальною формою державно-приватного партнерства в Україні є концесійна, яка сьогодні найбільш розповсюджена в сфері реалізації взаємодії держави та бізнесу на вітчизняному й світовому просторі. Не зважаючи на те, що за умов існування розгалуженого законодавства про концесії у різних сферах діяльності, в Україні було прийнято рамковий закон (Закон України «Про державно-приватне партнерство»), покликаний узагальнити і систематизувати сферу державно- приватного партнерства, однак, не вирішеним залишається питання співвідношення з ним спеціальних законів. Так, наприклад Закон «Про державно-приватне партнерство» виносити на розсуд державного партнера застосування цього закону до того чи іншого проекту, до того ж проекти, які формально відповідають ознакам ДПП, можуть виконуватись без застосування принципів, підходів та порядків передбачених Законом, в разі якщо є відповідне рішення державного партнера. В такому разі застосовують
безпосередньо Закон «Про концесії», що не регламентує дотримання принципів
ДПП поза його рамками [14, c.87].
Інша проблема чинного концесійного законодавства, яка неодноразово обговорювалась експертами в юридичному середовищі, – це проблема можливості забезпечення кредитних зобов’язань приватного партнера за рахунок передачі майнових прав, що випливають з концесійного договору. Так, діюча редакція ст. 4 Закону України «Про концесії» передбачає можливість передачі концесіонером майнових прав, що випливають із договору концесії.
Вказане право може використовуватись в якості застави за кредитним договором, проте лише за умови наявності механізму реалізації такого специфічного предмета застави, як право на концесію, який на сьогодні, в рамках даних правовідносин, відсутній. Очевидно, що реалізувати такий предмет застави за стандартною процедурою, регламентованою діючим законодавством України, неможливо [12, c. 51]. Перелік законодавчих вад не є вичерпним, а саме тому узгодження спеціального законодавства за формами державно-приватного партнерства та рамкового закону загалом для повноцінної реалізації спільних інвестиційних проектів держави і приватних інвесторів, досі залишається актуальним.
Підсумовуючи усе вищезазначене, можемо зробити висновок, що державно-приватне партнерство являє собою своєрідну систему відносин держави та бізнесу, яка широко використовується як інструмент національного, міжнародного, регіонального, міського, муніципального, економічного і соціального розвитку для реалізації суспільно значущих проектів.
Проаналізувавши наведені вище поняття та положення сутності державно- приватного партнерства, ми пропонуємо розуміти останнє як урегульоване нормами права довготривале співробітництво, переважно на конкурсно- договірній основі, органів публічної адміністрації та приватних суб’єктів господарської діяльності, спрямоване на реалізацію проектів, що мають важливе суспільне значення.
ДПП поза його рамками [14, c.87].
Інша проблема чинного концесійного законодавства, яка неодноразово обговорювалась експертами в юридичному середовищі, – це проблема можливості забезпечення кредитних зобов’язань приватного партнера за рахунок передачі майнових прав, що випливають з концесійного договору. Так, діюча редакція ст. 4 Закону України «Про концесії» передбачає можливість передачі концесіонером майнових прав, що випливають із договору концесії.
Вказане право може використовуватись в якості застави за кредитним договором, проте лише за умови наявності механізму реалізації такого специфічного предмета застави, як право на концесію, який на сьогодні, в рамках даних правовідносин, відсутній. Очевидно, що реалізувати такий предмет застави за стандартною процедурою, регламентованою діючим законодавством України, неможливо [12, c. 51]. Перелік законодавчих вад не є вичерпним, а саме тому узгодження спеціального законодавства за формами державно-приватного партнерства та рамкового закону загалом для повноцінної реалізації спільних інвестиційних проектів держави і приватних інвесторів, досі залишається актуальним.
Підсумовуючи усе вищезазначене, можемо зробити висновок, що державно-приватне партнерство являє собою своєрідну систему відносин держави та бізнесу, яка широко використовується як інструмент національного, міжнародного, регіонального, міського, муніципального, економічного і соціального розвитку для реалізації суспільно значущих проектів.
Проаналізувавши наведені вище поняття та положення сутності державно- приватного партнерства, ми пропонуємо розуміти останнє як урегульоване нормами права довготривале співробітництво, переважно на конкурсно- договірній основі, органів публічної адміністрації та приватних суб’єктів господарської діяльності, спрямоване на реалізацію проектів, що мають важливе суспільне значення.
1 2 3