ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ 5
1.1.Поняття правозастосування 5
1.2. Ознаки застосування норм права 8
1.3. Основні стадії застосування норм права 9
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ 12
2.1. Поняття реалізації норм права 12
2.2. Форми реалізації норм права 16
РОЗДІЛ 3. ДЕЯКІ ВИДИ АКТІВ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 19
3.1. Застосування норм права за формою зовнішнього вираження 19
3.2 За суб’єктами прийняття 20
3.3 За юридичною формою 21
3.4. За функціями у правовому регулюванні 23
ВИСНОВКИ 24
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 26
ВСТУП
Актуальність теми визначається тим, що, застосовуючи норму права, уповноважені на це органи держави, включаються в механізм правового регулювання, як би додають владну енергію, забезпечують реалізацію правових норм до кінця, до настання необхідного результату.
Особливої актуальності в даний час набувають способи взаємодії правотворчості і правозастосування.
І правотворчість, та правозастосування мають велике значення для встановлення режиму законності і справедливості в країні. У той же час ми вважаємо, що головне в реалізації права, досягненні поставлених цілей правового регулювання займають саморегулювання власної поведінки учасниками суспільних відносин, повагу до прийнятого в країні верховенства права, ставлення громадян до чинного законодавства як до ефективного та соціально цінному регулятору громадських відносин.
Об'єктом дослідження курсової роботи є правозастосування як особливої форми реалізації права, яка розглядається у вигляді складного комплексного соціально-правового явища.
Правозастосування — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.
За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.
Предметом дослідження є чинне законодавство, коментарі до нормативно-правових актів, навчальна і монографічна література, судова практика.
Мета дослідження курсової роботи полягає в тому, щоб вивчити природу правозастосування як особливої форми реалізації права.
Зазначена мета реалізується за допомогою поетапного вирішення ряду взаємопов'язаних завдань. До таких належать:
1. поняття правозастосування: доктринальний аналіз і сучасний підхід;
2. дослідження ознак, видів і моделей правозастосування;
3.розгляд стадій правозастосування.
Курсова робота складається з : змісту, вступу, 3 розділів, висновка та список використаних джерел та літератури.
Роль та значення застосування права настільки велике в житті права, що багато вчених виділяють цю форму реалізації права в самостійну, вважаючи, що правозастосування, як і правотворчість, - це два особливих напрямки функціонування правової системи. Відповідно розрізняють правозастосовні та правотворчі акти.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
1.1.Поняття правозастосування
Однією із найважливіших форм реалізації права є правозастосування.
У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:
1) це — владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;
2) це — форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів;
3) це — особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права.
Таким чином, правозастосування — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.
За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.
Застосування норм права має певні особливості:
— це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами.
(Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);
— їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);
— вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;
— здійснюється в особливих процесуальних формах;
— завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.
Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.
Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:
1. Встановлення фактичних обставин справи.
2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.
3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.
Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.
Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).
Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.
Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.
Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:
— визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;
— визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.
Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:
— підбір відповідної правової норми;
— перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;
— аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.
Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.
Вирішення справи — це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини [ 9 ].
Отже, правозастосування - особлива форма реалізації права,воно потрібно в тих випадках, коли юридична норма не може бути реалізована без владного сприяння органів держави. Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації — додержання, виконання, використання.
1.2. Ознаки застосування норм права
Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечене її організаційною та примусовою діяльністю [ 14 ].
Застосування норм права — це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм [ 10 ].
Ознаки застосування права:
1) має владний характер, оскільки це діяльність компетентного органу або посадової особи, проте владно-організуюча діяльність здійснюється лише в межах наданих повноважень. Владність рішення компетентного органу або посадової особи означає певне відношення між суб’єктами права, в якому присутні управління вчинками людей та інших суб’єктів права в імперативній формі. Ця форма завжди передбачає:
а) односторонність волевиявлення органу (посадової особи), наділеного владними повноваженнями, хоча у ряді випадків ініціатором видання акту застосування виступає не сам цей орган;
б) категоричність передбаченого цим актом веління;
в) обов’язковість владних рішень для виконавців, підкорення їх волі;
г) забезпеченість і охорона таких рішень примусовою силою держави.
Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції – суди (загальні, господарські, адміністративні та ін.).
2) має індивідуалізований, персоніфікований характер, оскільки являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права, тобто полягає у «прикладанні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.
3) має процедурно-процесуальний характер, оскільки є своєрідним процесом – офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних стадій;
4) має творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;
5) здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми права і конкретного випадку є одним і тим же розумовим актом, результатом якого виступає конкретизуюча норма;
6) має юридично оформлений характер – завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків – письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом [ 11 ].
Отже, застосування норм права - це форма реалізації норм права компетентними суб'єктами щодо вирішення конкретної справи, що має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється у встановленому процедурному порядку і завершується виданням правозастосовного акта.Головним призначенням застосування є забезпечення реалізації норм права у формах дотримання, виконання та використання.
1.3. Основні стадії застосування норм права
Основні стадії застосування правових норм:
- встановлення юридичне значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати;
- перевірка достовірності правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
- з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;
- прийняття рішення у справі;
- оформлення рішення в акті застосування правової норми.
Перша стадія правозастосовної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно-юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування саме таких «юридичне значущих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:
- його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового дослідження) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;
- його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;
- його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;
- знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, як правило, абсолютною (а не відносною) об'єктивною істиною — абсолютною істиною факту;
- до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість, тобто юридичну кваліфікацію, встановлених фактів.
Друга стадія правозастосування включає такі дії, котрі мають на меті визначити, конкретизувати певні юридичні (формальні) властивості знайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:
- пересвідчуються у правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її опублікування;
- переконуються у тому, що юридична норма є чинною (вдаючись до останнього нормативно-правового акта, опублікованого в офіційному виданні);
- визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти, (керуючись принципами і правилами щодо суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії правових норм);
- у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначне, суперечливо регламентуються правовими нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, щоб застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.
Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своєрідне пізнання, предметом якого є юридичні властивості норми, що підлягає застосуванню.
Третя стадія правозастосування. Оскільки неможливо правильно застосувати норму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складається, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму, неодмінно мусить витлумачити її «для себе».
Правоз'ясувальний процес — досить складна інтелектуальна діяльність, тому вивчення її передбачено в окремій (наступній) темі.
Четверта стадія застосування правової норми є, можна сказати, резолютивною, підсумковою, вона спирається на результати попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих прав, обов'язків) тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права.
З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за правилами силогістичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі (умовиводі) виконує застосовувана норма, малої посилки — встановлені у справі юридичне значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосовне рішення.
З державно-регулятивної точки зору згадане рішення є владним правилом поведінки індивідуального характеру, скерованим до персонально визначених суб'єктів і розрахованим на конкретну, одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний, або невизначений у часі період).
Для того, аби дане рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформлювальній» стадії правозастосовного процесу .
П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто щодо втілення, виразу його в правозастосовному акті. Це «оформлення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, наприклад, форма усних наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух).
Проте, коли йдеться про письмову форму правозастосовного рішення, яка є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог щодо його документування [ 10 ].
Отже, порядок застосування норм права може бути простим і складним. Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності. Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ НОРМ
2.1. Поняття реалізації норм права
Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність.
Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.
Реалізація — термін латинського походження (realis) і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно.
Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлено низкою обставин:
а) різноманітністю змісту і характеру суспільних відносин, що регулюються правом;
б) відмінністю засобів впливу права на поведінку людей; в) специфікою змісту норм права; г) статусом того чи іншого суб'єкта в загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних приписів; г) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.
В літературі класифікація форм реалізації норм права проводиться за різними критеріями. За кількісним складом розрізняють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги неможливо втілити вжиття інакше, як створивши колективний суб'єкт права [ 16 ].
Реалізація права — це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) форми реалізації права.
На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.
Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто, необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві.
На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.
Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.
На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права [ 9 ].
Підходи до реалізації норм права:
– об’єктивний;
– суб’єктивний.
Об’єктивна сторона реалізації норм права – виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Реалізація норм права завжди здійснюється правомірною поведінкою відповідних суб’єктів.
