Розділ Проблематика литературної норми Характеристика мовної літературної норми Випадки порушення української літературної норми

5
Розділ 1. Проблематика литературної норми
1.1.Характеристика мовної літературної норми
Мовна норма (від лат. Norma - правило, зразок) - це сукупність мовних засобів, які в даному мовному колективі напевному історичному етапі
вважаються правильними та зразковими. Мовленнєва норма забезпечує людям можливість порозуміння. Норма може бути діалектною та літературною.
Літературна мова – це найвища форма загальнонародної національної мови.
Відшліфована майстрами слова, літературна мова характеризується наявністю постійних норм, обов'язкових для всіх її носіїв. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються ті, хто говорить на усній і письмовій мові. Норма літературної мови – це реальний, історично обумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством напевному етапі його розвитку з фактів національної мови, що співіснують, у процесі спілкування.
Норми літературної мови поділяються на [5]:
-орфоепічні, що регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголос слів. Наприклад, в українській літературній мові голосний ніколи не наближається до молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);
-орфографічні – норми, що охоплюють правила написання слів та його частин на письмі;
-лексичні – нормують вживання слів у властивих їм значеннях, встановлюють правила слововживання та поєднання слів. Наприклад, навчальний (а не учбовий), наступний (а не слідуючий), постачальник (а не поставщик, брати участь (а не приймати участь

6
-словотвірні – регулюють правильний вибір морфем, їх розташування та поєднання у складі слова домогосподиня (а не домогосподарка), пральня (а не прачечна);
-морфологічні - регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова та варіантів його поєднання з іншими словами.
Наприклад, нормується вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре,
Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;
-синтаксичні – регулюють вибір варіантів правильної побудови словосполучень та речень, вживання прийменників. Наприклад: згідно з наказом (а не згідно наказу за допомогою (а не при допомозі), незважаючи на це (а не дивлячись на це);
-пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання,
знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок,
лапок, абзацу;
-стилістичні – регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування та стилю викладу. Наприклад, велика кількість, а не величезна кількість – у науковому стилі; у зв'язку з тим, що, а небо в офіційно-діловому стилі.
Правильна літературна мова – це дотримання усталених мовних норм української літературної мови у комунікації (усній чи письмовій). Будь-яке відхилення від діючих мовних норм вважається помилкою.
Крім того, правильне літературне мовлення має відповідати таким комунікативним якостям, як змістовність, послідовність, точність, виразність,
правильність, доцільність та образність. Невідповідність цим якостям призводить до порушення усного чи письмового вираження.
Оскільки висловлювання (усне чи писемне) є продуктом мовленнєвої
діяльності, всі порушення та невідповідність нормам літературної мови належать до категорії мовних помилок. Адже їх поєднує загальна основа –

7
мовлення [1]. На основі досліджень українських та російських лінгвістів та лінгводидактів
(О.Баранов,
М.Воронін,
Т.Ладиженська, Я.Мельничайко,
М.Пентилюк,
М.Пленкін, Ф.Сергєєв, Н.Сулімейко, А.Текучов та ін.)
сформувалася типологія мовних помилок. Вона ґрунтується на порушеннях загальноприйнятих норм накожному мовному рівні:
І. Мовні помилки лишена рівні слова. Орфографічні помилки (недотримання норм правопису);
2. Помилки у словотворі;
3. Граматичні помилки (порушення норм формоутворення різних частин мови);
4.Лексичні помилки (недотримання норм вживання слів чи лексико-семантичної
сполучуваності слів лишена рівні словосполучень чи речень).
ІІ. Мовні помилки лишена рівні словосполучення (порушення синтаксичних зв'язків – норм узгодження і управління слів у словосполучення, і навіть недотримання зв'язку між підметом і присудком у реченні).
ІІІ. Мовні помилки лишена рівні пропозиції, звані синтаксичні помилки
(порушення норм синтаксису. Мовні помилки лишена рівні тексту (змістовні помилки). Вони мають комунікативний характер і пов'язані з недотриманням норм, регулюючих комунікативну організацію висловлювання. До них відносять стилістичні,
змістовні, конструктивні та логічні порушення усного або письмового мовлення
(наприклад, недотримання логіки розгортання висловлювання, відсутність логічного зв'язку між частинами висловлювання, недостатність або надмірність
інформації, порушення вимог єдності функціонального стилю в тексті,
вживання емоційно-забарвлених або стилістично маркованих засобів тощо).
Така класифікація помилок загальноприйнята у визначенні критеріїв оцінки усних та письмових висловлювань учнів (усних відповідей, переказів, творів тощо), адже вона враховує:

