Ім'я файлу: Історія та культура України.docx
Розширення: docx
Розмір: 18кб.
Дата: 27.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
музика 1 клас.docx
Розширення: docx
Розмір: 18кб.
Дата: 27.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
музика 1 клас.docx
Підготувала:
Студентка 1 курсу, заочного відділення
Спеціальність «Правоохоронна діяльність»
Кенес Ангеліна Ярославівна
Розділ 2.
«Поява слов’ян»
Уперше слов’яни привернули до себе загальну увагу на початку VI століття нашої ери, коли масово з’явилися біля кордонів Візантійської імперії, ослабленої готами та гунами, і почали переселятися на Балкани. Йордан, візантійський ав- тор готського походження (VI століття), виділяв серед слов’ян того часу дві основні групи. «Хоча їхні імена тепер розсіяні серед різних племен та місцевостей, — писав він, — однак називаються вони здебільшого склавинами та антами. Він роз- міщував склавинів між Дунаєм та Дністром, залишивши для антів землі між Дністром та Дніпром, «у вигинах Понтійсько- го моря». Лінгвістичні дані наводять на думку, що прабатьків- щина слов’ян лежить у лісовій та лісостеповій зоні між Дні- пром і Віслою, головним чином на Волині та в прип’ятських болотах сучасної України. На час, коли про них писав Йордан, слов’яни, мабуть, перейшли з лісового затишку в степи, підко- ривши інші неслов’янські племена та ставши серйозною проб- лемою для імператора Юстиніана Великого. Юстиніан повернув стару римську тактику «поділяй та во- лодарюй». На кінець 530-х років, не без підбурювання та спону- кання Візантії, анти вже воювали зі склавинами, у той час як візантійські воєначальники вербували представників обох груп до імперської армії. Та навіть за таких умов слов’янські набіги тривали. Воюючи зі склавинами, анти зуміли вдертися до візан- тійської провінції Фракії у Східних Балканах. Вони пограбували край та взяли велику кількість рабів, яких переправили на лівий берег Дунаю.
За свідченням Прокопія, слов’яни були напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах, побудованих далеко одна від одної». Вони постійно змінювали місця свого прожи- вання. Слов’янські воїни були «чоловіками виняткового зросту та міцної статури». Прокопій повідомляє про їхню зовнішність таке: «Їхнє тіло та волосся не є ані дуже світлими, ані білими, ані схильними до темного типу, але всі вони мають трохи чер- вонуватий відтінок». Слов’яни «жили важким життям, не звертаючи ніякої уваги на тілесні зручності... в усі часи вкриті брудом; однак вони жодним чином не є грубими чи лиходіями, але зберегли гунський характер у всій його простоті».
«Укриті брудом» слов’яни увійшли в історію під прапором демократії.
Прокопій мав що сказати й про слов’янські вірування. Слов’яни були аж ніяк не монотеїстами. «Вони вірять, що один бог, творець блискавки, сам править усім, і приносять йому худобу та інші жертви», — писав він. Та, шануючи одного го- ловного бога, слов’яни не відмовлялися від старих звичок по- клоніння природі й жертвоприношень.
Період, коли слов’яни відігравали самостійну роль у регіоні, завершився на початку VII століття із вторгненням авар — конгломерату тюркомовних племен з північного Каспію, який зруйнував Антську державу. Коли авар збирався у подорож, то замість коня чи вола він на- чебто наказував запрягти три, чотири чи п’ять жінок, щоб ті тягнули його воза. За таку поведінку аварів було покарано бо- жественним гнівом. «Були ж обри1 тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, — продовжує літописець, — і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. і єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, — бо нема їхнього ні пле- мені, ні потомства».
Київський літописець нарахував дванадцять слов’янських племен на захід від Карпат. На півночі їхні поселення простягалися до озера Ладога, біля сучасного Санкт-Петербурга; на сході — до верхів’їв Волги та Оки; на півдні — до пониззя Дністра та середньої Наддніпрянщини. Ці слов’яни були предками сучасних українців, росіян та білорусів. Лінгвісти визначають їх як східних слов’ян на основі діалектних відмінностей, що почали розвиватися у VI столітті, відокремивши їх від західних слов’ян — предків сучасних поляків, чехів та словаків, а також південних слов’ян, що включають сербів, хорватів та інші слов’янські народи колишньої Югославії.
Археологи свідчать, що східні слов’яни вели радше осілий спосіб життя. Вони мешкали в дерев’яних житлах, утворюючи поселення, що налічували від 4 до 30 будинків. У географічному центрі кожної групи поселень була розташована дерев’яна фортеця, яка перетворювалася на центр оборони під час ворожого нападу. Слов’яни займалися землеробством і тваринництвом. У них були власні вожді, і можна припустити, що вони практикували військову демократію, як і слов’яни, описані Прокопієм. Подібно до антів та склавинів, вони шанували бога грому, Пе руна, який вважався в них головним божеством.
Про слов’ян до Х—ХІ століть відомо дуже мало. Те, що ми знаємо, за великим рахунком, походить або від їхніх ворогів — візантійців та готів, або від християнських ентузіастів пізніших століть, таких як київський літописець, який бачив у слов’янах лише носіїв язичницьких забобонів. Обидва види джерел зма- льовують їх як варварів, які борються проти християнської імперії чи християнського віровчення та традицій. Не поміче- ним літописцями та значною мірою невідомим для нас зали- шається процес їхнього, переважно мирного, освоєння Східної Європи, що розпочалося від їхньої батьківщини, частина якої знаходилася у північно-східних регіонах сучасної України, і сягнуло аж до Балкан на південь, за Віслу й до Одеру на захід, до Балтійського моря на півночі та до Волги й Оки на сході. Слов’яни були хліборобами, які йшли слідом за навалами ко- човиків, котрі зазвичай не знали, що робити із землею, яка не була степом і не підходила як пасовисько для їхньої худоби. Розселення слов’ян було повільним і здебільшого мирним, а його наслідки виявилися довготривалими.