ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В ТРАКТОВЦІ УМБЕРТО ЕКО…………………………………………….7
1.1. Культура постмодернізму згідно з моделлю італійського митця…………………………………………………………………………7
1.2.Становлення У. Еко як вченого, дослідника, письменника………………………………………………………………...14
1.3.Творчість У. Еко в науковій рецепції .………….……….22
РОЗДІЛ 2. РОМАН «ІМ'Я ТРОЯНДИ» ЯК СПОЛУКА МАСОВОЇ ТА ЕЛІТАРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………...27
2.1.Реконструювання У. Еко концепції історії ……..….……27
2.2. Сюжет, образи роману як захоплюючий детектив ...….33
2.3.Середньовіччя і сучасність …...………………………….47
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….57
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…….…………………………63
ВСТУП
Кінець XX ст. низкою дослідників літератури визначається як епоха постмодернізму або постмодерну. Постмодерн – широка культурна течія, що охоплює філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. Терміном «постмодернізм» користуються під час аналізу явищ літератури, що виникли після модернізму і внаслідок розвитку модернізму.
Мистецтво постмодернізму огортає всю сукупність художніх течій, що розвиваються після світової війни до теперішнього часу. Як художнє явище, постмодерн був зафіксований на Заході. Його теоретиками виступили такі дослідники, як Л. Фідлер, Ж. Делез, Ф. Гуаттарі, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. — Ф. Ліотар, М. Бахтін. Кожен із них аналізував нові тенденції розвитку літературного процесу, а вцілому їх дослідження склали хоч і не конкретну, але досить докладну картину особливостей класичного постмодернізму. Більшість їхніх спостережень стосуються літератури і тексту, як її продукту. У своїх працях теоретики визначили ряд особливостей постмодерністської літератури.
Серед них виділяємо: естетичний плюралізм, інтертекстуальність, цитування, схильність до еклектизму, нелінійність письма, прийом естетичної гри з реаліями буденності, літературними праобразами (архетипами), з текстом і читачем; нерідко життя описується як апокаліптичний карнавал, страшний театр; схильність до перенесення дії у віддалені історичні епохи; поєднання комічного й фантастичного.
Серед перших постмодерністських творів виділяємо романи Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973), Умберто Еко «Ім’я троянди» (1980), Мілана Кундери «Невимовна легкість буття» (1984), Патріка Зюскінда «Запахи» (1985), Джона Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Кристофа Рансмайра «Останній світ» (1988).
Ім'я Умберто Еко — одне з найпопулярніших імен у сучасній культурі Західної Європи. Семіотик, естетик, історик середньовічної літератури, критик і есеїст, професор Болонського університету й почесний доктор багатьох університетів Європи й Америки, автор десятків книг, що вражають уяву. Умберто Еко — один із найбільш вируючих кратерів вулкана сучасного інтелектуального життя Італії. .
До недавнього часу У. Еко був почесним доктором низки найвідоміших світових університетів. Усесвітнє визнання письменник здобув завдяки працям з історії Середньовіччя, науковиим дослідженням у галузі мистецтвознавства, семіотики та публіцистики. Безліч закордонних учених займалися дослідженням творчості Умберто Еко, серед яких слід виокремити Чезаре Дзаккаріа, Леонардо Боффа, Алайна Елканна, Джорджіо Манганеллі. Варто наголосити, що праці, присвячені аналізу художньої творчості У. Еко, а саме постмодерністському роману «Ім'я троянди», не чисельні й торкаються тільки окремих моментів твору мислителя.
На жаль, творчість Умберто Еко, особливо його роман «Ім'я троянди», недостатньо вивчена в літературі пострадянського простору, за винятком статей Юрія Лотмана, монографій Мар'яни Прокопович та публікацій Олени Костюкович. Тому можна вважати, що художня творчість У. Еко, зокрема, роман «Ім'я троянди» ще потребує дослідження. Актуальність проблематики і стан її вивчення в умовах сьогодення зумовлює вибір теми роботи: «Історична правда й вигадка в романі Умберто Еко «Ім'я троянди».
Актуальність даної роботи полягає й у тому, що роман Умберто Еко «Ім'я троянди» досить популярний завдяки техніці його створення, висвітленні в ньому культурологічних реалій дійсності, застосуванні нового принципу написання в стилі інтелектуальної, середньовічної гри.
Через описи, художні деталі, розвиток сюжету письменник подає читачам реалії італійського життя епохи Середньовіччя.
Мета дослідження – реконструювати концепцію історичної правди та вигадки в контексті постмодерністського роману У. Еко «Ім'я троянди»; простежити їх утілення у творі. Поставлена мета передбачає вирішення наступних завдань:
здійснити огляд та аналіз літератури стосовно досліджуваної проблеми;
відстежити тісний зв'язок між двома категоріями в романі: вигадка й історична правда;
відслідкувати проблемно-жанровий аспект твору;
визначити взаємозв'язок масової та елітарної літератури в романі;
проаналізувати здобутки У. Еко в контексті сучасних літературних дискусій;
довести зв'язок роману із сучасністю.
Об'єкт дослідження: роман Умберто Еко «Ім’я троянди».
Предметдослідження – категорії історичної правди та вигадки, які знайшли відображення в романі Умберто Еко «Ім’я троянди».
Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об'єкта та мета даної роботи зумовили використання таких літературознавчих методів: системно-узагальнюючого, історичного, інтертекстуального, компаративного.
Крім того, залучення широкого художньо-літературного матеріалу зумовлює використання певних філологічних прийомів аналізу: контекстуального, описового, проблемного.
Практичне значення роботи полягає в доцільності використання даного дослідження на уроках позакласного читання із зарубіжної літератури під час вивчення творчості Умберто Еко.
Апробація результатів дослідження. Обговорено і схвалено на засіданні загальноуніверситетської кафедри світової літератури та культури ім. проф. О. Мішукова Херсонського державного університету (квітень, 2016-й рік).
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В
ТРАКТОВЦІ УМБЕРТО ЕКО
1.1. Культура постмодернізму згідно з моделлю італійського митця
Постмодернізм — загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Хоча цей термін виник раніше (уперше згадується в 1917 р.), він поширився наприкінці 60-х років спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі – у літературі та малярстві. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, особливо праці Ж.—Ф. Ліотара. Основним джерелом нових тенденцій в аспекті пізнання виявилася «деструкція», визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування всіх — і найдавніших, і новітніх форм буття [23, с. 19].
У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх епох оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на «своїх» і «чужих». Якщо для Ренесансу й Класицизму «естетичним донором» була передовсім Античність, для Романтизму — Середньовіччя, то для Постмодернізму — увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.
Датою народження поняття «постмодернізм» слід вважати 1917 рік, коли вперше в книзі Р. Паннвіца «Криза європейської культури» з'явився цей термін як свідчення того, що культура досягла певної чергової вершини. У 1934 р. це визначення використовується іспанським літературознавцем Ф. де Онізом, який розумів постмодернізм як короткий епізод між двома модернізмами, перший з яких триває з 1896 по 1905, а другий — з 1914 р. до 1932 р. і лише з 1947 р. термін «постмодернізм» вживається в сучасному значенні. У книзі А. Тойнбі «Дослідження історії» постмодерн позначав сучасну фазу західноєвропейської культури.
Постмодернізм — це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації [ 23, с. 34].
Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність — яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше — із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми та змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів, тощо (т. зв. «інтертекстуальність»). Знаковою для постмодернізму була образ-модель лабіринту, як компоненту цікавого символічного трикутника («Лабіринт» — «Всесвіт» — «Бібліотека») у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса [1, с. 32].
Постмодернізм, який ніколи не був головною домінантою культури, виявився сьогодні цікавим і провокативним. Він пов'язаний з сучасними процесами модернізації, які без сумніву розпочали новий етап розвитку літератури.
Світ для постмодернізму складний, хаотичний, багатоманітний, тому кращий спосіб його розуміння — філософський та естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини — немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються у коханні). У наш час «немає нічого живого та святого», що колись піддавалося модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін.
Тобто, підсумовуючи вищесказане, можна відмітити, що письменники—постмодерністи — це високоінтелектуальні люди, які зневірилися в сучасному житті. Вони зрозуміли, що причини таких тенденцій мають історичні, філософські й релігійні корені, які пропагували неприродні цінності, що призвели до повільного краху цивілізації.
Проте, традиційні жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними майстрами постмодернізму є Джон Фаулз, Італо Кальвіно, В'ячеслав П'єцух, Андрій Бітов, Юрій Андрухович та ін. Визначне місце в цій плеяді займає і всесвітньо відомий італійський вчений Умберто Еко.
Як відомо, У. Еко активно виступив як теоретик та практик постмодернізму. У його творчості досить чітко простежується цікаве осмислення культури постмодернізму.
Важливим джерелом концепції постмодернізму У. Еко стала теорія М. Бахтіна, яка дозволила поєднати в одне ціле спосіб мислення та спосіб відображення людини в епоху Середньовіччя.
Постмодерністська концепція людини та світу У. Еко має три складові. Перша включає характеристику середньовічної людини та її світу. Звернення до Середньовіччя має два аспекти. На думку У. Еко, сучасна людина почала формуватися в добу Середньовіччя, тому причину будь-якого явища можна знайти саме в цьому періоді. Знання про середньовічну людину та її світ необхідні не лише для того, щоб розширити власну ерудицію, але й щоб зрозуміти спосіб мислення сучасної людини, застерегти її від можливих небезпек. Другий аспект пов'язаний із тим, що в людині Середньовіччя У. Еко побачив ідеал, до якого варто прагнути. Ідеал – це гармонізована людина, що з повагою ставиться і до тіла, і до духовних потреб [4, с. 34].
Фундаментом для створення концепції людини та світу У. Еко стала друга складова – тілесність. Вона визначає не тільки людину, але і її світ. Життя – це володіння тілом, а смерть – це стан, коли порядок тіла порушений. У тілі концентрується час, воно є межею світу. Усі потреби людини, у тому числі потреба мислити, говорити, писати, – тілесні. Через оповідь людина осмислює себе та світ. Сприймати світ як текст – це психологічна необхідність людини.
Третя складова концепції – роль читача, головна соціальна роль людини. У. Еко підкреслює важливість цієї ролі й на особистому, і на соціальному рівнях. У поняття «роль читача» письменник вкладає широкий зміст. Читач – це людина, яка активно здобуває інформацію. Вона здатна самостійно орієнтуватися в інформації та аналізувати її. В інформаційному суспільстві людина за допомогою цієї ролі визначатиме свій культурний, соціальний і матеріальний статус.
Одна з ключових ідей постмодерністської естетики Еко — це інтертекстуальність, що виявляла себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, ремінісценцій, алюзій, культурних кодів, інтерпретації відомих літературних сюжетів. Наприклад, роман Еко, у якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерного письма, — «Острів Напередодні» («L'isola del giorno prima», 1994).
Як і попередні твори, він наскрізь інтертекстуальний, немовби змонтований з уривків різних наукових і художніх творів: Д. Донна, Г. Галілея, П. Кальдерона, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, Б. Спінози, Ж. Верна, Д. Дефо, А. Дюма, Д. Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських художників. В іншому романі «Баудоліно», автор знову звернувся до Середньовіччя, повною мірою використовуючи стилістику постмодернізму, — і навіть самого себе переносить у ті далекі часи. «Баудоліно — це я» [21, с. 6].
Умберто Еко описує процес інтертекстуальності в якому виникає відкритий твір. Відкритий текст може трансформуватися в ефект тексту, що показуватиме звуження процесу інтертекстуальності в його межах та існування простого наративу в його структурі. Процес прочитання тексту зі складним наративом у своїй структурі, залежить від культурної енциклопедії читача, а повноцінно осягнути складний наратив може тільки ідеальний читач, тобто такий читач, який може зрозуміти закладений автором сенс тексту. Також митець використовує принципи гри з читачем, інтелектуального лабіринту, смерті автора. іронії, пародіювання. Усе це визначає природу його постмодерністського таланту [27, с. 9].
Творчий метод Еко базується на постмодерністських тенденціях у сучасній культурі і, насамперед, на фігурі іронії, що визначило багаторівневість і, відповідно, певну множинність варіантів прочитання роману. Вирішуючи проблему комунікативної функції тексту, автор долає замкнутість характерну для творів елітарної літератури введенням елементів масової літератури, чим визначається цікавий сюжет, побудований на базі пригодницького жанру детективу.
Найяскравішим прикладом такого втілення постмодерністських рис теоретика можна вважати художній твір «Ім'я троянди».
Постмодернізм є творчим методом публіцистичної й художньої творчості Умберто Еко. На ідеологічному рівні постмодернізм реалізує спільні уявлення про людину і світ як у публіцистичній, так і в художній творчості італійського інтелектуала. Спільними для обох видів творчості є такі риси постмодернізму:
— розуміння автора як соціального педагога, що забезпечує умови для інтелектуального розвитку особистості;
— інтелектуальність, що вимагає створення такого тексту, що постає як завдання, яке необхідно розв’язати;
— гра з оповідними структурами – це спосіб, завдяки якому письменник говорить про світ і людину;
— культурна інтеграція як взаємопроникнення властивостей різних культур і їхніх взаємовпливів, а також розмивання меж між різними видами людської інтелектуальної діяльності для осягнення світу в його неподільній цілісності [35, с. 21].
У художніх творах У. Еко постмодернізм не відкидає здобутків попередніх літературних напрямів, спирається на їхній досвід, творчо вдосконалює та розвиває їх якості іронічності й пародійності. Італійський інтелектуал використовує формотворчу властивість тексту й підкреслює його складність. У художній творчості У. Еко інтертекстуальність має подвійне кодування, тому осягнути основний зміст твору не можна без урахування інтертекстуальних посилань.
Про своє розуміння постмодернізму У. Еко розповів і в коментарях до роману — «Нотатки на полях «Імені троянди»». Постмодернізм Еко протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостросюжетності, вважаючи це ознакою «несерйозної» літератури, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей та інші відкрито декларовані принципи руйнування норм класичної поетики. Орієнтири нової, постмодерної, поетики Еко шукає в спробах поєднати традиційне, що йде від класики, й антитрадиційне, що йде від поетики модернізму. Модернізм, за переконаннями Еко, відкидає «вже вимовлене» (тобто літературну традицію), а постмодернізм вступає з цією традицією в складну гру, іронічно переосмислює її.
Окрім цього, У. Еко в «Нотатках на полях «Імені троянди»» підкреслює необхідність об'єктивного зображення дійсності. Мистецтво є втеча від особистого почуття» [2, с. 44], бо література покликана «створити читача», того, хто готовий грати в гру автора. Читач природно цікавиться сюжетом, і тут відразу впадає в очі, що «Ім'я троянди» — детективний роман, але він відрізняється від інших тим, що «в ньому мало що з'ясовується, а слідчий зазнає поразки» [15, с. 7]. І це не випадково, зауважує У. Еко, оскільки «у книги не може бути тільки один сюжет. Так не буває» [16, с. 13].
Символом культури й світобудови У. Еко вважає лабіринт. Специфіку некласичної моделі письменник вбачає у відсутності поняття центру, периферії, меж, входу й виходу з лабіринту, принципової асиметричності. Водночас це не суперечить реабілітації фабули, дії, поверненню в мистецтво фігуративності, наративності, критеріїв естетичної насолоди й розважальності, орієнтації на масове сприйняття. Творча перекомбінація стереотипів колективної естетичної свідомості дозволяє не лише створити самоцінний фантастичний світ постмодернізму, але й осмислити шляхи попереднього розвитку культури, створюючи ґрунт для її відновлення. У цьому плані саму символіку назви роману У. Еко «Ім'я троянди» — порожнього імені загиблої квітки, що свідчить про здатність мови описувати зниклі й неіснуючі речі, може бути розтлумачено як свідчення невичерпних можливостей мови мистецтва, що поєднує минуле, теперішнє й майбутнє художньої культури [22, с. 35].
Підсумковою працею Умберто Еко з етики постмодернізму вважається стаття «Інновація й повторення. Між естетикою модерну й постмодерну» (1994). У цій праці вчений продовжує демонструвати залежність постмодерністського мистецтва від масової культури, зокрема від кітчу, показуючи, що, з одного боку, постмодернізм увібрав у себе деякі прийоми масової культури, з іншого - відкинув її для того, щоб зняти дистанцію між масовою й елітарною культурами, характерну для модерністської естетики й модерністських теорій мистецтва.
Тут же Еко вказує на певні ознаки, що відрізняють традиційне мистецтво від мистецтва сучасного: для традиційного суспільства характерні нормативність, чітка регламентація у всіх сферах соціального життя. Це провокує створення такої ситуації в мистецтві, у якій глядач, читач відчуває радість від розриву, потрясінь. Сучасну епоху він називає епохою відображень, виділяючи в мистецтві певні типи усталених повторень, пояснюючи кожне з них. Зокрема такі, як retake (повторна зйомка), remake (переробка), а також серія, сага, інтертекстуальний діалог [28, с. 18].
Отже, Умберто Еко вважає постмодернізм не фіксованим хронологічним явищем, а певним духовним станом, підходом до роботи. Еко вбачає в цьому відповідь модернізму, що руйнував і деформував минуле.
1 2 3 4 5