8
відповідні рівні мови – фонетику, лексикологію, граматику;
форми мови – усну та письмову;
стилістичну диференціацію мови;
складність мови і т.д.
Однак, зважаючи на нові підходи до навчання мови, зміст та структуру шкільних програм, вищезгадана класифікація помилок потребує певного уточнення та пояснення [15].
1.2. Випадки порушення української літературної норми
Однією з найважливіших рис кожної літературної мови є усталеність її
норм. Українська літературна мова в ході розвитку все більше встановлює свої
норми у фонетичному, морфологічному, синтаксичному планах, в галузі
наголосу тощо. Однак і в усному та письмовому мовленні трапляються порушення орфоепічних, граматичних і лексичних норм, які можна звести до ряду типових випадків. Найбільше цих відступів і порушень зустрічається в області наголосу, що не є чимось цілком усталеним», і де відчуває чималий вплив діалектів та інших мов. Зокрема, іменники жіночого роду з суфіксом -к(а)
в літературній мові здебільшого переносять наголос на закінчення: жінка - жінки, книга - книги, сторінка - сторінки, записка - записки і т.д. Причому при відмінюванні наголос на закінченні зберігається у всіх відмінках. В усному мовленні, проте, часто замість сторінки, сторінок, сторінок тощо. чуємо сторінки, сторінки, сторінки тощо. Також записки, вчительки, ластівки, замість записки, вчительки, ластівки та ін. Іменники чоловічого роду типу брат, шлях,
редактор, товариш у безлічі мають наголос на флексії, ау поєднанні з чисельними два, три, чотири відзначаються на основі: брат - брати, шлях - шляхи, редактор - редактори, товариш - товариші, але два (Три, чотири) брати
(шляхи, редактори, товариші) і т.д. Тим часом в мовленні іноді
використовується неправильний наголос: два (три, чотири) брати (шляхи,
редактори, товариші). У популярній пісні «Черемшина» два слова вжито з

9
неправильним наголосом: Ластівки гніздечко звили (замість свилі) у стресі;
крім того, порушується норма вживання закінчення - я в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду м'якої групи: вівчаря (потрібно вівчаря).
Подібні помилки зустрічаємо в словах гончаря, лікаря-гончара, лікаря, замість гончаря, лікаря і т.д. Іменники чоловічого роду жнець, жрець, швець у непрямих відмінках однини та в усіх відмінках множини мають форму женця, женцеві,
женцем, на женці, женче, женці, женців і т. д. Так самой жерця, шевця, жерці,
шевці тощо. Ау розмові буває: женці, жерці, швеці. І не лише у розмові. У
статті Анатолія Кенсицького «Магія числа читаємо: халдейські жерці
нарахували на небі, окрім Сонця та Місяця щеп ять видимих неозброєним оком планет. Від іменників чоловічого роду м'якої групи часом неправильно утворюють форму оклику цар!, лікар! замість царя, лікареві! очевидно, під впливом іменників змішаної групи типу повістяре!, вугляре! Згідно з правилами, «українські прізвища передаються на листі за загальними нормами правопису українських слів». Тож треба писати Кіт, Ніс, Білоконь, Чорновіл,
Кривоніс, а не Кіт, Ніс, Білоконь, Чорновіл, Кривоніс та ін. Як відомо,
нормативний словник є законом для всіх, а для вчителів, редакторів,
журналістів, перекладачів особливо. Порушення тих рекомендацій, що їх дають нормативні словники, часто зустрічаються в мові українського радіо та телебачення. Тут постійно вживають слова скрипач, коньки, конькобіжець,
конькобіжний, клюква, львов’янин, хоч усі словники цілком слушно рекомендують віддавати перевагу словам скрипаль, ковзани, ковзаняр,
ковзанярський, журавлина, львів’янин. Буває, що помилки усного мовлення потрапляють навіть у термінологію, в тому числі в юридичну. Розглянемо значення слова захист за шеститомним «Українсько-російським словником»:
«Захист 1) защита покровительство ограждение уст. ограда) прибежище (реже) укрытие приют кров».
Як бачимо, тут немає вказівки на вживання цього слова як терміна. Те саме можна сказати і про слово захисник. Юридичні терміни українською –

