1   2   3
Ім'я файлу: курсова 2019.docx
Розширення: docx
Розмір: 346кб.
Дата: 14.09.2021


Зміст

Вступ………………………………………………………………………..……3

Розділ 1. Педагогічні та психологічні основи процесів індивідуалізації і диференціації…………………………………………………………………………..5

1.1 Поняття і сутність індивідуалізації…………………………………………5

1.2 Поняття і сутність диференціації……………………………………….…..7

Розділ 2. Індивідуальний та диференційований підходи в процесі навчання і виховання дітей – логопадів………………………………………….11

2.1 Проблема диференціації в корекційній роботі з дітьми з порушеннями мовлення………………………………………………………………...……………..11

2.2 Індивідуальний підхід в корекційній роботі з дітьми з порушеннями мовлення…………………………………………………………………...…………..16

2.3 Методичні розробки занять з дітьми дошкільного віку з використанням індивідуального та диференційованого підходів навчання………………………..18

Висновки………………………………………………………...………..…….35

Список використаних джерел……………………………………………….36

Вступ

Становлення проблеми індивідуалізації та диференціації навчання в історії педагогічної думки пов'язується з іменами видатних учених (М.Квінтіліан, Я.Коменський, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Й.Песталоцці, Г.Сковорода, А.Дістервег, Й.Гербарт, К.Ушинський, М.Корф, О.Духнович, М.Пирогов, П.Юркевич, М.Монтессорі, С.Френе та ін.). Процес становлення проблеми характеризувало: накопичення практичного досвіду індивідуалізації й диференціації школярів у різних формах навчання (індивідуальній, індивідуально-груповій, класно-урочній); вивчення індивідуальних відмінностей дітей і розробка рекомендацій щодо їх урахування та розвитку у процесі навчання; обґрунтування доцільності індивідуалізації та диференціації навчання за виявленими якостями учнів (схожими та відмінними); створення нових організаційних форм навчання, що враховують індивідуальність учнів.

Здійснювати індивідуальний підхід у навчально-виховному процесі - означає: працюючи з цілим класом, орієнтуватись на кожну дитину окремо, на її індивідуальні якості. Індивідуальний підхід передбачає таку організацію навчального процесу, за якої при доборі засобів, прийомів, темпу навчання враховуються індивідуальні особливості учнів, неоднаковий рівень розвитку їхніх здібностей. Індивідуальний підхід здійснюється в умовах колективної роботи класу в межах одних і тих же завдань однакового змісту навчання. Тобто всі учні повинні оволодіти знаннями, вміннями та навичками, визначеними програмою для даного класу. Отже, метою індивідуального підходу є забезпечення успішності всіх учнів в межах програмного матеріалу.

Поряд з поняттям «індивідуальний підхід» у педагогіці використовуються також терміни: «диференційований підхід», «індивідуальне навчання», «диференційоване навчання». Ці поняття хоча і мають спільну основу - врахування пізнавальних можливостей учнів - проте не є тотожними.

Диференційований підхід - це урахування типологічних особливостей дітей – логопадів . Типологічними називають такі особливості, які властиві не окремим дітям, а спостерігаються і в інших, тобто притаманні окремій групі учнів.

Отже, при індивідуальному підході враховуються істотні особливості окремих дітей, а при диференційованому - особливості, характерні певній групі дітей. При цьому в межах кожної групи також враховують індивідуальні особливості кожної дитини.

Об'єктом курсової роботи є навчання та виховання дітей з порушеннями мовлення.

Предметом дослідження є особливості індивідуального та диференційованого підходів в процесі навчання і виховання дітей – логопадів

Мета - можливості використання індивідуального та диференційованого підходів в процесі навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення.

Завдання:

  1. Визначити педагогічні та психологічні основи процесів індивідуалізації і диференціації.

  2. Описати індивідуальний та диференційований підходи в процесі навчання і виховання дітей – логопадів.

  3. Розробити конспекти логопедичних занять з використанням індивідуального ти диференційованого підходів.