Суб’єктивна сторона реалізації норм права – ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом (при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права).
Способи реалізації норм права:
– у правовідносинах або поза ними;
– за участю державних органів або без їх участі [ 12 ].
Реалізація — це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права.
Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації.
Залежно від характеру та змісту норми розрізняють три основні форми реалізації права:
— використання — це форма реалізації уповноважуючих норм, змістом якої є активна поведінка суб'єктів, що вчиняється за їх власним бажанням. (Наприклад: реалізація права на освіту, договір дарування, заява про звільнення з роботи, права власності);
— виконання — це форма реалізації зобов'язуючих норм, змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичними приписами, тобто виконання покладених обов'язків. (Наприклад: виконання батьками обов 'язків по утриманню неповнолітніх, сплата податків, договірні зобов'язання);
— дотримання — це форма реалізації забороняючих норм, змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху.)
Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:
1. Законність — неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.
Цей принцип передбачає такі основні моменти:
— прийняття рішення повинно здійснюватись правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);
— прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом;
— прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ тощо);
— правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;
— винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.
2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.
3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)
4. Принцип соціальної справедливості — діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.
Що забезпечує правомірна поведінка людей, які існують спонукальні мотиви для добровільної реалізації правових норм? Коли людина використовує належні йому права, він задовольняє правомірним способом власні потреби, бажання, інтереси. Стимули правомірної поведінки індивіда при здійсненні юридичних обов'язків вельми різноманітні. До них відносяться усвідомлення свого громадського обов'язку перед суспільством і державою, внутрішня переконаність у необхідності і справедливості юридичних обов'язків. Можуть бути й інші стимули: звичка, наслідування поведінки інших осіб, бажання отримати певні вигоди, нагороди, бути морально чи матеріально заохоченим. Нарешті, має значення і такий стимул, як страх перед майбутніми несприятливими наслідками, наступаючими в разі порушення юридичного обов'язку, - позбавлення певних благ, безпосереднє примус [ 9 ].
Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах норми права стають реальними, коли вони втілюються в життя, у свідомо-вольовій діяльності людей. Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення.
Правореалізація являє собою завершальний етап правового регулювання, виступаючи позитивним результатом втілення приписів правових норм — тим, заради якого вони були створені.
Реалізація права — це забезпечене державою втілення положень правових норм у фактичній правомірній поведінці суб'єктів суспільних відносин [ 15 ].
Отже, реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права. Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами - це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків — без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права.
2.2. Форми реалізації норм права
Конкретна форма реалізації правових норм – форма реалізації, що залежить від особливостей їх гіпотез і диспозицій, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми.
Форми реалізації норм права:
– додержання правових норм;
– виконання правових норм;
– використання правових норм;
– застосування правових норм.
Додержання норм права – форма добровільної або примусової реалізації норм права пасивною поведінкою суб’єктів, за якої суб’єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права, – реалізуються забороняючі норми права.
Сутність додержання норм права – суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах (утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу).
(Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху.)
Виконання норм права – форма їх добровільної або примусової реалізації, за якої суб’єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов’язують приписи норми права.
Сутність виконання норм права – активною поведінкою суб’єктів реалізуються зобов’язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права (неухильне виконання працівником своїх трудових обов’язків відповідно до вимог трудового законодавства).
Використання норм права – форма добровільної реалізації уповноважувальних норм права, за якої суб’єкт використовує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходить свій вираз у здійсненні тими чи іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права.
Форми використання норм права:
– активна поведінка суб’єкта (коли повноваження полягає у праві здійснювати певні дії);
– пасивна поведінка суб’єкта (коли повноваження полягає у праві не робити певних дій) [ 12 ].
Приклади використання норм права:
ст. 34 КУ п. 2 Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір;
ст. 35 КУ Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Приклади виконання норм права:
ст. 67 КУ Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і в розмірах, встановлених законом;
ч.1 ст. 97 КПК України: «Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлю вальні злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
Особливою формою втілення вимог правових норм у життя є застосування норм права державними компетентними органами, які зобов’язані контролювати дотримання, виконання, здійснення юридичних норм [ 11 ].
Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб’єктів права.
За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:
1.Реалізація загальних установлень.
2.Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна.
3.Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах.
Реалізація загальних установлень— це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».
Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами— це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єктів права, тобто безперешкодне використання суб’єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб’єктивних юридичних обов’язків — без конкретних зв’язків або відносин між суб’єктами права.
Є дві форми такої реалізації:
1.активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб’єкти права щодо всіх інших суб’єктів. Цим правам відповідають обов’язки всіх інших суб’єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;
2.пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб’єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов’язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.
Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах — це втілення в реальні відносини конкретних норм права.
Форми реалізації права за суб’єктами такі:
1. індивідуальна;
2. колективна [ 13 ].
Отже, форма реалізації правових норм – форма реалізації, що залежить від особливостей їх гіпотез і диспозицій, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми. Існує чотири форми реалізації норм права: додержання правових норм; виконання правових норм; використання правових норм; застосування правових норм.
РОЗДІЛ 3. ДЕЯКІ ВИДИ АКТІВ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА
3.1. Застосування норм права за формою зовнішнього вираження
Акти застосування норм права (правозастосовні акти) – це форми і способи закріплення і зовнішнього виразу державно-владних правил поведінки індивідуального характеру, які підтверджують, встановлюють, змінюють або припиняють юридичні права та обов'язки певних суб'єктів у конкретній життєвій ситуації. Разом з нормативно-правовими та інтерпретаційними актами вони охоплюються єдиним поняттям „правовий акт”.
За формою зовнішнього вираження:
1) письмовий акт (таких більшість)– це документ складений одним або кількома фізичними або юридичними особами , що фіксує і підтверджує факти і події в письмовій формі (наприклад, окремий документ вирок суду, або резолюція за матеріалами справи затвердження прокурором обвинувального висновку). Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:
а) окремий документ (вирок суду);
б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);
2) усний акт (виклик понятих)- це фіксування і підтвердження фактів і подій в усній формі , одним або кількома фізичними особами (заяви, розпорядження, накази, вказівки);
3) конклюдентний акт — акт дії , виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб здійснити відповідні дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху) [ 13 ].
Отже, акти застосування права мають певну структуру. Як правило, вона містить:
1) вступну частину, яка включає назву акту, назву органу, що його видав, час видання, до якої особи стосується акт;
2) описову частину, в якій викладаються фактичні обставини справи;
3) мотивацію, де викладаються фактичні та юридичні докази, юридична кваліфікація (норми права), на підставі якої приймається рішення;
4) резолютивну частину, в якій формулюється рішення у справі (права, обов'язки, відповідальність, встановлення юридичного факту).
3.2 За суб’єктами прийняття
За суб'єктами прийняття акти поділяють на :
акти парламенту ;
акти глави держави;
акти виконавчих органів;
рішення загальних судів;
акти арбітражу( арбітраж — один з мирних засобів розв'язання міжнародних спорів у формі третейського розгляду справ. Міжнародний арбітраж передбачений багатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Статутом ООН);
акти нотаріату;
акти прокурорського нагляду;
акти місцевих (муніципальних) органів влади;
акти уповноважених органів громадських організацій тощо.
Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави [13 ].
Отже, акт застосування норм права — найпоширеніший вид правових актів. Як і нормативно-правовий акт, він має юридичну силу, носить державно-владний обов'язковий характер. Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового акта за низкою зазначених вище ознак: приймається на основі нормативно-правового акта; персоніфікований; поширює норму права на конкретний випадок (одноразовий);містить у собі обов'язок підкоритися — виконати сформульоване у справі рішення.
