1   2   3   4
Ім'я файлу: лфк нервової системи (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 108кб.
Дата: 11.02.2020

Післялікарнянии період реа­білітації. До засобів фізичної реа­білітації попереднього періоду додаються механотерапія і праце-тералія.

Лікувальну фізичну культуру застосовують дифе­ренційовано як у пізньому віднов­ному етапі, так і на етапі залиш­кових рухових порушень. Це за­лежить від ступеня порушення рухових функцій, перебігу і важ­кості захворювань, що спричини­ли інсульт, його виходу і віку хворого.

При І ступені (легкий парез) і II ступені (помірний парез) пору­шень рухових функцій фіналом реабілітації є відновлення професійних нави­чок і фізичної працездатності. Відповідно до цього на її етапах будуть плано­мірно ставитись завдання: нормалізація діяльності ЦНС, рефлекторної збудже­ності м'язів та м'язово-суглобового відчуття; поліпшення здатності довільно­го напруження і розслаблення м'язів, координації рухів; збільшення сили м'язів, тренування серцево-судинної і дихальної систем; відновлення і підтри­мання здатності до фізичних навантажень побутового і виробничого характе­ру. Реалізують названі завдання під час ранкової гігієнічної і лікувальної гім­настики, лікувальної ходьби, прогулянок, а також використання гідрокінезите-рапії, рухливих і спортивних ігор, теренкуру, ходьби на лижах, плавання, ближнього туризму.

При III ступені (парез) порушень рухових функцій головною метою реабі­літації є оволодіння побутовими навичками, а при IV (глибокий парез) і V (плегія, або параліч) ступенях — самообслуговування. Відповідно до цього перед ЛФК ставлять такі завдання: підвищення загального тонусу організму і впев­неності в необхідності занять фізичними вправами; зменшення рефлекторної збудженості м'язів, зміцнення м'язів І збільшення обсягу рухів у суглобах ура­жених кінцівок; протидія контрактурам і синкінезіям; поліпшення діяльності серцево-судинної, дихальної і травної систем; стимуляція крово- і лімфообігу, трофічних процесів у паретичних кінцівках; закріплення навичок повертання у ліжку, переходу у положення сидячи і стоячи, стабілізація постійних компен­сацій; розвиток і підтримання самостійного пересування і самообслуговуван­ня. Використовують ранкову гігієнічну і лікувальну гімнастику, самостійні за­няття по декілька разів на день, ходьбу або самостійні пересування за допомо­гою підручних засобів. Застосовують вправи у довільному напруженні І роз­слабленні м'язів, вправи з невеликими обтяженнями і предметами, застосуван-ям еластичних тяг. Використову­ють ізольовані, співдружні і реф­лекторні рухи у положеннях лежа­чи, сидячи та стоячи, вправи на ко­ординацію, малорухливі ігри, вправи у воді тощо.

 Травми головного мозку

Травми головного мозку поділяються на закриті, при яких цілість шкіри і кісток черепа не порушена, і відкриті, які супроводжуються їх пошкоджен­ням. До першої групи належать струс, забиття і здавлення мозку, до другої — проникаючі поранення з порушеннням цілісності оболонок мозку і його речо­вини, що супроводжуються розривом судин і кровотечею.

Загальними проявами травм головного мозку є: втрата свідомості, голов­ний біль, розлад дихання і серцевої діяльності, судоми, нудота, блювота. За­лежно від локалізації, характеру і тяжкості травм виникають порушення рухів, розлади мови, вестибулярного апарату і слуху.

Порушення рухів при травматичних крововиливах характеризуються спас­тичними паралічами або парезами, такими самими, як і при інсультах. Тому після виходу хворого з важкого стану застосування засобів фізичної реабіліта­ції і методика їх проведення будуть, в основному, аналогічні тим, що викорис­товувались при інсультах.