Методи дослідження: аналіз літератури; спостереження; бесіди з учнями і педагогами.

Розділ 1. Педагогічні та психологічні основи процесів індивідуалізації і диференціації

1.1 Поняття і сутність індивідуалізації

Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим поєднанням рис і особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність - це поєднання психологічних особливостей людини, що складають його своєрідність, його відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, переважаючих інтересах, в якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви), в здібностях, індивідуальному стилі діяльності і т.д. Немає двох людей з однаковим поєднанням вказаних психологічних особливостей - особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. Облік у навчанні індивідуальних особливостей учнів є важливим психолого-педагогічним завданням.

Під індивідуалізацією слід розуміти організацію процесу навчання на основі врахування індивідуальних особливостей учнів. Суть принципу індивідуального підходу заключається в адаптації (пристосуванні) навчання до змісту і рівня знань, умінь та навичок кожного учня або до характерних для нього особливостей процесу засвоєння, або навіть до деяких стійких рис його особистості. Основним засобом реалізації даного принципу є індивідуальні самостійні роботи, котрі виступають як дидактичний засіб організації і керівництва самостійною діяльністю учнів на всіх етапах навчання.

Сутність принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні й врахуванні в навчальному процесі індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.

Таким чином, принцип індивідуального підходу у навчанні - це вихідне, початкове положення щодо відбору змісту, форм організації та методів навчання, який реалізується через індивідуалізацію навчальної діяльності.

Індивідуальний підхід припускає вивчення одних і тих же питань програми на різних рівнях, в залежності від підготовленості учнів, їх інтересів здібностей та інших критеріїв так, щоб кожний учень був зайнятий на уроці щоб не допускати прогалин в знаннях школярів. “Усі діти здатні до навчання, кожний нормальний психологічно-здоровий школяр здатний одержати середню освіту, більш чи менш успішно оволодіти навчальним матеріалом в межах шкільних програм, і учитель повинен добиватись цього стосовно всіх учнів”. Але звідси зовсім не випливає, що всіх учнів можна однаково легко навчити. Навчальний процес повинен не просто пристосовуватись, підбудовуватись під власний рівень знань і умінь учнів, змінюючи зміст і методи, а орієнтуватись на досягнення максимально важливих результатів кожним учнем і, що не менш важливе, на розвиток мислення, пізнавальних можливостей, інтересів.

Індивідуальний підхід передбачає побудову всієї системи виховання з урахуванням фізичних і духовних своєрідностей особистості кожної дитини, що зумовлені деякими природженими відмінностями (тип вищої нервової діяльності тощо) або тими, що виникають внаслідок специфічних умов життя дитини та особливостей її виховання та навчання.

В індивідуальному підході до дитини у процесі навчання та виховання можна вичленити два аспекти - психологічний і педагогічний. Психологічний полягає у встановлені неповторної своєрідності учня, у визначенні його ставлення до оточуючих і себе самого, особливостей суб'єктивного сприймання зовнішніх впливів і специфіки реагування на них. Педагогічний аспект індивідуального підходу полягає у виборі таких засобів і форм впливу на учня, які найбільш відповідають його психологічним особливостям, психічним станам, настроям у даний момент і завдяки цьому забезпечують оптимальний виховний та педагогічний ефект.

1.2 Поняття і сутність диференціації

Необхідність врахування індивідуальних особливостей учнів тягне за собою питання: як все це здійснити організаційно. В аристократичній системі домашнього навчання, де навчання було індивідуальним, ця проблема могла виникнути тільки в тому сенсі, чи здатний вчитель розуміти індивідуальні особливості свого учня. Для сучасного шкільного навчання все набагато складніше: учнів багато, а вчитель один, тому дуже складно побудувати навчальний процес відповідно до індивідуальних особливостей кожного учня. Тому дуже часто використовується такий підхід: виділяються окремі групи учнів, навчання яких будується по-різному. Кожна група учнів, має подібні індивідуальні особливості, йде своїм шляхом. У цьому випадку мова йде про диференційований підхід у навчанні.