3.3 За юридичною формою
За юридичною формою акти поділяють на :
- Укази - назва законодавчого акту, що видає голова уряду або його парламент. Поділяються на нормативні, тобто такі, що встановлюють правові норми, й індивідуальні: про призначення на посади, нагороди тощо;
- Постанови - правовий акт, що приймається вищими й деякими центральними органами колегіального управління для розв'язання найважливіших і принципових завдань, що стоять перед даними органами, і встановлення стабільних норм, правил поведінки. Постанови видають Кабінети міністрів республік на основі законів у порядку їх виконання. У деяких випадках особливо важливі постанови приймають Верховна Рада, профкоми та ін.;
- Розпорядження - це акт управління посадової особи, державного органу, організації, що виданий у межах їхньої компетенції. Має обов'язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та підлеглих організацій, яким адресовано розпорядження. Розпорядження становлять підзаконні акти й поділяються на 2 групи: розпорядження загального характеру - тривалої дії та розпорядження окремого характеру стосуються окремого вузького питання. Розпорядження видають Кабінет Міністрів України, місцеві ради, представники Президента України на місцях, а також керівники колегіальних органів державного управління, адміністрація підприємства в межах наданих законом прав для розв'язання оперативних питань;
- Накази - це розпорядчий документ, який видається керівником установи (структурного підрозділу) на правах єдиноначальності та в межах своєї компетенції, обов'язковий для виконання підлеглими. Наказ набуває чинності з моменту його підписання, якщо інший термін не вказано в його тексті. Право підписання наказів визначається законодавством: зазвичай це право мають керівники установ, їхні перші заступники, а також деякі посадові особи відповідно до їх повноважень і компетенції. Наказ діє доти, доки не буде скасований (особою, яка його підписала, або вищою інстанцією) або поки не буде виконаний чи поки не закінчиться термін його дії, вказаний у самому наказі. Наказ не має юридичної сили та підлягає скасуванню, якщо він виданий із порушеннями встановлених правил. Накази бувають індивідуальними й нормативними;
- Ухвали (суду та ін.) - письмове або усне судове рішення, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги. Ухвала є актом застосування судом норм процесуального права. Ухвали суду, що набрали чинності, є обов'язковими до виконання.;
- Протести(відносно відкриту реакцію на суспільну ситуацію: іноді на підтримку, але зазвичай проти неї.) , подання (це одна із форм звернення до Конституційного Суду України, що є письмовим клопотанням у визначеній законом формі про визнання неконституційним правового акта певного органу влади або щодо необхідності офіційного тлумачення Конституції України.), вироки (судове рішення про винуватість або невинуватість обвинуваченого), рішення (розумова діяльність із визначення майбутнього стану певного об'єкту або справи; результат такої дії; офіційний документ, в якому зафіксовано такий результат) [ 13 ].
Отже, акт застосування норм права (правозастосовчий акт) — це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).
3.4. За функціями у правовому регулюванні
За функціями у правовому регулюванні (або функціями права) акти поділяють на:
1) регулятивні — офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу) .Полягає у визначенні в правових нормах міри суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин і тим самим упорядкування цих відносин у вигляді бажаної правомірної поведінки. Ця функція може бути:
а) статистичною, пов'язаною із встановленням певного статусу особи, її прав та обов'язків. Так, ст. 75 Конституції України закріплює положення про те, що "Єдиним органом законодавчої влади України є парламент - Верховна Рада України", а ст.1 Закону України "Про систему оподаткування" надає повноваження Верховній Раді України, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, сільським, селищним і міським радам щодо встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів;
б) динамічною, пов'язаною з активними діями учасників правовідносин. Так, ст. 655 Цивільного кодексу України, врегульовуючи відносини купівлі-продажу, закріплює "За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму";
2) охоронні — встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу). Полягає в тому, що право спрямоване на охорону суспільних відносин, воно забороняє здійснення дій, які визначені як протиправні, а в разі порушення встановлених державою заборон, передбачає застосування компетентними органами (посадовими особами) юридичних санкцій до правопорушників. Суспільні відносини охороняють норми Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, Особливої частини Кримінального кодексу та інших нормативно-правових актів [ 13 ].
Отже, функції права це основні напрямки його впливу на різноманітні суспільні відносини, впорядкування їх стосовно цілей і завдань правового регулювання. Функції права взаємопов'язані між собою і здійснюють комплексний вплив на суспільство за допомогою юридичних засобів.
ВИСНОВКИ
Отже , якщо проаналізувати дану тему то можна зробити висновок, що більшість правових норм розраховане на безпосередню їх реалізацію у різних формах у правомірній поведінці суб'єктів права. Але є правові норми іншого роду. Передбачені ними права і обов'язки за своїм характером не можуть виникнути у конкретних осіб лише завдяки їх власним бажанням і волі, тільки завдяки їх власним діям. Для виникнення таких прав і обов'язків у кожному окремому випадку потрібно видання уповноваженим органом держави (судом, адміністративним органом) владного індивідуального акта, розпорядження індивідуального характеру, що стосується конкретної особи (вирок, рішення суду, акт реєстрації шлюбу). Така діяльність органів держави називається правозастосуванням.
Правозастосування або передує виникненню правовідносин, або забезпечує їх реалізацію. Без приписів індивідуально-конкретного характеру, що виходять від компетентних органів держави, не можна іноді усунути можливі перешкоди при здійсненні права, а також застосувати заходи державного примусу (санкції) до порушників приписів правових норм.
Будь-яке розуміння права грунтується на тому, що визнається здатність права бути регулятором суспільних відносин. Початкове ціннісне початок права - здатність чинити вплив на волю і свідомість людей. Звідси і виникає значення питань дії права.
Право втратило б будь-який сенс, якщо б не проявляло себе як активний творчий початок, якщо б не формував і не змінювало суспільне середовище, не визначало напрямок і форми поведінки учасників суспільних відносин. Право діє і в сфері законотворчості, і в області активної реалізації встановлених законоположень, і в сфері пасивної охорони діючих нормативних актів.
Право виступає як найвищої соціальної цінності лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в дії суб'єктів соціального спілкування. У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава, з іншого, беруть на себе зобов'язання слідувати праву. Звідси проблема реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, в діяльності їх організацій та об'єднань.
Застосування правових норм обумовлене тим, що життєві обставини, що підлягають правовій регламентації, відображені в зазначених нормах лише в узагальнюючої формі, санкції цих норм, як правило, визначені щодо, в силу чого необхідно враховувати соціальну і правову специфіку кожного конкретного випадку, тобто застосовувати конкретні правові норми до конкретних життєвих ситуацій, відносин і тим самим здійснювати спеціальну правозастосовчу діяльність, монополію на яку мають компетентні органи держави та їх посадові особи.
Застосування права здійснюється у відношенні громадянина і, як правило, зачіпає його права і свободи.
Яскравий приклад правозастосування - діяльність судів. Виносячи вирок або прийнявши судове рішення у цивільній справі, суд здійснює застосування права, реалізує свої владні повноваження, вторгається в сферу прав і обов'язків громадянина або відповідного структурного утворення, словом, створює правозастосовний акт, на основі якого може здійснюватися прямий примус, насильство.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1.Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 28 червня 1996, http://rada.gov.ua/ ).
2. « Про систему оподаткування» Закон України стаття 1 (http://www.ukrconsulting.biz ).
3. Конституція України стаття 34 : « Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (http://zakon5.rada.gov.ua).
4. Конституція України стаття 35 : «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.» (http://zakon5.rada.gov.ua).
5. Конституція України стаття 67 : «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.» (http://zakon5.rada.gov.ua).
6. Конституція України стаття 75 : « Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.» (http://zakon5.rada.gov.ua).
7. Конституція України стаття 97 частина 1 : «Обов'язковість прийняття заяв і повідомлень про злочини і порядок їх розгляду.» (http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1002-05).
8. Цивільний кодекс України стаття 655 : «Договір купівлі-продажу».
( http://kodeksy.com.ua/tsivil_nij_kodeks_ukraini/statja-655.htm).
9. http://ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/zmist.htm
10. http://uristinfo.net/2010-12-16-20-00-40/32-pmrabinovich-osnovi-zag-teoriyi-prava-ta-derzhavi.html
11. http://studies.in.ua/lekcii-teorija-derzhavy-ta-prava.html
12.http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Edu/ForStudents/TheoryLawState.html
13.http://politics.ellib.org.ua/pages-cat-51.html
14. http://ukr-pravo.at.ua/index/0-374
15.http://lawbook.online/prava-gosudarstva-teoriya/teoriya-derjavi-prava-navch-posib-maup2003.html
16. http://www.bestreferat.ru/referat-228158.html