оборона, захисник. А «Кримінально-процесуальний кодекс РСР» використовує
слова «захист, захисник». На штампах нотаріальних контор можна прочитати слово пошліна (укр. мито). Боротьба за культуру української усної літературної
мови як джерела живлення писемної мови має бути основним завданням усієї
філологічної та культурно-освітньої громадськості [14].
Розділ 2. Теоретичні завдання соціолінгвістики
2.1. Предмет і завдання соціолінгвістики
Соціолінгвістика це дисципліна, що стоїть на перетині двох наук. Одне із завдань соціолінгвістики — визначення її кордонів. Але визначити чіткі межі
соціолінгвістики важко, тому що мова в цілому є соціальна освіта. Фундамент соціолінгвістики створює «зворотна залежність між мовою та суспільством»:
якщо мова породжена суспільством, той суспільство не може існувати без мови. Певна зворотна лінгвістична детермінованість суспільства, громадських
інститутів та установ утворює загальний контекст, в якому соціолінгвістиці
потрібно проводити дослідження своїх численних проблем і є передумови для збереження соціолінгвістичного статусу окремої лінгвістичної дисципліни. З
урахуванням двоїстості об'єкта вивчення лінгвістики — розрізнення мови та мови — перед соціолінгвістикою відкривається важлива в теоретичному та практичному відношенні область досліджень, де у соціальному контексті
вивчаються форми, види та типи взаємовідносин мови та мови. Отже,
міждисциплінарний статус соціолінгвістики визначає двоїсту природу її
предмета, і навіть двосторонній характер соціолінгвістичного дослідження.
Соціолінгвістика — це міждисциплінарний напрямок, що вивчає як мову щодо суспільства, так і суспільство щодо мови. Міждисциплінарний підхід до вирішення соціолінгвістичних проблем «дає можливість подолати обмеженість широко поширеного погляду на мову і суспільство як на зовнішні по відношенню один до одного об'єкти і виробити метамову і теоретичний апарат для опису та аналізу мови та соціуму в їх тісному взаємозв'язку, для вивчення

11
мови як соціальної. Визнаючи соціальну природу самої мовної системи,
потрібно розуміти різну соціальну обумовленість різних її пластів. Якщо лексичний момент виявляє явну зв'язок із життям суспільства, то фонологічний
«поверх» пов'язані з нею дуже опосередкованим чином. Водночас було б невірним знаходити прямий зв'язок будь-якого мовного факту з будь-якими суспільними явищами, хоча в мові все соціально так, як вона не може розвиватися, ні використовуватися поза суспільством. Усе свідчить про необхідність соціолінгвістики. Чим успішніше мовознавство розробляє
проблеми мови, пов'язані з його обов'язковими функціями і його соціальною сутністю, тим більшою увагою воно користується в суспільстві [3]. Нині
соціолінгвістика розвивається дуже швидко. Наука тісно повязана з розвитком таких наукових дисциплін, як психолінгвістика, соціологія, соціальна психологія, демографія, етнографія, культурологія. Історично соціолінгвістика виникла на межі таких наук, як мовознавство, соціологія, соціальна психологія,
етнографія,
культурологія принципів соціологічного спрямування у
мовознавстві.
Таким чином, інтегративний характер соціолінгвістики знаходить вираз у понятійному апараті, що використовується нею. Наприклад, мовний колектив,
що у ролі первинного поняття соціолінгвістичного дослідження, визначається з урахуванням як соціальних, так і мовних ознак. Головні одиниці
соціолінгвістичного дослідження
–
це соціолінгвістичні
змінні,
які
характеризуються співвіднесеністю як із певним рівнем мовної структури:
фонологічним, морфологічним, синтаксичним, лексико-семантичним, так і зі
зміною соціальної структури чи соціальних ситуацій. А однією з найпоширеніших проблем, які вивчає наука, є проблема соціальної
диференціації мови на всіх рівнях її структури, і особливо характер взаємозв'язків між мовними та соціальними структурами. Огляд та аналіз наукової літератури та наукових досліджень виявив та показав такі актуальні
проблеми сучасності:

12
- Проблема соціальної диференціації мови. Проблема вперше була виділена
І. А. Бодуен де Куртене. Він запропонував горизонтальне (залежне від території) та вертикальне (власне соціальне) розділення мови.
Соціальна диференціація мови, зазвичай - це виникнення різновидів мови,
зумовлених соціальним розшаруванням його носіїв. Соціальна диференціація мови проявляється у наявності соціальних діалектів:
- класовий діалект. Відповідно до словника соціолінгвістичних термінів
[24], класовий діалект - соціально обумовлений різновид мови, що використовується в різних комунікативних сферах представниками одного класу (наприклад, в англійській мові слова bathroom і toilet, sofa і couch,
опущення деяких граматичних форм I have already done it did it already).
Класовий діалект може також спостерігатися на фонетичному рівні (house
- [aVs] замість [haVs], вимовлення невимовних звуків - fork - [fLrk], arm -
[Rrm]).
- Професійна лексика - лексика, властива цій професійній групі, яка використовується в мові людей, об'єднаних загальною професією (to eliminate замість to kill; conflict замість war; моряки використовують tin fish - submarine; у спорті tankmen замість swimmers).
- Мова етнічних меншин. Зберегти мову груп етнічних меншин у новому оточенні є проблематичною. Незважаючи на всі труднощі, мова продовжує
виконувати роль інтегруючого фактора. Навіть за умов втрати більшістю представників групи етнічної меншини національної мови він використовується як символічний показник самоствердження етносу. Іншими словами, визнаючи для себе рідною свою національну мову, люди стверджують свою етнічну
ідентичність.
- Молодіжний сленг - характерний групі людей певного віку (наприклад: Ace!
Cool! Здорово Круто померти - to die - to kick the bucket; батьки - предки,
старі; all shook up - шухер; у німецькій - dufte, asse - добре Чудово).