І.М. Чередов включає в це поняття як навчання з різними планами і програмами, так і «такий процес навчання на уроках, який передбачає глибоке вивчення індивідуальних особливостей учнів, їх класифікацію за типологічними групами і організацію роботи цих груп над виконанням специфічних навчальних завдань, які сприяють їх розумовому і моральному розвитку ». Проблема диференціації навчання належить до традиційних для педагогіки.

У ХХ столітті в практиці шкіл випробовувалися різні види диференціації навчання, серед них - диференціація за здібностями. На підставі обліку успішності в попередньому класі учні розподілялися на декілька груп. Такий поділ передбачався щорічним. Іншим різновидом диференціації була диференціація за інтелектом на основі інтелектуальних тестів. Третім різновидом була диференціація навчання за нездатність. Вона полягала в тому, що учні, не успішні по окремих навчальних предметів поміщалися в класи, в яких ці предмети вивчалися на зниженому рівні і в меншому обсязі. У 60-70-і рр. з'явилася така форма організації диференціації навчання як спеціалізовані школи з поглибленим вивченням окремих навчальних предметів. Такі школи існують і зараз.

У даний час виділяються два основних типи диференціації навчання: зовнішня диференціація і внутрішня. Зовнішня диференціація характеризується наступним:

створенням однорідних груп учнів за здібностями, інтересами, схильностями;

організацією у цих групах однорідного середовища, предметно і соціально жорстко орієнтованої (вивчення окремих предметів, їх циклів, орієнтація на підготовку до вузу з гарантією вступу в нього і т.п.).

Зовнішня диференціація реалізується в організації роботи профільних класів, факультативів, гімназій і ліцеїв. Для внутрішньої диференціації на відмінну від зовнішньої притаманні такі риси:

створення змішаних (різнорідних) класів, де дітей спочатку не поділяють за здібностями;

облік індивідуально - типологічних особливостей дітей здійснюється у спеціально створених групах всередині класу, поділ на групи може бути явним чи неявним, склад груп змінюється в залежності від поставленої навчальної задачі.

Слід особливо відзначити рівневу диференціацію як один з видів внутрішньої диференціації. Вона «передбачає таку організацію навчання, при якій школярі, навчаючись за однією програмою, мають право і можливість засвоювати її на різних рівнях планованих, але не нижче рівня обов'язкових вимог». Рівнева диференціація грунтується на плануванні результатів навчання: явному виділенні рівня обов'язкової підготовки і формування на цій основі підвищених рівнів оволодіння матеріалом. Погодившись з ними і, враховуючи свої здібності, інтереси, потреби, учень отримує право і можливість вибирати обсяг і глибину засвоєння навчального матеріалу, варіювати своє навчальне навантаження.

В основі диференційованого навчання лежить врахування психологічних особливостей учнів, а саме таких, які впливають на їх навчальну діяльність і від яких залежать результати навчання. Це такі особливості як пам'ять, увага, уява, мислення, здібності. Таких особливостей дуже багато, тому виникає питання: які з них треба враховувати в першу чергу. Принцип індивідуального підходу в дидактиці передбачає врахування таких особливостей учнів, які впливають на його навчальну діяльність і від яких залежать результати навчання. Існує багато типологій особливостей, розроблених різними вченими.

Наприклад, Ю.К. Бабанський визначає наступні критерії для визначення навчальних можливостей учнів і подальшого поділу їх на групи:

рівень розвитку психічних процесів і властивостей у мисленні і в першу чергу вміння виділяти істотне в досліджуваному, а також самостійність мислення школярів;

сформованість навичок і вмінь навчальної праці і, перш за все, вміння раціонально планувати навчальну діяльність, здійснювати самоконтроль у навчанні і виконувати в належному темпі основні навчальні дії;

ставлення до навчання, провідні інтереси та схильності;

ідейно-моральна вихованість, усвідомлення необхідності навчальної дисципліни, наполегливість при виконанні навчальних вимог;

працездатність;

освітня підготовленість із раніше пройденого матеріалу.