Пошкодження головного мозку, що супроводжуються розладом вестибу­лярного апарату і мови, висувають перед ЛФК такі спеціальні завдання: від­новлення і підвищення стійкості вестибулярного апарату; покращання ритму і співвідношення фаз дихання. Для їх реалізації наприкінці постільного і у нас­тупних режимах застосовують прості вправи на розвиток статокІнетичної стій­кості, вправи зі зміною положень тіла, одночасні рухи голови і тулуба у бічній та передньо-задній площинах з обмеженою амплітудою І кількістю повторень. Після адаптації хворого до таких вправ допускають ізольовані рухи тільки го­ловою. Використовують дихальні вправи статичного і динамічного характеру, вправи у рівновазі на великій та малій площі опору; включають вправи на ко­ординацію, поступово збільшуючи їх кількість і складність; застосовують вправи у метанні середніх, а у вільному режимі І малих м'ячів, вправи із зак­ритими очима на місці та у русі. Під час виконання вправ слід забезпечити пов­не страхування хворого.

Деякі зміни виникають у застосуванні фізіотерапії при травмах головного мозку, що пов'язані з крововиливом і порушеннями лімфо- і кровообігу у гос­трий період і залишковими явищами — у пізній. Систематично протягом усього гострого періоду застосовують холодні компреси на комірцеву зону, холодні обливання потилиці, банки вздовж хребта, керовану гіпотермію голо­ви, накладають магнітофори бітемпорально зі спрямуванням поля вздовж лоб-но-потиличної осі голови, гірчичники на гомілки. У пізній період призначають фізіотерапію з урахуванням основного синдрому — астенічний, травматична епілепсія, психопатизація особи, вогнищеві симптоми та парези.

Травми спинного мозку

Травми спинного мозку належать до числа таких, що часто призводять до стійкої інвалідності. Вони виникають внаслідок різних ушкоджень хребта. Розрізняють струс, забиття, здавлення спинного мозку, крововилив у його ре­човину і оболонки, часткове або повне анатомічне переривання спинного моз­ку. Оскільки спинний мозок є найважливішою ланкою зв'язку вищих відділів ЦНС з ефекторними органами, екстеро-, пропріо- і інтероцептивними апара­тами, то нижче місця ушкодження виникають рухові, чутливі, трофічні й тазо­ві розлади.

Рухові розлади проявляються в'ялими спастичними паралічами і парезами і комбінованими. При ураженні шийних або верхньогрудних сегментів виника­ють в'ялі паралічі верхніх кінцівок і спастичні — нижніх. У випадках травми грудного відділу розвивається спастичний параліч ніг (параплегія), а нижньо-грудного і поперекового - в'ялі паралічі нижніх кінцівок. Ці рухові порушен­ня ускладнюються міогенними або артрогенними контрактурами, що можуть виникнути на 3—12-й тиждень. У верхніх кінцівках частіше спостерігаються такі контрактури: привідна контрактура плечових суглобів, згинальна контрак­тура ліктьових суглобів, згинально-пронаційна контрактура кисті і пальців, розгинально-пронаційна контрактура кисті і пальців. У суглобах нижніх кінці­вок найбільше виникають параплегічні згинально-привідні контрактури параплегічні розгинально-привідні контрактури, розгинальні або згинальні контрактури гомІлковостопних суглобів, згинальні або розгинальні контрактури пальців стопи.

Випадіння чутливості через відсутність зворотної аферентації характе­ризується втратою м'язово-суглобового відчуття, важкістю кінцівок, від­чуття їх просторового положення, а також відчуття сидіння і стояння при ураженнях відповідних сегментів спинного мозку. У більшості хворих спостерігається постійний біль різної інтенсивності в місці пошкодження і нерідко у сечовому міхурі, нирках, кишечнику, шлунку, а також у ділянці серця.

Трофічні розлади призводять до розвитку м'язових гіпо- і атрофій, про­лежнів, виразок, остеопорозу кісток, дегенерації м'язів, сухожилків і зв'язок, бурситів, дистрофії внутрішніх органів. Пролежні і виразки з'являються після травми не тільки від порушення спинномозкової іннервації та викривлення су­динно-тканинних реакцій, а і від тиску кісткових виступів на м'які тканини. Тому найчастіше утворюються вони на п'ятках, крижах, сідницях, під лопатка­ми, клубовими кістками, великим вертелом стегна і, в свою чергу, є основоюдля   виникнення   більш   грізних ускладнень. Тяжкість і стійкість наведених розладів залежать від рівня травми, ступе­ня порушення цілісності і поширення патологічного процесу у поперечнику та довжині спинного мозку. Вони визначають клінічний перебіг травматичної хвороби та її наслідки.

У клінічному перебігу травматичної хвороби при ушкодженнях хребта і спинного мозку розрізняють чотири періоди (за І.Я.Роздольським): гострий, ранній, проміжний і пізній.

•   І період триває 2-3 доби і характеризується розгорнутою картиною спі-нального шоку;

•   II — триває 2-3 тиж, спостерігаються явища спінального шоку, порушен­ня крово- і лімфообігу, набряк і набухання спинного мозку;

•   III — триває близько 2-3 міс і характеризується зникненням явищ спінального шоку і виявленням істинного характеру ураження спинного мозку;

•   IV — триває 2-3 роки і більше, відбувається відновлення порушених функцій спинного мозку.

При повному перериванні спинного мозку відновлення втрачених функцій нижче місця травми не відбувається.

Лікування хворих з травмами спинного мозку спрямоване на усунення проявів травматичної хвороби і проводиться комплексно протягом тривалого часу. Використовують медикаментозну терапію, лікування положенням, діето-і психотерапію, ортопедичні засоби і засоби фізичної реабілітації. Часто про­водять оперативне усунення компресії спинного мозку при його здавленні фрагментами кісток чи кров'ю, відновлюють анатомічну цілісність каналу хребта, стабілізують хребці.

У лікарняний період реабілітації застосовують ЛФК, лікувальний ма­саж, фізіотерапію.

Лікувальну фізичну культуру призначають на 2-3-й день після травми або операції і під час перебування у лікарні. її застосовують за двома періодами. Завдання ЛФК у І період: сприяння усвідомленню хворого необхідності занять фізичними вправами, поліпшення його нервово-психічно­го стану; активізація легеневої вентиляції, крово- і лімфообігу, ліквороцирку-ляції; попередження пневмонії, пролежнів; запобігання неправильному уста­новленню кінцівок, контрактурам; збереження тонусу непаралізованих м'язів. Протипоказана ЛФК при загальному важкому стані хворого, високій темпера­турі тіла, серцевій недостатності, порушеннях дихання, підозрі на тромбо-емболію.

ЛФК застосовують на фоні лікування положенням, що залежить від форми рухових порушень. При в'ялих паралічах кінцівки укладають у се­редньо-фізіологічному положенні, що запобігає перерозтягненню ослабле­них м'язів і протидіє деформації суглобів. У випадках спастичних паралі­чів вибирають таке положення, при якому спастичні м'язи були б макси­мально розтягнуті, а їх антагоністи — скорочені. Так, при нижніх спастич­них парапарезах хворого укладають на спину з розведеними ногами, які вкладені у протиротаційні шини, під коліна підкладають валики, стопі на­дають положення під прямим кутом до гомілок з упором на щит. Одночас­но, якщо хворий не лежить на спеціальному протипролежневому матраці, для запобігання трофічних порушень підкладають під різні ділянки тулуба і кінцівок ватно-марлеві кільця, гумові круги та інші підкладки відповідної форми і розміру. Надане хворому положення слід змінювати через кожні 2-3 год.