13
- територіальний діалект - форма існування мови, що характеризується територіальною обмеженістю, обмеженістю сфер вживання та протиставлена
іншим діалектам та літературній мові [2].
Мова виникає одночасно з нацією, є її витвором, а також органом оригінального мислення нації. В. Гумбольдт наголошував: «мова є дихання,
сама душа нації». Наявність єдиної національної мови поєднує націю.
• Взаємодія мови та культури. Процеси дотику різних культур знаходять свій відбиток у лексичних запозиченнях. Оскільки картина світу - цілісний,
глобальний образ світу, що є результатом усієї духовної активності людини,
вона виникає у людини в ході всіх її контактів зі світом». ГО. Винокур зазначав, що кожен мовознавець, вивчає мову цієї культури, цим стає
дослідником тієї культури, до продуктів якої належить обрана ним мова.
• Проблема соціальних аспектів білінгвізму. В умовах білінгвізму дві мови –
Бельгія, Фінляндія, Швейцарія, Ватикан та інші співіснують одна з одною в рамках одного колективу, який використовує ці мови у різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту Проблема мовної політики - сукупність заходів, які вживає держава, партія,
клас, громадське угруповання для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм.
Таким чином, проведений аналіз показав, що соціолінгвістика – це,
насамперед, єдине зведення про те, як люди використовують мову, щоб створити, висловити та засвідчити свої потреби. Вивчення соціальних факторів,
що впливають на мову, якою і займається наука соціолінгвістика, допомагає
глибше і детальніше проникнути в природу мови, виявити умови її
функціонування в соціумі, оскільки між суспільними функціями мови та мовною системою існують глибокі та непорушні зв'язки [19].

14 2.2. Соціолінгвістичний аспект досліджень пісенного дискурсу
Пісенний дискурс є одним із найбільш затребуваних та актуальних предметів лінгвістичного дослідження. Це пояснюється, по-перше, тим, що в сучасній науці недостатньо робіт, присвячених цій темі, а отже, немає
загальноприйнятого термінологічного апарату, набору підходів до становлення проблеми та її вирішення. Подруге, як багатоаспектне явище пісенний дискурс представляє широке поле для свого вивчення в межах готельних лінгвістичних дисциплін (психолінгвістика, лінгвокультурологія, когнітивна лінгвістика,
соціолінгвістика та ін.). По-третє, музика є одним з основних і найпоширеніших напрямів мистецтва в будь-якій країні та культурі, одним із найдавніших способів вираження почуттів та емоцій. Певні акценти та цілі дослідження породжують велику кількість підходів. Так, дискурсивний підхід до дослідження музики дозволяє вченим вийти за межі музикознавства, яке ізолює
музику від учасників та умов її функціонування. Тим не менш, невелика кількість досліджень позначається на термінологічному апараті даного виду дискурсу, тому що загальноприйняті терміни та визначення відсутні. Проблема термінології відбивається у описі ключового поняття. Дискурс в контексті
музики позначається музичним дискурсом, пісенним дискурсом, музичним поетичним дискурсом. Музичний дискурс передбачає лінгвістичний аналіз екстрамузичних ситуацій. Є.В. Альошинська та Є.С. Гриценко визначають його як «соціальна практика, тобто категорія, що означає специфічні способи репрезентації специфічних аспектів музичного життя» (інтерв'ю для радіо та телебачення концертні виступи; студійні репетиції; музичні рецензії тощо). Так,
музичний дискурс включає:
● процес створення музичного тексту сам текст та його дослідження (редакторську роботу, текстологічний аналіз);