Зробивши висновок, про те, які особливості учнів потрібно враховувати в першу чергу при здійсненні диференційованого підходу, можна зробити висновок, що дуже важливим для успішної організації навчання є рівень розумового розвитку, складовими якого є здатність до навчання і грамотність.

Поняття «здатність до навчання» розробила психолог З.І. Калмикова. Під навченістю розуміють «систему інтелектуальних властивостей особистості, що формують якості розуму, від яких залежить продуктивність навчальної діяльності». Серед складових навченості - узагальненість розумової діяльності, економічність, самостійність мислення, гнучкість розумових процесів і т.д.

Крім того, вчені відзначають, що в процесі навчання необхідний облік пізнавальних інтересів. Під пізнавальним інтересом до предмету розуміють виборчу спрямованість психічних процесів людини на об'єкти та явища навколишнього світу, при якій спостерігається прагнення особистості займатися певною галуззю діяльності. Пізнавальні інтереси в процесі навчання враховуються як з метою підвищення мотивації активної роботи, так і з метою поглиблення наявних інтересів і формування нових.

З усього вище сказаного можна зробити висновок, що диференціація - це така система навчання, яка ставить своєю метою створення оптимальних умов для виявлення задатків, розвитку інтересів та здібностей; вона характеризується формуванням груп учнів, подібних за якимось комплексом якостей, серед яких основними є здатність до навчання, навченість, пізнавальний інтерес; крім того, є ряд специфічних факторів (стан здоров'я, домашні виховні умови і т. д.)

Розділ 2. Індивідуальний та диференційований підходи в процесі навчання і виховання школярів – логопадів

2.1 Проблема диференціації в корекційній роботі з дітьми з порушеннями мовлення

Основою диференційованого навчання в школі є принцип природовідповідності, згідно з яким педагог у своїй діяльності керується факторами природного розвитку дитини. Перші згадки про це зустрічаються у творах античних авторів Демокріта, Платона, Сократа, Аристотеля, подальше обґрунтування зазначений принцип отримав у трудах Я.А.Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Ж. Піаже, М. Монтессорі та ін. Я.А. Коменський у своїй роботі "Велика дидактика" писав, що всі діти від природи мають здібності, нахили, прагнення до знань, усіх їх можна навчити. Педагог підкреслював, що вчителю в процесі роботи необхідно враховувати те, що діти відрізняються один від одного особливими здібностями. Крім того, автор великого значення надавав чіткій та правильній організації допомоги школярам у процесі навчання: "Школа повинна всього навчати молодь приємно та ґрунтовно і бути для неї найулюбленішим місцем". Вирішального значення при цьому Я.А. Коменський приділяв правильній організації процесу навчання та виховання. А. Дістервег, розглядаючи проблеми запобігання неуспішності школярів, радив учителям звертати особливу увагу на ледачих, млявих і слабких дітей та енергійно спонукати їх до діяльності за допомогою запитань і заохочень. "Школа повинна будувати навчально-виховний процес на засадах народності, урахування вікових та індивідуальних особливостей дітей, глибокої пошани до людської гідності кожної дитини", – стверджував В. Белінський. К.Ушинський одним із перших сконструював навчальну систему на основі врахування закономірностей психофізичного розвитку людини в онтогенезі. Вчений відстоював думку про те, що вивчення анатомії та фізіології людини повинно бути важливим для вчителя. Автор наполегливо радив педагогам вивчати психологічний розвиток дитини і будувати навчання на законах розвитку психофізіологічної природи учнів [10].