ЛФК застосовують у формі занять з лікувальної гімнастики, що прово­дить реабілітолог 2-3 рази на день у поєднанні з масажем грудної клітки і самостійних занять у вигляді дихальних вправ з подовженим видихом. Ди­хальні вправи з повною амплітудою рухів руками у випадку шийної і вер-хньогрудної локалізації травми не проводять через можливість нанесення додаткової травми у місці ушкодження або операційної рани. Пасивне роз­роблення суглобів ніг, а при ушкодженні шийного відділу спинного мозку, і рук проводять у перший тиждень від центру до периферії, тобто починають з кульшового чи плечового суглоба і послідовно доходять до пальців, а у наступному — від дистальних до проксимальних суглобів кінцівки. Рухи виконують в повільному темпі, плавно, з одночасним посиланням імпульсів до руху і повторюють 3-5 разів. Тривалість заняття з лікувальної гімнасти­ки 10-12 хв.

У проміжний період травматичної хвороби спинного мозку, як і у наступ­ний, ЛФК проводиться з урахуванням оборотних і необоротних змін у ньому. Згідно з цим хворих з наслідками травм спинного мозку поділяють на 3 групи (В.МУгрюмов, 1961):

• І група — хворі, яким операція забезпечила декомпресію спинного моз­ку і тим самим були створені умови для відновлення функцій. У цих випадках ЛФК сприяє повному відновленню порушених рухів і загальному оздоровлен­ню та зміцненню організму.

•   II група — хворі, у яких після операцій рухова функція відновилась частково і залишились парези і паралічі. У таких хворих ЛФК сприяє віднов­ленню тимчасово пригнічених рухових функцій спинного мозку, розвитку пристосувальних і компенсаторних механізмів.

•   III група — хворі з важкими ушкодженнями спинного мозку, в тому числі з повним перериванням його. У цих випадках розлади функції спин­ного мозку необоротні. ЛФК у таких хворих застосовують для розвитку пристосувальних процесів і функцій заміщення, підтримання загального стану.

Різнорідність проявів порушень у названих групах викликають значні труднощі у виборі фізичних вправ, що мають суворо відповідати руховим мож­ливостям хворих у цей час. Тому при побудові занять з ЛФК, контролю за їх адекватністю у клінічній практиці визначають пасивну і активну амплітуду ру­хів у відсотках до нормальної при спастичних паралічах і оцінюють силу м'язів у балах при в'ялих.

Завдання ЛФК у II період: поліпшення психоемоційного стану хворого та діяльності серцево-судинної і дихальної систем; активізація крово- і лімфообі­гу, обміну речовин, трофічних процесів та регенерації у зоні пошкодження; збереження еластичності суглобово-зв'язкового апарату, попередження туго-рухливості у суглобах, контрактур; зміцнення здорових і відновлення тонусу паретичних м'язів; стимуляція фізіологічних відправлень; розвиток компенса­торних рухових навичок і самообслуговування: підготовка хворого до зміни рухового режиму і переходу у вертикальне положення. ЛФК застосовують у формах ранкової гігієнічної і лікувальної гімнастики, що проводиться 2 рази на день, самостійних занять, які хворий виконує щоденно 4—5 разів, гідрокінези-терапії.

Комплекси лікувальної гімнастики складаються з активних, пасивних І ак­тивно-пасивних вправ для кінцівок і тулуба з посиланням імпульсів до руху в паралітичних кінцівках і розслабленням спастичних м'язів. Слід постійно зміцнювати здорові м'язи із збереженими зв'язками зі спинним мозком, вико­ристовуючи статичні напруження, вправи з гумою, еспандером, невеликої ваги гантелями, на балканській рамі. До речі, ліжко кожного спінального хворого рекомендується обладнати двома балканськими рамами у вигляді паралельних брусів, навісити на них блочну систему. Це дасть змогу значно розширити і урізноманітнити вправи, що застосовуються. Приділяють увагу м'язам живо­та, напруженням сідниць з одночасним втягуванням м'язів промежини і зад­нього проходу, що стимулює сечовиділення і дефекацію. Ці вправи, а також піднімання прямої ноги вгору І опускання за рахунок рухів тазом, що є осно­вою майбутнього пересування і ходьби хворого в ортопедичних апаратах і без них, слід повторювати багато разів протягом дня. У положенні лежачи на жи­воті зміцнюють м'язи спини і надпліччя, повторюючи кожну вправу 20-30 ра­зів з паузами для відпочинку.