15
● існуючі (озвучені авторами чи виконавцями), і навіть потенційно можливі інтерпретації музичного тексту (як аналізу існуючого виконання чи інструктивного виконавського аналізу методичного характеру рефлексію, сприйняття музичного тексту та його інтерпретацій,
значення та роль даного тексту у культурі (психологічний,
соціальний, статистичний аналіз, історичний аналіз). Пісенний дискурс є більш вузьким терміном, тому що передбачає вивчення тільки текстів пісень в екстралінгвістичних умовах. Л.Г. Дуняшева трактує пісенний дискурс як тексту сукупності з контекстами його створення та інтерпретації, включаючи ефект, який він виробляє на слухача в певному історико-культурному контексті» [13].
Термін «музичний поетичний дискурс, на наш погляд, синонімічний поняття пісенного дискурсу, оскільки включає тексти як словесна художня творчість (поезія) в сукупності з екстрамовними умовами та інструментальну мелодію
(музичний аспект).
Однією з
основних особливостей музично-поетичного дискурсу, що виділяє його на тлі загального поетичного дискурсу, є той факт, що через специфіку структури свого змісту він повинен сприйматися реципієнтом на слуха не візуально.
У
ситуації
музично-поетичного дискурсу інтерпретація повідомлення відбувається у межах значно ширшого контексту музичних, візуальних і вербальних показників, у зв'язку з чим текст пісні має бути саме почутий, а не прочитаний.
У рамках дослідження дискурсивного простору пісень найбільш релевантним терміном для лінгвістичного дослідження є пісенний дискурс, тому що в області
дослідження знаходяться безпосередньо тексти пісень. Вивчення пісенного дискурсу розпочинається лишена початку 21 століття. В останні роки з'являється все більше робіт, присвячених цій темі, що пов'язане з великим поширенням музичного мистецтва. Пісенний дискурс виступає основним поняттям у працях Ю.Є. Плотницького, Л.Г. Дуняшева, О.В. Шевченка, Л.П.
Кучукової [23] та ін. У роботах розглядалися специфіка пісенного дискурсу

16
його функції, ознаки та учасників, лінгвостилістичні та лінгвокультурні
особливості дискурсу. Аналіз робіт про сучасний пісенний дискурс показав, що жанровий простір виду дискурсу, що вивчається, представлено трьома напрямками: рок, поп і реп. Під жанром розуміється «історично оформлений,
культурно обумовлений,
закріплений,
відомий
і
переймається набір
інваріантних творів-моделей, специфічних формою і змістом, вкладених у деяких функцій». Поняття жанру необхідне аналізу пісенного дискурсу, т. доза кожним жанром стоїть специфічний дискурсивний простір, якого дослідження пісенного дискурсу нічого очікувати повним і всебічним. Наприклад, під рок музикою розуміється не лише набір слів та нота ціла культура зі своєю
історією та специфікою, що дозволяє говорити про дискурсивний простір року як культурної форми. Незважаючи нате, що жанр визначає специфіку та функції пісенного дискурсу, низка лінгвістів виділяють універсальні функції,
характерні для всіх позначених жанрів. Проте, можна уявити загальні аспекти,
які у багатьох роботах. Для пісенного дискурсу характерні розважальна та поетична функції. Крім того, дискурс реалізує емотивну, комунікативну та прагматичну (які впливають) функції, а також пов'язану з ними фатичну функцію. Поетична функція актуалізується у віднесеності пісенних текстів до поетичного літературного жанру текстів. Емотивна функція є авторською оцінкою чи суб'єктивною модальністю і передає ставлення адресата до теми повідомлення. Музичний аспект пісні орієнтований лишена емоційно-несвідомі
структури психіки, те. пісенний дискурс звертається до емпатії слухача.
Комунікативна функція відповідає за обмін. Фатична функція націлена на встановлення контакту між членами соціуму за допомогою, на думку Л.Г.
Дуняшева,
свідоме проголошення певних філософських,
політичних,
культурних установок, або на основі несвідомих, психологічних мотивів [4]. У
текстах пісень функція, що розглядається, простежується в наявності,
наприклад, форм другої особи, інклюзивних займенників, питань, імперативних пропозицій і стилю повсякденного дружнього спілкування. Специфіка пісенного дискурсу також визначається двоїстим характером пісень. Пісенні

17
тексти є складною єдністю вербального і невербального (мелодійного)
компонентів. Цей факт дозволяє розглядати пісенний текст як особливий вид креолізованого тексту, що поєднує в собі лінгвістичні та екстралінгвістичні
складові. Співвідношення цих двох компонентів є невизначеним. Відповідно до
Н.С. Валгіна, креолізовані тексти можуть бути текстами з частковою креолізацією та текстами з повною креолізацією. До першої групи відносяться тексти, де вербальна частина автономна і може відтворюватися без невербальної, де «образотворчі елементи виявляються факультативними». Ю.Є.
Теслярський відносить пісні до такої групи, аргументуючи це тим, що вербальний текст пісні може існувати як поетичний твір, а мелодійна частина може відтворюватися музикантами без слів. Тим не менш, дослідник додає, що мелодійний та вербальний компоненти пов'язані структурно та композиційно.
Н.А. Алексєєва, усвою чергу, стверджує, що ці дві складові не можуть розглядатися окремо одна від одної. У текстах з повною креолізацією вербальний текст повністю залежить від образотворчого ряду, і саме зображення виступає як облігаторний (обов'язковий) елемент тексту. Вербальні
та мелодійні компоненти характеризуються відносинами синсемантії і при
інтеграції створюють цілісний образ, розрахований на сприйняття на слух і що володіє властивістю множинності інтерпретації з домінуванням музичного в плані створення формального аспекту тексту та передачі емоційно-експресивної
інформації та провідної роллю. Як вид креолізованого тексту пісенний текст можна розглядати з позиції трьох аспектів. У такому разі, крім вербального та мелодійного компонента, у центрі уваги вченого знаходиться також візуальна складова у вигляді музичного відеокліпу. Така багатошаровість у межах пісенного дискурсу відбувається у термінах «полікодовий текст та
«синкретичний вербально-іконічний текст. Усі компоненти тексту постійно взаємодіють друг з одним, створюючи єдиний дискурсивний простір.
Проаналізовані
лінгвістичні
роботи представляють пісенний дискурс багатоаспектним комплексним явищем, всі сторони якого неможливо описати з позиції одного підходу. Для повного та релевантного дослідження необхідна

18
інтеграція наукових областей, тому що певний жанр пісень має специфічні
культурологічні
особливості, відображає мовні характеристики певної
соціальної групи [20] і бере участь у формуванні концептосфери слухачів.
Пісенний дискурс не лише транслює основні культурно значущі цінності та антицінності, ай у деяких випадках нав'язує їх слухачам. Так, з позиції
лінгвокультурології у текстах пісень відображаються основні особливості тієї
чи іншої культури. Звернення вчених до соціолінгвістичних підходів щодо пісенного дискурсу особливо необхідне під час аналізу деяких жанрів дискурсу.
Наприклад,
реп музика найбільш експліцитно демонструє соціальну диференціацію мови, оскільки субкультура хіп-хопу, в якій жанр реп є одним із культуротворчих елементів,
зародилася в
економічно нестабільних,
кримінальних та неблагополучних районах Нью-Йорка. Когнітивний підхід у дослідженнях пісенного дискурсу також необхідний, оскільки світогляд людини змінюється не лише при об'єктивних змінах, що відбуваються в навколишньому світі, ай у разі внесення змін до системи мовної картини світу. Так,
прослуховування певних композицій, перегляд відеокліпів та інтерес до життя музиканта формує у його слухачів окрему концептосферу, впливаючи не лишена використання мови, ай на поведінку.
Розглядаючи аспекти історії української культури, слід зазначити, що пісенна традиція вплинула на формування мовної картини світу, концепції
особистості,
формування духовних ціннісних орієнтирів,
збереження національних цінностей. Усна народна поетична творчість нерозривно повязана з розвитком української мови, яка є засобом ідентифікації з українським народом, її світовідчуттям та світорозумінням, культуротворчістю кожної
конкретної особистості. Мова і культура посідають чільне місце серед принципів націогенезу, які ґрунтуються на тому, що кожна нація утверджується на основі генетичного розвитку, вікових традицій, суспільної національної та державної ідеології. Дослідження культури та мови має важливе значення у вихованні цілісної особистості, життя та діяльність якої можуть поєднуватися з усією історією саме через національне. Важливу роль цьому аспекті грає

19
потреба культуротворчості, завдяки якому людина, пізнаючи інших, пізнає себе.
У той самий час важливим чинником національного виховання є формування мови, яка синтезує етичне і естетичне. Культура мови формується як через мовні особливості, тобто оволодіння діючими в конкретну епоху нормами, так і
позамовні, серед яких – практичний досвід того, хто говорить, знання законів мислення, традицій, звичаїв рідного народу. Одним із головних аспектів є
доречне, співвідносне з певною комунікативною ситуацією використання лексем. Особливе місце серед них займають антропоніми як семантичні центри в процесі передачі інформації. С.Богдан стверджує, що в процесі зіставлення давніх українських та російських фольклорних текстів виявилося, що звернення на ім'я властиві українському соціуму з давніх-давен. А звернення на ім'я та по батькові
українцям стали відомі
значно пізніше
[6].
Антропоніми використовуються в різних жанрах усної народної поетичної творчості: казках,
думах, легендах, переказах, піснях та ін. Дослідник виділяє такі функції
антропонімів у художньому тексті:
1) характеристичну,
2) ідеологічну,
3) локалізаційну, тобто функцію історичної та географічної локалізації,
4) структурно-композиційну.
Функціональна специфіка імен у різних жанрах фольклору, наприклад,
піснях-хроніках, на сьогодні є малодослідженою. Насамперед йдеться про вивчення трансформацій граматичних форму межах тексту, роль антропонімів у комунікативних структурах, реалізацію естетичної функції твору. Одне з комунікативних завдань пісні-хроніки – достовірно відтворити фактичну основу, розкривши сутність конкретного випадку у житті конкретної людини.
Специфічна для цього жанру деталізація стає можливою і цілком доцільною лише за звернення автора-виконавця до аудиторії з проханням послухати саме цю пісню про конкретну людину, а не іншу. Суб'єктно-об'єктні відносини набувають особливого значення в комунікативних структурах пісні-хроніки як

особливого фольклорного жанру. Очевидно, при втраті конкретизації
пісні-хроніки втрачається і деталізація опису героя та основних подій. О. Дей вважав, що баладна пісня колись могла бути піснею-хронікою. Індивідуалізація в пісні-хроніці проявляється в початку твору у розгорнутому біографізмі.
Фіксація конкретного імені, опис зовнішності, докладний опис виняткової події,
зокрема хвороби, каліцтва, огляду лікарем, смерті, сприйняття її близькими людьми, похоронного обряду – все цепов язує складові твору в один вузол.
Тому фабула та сюжету тексті розгортаються паралельно. Отже, щоб хронікальна пісня в результаті побутування змогла перетворитися на баладу,
вона повинна поступово звільнятися від ваги конкретного факту, який склав її
основу, від деталізації, конкретизації, і одночасно набувати значнішої
емоційності і перетворюватися зі звичайної фіксації незвичайного життєвого випадку у своєрідне епічне узагальнення, що у баладі перебуває у заключній частині [9]. У баладі часто згадуються місця подій, найчастіше назви міст, які
виконували роль історичних та культурних центрів – Вільно, Чернігів, Київ тощо. Діють здебільшого безіменні герої з невизначеним соціальним статусом,
досить скупо визначається середовище знаті, побутові обставини, ідеалізується переважно патріархальний будинок. Для передачі достовірності подій роль антропонімів та їх семантична специфіка у пісні-хроніці досить важлива. Автор пісні виконує складне завдання, передусім, неперевершеного психолога:
неодноразове повторення конкретного імені близької, знайомої, шанованої у цій місцевості людини загострює увагу слухача. Сучасні лінгвісти стверджують, що
ім'я - непросто набір певних знаків, які в тому чи іншому контексті мають особливе значення. Все, що нас оточує, що може бути сприйняте суб'єктом завдяки зору, слуху, яке він відчув, - має свою назву. При сприйнятті
навколишнього світу в людини виникають сенсорні освіти, і саме ім'я є
довільним розчленуванням цих особистісних утворень. Потреба комуніканта у створенні взаємовідносин зі світом змушує його зафіксувати у своїй уяві кожен образ.
Російський філолог
М.
Жінкін,
говорячи про особливості
комунікативного процесу, зазначає, що кожне ім'я в конкретних внутрішніх

21
умовах стає за своєю семантикою вже бінарним за своїм значенням або антонімічним чи діалогічним. Тому в процесі комунікації виникають парні
утворення: яти, ми – вони тощо. У пісні-хроніці не подано передісторію події,
отже, комуніканти вже знайомі з нею. Усе тут близько слухачам, співвідносно зі
своїми особистим життям, зі своїми емоціями і почуттями. Предметна співвіднесеність лексики кожної конкретної людини, стверджують лінгвісти,
пов'язана із входженням в універсальний код, що є важливою передумовою комунікативного процесу. Якщо якесь ім'я незрозуміле, то для слухача воно ніщо, воно позбавлене всякого сенсу. Все в навколишній дійсності починає
ставати об'єктом уваги лише у тому випадку, коли воно має своє ім'я.
Особливість лексики полягає щей у тому, що конкретне слово вже на момент виникнення починає одночасно ставати і знаком, і значенням одночасно. У
пісні-хроніці кожне конкретне ім'я для слухача має особливе значення – це односельець, давній приятель, товариш по службі, товариш, кохана людина,
син, дочка, мати, батько, хрещеник, сусід тощо. Тому використання антропонімів у пісні-хроніці відіграє важливу роль у створенні психологізму.
Голосування як жанр фольклору, на відміну від пісні-хроніки, уникають імен живих людей, що, перш за все, повязано зі страхом перед потойбічним світом.
Це спостерігається у всіх слов'янських традиціях, де функціонує цей жанр [].
Специфічною особливістю людської психіки є здатність відновлювати у пам'яті
події минулого: почуте ім'я близької людини викликає певний спогад у підсвідомості слухача. Таке своєрідне відтворення збуджує почуття, загострює
переживання, що є феноменом психічного стану людини. Той менший чи більший проміжок часу, який відокремив у минулому важливі події, був сповнений осмислення і переосмислення життя, його сутності, цінностей. І
пісня-хроніка завдяки своїй поетичній формі дає можливість пережити все наново, порушуючи нові й нові почуття. Поступово просторове існування пісні-хроніки неминуче призводить до втрати конкретних деталей. Натомість з'являються інші, в яких йдеться про роздуми автора-виконавця з приводу події,
що оспівує. В результаті побутування пісень-хронік виникають такі варіанти,