Вихідним положенням принципу природовідповідності у навчанні для К.Ушинського є твердження: "Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку пізнати її в усіх відношеннях". Видатний педагог у роботах "Історичний досвід постановки питань навчання", "Методика початкового навчання" та інших вказував на необхідність працювати з учнями різного рівня знань, підкреслюючи, що поділ класу на групи, серед яких одна є сильнішою за другу, не тільки не шкідливий, а, навіть, корисний, якщо наставник уміє, проводячи навчання з однією групою, давати двом іншим корисні самостійні вправи"[10]. На думку К.Ушинського, для успішного навчання кожної дитини необхідно створювати такі умови, в яких діти можуть проявити активність і самостійність, навчитися працювали без примусу. Педагог рекомендував, перш за все, виявити рівень знань слабкого учня, розкрити причину його відставання в навчанні, привести в систему знання, які є наявними в нього, вивчати новий матеріал з опорою на засвоєні знання, просуватися вперед невеликими кроками. Він радив педагогам уникати безперервної критики результатів навчання дитини, частіше запитувати тих, хто відстає. Великого значення в роботі вчителя автор відводив запобіганню неуважності дітей, подоланню механічного заучування навчального матеріалу, рекомендував широко використовувати різноманітні методи навчання, які дозволяють обов’язково враховувати індивідуальні особливості уваги, пам'яті і мислення школярів [10]. Вочевидь, проблема диференціації навчання не є новою. Однак, практика реалізації диференціації постійно розвивається: з'являються нові форми, видозмінюються старі. Відтепер зосередимо увагу на проблемі диференційованого підходу у корекційній педагогіці. Значення диференційованого підходу для реалізації особистісно-орієнтованого впливу та ефективність його використання в корекційній педагогіці отримали обґрунтування в роботах багатьох учених (Л.Баряєва, В.Воронкова, О.Денисова, Е.Єкжанова, Л.Кобріна, Е.Логінова, Н.Малофєєв, В. Синьов, Е.Стребєлєва, С.Миронова, М.Шеремет та ін.).

Диференційований підхід до навчання і виховання передбачає використання призначених саме для дітей з порушеннями психофізичного розвитку освітніх програм, методів, необхідних технічних засобів навчання, роботу спеціально підготовлених педагогів, психологів та інших фахівців, поєднання навчання з необхідними медичними, профілактичними і лікувальними заходами, певні соціальні послуги, матеріально-технічну базу спеціальних освітніх установ та їх науково-методичне забезпечення. Диференційований підхід до дітей і підлітків з особливими освітніми потребами в умовах колективного навчального процесу обумовлено наявністю варіативних типологічних особливостей, навіть у межах однієї категорії порушень. Так, в одному класі або групі можуть навчатися розумово відсталі діти з різними особливими проявами цього порушення, можливими додатковими відхиленнями в розвитку. Вони будуть відрізнятися між собою різними навчально-пізнавальними можливостями, пізнавальною активністю. Виходячи з наявності в класі різнорідних за своїми характеристиками мікрогруп, визначається різний для кожної з них зміст навчально-корекційної роботи, а також її темп, об'єм, складність, методи і прийоми роботи, форми і способи контролю та мотивації до навчання. Розподіл на мікрогрупи тих, хто навчається, є умовним і непостійним: по мірі просування вперед, діти можуть переходити з однієї мікрогрупи до іншої. Суттєвого значення для вирішення на практиці окресленої проблеми набуває концептуальне положення, висунуте Л.Виготським, про два рівні розумового розвитку дитини. Перший з них – рівень актуального розвитку, який характеризується запасом знань та умінь, об’ємом та рівнем навченості, які вже стали внутрішнім здобутком учня, сформованою здібністю виконувати навчальні завдання самостійно. Другий – “зона найближчого розвитку” – визначається як більша або менша можливість переходу дитини від того, що вона вміє робити самостійно, до того, що вона зможе робити у співпраці. “Зона найближчого розвитку” націлена на перспективу учня, вона визначає завтрашній день учня, динамічний стан його розвитку. Вона повинна визначатися самим учнем, його позицією по відношенню до себе з урахуванням потреб та можливостей [2; 3].

У сучасній корекційній педагогіці мають місце різноманітні форми організації диференційованого підходу у процесі корекції порушень мовленнєвого розвитку у дітей, зокрема із затримокю психічного розвитку (Л.Баряєва, І.Бутузова, І.Єременко, Л.Вавіна, Г.Марсіянова, Є.Стребєлєва та ін.) [1; 5; 6; 9].