Завдання, методика проведення І побудова комплексів фізичних вправ від­різняються при різних формах порушення рухів при в'ялих паралі­чах і парезах вони спрямовані на зміцнення м'язів, а при спастичних — на роз­слаблення та розтягнення м'язів і удосконалення управління ними.

Приблизно через місяць хворий з ураженням спинного мозку на рівні по­перекового і грудного відділів хребта починають перевертатися на живіт і піс­ля засвоєння такої дії з допомогою він це робить самостійно. До кінця другого місяця хворому дозволяється пересуватись у межах ліжка, спираючись на ру­ки, а пізніше — переходити в упор стоячи на колінах, спочатку з упором на лікті, потім кисті. З останнього вихідного положення хворому можна пересувати­ся у ліжку з підтягуванням ніг за рахунок м'язів тулуба. У наступному вводять­ся вихідні положення стоячи на колінах, тримаючись за балканську раму; си­дячи, спираючись руками на ліжко, потім сидячи з опущеними ногами; стоячи з допомогою і, нарешті, самостійно. Під час занять велику увагу приділяють зміцненню м'язів тулуба і формуванню м'язового корсета. Систематично вико­ристовують вправи для розслаблення м'язів при спастичних парезах і вправи для підвищення тонусу м'язів при в'ялих, ідеомоторні вправи. Продовжують пасивну розробку суглобів, що мають обмеження рухів. Однак при гіпотонусі м'язів пасивні рухи виконуються з обмеженою амплітудою, щоб не викликати розхитаність у суглобах.

При появі активного імпульсу до рухів всю увагу спрямовують на під­тримку, закріплення і подальший його розвиток. Використовуються елемен­тарні вправи, що виконуються з підтриманням кінцівки реабілітологом і зас­тосуванням ковзних поверхонь, пристосувань, що зрівноважують масу кін­цівки. Найбільш ефективним середовищем, у якому мінімальні м'язові ско­рочення здатні викликати найбільший обсяг рухів, є вода. Гідрокінезитера-пію застосовують тоді, коли хворий починає сидіти (5-7 міс), у вигляді гім­настики для окремих кінцівок і їх сегментів в камерних ванночках і гімнас­тики у ванні. При гімнастиці в камерних ванночках проводяться пасивно-ак­тивні і активні елементарні вправи для дистальних відділів кінцівок в окре­мих ємкостях при температурі води 38-40 °С при спастичних паралічах і 28-30 °С — при в'ялих. При перших формах рухових розладів тепла вода ще буде сприяти послабленню спастики м'язів, а при других — прохолодна буде підвищувати їх тонус. Гімнастика у ванні ,методика якої детально розроблена В.М. Мошковим (1982), проводиться у воді індифе­рентної температури — 34-36 °С. Суть її зводиться до такого: хворий адаптується до води 2-3 хв І в наступні 10-20 хв виконує рухи кінцівками з короткими паузами, останні 3-5 хв він теж проводить у спокої; пасивні і ак­тивні рухи проводять в проксимальних відділах кінцівок з обмеженою ам­плітудою і максимально доступною — у дистальних; рухи виконують почер­гово верхніми і нижніми кінцівками з постійною зміною вихідних положень та послідовним переміщенням корпуса у різних площинах; рухи паретичних м'язів чергують з рухами здорової ланки; паретичні кінцівки тренують кож­ну окремо, а потім - обидві разом. Заняття закінчують рухами, що активі­зують функцію хребта і таза. Ванни можна використовувати для розробки суглобів, застосовуючи активно-пасивні рухи з допомогою лямок, блоків, петель.

