1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: organy_vlady (3).doc
Розширення: doc
Розмір: 177кб.
Дата: 23.05.2021
скачати




ЗМІСТ



Вступ 3

Розділ 1. Теоретичні засади визначення конституційно-правового статусу органів державної влади 5

1.1. Теоретичні основи організації і здійснення державної влади 5

1.2. Поняття і ознаки державного органу 14

1.3. Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату 15

1.4. Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової 18

Розділ 2. Конституційна система державних органів України 22

2.1. Поняття державного органу України і його конституційний статус 22

2.2. Принципи організації і діяльності державних органів 27

2.3. Система органів державної влади 30

Висновки 35

Література 37



Вступ


Актуальність теми дослідження. Систему органів держави досліджують різні юридичні науки. Орган держави – це структурно організований колектив державних службовців, що є громадянами певної держави, наділені владними повноваженнями та необхідними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Будь-який державний орган є складовою частиною державного апарату. Саме на державний апарат покладаються завдання щодо здійснення функцій держави в цілому. Кожен державний орган, виконуючи свої функції, реалізує функції держави. Державний апарат не створюється раз і назавжди визначеною системою органів. У результаті розвитку держави з'являються одні функції, а необхідність у здійсненні інших зникає. З появою нових функцій держави утворюються і нові державні органи, а в разі зникнення певних функцій припиняється й діяльність відповідних державних органів.

Кожен орган складається з державних службовців (одного службовця), які обов'язково повинні бути громадянами конкретної держави (у нашій країні – громадянами України). Відсутність у особи українського громадянства не дає їй змоги обіймати певну посаду, тобто бути державним службовцем.

Органи держави утворюються відповідно до законів України. В Конституції України в ст. 92 зазначено, що виключно законами України, зокрема, визначаються: а) організація і проведення виборів; б) організація і порядок діяльності Верховної Ради України; в) статус народних депутатів України; г) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; д) судоустрій, судочинство, статус суддів; е) організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань тощо.

Кожен орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями. Ці повноваження мають публічний характер, бо спрямовані на вирішення суспільних справ, мають територіальні межі, розповсюджуються на усіх осіб, що перебувають на певній території. Вони полягають в тому, що здійснюються особливим прошарком людей (службовцями), які професійно займаються управлінням. Орган та його службовці спроможні встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) і вимагати їх виконання (дотримання).

Таким чином, практична значимість вказаних проблем, їх особливе значення для України в сучасних умовах, зумовлюють актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження – конституційно-правовий статус органів державної влади.

Метою курсової роботи є дослідження конституційно-правового статусу органів державної влади, а також узагальнення результатів дослідження.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

  • дослідити теоретичні засади визначення конституційно-правового статусу органів державної влади;

  • охарактеризувати конституційну систему державних органів України.

Розділ 1. Теоретичні засади визначення конституційно-правового статусу органів державної влади

1.1. Теоретичні основи організації і здійснення державної влади


Саме поняття конституційно-правового інституту "державна влада", на жаль, належної теоретичної розробки не здобуло. Досить зазначити, що всі підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього поняття.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Передусім у демократичних країнах, до яких,, згідно зі ст. 1 Конституції України, належить і наша країна, державна влада повинна бути легітимною [1].

Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави – Конституція України.

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна ще до проголошення своєї незалежності прагнула вирішити це питання на підставі прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів.

Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1991 p., у якому висувалося прагнення зміцнити державну владу законним шляхом, виходячи з належності її українському народові.

Декларація у розділі II "Народовладдя" проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці [2].

Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні було схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, у розділі 1 якої "Засади конституційного Ладу" зазначалося, що відповідно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечення і захист прав людини й громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР на підставі здійснення Декларації Постанови Верховної Ради Української РСР та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. [3]

Оскільки Україна до проголошення незалежності входила до складу СРСР, тоді актуальним постало питання про легітимність існуючої системи органів державної влади в умовах після проголошення її незалежності Це питання було вирішене Законом "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що органи державної влади і управління, органи прокуратури, суду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.

За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріоритетним слід вважати рішення Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке було підтримане майже всім населенням країни. Згідно із Законом "Про Всеукраїнський і місцевий референдуми" від 3 липня 1991 p., воно мало вищу юридичну силу, оскільки не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону), що фактично надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в Україні.

Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом, була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спробу підготовки такого акта було зроблено у 1993–1994 pp., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромісу між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади [11].

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 р. "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" зробив вагомий внесок для створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.

Нарешті, заключним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Верховною Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, завдяки чому був створений правовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади – це волевиявлення народу або інших суб'єктів впади.

Це співвідношення було вдало розкрите ще дореволюційним юристом І. Ільїним. Він взагалі вважав, що перша основна ознака влади полягає у тому, що вона не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, вважав він, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада здобуває як від Конституції, так і правосвідомості людей.

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно влада взагалі і державна зокрема за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці – правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава повинна бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Дійсно, силу державної влади складають: авторитет, єдність, правова мета, організованість і дієвість, виконавчість всього державного апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили, державна влада є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на людину – теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих державі. Мало того, як свідчить історичний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до виключного панування фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади – він є лише крайнім засобом, який складає її останнє слово і є найслабшою з її опор. Сила державної влади не в мечі, а в авторитетному впливі її вольового імперативу.

До цього приєднується правовий характер державної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не просто соціально-психічне буття держави [11].

В сучасний період розбудови Української держави не можна не враховувати те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід враховувати завдяки появі та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; діяльність правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави тощо.

Дискусійними є питання і про співвідношення суверенітету державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність [11]. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.

У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади – категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна влада" існує категорія "суверенність", але більш точним є термін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Суверенітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності.

Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу, або неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція.

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, виконавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні [11].

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно із ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції), і, по-друге, оскільки Конституція України має, відповідно до своєї ст. 8, найвищу юридичну силу, всі закони та інші нор­ма­тивно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй [1].

Здійснення державної влади у вирішальній мірі залежить від того, як законодавчо розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють – фактично єдиновладно, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів, або за демократичним принципом поділу влад.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади [1], що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави Президентом України, законодавчими, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава, її глава, або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу завдяки наявності особливої політичної установи – держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, виходить державна влада, специфічною формою її реалізації є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм [11].

Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) "аристократична" у кращому розумінні цього слова – ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Аристотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філософів" та про "філософування правителів".

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми.

У період розбудови Української держави до влади прийшло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у тодішніх радянських республіках.

Перші кроки по підготовці кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава лише зараз починає. Зокрема, створено Інститут державного управління при Президентові України, Інститут адвокатури, Вищу дипломатичну академію, систему вищих навчальних закладів, які мають статус національних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, не повною мірою використовують свої знання і, можливості для вирішення багатьох актуальних проблем, пов'язаних з організацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців щодо розв'язання цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.

Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законопослушності. Тому одним із основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки. Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та юридичне організованого впливу уповноважених державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних завдань її полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викорінити у населення неповагу або байдужість до правопослушання. Саме про це писав відомий реформатор П.А. Столипін: "Наш історичний гріх – неповага до ідеї права, до непорушності закону" [11]. На жаль, цей гріх і досі властивий нам.

Отже, лише при умові відповідного впливу органів державної влади на громадян народ і державні органи будуть спільно проваджувати у життя загальнодержавні програми.

Одним із суб'єктів конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу влад законодавчі, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єктом у цих правовідносинах, згідно з Конституцією України, є людина. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність й безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У частині другій цієї статті викладаються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-правових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єктність. Виходячи зі змісту ст. 3 Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. 1 це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини й громадянина додатково, згідно з ч. З ст. 8 Конституції України [1], передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються.

Згідно із ст. 21 Конституції України, вони є невідчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод людини й громадянина є на підставі ч. 2 ст. 102 Президент України [1]. Отже, первинним, згідно з Конституцією, є людина й громадянин, вторинним – держава в особі органів державної влади.

Водночас треба мати на увазі, що; в свою чергу, людина і громадянин України мають різну за обсягом правосуб'єктність.

Згідно з розділом II Конституції України, найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме вони вправі користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки.

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єктом, згідно з Конституцією, є права і свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вирішення цього питання безпосередньо пов'язане з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Державна влада завжди повинна дотримуватися принципу справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'язання яких буває іноді можливим лише при умові відмови від справедливого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.

Встановлення справедливості у суспільному житті людей є, безперечно, одним із основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна узгоджуватися з нею. Політичне нездійсненним є передусім те, що руйнує саму державу, – в її організації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості [11].

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури складають ту грань, яка має бути непорушною для державної влади і яку повинен поважати будь-який, навіть, так би мовити, найсправедливіший громадянин.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненність зворотного. Не можна в ім'я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави.

У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового інституту полягає у її легітимності, яка законодавче закріплена у Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.

  1   2   3   4   5   6

скачати

© Усі права захищені
написати до нас