Міністерство освіти і науки України
Чорноморський університет імені Петра Могили
Факультет економічних наук
Кафедра геодезії та замлеустрою
РЕФЕРАТ
з дисципліни «Історія та культура України»
На тему: «Розвиток книгодрукування в Україні»
Виконала: студентка 1 курсу, 118 групи
А.І.Широчук
Перевірив:
І.Є.Підберезних
Миколаїв 2020рік
Зміст
Вступ
. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст. Становище друкарів і видавців
. Розвиток видавничої справи на Галичині
. Стан друкування української книжки на поч. ХХ ст.
. Розвиток українських видавництв у 1917-1918 рр.
. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації (1925-1932 рр)
. Розвиток книговидавництва в Західній Україні
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність дослідження.
Вивчення історії розвитку культури має надзвичайно важливе значення для незалежної України, для розвитку громадянської свідомості, визначення та ствердження її національних ідеалів. Важливим складником історії культури є історія друкарської справи та книговидання.
Книговидання - важлива галузь людської діяльності. Вона забезпечує закріплення та передачу інформації в часі та просторі у вигляді текстового й ілюстративного матеріалу, що є найпоширенішим засобом у цій галузі на наш час. Відповідно до загальної теорії комунікацій, книга залишається найважливішою формою існування й розповсюдження інформації, способом організації твору індивідуальної свідомості в знакову систему для сприйняття її суспільною свідомістю. Книжкове виробництво, як галузь економіки суспільства і як важлива сфера його духовного зростання, постійно поповнює його інтелектуальний потенціал новою інформацією та закріплює накопичені знання як духовну спадщину, соціальний досвід людства.
Вивчення тенденцій розвитку книги та книговидання в Україні в окремі періоди її історії, впливу книги на розвиток свідомості та інтелектуального рівня суспільства, на практичне життя є важливим завданням дослідників.
Такий досвід має серйозне теоретичне і практичне значення в умовах сучасної України, яка на новому рівні трансформується у демократичну державу з ринковою економікою. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що досвід книговидання в Україні у період стрімкого розвитку виробничих відносин має особливе наукове і практичне значення у період трансформації, що його переживає Україна сьогодні.
1. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст. Становище друкарів і видавців
З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 pp. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.
Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.
Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.
Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета "Хлібороб" (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети "Вільна Україна" (Петербург), "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Народна справа" (Одеса), "Слобожанщина" (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета - "Рідний край", заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 pp. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 pp.-у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. "ярижкою", щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 pp., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети "Рада", навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування "Літературно-наукового вісника". Важливе значення в літературному житті відігравав часопис "Українська хата" (1909-1914).
Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 pp. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П.Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його - річ нечувана перед тим для української установи - перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова13. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.
2. Розвиток видавничої справи на Галичині
Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов'язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х pp. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам.
Засноване в 1868 р. товариство "Просвіта" вважало одним з головних завдань книговидання. За перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми. Популярністю користувалися також щорічні календарі "Просвіти" та інші українські календарі-альманахи. Етапними явищами в українській журналістиці стали львівська газета "Діло" (1880-1939, з 1888 р. - щоденна), чернівецька "Буковина" (1885-1916), редагований І. Франком та М. Павликом радикальний журнал "Народ" (1890-1895), створений і керований І.Франком місячник "Житє і слово" (1894-1896). Якісний перелом у рівні періодики для інтелігенції засвідчив місячник "Літературно-науковий вісник", який виходив 1898-1906 у Львові за редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, а пізніше в Києві. Висока вимогливість редакторів, їх наполеглива організаційна діяльність забезпечили високий рівень всім рубрикам журналу. Головною подією в історії релігійного книговидання стало заснування в 1895 р. друкарні при василіянському монастирі в Жовкві як бази для видавництва отців василіян. Заснування цього видавництва дало поштовх для створення василіянських видавничих осередків в Ужгороді на Закарпатті, Прудентополісі в Бразилії, Біксаді в Румунії, Мондері в Канаді (пізніше перенесено до Торонто), а також у США й Аргентині15. Важливим видавничим центром стало Товариство ім. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене в наукове. Друкарня товариства діяла з 1873, з 1892 р. у ній виходили "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка" - солідний науковий журнал з гуманітарних наук. До 1939 р. вийшло 155 томів; у 1895-1913 pp. головним редактором "Записок" був Михайло Грушевський. Одним з найбільших видавців польської літератури став львівський книгар Герман Альтенберґ. Книгарня і друкарня Осії (Озияша) Цукерканделя і його сина Вільгельма в Золочеві випускала дешеву малоформатну серію "Загальна бібліотека" ("Biblioteka powszechna"), а також т.зв. брики - посібники-шпаргалки, в т.ч. й україномовні, для гімназистів.
3. Стан друкування української книжки на поч. ХХ ст.
Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. -понад 30. За 1798-1916 pp. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т.Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.
У роки Першої світової війни (1914-1918 pp.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України17. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.
Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії (у неї Києво-Могилянську академію перетворено в другому десятиріччі XIX ст.). Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVII-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX - на початку XX ст. Точніше - продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов'язаних з установою, якій належала бібліотека.
Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX - на початку XX ст. модернізуються з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень "Просвіти" наприкінці XIX - на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси - спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом - мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки.
Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного самоусвідомлення, питання історії книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження.
4. Розвиток українських видавництв у 1917-1918 рр.
Небувалий за розмахом спалах українського книговидання припадає на роки Визвольних Змагань, боротьби за державність. Кількість українських видавництв, відомих дотеперішнім дослідникам, зросла до 78 в 1917 і 120 в 1918рр. В Українській Народній Республіці і Українській Державі часів гетьманату розвивалися як громадські, так і приватні видавничі підприємства, виникали книгарні й бібліотеки. Про стрімке зростання частки української книжки в загальному книжковому потоці свідчить така цифра: 1918 р. бібліографами зареєстровано вихід у світ в Україні 1526 книжок, з них 1084 українською мовою, 386 російською, 56 іншими.
Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П.Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2(15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8(21) серпня. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка "гуртувала би все, що витворене людською думкою" і одночасно зосередила б "всі пам'ятки духовничого життя українського народу і України". Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В.Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи - Академії наук. У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату - орган державної реєстрації друкованих видань.
е5. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації (1925-1932 рр)
Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру. Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними "Світло" змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об'єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва "Пролетарий", "Молодий робітник". У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних. Ситуація змінилася в роки так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври.
З 1930-х років, одночасно з розгромом "українізіції" і новим спалахом ще жорстокішого, ніж раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи, надзвичайно суворим став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув'язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 pp., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено, знищено й цілі тиражі численних книг: далеко неповний список таких видань, зладжений Наталею Полонською-Василенко, включає 35 назв. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Репресії не лише за реальну опозицію, але й за не скоєні злочини мали на меті залякати працівників культури, унеможливити творчі ініціативи, непередбачені партійною верхівкою.
Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань - з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939 р. Як констатує Ю.Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел "відігравала ролю і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства".
6. Розвиток книговидавництва в Західній Україні
У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия . Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною (наприклад, у 1934 р. 346 назв, в 1938 р. - 476, тобто 22% кількості українськомовних книг в УРСР32), але тематика книг і періодики була різноманітною і, всупереч цензурному наглядові, в основному, відображала весь спектр тодішніх політичних напрямів. Хоч фінансові можливості українських товариств і організацій залишалися обмеженими, багато з них уміли залучати на видавничі потреби кошти громадськості. Допомагала видавництвам українська кооперація. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник - тритомна УЗЕ ("Українська загальна енциклопедія", Львів-Станиславів-Коломия, 1930 -1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах - простому, в тканині або в шкірі з тисненням. Розпочато "Всесвітню історію" І. Крип'якевича. На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував "Географію України і сумежних земель" В. Кубійовича й "Атлас України і сумежних земель" В. Кубійовича та М. Кулицького.
Розвивалася й преса. Крім заслуженої давньої газети "Діло" (як додаток до неї друкувалися повісті та романи), здобули популярність щоденна газета концерну Івана Тиктора "Новий час", літературний тижневик "Назустріч", пов'язаний з церквою тижневик "Нова зоря", науково-популярний місячник товариства "Просвіта" "Життя і знання". "Просвіта" продовжувала видавати і щомісячні науково-популярні книжечки з усіх галузей знання, але найбільше з історії. На високому рівні, як за змістом, так і за поліграфічним виконанням та оформленням, публікувалися популярні місячники, серед них - жіночий "Нова хата" (редактори М. Фуртак, М. Громницька, Л. Бурачинська), краєзнавчий "Наша батьківщина", орган фотоаматорів "Світло і тінь"* та інші.
. Українські видавничі ініціативи в Канаді й США були пов'язані з культурним і політичним рухом в емігрантському середовищі, однак частина заокеанських видань поширювалася і в Україні, головно на західних її землях. За оцінкою керівника українського відділу Бібліотеки Конгресу США Богдана Ясінського, тільки в США протягом 1896-1999 pp. вийшло близько 33 тис. україномовних книг, брошур і бл. 2 тис. окремих видань на українські теми. Ним же зафіксовано 445 україномовних газет і журналів.
Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри ліквідовано. Під час німецько-фашистської окупації в Україні була дозволена тільки одна українська видавнича установа - львівська філія краківського Українського Видавництва. В інших містах окупованої України виходили нечисленні брошури й ряд газет - і цілком колаборантських, і таких, видавці яких, наскільки було можливо, відстоювали українську культурну спадщину. Видавнича діяльність у ці роки велася й далі в еміграції - у США і Канаді, в деяких європейських країнах і навіть в Манчжурії.
Висновки
Питання розвитку друкарської справи та книговидання початку ХХ століття досі не були предметом спеціального наукового дослідження. Автори переважної більшості наукових праць лише побіжно торкалися даної теми, звертаючись до окремих періодів чи питань.
Після реформи 1861 року серед інших змін, що відбувалися в країні, розвивається процес активізації книговидання. Зокрема в Києві стрімко збільшується кількість видавничих підприємств, серед яких зростає відсоток приватних друкарень, рівень їхнього технічного обладнання, кількість та якість виробленої продукції. У 80 - 90-х роках ХІХ ст. спостерігається формування ряду надзвичайно міцних видавничо-поліграфічних установ, між якими найперше відбувається розподіл сфер діяльності в галузі.
Розвиток книговидавничої справи в Україні у період 1925 - 1932 років визначався соціально-економічними, політичними, історико-культурними факторами. Це позначилося на завданнях видавництв й відповідно на тематиці видань, їхній кількості. Зміст видавничої продукції визначався практичними потребами кожного конкретного історичного періоду, характеризувався тематичною та жанровою різноманітністю. У дисертації відтворена картина розвитку книговидання в Києві, розподілу видавничої продукції за галузями знань, видами видань, що дало змогу окреслити структуру масиву видань, описати й проаналізувати його еволюцію у часі.
У досліджуваний період видавцями в Україні виступали як окремі приватні особи, так і ряд державних та громадських установ, зокрема міська дума, Києво-Печерська лавра, університет св. Володимира, наукові товариства, редакції періодичних видань тощо. Закономірним кроком у розвитку книговидання стає участь у ньому книгарень, власники яких намагалися видавати літературу, яка передусім користувалася попитом. Поширюються т. з. склади книжок, які разом із книгарнями, фактично стають зародками сучасних видавництв.
З початком світової війни відбулося відчутне зменшення обсягів поліграфічної продукції. Продовжують діяльність фактично лише найзначніші видавництва. Після лютневої революції 1917 року знову, як і в 1905 - 1906 роках, громадсько-політична література очолює списки найпопулярніших видань в країні. Певний період відбувається спроба співіснування видавництв різних політичних напрямків. Втім, подальші події поклали край розвитку галузі, структура якої лише почала активно формуватися.
В умовах національно-культурного піднесення видавнича діяльність в Україні набуває значення видатного соціального та культурного явища. Книговидання не лише відповідало існуючому рівню розвитку суспільства, а й впливало на нього, сприяючи формуванню громадської думки, спонукаючи до активізації діяльності просвітніх, наукових організацій.
Список використаної літератури
1. Вальо М. Видавнича діяльність Якова Оренштайна у контексті української культури // Яків Оренштайн - феномен української видавничої справи, Львів 1998, с. 3-13
. Грановський Б. Становлення видавничої діяльності УАН-ВУШ 1918-1928 // Україна в минулому, вип. 9, с 145-146.
. Дубровіна Л. Створення Національної бібліотеки Української держави та її концепція // Студії з архівної справи та документознавства, т. 2, Київ 1999, с 139.
. Животко А. Історія української преси. - К., 1997. - с. 257-273
. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище 1917-1923 рр. - Київ. - 1996
. Кузєля З. З культурного життя України, Зальцведель 1918, с 5-22:
. Петров С.С. Друкарство як мистецтво // Друкарство. - 1998. - №1/18. - С. 4 - 8.
. Петров С.С. Найвідоміший з плеяди київських видавців // Друкарство. - 2001. - №5/40. - С. 4 - 7.
. Полонська-Василенко Н. Список видань Академії наук, знищених у 1930-х роках // Книжник, 1991,4, с 23-25.
. Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії, ч. 2 (1931-1941), Мюнхен 1953, с 195-199;
. Савчук М. Видавництво // Енциклопедія Коломийщини, зшиток 3, Коломия 2000, с 103-104
. Сенченко М.І. Книжкова палата України. Історія і сьогодення. - Київ 1999.
. Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. - К., 1990. - с 356-357.
. Якимович Б. Книга, освіта, нація. Видавнича діяльність І.Франка, Львів 1997.