22
які набувають ознак балад. І при цьому процес утворення нових балад, як і
нових пісень-хронік, відбувається паралельно, вважає Шумада. Але головне у пісні-хроніці не факт використання імен чи географічних назв, а їхня прагматична структура. Імена зазвичай використовують і в інших пісенних жанрах. Українські ліричні пісні містять велику кількість пестливих форм, які
становлять особливий емоційний центр твору. Подібні пестливі форми зустрічаємо і в піснях-хроніках, що свідчить про їхній зв'язок з давніми піснями:
Ой ходив Федорочка все понад поточок,
Носивши, носивши горговочки повний бокажечок,
Якби того Федорочка, мамко, допитати,
Щоб з того боклажити дав горгівки.
Ой любивши Федір Варварочку все літо тай зиму
Та зробивши Варварочці маленьку дитину На відміну від ліричної пісні, де ласкаво називають позитивних героїв, у хроніці позначають персонажів, дії яких, як видно з тексту, не викликають схвалення, а навпаки заслуговують на осуд і негативне сприйняття. У згаданій пісні головна героїня із коханцем вирішують утопити дитину, щоб чоловік не дізнався про зраду. Для жалісно-засуджувального ставлення коханця називають
Федіком - Федорочком, жінку - Варварочкою, а шлюбного чоловіка Варвари -
Дмитром. І тільки в кінці твору - у зображенні запізнілого каяття дітовбивці - чоловіка називають Дмитром, а жінку - Варварою:
Ой воліла я, Дмитрику, горіти, боліти,
Як я мала зрештами темними сидіти пішов вкупати Варвару з темниці.
Таке використання імен пов'язане, ймовірно, з бажанням автора показати слухачеві щирість/нещирість стосунків, правду/неправду. Протиставлення

23
сутностей у пісні-хроніці через протиставлення персонажів дуже важливо. У
трагічних обставинах опинилися коханець, коханка та її чоловік. Мистецтво трагічного в хронікальній пісні розкривається яскравіше, коли автор страшні за своєю суттю події зображує як звичайні, жорстоких незвичайних персонажів як звичайних, використовуючи при цьому ласкаві імена, які вживаються людьми в
інших обставинах. Федорочко з Варварочкою обговорюють, як позбавитися дитини, а потім любити один одного до смерті, потім кидають дитину в холодну воду. Автор пісні, щоб посилити емоційне сприйняття події, докладно описує
момент смерті дитини:
Дитиночка та маленька як си здригнула,
Біленькими рученьками піску зачерпнула [25].
Пісня побудована так, що трагічний конфлікт у ній розкривається з особливою гостротою: у зав'язці йдеться про інтимні взаємини заміжньої жінки з коханцем, а далі щасливе життя перетворюється напекло, призводячи до трагедії. Своєрідне поєднання епічності та драматизму в пісні-хроніці посилює
емоційно-естетичну дію на слухача. У переважній більшості пісень-хронік власне ім'я виникає на початку твору, до того ж воно конкретне, з конкретним прізвищем. Такі пісні зустрічаємо і у збірці 1883 року О. Кольберга –
польського фольклориста – збирача українських пісень. Є такі пісні-хроніки, де
ім'я головного героя твору згадується у заключній частині. Така пісня, зокрема,
вміщена в збірці М. Врабеля 1900 року під назвою Ай тау туй полонин зродили ришки»: Сидять пани позаду столи, Мижи ними фляша, Тайці правда,
що убуті, Томашчука Ляша? Ой і прийшла Томашчучка, Вдарила са в тугу, А
туй йому зробили Кедровенький гроб. Зазвичай імена використовуються і в сімейно-побутових піснях, близьких до хронікальних своїм тематичним напрямком. У пісні зі збірки Ю. Федьковича представлено опис трагічної події - вбивства чоловіка дружини (побудовано у формі діалогу між матір'ю та сином):
-Що ж ти ходиш засоромлень.