Наступним кроком у застосуванні ЛФК є підготовка хворих до протезу­вання, вставання і навчання навичок пересування. Хворих готують до пере­ходу у вертикальне положення поступово. Спочатку застосовують вправи для відновлення опороздатності нижніх кінцівок і положення, що будуть зменшувати ортостатичні реакції. У комплекси лікувальної гімнастики вклю­чають вправи для зміцнення м'язово-зв'язкового апарату склепіння стопи, виконують осьовий тиск стопою на руки реабілітолога (підстопник різної щільності), перекочування стопою різноманітних предметів (гімнастична палка, ціпок, тенісний м'ячик і ін.), імітація ходьби з допомогою по ліжку. Для зменшення ймовірності появи негативних ортостатичних реакцій (неп­ритомність, втрата слуху, зору, шум у вухах) при переході в положення стоя­чи рекомендується щоденно опускати почергово ноги з ліжка (починати з 5 хв і поступово довести до 20 хв) 3-4 рази на день; піднімати узговів'я ліж­ка для надання хворому напівсидячого положення. Потім хворого тренують на ортостенді чи столі Гракха, що повертається. Вони дають можливість у потрібній межі переводити хворого, фіксова­ного ременями, з горизонтального положен­ня у вертикальне .Зміну положен­ня роблять поступово, протягом кількох днів, після адаптації хворого до кожного підви­щення кута нахилу. Ця процедура делікатно тренує серцевий м'яз, сприяє нормалізації центрального і периферичного судинного то­нусу, позитивно впливає на ліквороциркуляцію, роботу вестибулярного апарату, посту­пово навантажує нижні кінцівки і хребет, го­туючи їх до вставання і ходьби. Під час пос­тупової щоденної зміни кута нахилу хворий переносить свою вагу на ліву і праву ноги, робить тиск по осі кінцівки, виконує не складні вправи при відсутності негативної них функцій на поворотному столі   .Окрім наз-ваних позитивних зрушень, ця процедура має ще великий психологічний ефект. У хворого виникають позитивні емоції у зв'язку з переходом у верти­кальне положення після тривалого положення лежачи і з'являється реальна надія на ходьбу. Він тренується на ортостенді приблизно 2-3 тиж на 2-4-й мі­сяці після травми.

Хворих ставлять на ноги в ортопедичній апаратурі ,що допома­гає утримуватись у вертикальному положенні і протидіє ймовірному підвер­танню кінцівок. Використовуються корсети, фіксуючі пояси, різної конструкції апарати для ходьби — замкові, беззамкові, шинно-гільзові, а також коригуюче ортопедичне взуття. Так, для переводу в положення стоячи при нижньогрудно-му і поперековому рівнях ушкодження спинного мозку одягають напівкорсет висотою до нижнього кута лопаток з фіксуючими ногу в положенні розгинання в колінному і кульшовому суглобах апаратами з замками, що не дають кін­цівці згинатись у цих зчленуваннях. Перелік ортопедичної апаратури, що реко­мендується для використання хворими при інших ураженнях спинного мозку.

Хворого, одягнутого в корсет і фіксуючі апарати, спочатку вчать твердо і впевнено стояти, спираючись на нерухому опору: спинку ліжка, балканську ра­му, стійку-милиці, бруси. Після адаптації до цього положення починають фор­мування рухових навичок самостійного пересування з поперемінного підтягу­вання ніг, викидання ноги вперед, відставлення у бік, стояння на одній нозі. Далі рекомендують перекочування з п'ятки на носок і навпаки, викидання но­ги вперед — крок вперед, відведення ноги убік — крок убік, відведення ноги назад — крок назад, пересування вздовж ліжка, стоячи до нього обличчям та тримаючись за балканську раму.

У подальшому хворого вчать пересуватись між паралельними брусами і з рухомою опорою. Починають навчання з ходьби у манежі, а згодом користуватися милицями, милицями-триніжками, милицями з підлікотниками, "ходилками", козелками, чотирьох- і трьохопорними ціпками. Комплек­си лікувальної гімнастики доповнюють вправами на координацію, рівнова­гу, стійкість пози сидячи і стоячи, вправами з предметами. Продовжують зміцнювати м'язи спини, шиї, плечового пояса, виконують ідеомоторні вправи.

1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас