Ім'я файлу: курсова педагогічні умови.rtf
Розширення: rtf
Розмір: 1805кб.
Дата: 24.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
курсова (1).docx
Розширення: rtf
Розмір: 1805кб.
Дата: 24.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
курсова (1).docx
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1.1 Сутність і зміст поняття « Соціальна роль» у психолого-педагогічній науці
1.2 Уроки української мови як основна форма підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
2.1 Методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови
2.2 Розвиток комунікативно-мовленнєвих умінь і навичок на уроках української мови засобами виконання соціальних ролей
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність дослідження. Актуальність даної теми зумовлена тим, що сьогодні українська школа перебуває в стані кардинального оновлення, шукає нових шляхів для вдосконалення та розвитку.
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є соціалізація, яка забезпечує становлення ціннісних орієнтацій на основі вивчення культурного та соціального досвіду
нації. Завдяки соціалізації людина засвоює звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Соціалізована особистість є тим фактором, який визначає характер суспільства, шляхи його розвитку, соціальні відносини між суб’єктом та об’єктом. Тож проблема соціокультурної компетентності та підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей як ціннісного аспекту життєдіяльності особистості в сучасних наукових дослідженнях учених є надзвичайно актуальною.
Формується соціокультурна компетентність насамперед засобами рідної мови, бо саме за допомогою слова відбувається залучення школярів до загальнолюдських і національних цінностей, виховання креативності, розвиток здатності до самореалізації. Тож, у вітчизняній лінгводидактиці соціокультурний підхід до розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів набуває дедалі більшої актуальності. На необхідність формувати в молодших школярів соціокультурну компетентність орієнтує й новий Державний стандарт початкової загальної освіти. Причому формування цієї компетентності передбачається в тісному взаємозв’язку з ключовою – комунікативною, яка виявляється насамперед у здатності успішно користуватися всіма видами мовленнєвої діяльності у процесі спілкування, пізнання навколишнього світу, розв’язання життєво важливих завдань.
Таким чином, виникає нагальна потреба в розробленні й обґрунтуванні таких критеріїв добору дидактичного матеріалу, методів і прийомів його використання, які забезпечують підготовку молодших школярів до виконання соціальних ролей та посилення зв’язків мовної і культурно-пізнавальної діяльності, формування шанобливого ставлення до української мови, пізнання традицій, звичаїв, обрядів українського народу, засвоєння того, що є його національною гордістю, виховання патріотів своєї Батьківщини. Ця робота, зазначається в Державному стандарті початкової загальної освіти, має органічно поєднуватися з іншими аспектами навчання і реалізовуватися за допомогою дібраних навчальних текстів, тем для побудови діалогів і різних видів монологічних зв’язних висловлювань, використання тематичних груп слів, стійких висловів, у яких відображуються особливості матеріальної і духовної культури народу, його національного характеру.
Стан дослідження проблеми. На сучасному етапі розвитку наук підготовка молодших школярів до виконання соціальних ролей розуміється як процес засвоєння індивідом системи людської культури, а основним знаряддям цього визначається мова та мовлення. Як свідчить аналіз наукової літератури, вчені трактують соціокультурну компетентність як рівень знань соціокультурного контексту, а також як характеристику досвіду спілкування та використання мови в різноманітних соціокультурних ситуаціях; як лінгвокраїнознавчі знання, уявлення про основні національні звичаї та традиції, як систему навичок і вмінь, що дозволяють узгоджувати свою поведінку відповідно до цих знань (М. Алексєєва-Вовк, М. Вашуленко, А. Капська, М. Орап, Ю. Пастир, І. Рябуха та ін.).
Соціокультурна компетенція передбачає «ознайомлення тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи – звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання тощо», – підкреслює Є. Азимов.
Проблема соціального становлення молодших школярів і механізмів впливу на результативність даного процесу протягом останніх років інтенсивно досліджувалась як вітчизняними, так і зарубіжними вченими: соціологами, психологами, педагогами. Фундаментальною основою для дослідження стали праці, які розкривають філософію і методологію виховання (В.Афанасьев, І.Бех, Б.Бітінас, І.Зязюн, І.Кон, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін).
Загальнотеоретичний підхід до змісту і технологій соціально-педагогічної роботи в навчальних закладах виразно простежується у працях Г. Андрєєвої, О.Безпалько, А.Бойко, В.Бондаря, Н.Кузьміної, В.Лозової, Г.Троцко, Л.Міщик, А.Мудрика, С. Савченка, Л. Хомич, Н.Щуркової та ін.
Технологічний аспект підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей в умовах навчального закладу розкривали О. Газман, Ю.Гапон, Т. Говорун, О. Жабокрицька, В. Іванова, А.Капська, С. Кириленко, О.Кузьменка, П. Куліша, Н. Лавриченко, І. Мудрак Л.Нечепоренко та ін.
Водночас, незважаючи на досить значну кількість праць у галузі соціалізації, з'явилася і все частіше усвідомлюється науковцями та практиками суперечність між посиленням соціалізації педагогічного процесу і нерозробленістю умов для соціально-педагогічного впливу на особистість, однією із яких є досить помітною така умова, як навчальна взаємодія школярів, зокрема молодшого шкільного віку, у процесі навчально-пізнавальної діяльності на уроках української мови.
Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні особливостей підготовки молодших школярів до формування аудіативних умінь учнів початкової школи на уроках української мови.
Завданням є формування та розвиток умінь усного мовлення.
Відповідно до мети було визначено задачі дослідження:
Обгрунтувати сутність соціалізації молодших школярів та формування в них комунікативної компетенції на основі аналізу психолого-педагогічної літератури.
Розкрити роль уроків української мови у підготовці молодших школярів до виконання соціальних ролей.
Проаналізувати особливості підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей.
Виокремити ефективні методи і прийоми формування соціокультурної компетенції молодших школярів на уроках української мови.
Об'єкт дослідження – соціалізація молодших школярів на уроках української мови.
Предмет дослідження – зміст, форми, методи і прийоми підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови. соціальна роль урок мова
Для розв’язання завдань та досягнення мети використано такі теоретичні методи дослідження – вивчення та аналіз філософської, психологічної, педагогічної, методичної літератури та узагальнення одержаної інформації з метою дослідження та аналізу сутності процесу соціалізації молодших школярів;
Теоретичне значення полягає в обґрунтуванні поняття «соціалізація»; уточненні сутності поняття «соціальна роль», що поглиблює розуміння процесу соціалізації молодших школярів; багатоаспектному аналізі особливостей підготовки молодших школярів до виконання соціальних ролей на уроках української мови.
Практичне значення роботи полягає в узагальненні методичних рекомендацій щодо формування соціальних навичок молодших школярів, що можуть бути використані викладачами, студентам та вчителями при організації навчального процесу, що буде спрямований на соціалізацію учнів молодшого шкільного віку.
РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ДО ВИКОНАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1.1 Сутність і зміст поняття «Соціальна роль» у психолого-педагогічній науці
Реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток людини, називається середовищем. На формування особистості впливають різноманітні зовнішні умови, в тому числі географічні й соціальні, шкільні й сімейні. Коли педагоги говорять про вплив середовища, то мають на увазі, перш за все, середовище соціальне й домашнє. Перше відносять до дальнього оточення, а друге - до найближчого. Поняття «соціальне середовище» має такі загальні характеристики, як суспільний лад, система виробничих відносин, матеріальні умови життя.
Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної реальності створюють для суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал говорив: "Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне...".
Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів [28, c.28-29].
Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.
Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи. Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій, ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем, певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:
– характер суспільних відносин;
– рівень духовності людського фактора;
– рівень демократичності соціальних структур [42, c. 150].
Однією з основних категорій соціуму є поняття «соціальний». Вперше воно було введене до наукового обігу К. Марксом для позначення характеристики однієї із сторін суспільного життя. Соціальне — це сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їхніх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, соціальних явищ і процесів. Соціальне проявляється скрізь, де дія однієї людини зіставляється з дією іншої. Воно виражає характер використання потенціалу і соціальних резервів суспільства, колективу, групи і особи для вироблення критеріїв оптимального розвитку всього соціального організму [31, c. 71].
Специфіку соціального характеризують такі основні риси:
загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;
вираження спричиненого суспільними відносинами (економічними, політичними та ін.) певного стану індивідів;
з'ясування стосунків різних індивідів і груп між собою, ставлення до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;
соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється в їх спілкуванні та взаємодії й може бути вираженим у культурі, оцінках, орієнтаціях, поведінці, духовній діяльності, способі життя людей тощо;
соціальне відбиває зміст і характер взаємодій між суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами) як результат виконуваних людиною визначених соціальних ролей, які вона бере на себе, стаючи членом певної соціальної спільноти.
Взаємодія людини з суспільством має назву «соціалізація». Поняття про соціалізацію як процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якого здійснюється її пристосування, сформували в своїх працях американські соціологи Т.Парсонс та Р.Метрон. Соціалізація в їхніх працях розкривається за допомогою поняття «адаптація» [11, c.22].
Поняття адаптація, будучи провідним поняттям біології, означає пристосування живого організму до умов середовища. Воно означає процес пристосування людини до умов соціального середовища. Так виникли поняття соціальної і психічної адаптації, результатом якої є адаптованість особистості до різноманітних соціальних ситуацій, мікро- і мікрогруп.
За допомогою поняття адаптація, соціалізація трактується як процес входження людини в соціальне середовище і її пристосування до культурних, психічних і соціальних факторів. Дещо інакше осмислюється сутність соціалізації в гуманістичній психології, представниками якої є Г.Олпорт, Г.Маслоу, К.Роджерс та ін. В ній соціалізація – це процес само актуалізації «Я – концепції», самореалізації особистістю своїх потенційних творчих здібностей, переборювання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку й самоутвердженню. Тут суб’єкт розглядається як саморозвиваюча система, як продукт самовиховання. Ці два підходи не суперечать один одному, а визначають двобічний процес соціалізації.
Суспільство з метою відтворення соціальної системи, збереження своїх структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні та ін.), зразки поведінки. Щоб не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження в соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв’язків. Однак у зв’язку зі своєю природною активність особистість зберігає й розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Результатом виявлення такої тенденції є розвиток і перетворення не лише самої особистості, але й суспільства [33, c. 322- 323].
Соціалізація – це неперервний процес, що триває протягом усього життя. Він складається з етапів, кожен з яких «спеціалізується» на вирішенні певних завдань, без розв’язання яких наступний етап може не наступити, бути спотвореним або загальмованим. У вітчизняній науці при визначенні стадій (етапів) соціалізації вважаємо, що вона здійснюється більш плідно в трудовій діяльності. В залежності від відношення до трудової діяльності виділяємо наступні її стадії:
- дотрудова, що містить увесь період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія розділяється на два більш-менш самостійні періоди: рання соціалізація, що охоплює час від народження дитини до вступу її в школу; юнацька соціалізація – навчання в школі, технікумі, вузі;
- трудова стадія охоплює період зрілості людини;
- після трудова стадія, що наступає в літньому віці у зв’язку з припиненням активної трудової діяльності [7, c. 9-11].
Факторами соціалізації називають такі обставини, при яких створюються умови для здійснення процесу соціалізації. А. В. Мудрик виділив основні фактори соціалізації, об’єднавши їх у три групи:
макрофактори (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава), які впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, що проживають в окремих країнах;
мезофактори – умови соціалізації великих груп людей, що виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, селище, місто); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);
мікрофактори – це ті, які безпосередньо впливають на конкретну людину – сім’я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання – навчальні, професійні, громадські та ін.
Дж. Локк вважав, що людина народжується з душею чистою, як дошка, покрита воском. Виховання пише на цій дошці все, що йому заманеться. Соціальне середовище у цьому випадку трактувалося метафізично, як щось незмінне, фатальне, таке, що визначає долю людини, а людина трактувалася як пасивний об’єкт впливу середовища [16, c.65].
Результатом успішної соціалізації дитини можна вважати її готовність до виконання соціальних ролей:
а) Я – успішний учень, у дорослому житті – успішний працівник;
б) Я – система громадянських компетентностей, у дорослому житті - свідомий громадянин;
в) Я – система ціннісних ставлень, у дорослому житті - успішний сім’янин.
Таким чином на концептуальному рівні державою визначено суспільно важливе завдання для освітян - забезпечити розбудову такого освітнього простору, у якому особистість з раннього дитинства усвідомлювала б свою суспільну значущість і через систему ціннісних ставлень набувала досвіду взаємодії з соціумом.
Аналізуючи діалектичну взаємозалежність наведених вище понять необхідно відзначити, що соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними. При цьому, наприклад, у школі засвоюються не лише ті знання, які є метою уроку, не тільки правила і норми поведінки, які спеціально формуються в процесі навчання і виховання. Учень збагачує свій соціальний досвід і за рахунок того, що з точки зору педагога може здаватися "випадковим". Наприклад, стиль взаємин учителя й учнів, який може збігатися із завданнями виховання, а може й не збігатися [19, c.8].
Готовність молодшого школяра взаємодіяти з соціумом є умовним показником його позитивної соціалізації та визначається за такими критеріями: а) суспільно ціннісна спрямованість; б) свідома соціальна поведінка; в) соціально-психологічні компетентності, які формуються в ході засвоєння особистістю системи спілкування та через включення в суспільну діяльність.
Доведено, що на ефективність формування готовності молодшого школяра взаємодіяти з соціумом впливають такі чинники освітнього простору:
- інтеграція виховного та навчального процесів, психолого-педагогічна служба,
- учнівське самоврядування,
- взаємодія сім’ї, школи, місцевої громади;
- засоби - рідна мова, культура, позитивний приклад батьків, родинні цінності, традиції, ідеали, спільна праця, державницько-громадський характер управління навчальним закладом [10, c. 56-57].
Вперше визначення соціальної ролі було дано американським соціологом Р. Лінтоном в 1936 р. Він розглядав соціальну роль як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, пов'язану з набором норм, відповідно до яких повинна вести себе в певних ситуаціях особистість. Ці норми визначають ті види поведінки, які людина, що володіє даним соціальним статусом, може здійснювати по відношенню до особи з іншим статусом і, навпаки, вчинки другої особи по відношенню до першого. Отже, соціальна роль, виникаючи у зв'язку з конкретною соціальною позицією (статусом), займаної даною особистістю у соціально-стратифікаційної структурі суспільства, виступає разом з тим в якості конкретного, нормативно схвалюваного способу поведінки, обов'язкового для даної особистості. Тому соціальні ролі, що виконуються тим чи іншим індивідом, стають вирішальною характеристикою його особистості [39, c. 4].
Освоєння ролей відбувається в процесі соціалізації, причому число їх постійно збільшується. У ранньому дитинстві людина виконує роль дитини, якій прищеплюють певні правила гри. Потім до неї додається роль вихованця дитсадка і т.д. Надалі дитина виконує роль учня, члена молодіжної групи та ін. [ 37, c. 324].
Процес розвитку особистості, її навчання соціальним ролям відіграє важливе значення у взаємодії особистості і суспільства. Звичайно, було б ідеально, якби кожна особистість могла досягати бажаних статусів в групі або в суспільстві з однаковими легкістю та невимушеністю. Однак лише деякі індивіди здатні на це. У процесі досягнення відповідної соціальної ролі може виникнути рольова напруга - труднощі при виконанні рольових зобов'язань і невідповідність внутрішніх установок особистості вимогам ролі. Рольова напруга може підвищуватися у зв'язку з неадекватною рольовою підготовкою, або рольовим конфліктом, чи невдачами, які виникають при виконанні цієї ролі. У цьому плані надзвичайно важливим для кожної конкретної особистості є те виховання, яке вона отримала від суспільства [25, c.5-7].
Процес навчання різним соціальним ролям грає досить важливу роль. У той же час навчання виконанню соціальних ролей може бути успішним тільки при послідовній підготовці до переходу від однієї ролі до іншої протягом всього життя індивіда. При безперервній соціалізації досвід кожного життєвого етапу служить підготовкою до наступного.
Отже, соціалізація підростаючого покоління відбувається під стихійним або цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, виховна роль яких по-різному виявляється на вікових стадіях цього процесу. Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність учня, тобто середовище у вузькому розумінні цього слова – сім’я, дитячий колектив, товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються школярі. Вплив соціальної ролі на розвиток особистості досить великий. Розвитку особистості сприяє її взаємодія з особами, що грають цілий ряд ролей, а також її участь в максимально можливому рольовому репертуарі. Чим більше соціальних ролей здатний відтворити індивід, тим більш пристосованим до життя він є, а процес розвитку особистості часто виступає як динаміка освоєння соціальних ролей.
1 2 3 4