Найбільш розповсюдженою формою організації диференційованого підходу при корекції мовлення отримала традиційно-класична форма, при якій відбувається розподіл дітей за групами відповідно до їх пізнавальних та мовленнєвих можливостей.

А.Капустін відмічає, що у процесі корекції порушень мовлення у дітей із ЗПР диференційований підхід передбачає синтезування його з принципом системності, тобто удосконалення всієї мовленнєвої системи у цілому відбувається через корекцію порушень окремих складових мовленнєвої діяльності при їх взаємозв’язку та взаємодії.

У процесі здійснення корекційно-логопедичної роботи з дітьми необхідно враховувати специфіку психічного розвитку, механізми, симптоматику та структуру мовленнєвого дефекту, порушення певних аналізаторних систем з подальшим використанням збережених ланок. У процесі корекції мовленнєвої діяльності диференційований підхід набуває особливої значущості через особливість проявів, структури мовленнєвого дефекту, співвідношення рівнів сформованості різних компонентів порушень імпресивного та експресивного мовлення зазначеної категорії дітей [6].

Реалізація диференційованого підходу при корекції мовленнєвої діяльності потребує від логопеда, психолога та інших фахівців:

– уміння виділяти найбільш суттєві параметри та оцінювати динаміку психічного та мовленнєвого розвитку з метою забезпечення можливостей переходу дитини з однієї групи до іншої, враховувати зростання мовленнєвих можливостей дитини у процесі корекційної логопедичної роботи;

– здійснення особистісно-орієнтованого підходу при організації корекційно-розвивального навчання з урахуванням вікових, індивідуальних, специфічних особливостей проявів та механізмів мовленнєвих та немовленнєвих порушень та їх співвідношення у структурі дефекту;

– уміння виявити та наочно продемонструвати можливості комплексної роботи при корекції мовлення дітей з різною мовленнєвою патологією;

– забезпечення можливості вибору індивідуального корекційного маршруту.

Варіативність складу дошкільників із тяжкими порушеннями мовлення, наявність індивідуальних особливостей є об’єктивною умовою диференційованого підходу при корекції мовлення у дітей.

У зв’язку з цим при організації диференційованої корекції необхідно мати повну інформацію про мовленнєві та пізнавальні можливості дітей, повний аналіз комплексної диференційованої діагностики з урахуванням досліджень клінічної медицини, а також логопедичного, психологічного, педагогічного обстежень. Діагностика є необхідною для точного оформлення логопедичного висновку, диференціації схожих за симптоматикою, але різних за механізмами форм мовленнєвих 208 розладів, встановлення структури провідного порушення та вторинних відхилень у розвитку з урахуванням локалізації та механізмів порушень центральної нервової системи, що у свою чергу передбачає проведення кореляційного аналізу мовленнєвих та немовленнєвих симптомів, даних медичного, психологічного, логопедичного обстеження, співвіднесення рівнів розвитку пізнавальної діяльності, мовлення, особливостей сенсомоторного розвитку дитини. За допомогою комплексної диференційованої діагностики стає можливим комплектування дітей у групи з урахуванням виявлених особливостей та проведення диференційованої корекції порушень мовлення.

Чим раніше здійснюватиметься систематична диференційована корекція мовленнєвої діяльності, яка передбачатиме удосконалення всієї мовленнєвої системи у цілому через корекцію окремих компонентів мовленнєвої діяльності у взаємозв’язку, тим ефективніше буде здійснюватися соціальна адаптація дітей із ТПМ.

Таким чином, диференційований підхід у процесі корекції порушень мовлення у дітей із ТПМ передбачає диференціальну діагностику порушень мовленнєвого розвитку, урахування етіопатогенезу, механізмів, симптоматики, структури мовленнєвого дефекту, психологічних особливостей дітей із ТПМ. Проте, варто зазначити, що диференційований підхід до корекції мовленнєвих вад, зокрема його практична площина, є недостатньо розробленою в логопедії, що потребує подальшого дослідження, аналізу, модернізації та розвитку.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас