ЗМІСТ
ВСТУП 2
РОЗДІЛ 1. МОВЛЕННЄВІ ПОРУШЕННЯ ТА ЇХ ТЕОРЕТЧНІ АСПЕКТИ 3
1.1. Історія виникнення мовленнєвих порушень 3
РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ 11
2.1. Фактори, що зумовлюють мовленнєві порушення 11
2.2. Методи профілактики порушень мовлення 13
ВИСНОВКИ 18
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 19
ВСТУП
Актуальність. Мова і мовлення – це основа розвитку дитини. Завдяки правильному усному мовленню вона краще сприймає та засвоює інформацію, швидше знаходить контакт з дітьми та дорослими, які її оточують. Мовлення є не просто формою спілкування, а засобом зв’язку з навколишнім світом.
Мовленнєва готовність дитини – це один з основних чинників, завдяки якому відбувається вдала адаптація у школі, засвоєння навчальної програми, і в цілому потенційного розвитку дитини.
Порушення мовлення можуть призвести до обмеження навчальних можливостей дитини, адже через мовлення напряму залежить і навчальна, і комунікативна діяльність.
Дослідження Р.Є. Левіна, О.М. Мастюкова, Є. Ф. Соботович, Т.Б. Філічева, Н.О. Чевельов та інші, вказують на різні недоліки у формуванні всіх його сторін, форм, видів, механізмів та операцій. При цьому особливості навчання і виховання дітей дошкільного віку відображені в працях В.Н. Аванесова, Ж.В. Антипова, Г.М. Бавікіна, Г.Д. Розенгарт-Пупко, Б.С. Садирова та інші.
Об'єктом роботи є мовленнєві порушення дитини.
Предмет– причини виникнення та профілактики порушень мовлення.
Завдання:
- прослідкувати етапи виникнення перших мовленнєвих порушень;
- проаналізувати причини виникнення порушень мовлення у дітей;
- розглянути методи профілактики мовленнєвих порушень.
РОЗДІЛ 1. МОВЛЕННЄВІ ПОРУШЕННЯ ТА ЇХ ТЕОРЕТЧНІ АСПЕКТИ
1.1. Історія виникнення мовленнєвих порушень
Формування основ логопедії відбувалося поступово і на всіх етапах розвитку людства залежало від економічного, соціального та культурного рівнів суспільства. Так, у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, а згодом і в Київській Русі лікували людей з порушеннями мови, а в середньовічній Європі їх спалювали на вогнищі. Допомога людям з порушеннями мовлення проходить унікальний історичний шлях: від основних форм, заснованих на засобах медичного втручання, характерних для стародавніх єгиптян, індусів, греків і римлян, до розробки педагогічних засобів корекції мовленнєвих порушень, які використовувалися в Київській Русі.
Перші згадки про порушення мови, що збереглися до наших днів, датуються 1862 р. На одному з найстаріших папірусів (збереглися лише 4) Едвіна Сміта, знайденому в одній із фінських гробниць 17 ст. е. до н.е. в Єгипті перша згадка про порушення мови, пов'язане з фізичною травмою, а саме: травматична тотальна афазія. У стародавні часи Аюрведа, знайдена в Індії, також знайшла докази мовленнєвих розладів, пов’язаних із такими патологіями, як «заяча губа» та «вовча паща».
Російські лікарі В.В.Корсаков і П.Я. Пясецький, які вивчали медицину в Китаї, відзначили порушення мови, пов’язані з «заячою губою», та афотичні розлади при черевному тифі. Зроблено спроби класифікувати ці порушення, виявити їх, пояснити причини їх виникнення, виявити шляхи виправлення фізичних вад та спричинених ними вад мовлення. Було релігійне пояснення порушень розвитку. Наприклад, в Єгипті вважалося, що народження дітей з розщепленим піднебінням було наслідком втілення демонічних злих сил або волі богів. Цієї версії дотримувались представники інших культур.
У літературі Стародавнього Близького Сходу, що пропонує різноманітний матеріал, що характеризує певний період життя стародавнього суспільства, є своєрідні згадки про порушення мовлення та способи їх визначення, а саме: раптова втрата мови, німота (глухота через нервове потрясіння. Також говорять про розлади з розумовою відсталістю і сліпо-глухотою.
Таким чином, людина звертала увагу на своє неправильне мовлення з давніх часів історії розвитку людського суспільства. Інтерес до мовних розладів породив бажання зрозуміти їх причини. В основному це пояснювалося впливом надприродних сил. Це й зрозуміло в умовах стародавнього людства [10, с.13].
В Стародавній Греції та Римі згадуються мовленнєві розлади у працях відомого філософа Геродота, Гіппократа, Аристотеля та Клавдія Галена. У своїх працях Геродот описував мовлення Киренського царя Батта, що характеризувалось швидкістю, невиразністю, спотиканнями та незавершенням слів.
Найбільш повну інформацію можна знайти у Гіппократа – засновника античної медицини. Він називає багато відомих сьогодні розладів мовлення: втрата голосу, втрата мови, нечіткість, нечітка мова, заїкання. Він також підкреслює ключову роль мозку у всій людській діяльності. Він вперше спробував класифікувати порушення мовлення, описав функції голосу та мови (роль повітряного потоку, голосу, артикуляції та звукоутворення), описав деякі порушення слуху, голосу та мови.
Згадку про втрату мови, приростання кінчика язика до нижньої частини ротової порожнини та лікування цих випадків знаходимо у Ави Корнелія Цельса – вченого, енциклопедиста і лікаря. Він намагався знайти причини порушення мовлення в будові та рухливості периферичної частини та усунути їх за допомогою хірургічних, лікувальних та мовленнєвих вправ. Поряд зі згадкою про порушення мовлення можна виділити значні заслуги у вивченні мовленнєвих порушень. Вони належать Клавдію Галену – лікарю і натуралісту. За словами Сікорського, Галену приписують формування наукової термінології мовленнєвих захворювань, він остаточно встановлює значення найважливіших понять: афазія, афонія, заїкання, нечіткість, невиразна мова. Він також поділився розладами голосу та мови. Він вказав на залежність деяких захворювань від ураження ЦНС. Гален першим вказав на причини мовних порушень центрального і периферичного характеру.
Великий внесок у вивчення мовленнєвих порушень був внесений ще в Стародавній Русі. Про уявлення давніх слов’ян про порушення мовлення можна зробити висновок із збережених літописів, словників прислів’їв, ідіом і вірувань. У той час існували такі визначення мовленнєвих порушень, як «неадекватний», «голосний», «губчастий», «заїкання», «дурний», що означало повільне, невиразне мовлення, заїкання та позбавлення можливості говорити відповідно. Не було загальновизнаного і чіткого розмежування мовних помилок. Проте вже були недоліки в розмові та аудіювання, недоліки у фонетичній вимові, темпі та фразовій мові.
Історія вивчення первинного мовного недорозвинення починається зі згадки про так звану глухоніму, або конституційну мовну затримку (А. Куссмаул, 1879; Р. Коен, 1888). Обидва автори вперше описали стан первинної мовної недорозвиненості, яка не була пов’язана з впливом недорозвинення слуху, інтелекту та інших факторів, тобто мала самостійне походження.
Незважаючи на те, що є величезна кількість робіт із цієї проблематики, нині немає загальноприйнятого визначення первинного недорозвинення мовлення, трапляються суперечні уявлення про його сутність і механізми, до сьогодні спостерігається певна плутанина у термінології. В 2-ій чверті XIX ст. в Росії Христофор Лагузен написав першу роботу "Про заїкання" (1838 р.). У ній він проявив неабияку зацікавленість патологією мовлення, а саме: заїканням. На цьому етапі матеріал з патології мовлення в основному містився в перекладах і оглядах робіт зарубіжних авторів. Але монографія Лагузена перевершувала роботи зарубіжних вчених [10, с.17].
Протягом XIX ст. вже вивчаються багато мовленнєвих порушень – заїкання, афазія, нетримання сечі, ринолалія, тахілалія. Пріоритетним у вивченні ряду проблем афазії є А.Я. Кожевніков, В. М. Тарновський. У Росії починає виділятися наука, що формує уявлення про патологію людської мови – логопедія. Досліджено причини, механізми та симптоми мовленнєвих порушень.
У 50-х роках ХХ ст. велика увага приділена нейрофізіологічним механізмам мовленнєвого акту. Відомий психіатр Бехтерєв проаналізував ураження і недорозвинення мовного апарату і на основі цього пояснив виникнення різних мовленнєвих порушень.
У працях Виготського, Бошіса, Левіна розглядаються проблеми психологічної природи мовленнєвих, когнітивних та емоційно-вольових розладів у немовних дітей (алаликів). У 1959 році О.В.Правдіною була висвітлена клінічна класифікація мовленнєвих розладів, яка була уточнена Ляпідевським і Гріншпуном в 1969 році.
У логопедичній літературі радянських часів первинне тотальне недорозвинення мовлення позначається поняттями "моторна алалія", "сенсорна алалія", "експресивна алалія" (Ковшиков В., 1985); "загальне недорозвинення мовлення", "затримка мовленнєвого розвитку" (Лєвіна Р.Є., 1968). На сучасному етапі розвитку науки про патологію мовлення існують дві категоріальні системи визначення мовленнєвих порушень у дітей та два основні напрями дослідження: психолого-педагогічний і клінічний (який у логопедії ще називають клініко-педагогічним). Створено постійну термінологію, систематику, теоретичні моделі механізмів мовленнєвих порушень. Протягом останніх трьох десятиліть цей напрямок досліджень був пріоритетним і найбільш плідним. За словами О. М. Корнєва, галузь клінічних досліджень проблем, пов’язаних із недорозвиненням мови у дітей, останні два десятиліття перебуває в періоді стагнації. На цьому етапі починають набувати поширення педагогічні методи подолання мовленнєвих порушень, що готує основу для формування вчення про патологію мовлення як педагогічної галузі знань.
Таким чином, даний етап являє собою якісно новий рівень в історії науки про мовленнєві порушення. Значно збільшилася кількість робіт, присвячених різним питанням патології мови і голоси, що свідчить про зрослий інтерес до цієї проблеми [17, c. 264].
Проблемам розвитку основ логопедичної допомоги людям в Україні присвячено дослідження А. Безлюдової. З 1880 по 1825 рр. вона виділила чотири етапи.
I стадія (1800-1860) – розлади мовлення вивчалися емпірично.
II етап (1861-1880) – теоретично вивчалися порушення мовлення.
III стадія (1881-1900) – прагнення розглянути кожну з форм мовленнєвих патологій цілісно з урахуванням етіології, механізмів, симптомів, перебігу та способів подолання.
IV етап (1901-1925) – систематичне і диференційоване вивчення мовленнєвих порушень. Для дослідження порушень мовлення було розроблено міждисциплінарний підхід (анатомія, фізіологія, педагогіка тощо), який враховував вплив різних факторів.
1.2. Поняття мовленнєвого порушення
Удосконалення та модернізація системи спеціальної освіти в світі інклюзивного навчання охоплює різні категорії дітей з порушеннями психофізичного розвитку.
Сучасний стан педагогічної практики вимагає від психолого-педагогічної діагностики інформації про особливості аномального розвитку, що виникають при тотальних ураженнях мозку. Враховуючи тісний взаємозв’язок мови та мислення та одночасну самостійність мовленнєвої функції дослідження особливостей формування мовленнєвої діяльності та з’ясування специфічних відхилень у її розвитку, що відбивають характер основного дефекту, можуть надати додаткові відомості для диференціального діагностування психічного розвитку дитини та подальших очікуваних результатів розвивально-корекційної та навчально-корекційної роботи.
Мовлення є складним фізіологічним, психологічним, розумовим процесом, в якому поєднуються як елементарні (сенсомоторні, гностико-практичні), так і високоорганізовані рівні (смисловий, мовленнєвий). Наявність у дітей розумової патології призводить до системного порушення (недорозвинення) багатьох, а іноді і всіх його компонентів [11, c. 23].
У дослідженні мовлення дітей з вадами мовленнєвого розвитку важливим є питання про рівні процесу формування мовленнєвого висловлювання (мотиваційний, змістовий, мовний, сенсомоторний) та взаємозв’язок цих рівнів у структурі мовленнєвого дефекту.
Результати аналізу психолого-педагогічних та медичних досліджень дозволяють по-різному підходити до тлумачення терміну «системні мовні розлади». Деякі автори називають порушення мовлення системними, коли вони є одним із компонентів складних форм психічного дизонтогенезу і супроводжують розпад розвитку сенсорно-перцептивної, когнітивної, афективно-вольової сфери дитини. Інші розглядають ці розлади з неврологічної точки зору і вважають їх системними, коли вони є симптомом неврологічного синдрому. У логопедії системні мовні порушення традиційно визначають як відхилення, що характеризуються недорозвиненням усієї мовної системи – лексичного, граматичного, фонетичного та фонематичного аспектів.
Стосовно дітей із первинними мовними розладами, описаний стан відноситься до «загального недорозвинення мови», «системне» відноситься до мовного недорозвинення у дітей з іншими типами інтелектуального дизонтогенезу, включаючи інтелектуальну недостатність. Недорозвинення мовлення у дітей може проявлятися по-різному: від повної безмовності до незначних відхилень у розвитку всіх її компонентів.
В логопедії «механізм» мовленнєвого порушення трактують як ланцюжок відхилень під час функціонування процесів та операцій, що поступово призводять до виникнення та розвитку різноманітних порушень мовлення [5, c. 37].
Порушення мовлення проявляються в недорозвитку всіх сторін мовлення, фонетико-фонематичного, лексико-граматичного і особливо зв'язного мовлення. Погано сформоване усне мовлення поєднується з недорозвиненням фонематичного розбору, у зв'язку з чим у дітей виникають серйозні труднощі в оволодінні навичками грамоти.
Як правило, дитина з порушенням мовлення дуже критично ставиться до своєї патології, але однією з головних небезпек мовленнєвих розладів є гальмування інтелектуального розвитку, оскільки мова є одним з найважливіших інтелектуальних засобів. Нормалізація розвитку інтелекту відбувається, коли усувається складність мовлення і формується нормальне мовлення. Тому так важливо вчасно діагностувати мовну патологію і почати лікування [12].
Порушенням мовлення вважаються тільки такі відхилення від мовної норми, які характеризуються деякими особливостями:
- не відповідають віку мовця.
Порушення мовлення, на думку Р. Е. Левіної, слід відрізняти від вікових особливостей мовного розвитку від вікових особливостей їх формування. Так, до певного віку неправильна вимова звуків, обмежений запас слів, несформованість позицій являють собою явище, що супроводжують нормальне оволодіння мовною функцією (так зване фізіологічне явище). Його не можна порівнювати з патологічними відхиленнями у розвитку мовлення. Дитина не відразу та не без труднощів і помилок засвоює грамоту, правопис, опановує письмову мову в цілому. Однак ці труднощі зростання необхідно відрізняти від аномального ходу розвитку мови і письма, які потребують спеціального логопедичного впливу. Тому те чи інше утруднення в користуванні мовою можна розглядати як недолік мовлення лише з урахуванням вікових норм. При цьому для різних процесів мовлення вікова межа може виявитися неоднаковою, що буде залежати від того, в якому віці при нормальному розвитку закінчується формування мовлення.
Отже, в межах певного віку неправильна вимова звуків, обмежений словниковий запас, несформовані позиції є явищами, пов’язаними з нормальним оволодінням мовленнєвою функцією (так званий фізіологічний феномен). Це не порівняти з патологічними відхиленнями в мовному розвитку. Дитина вчиться не відразу і не без труднощів і помилок, грамоти, правопису, опановує письмову мову в цілому, тому необхідно відрізняти такі відставання у навчанні від аномальних курсів розвитку мови та письма, які потребують спеціальної логопедичної допомоги. Тому ту чи іншу складність у спілкуванні з мовою можна розглядати лише як мовну недостатність з огляду на вік. При цьому для різних процесів мовлення вікова межа може виявитися неоднаковою, що буде залежати від того, в якому віці при нормальному розвитку закінчується формування мовлення;
- до порушень мовлення не належать особливості іноземної вимови, національного мовлення мовця чи особливостей діалектної норми;
- не є проявами мовної патології норми соціального оточення або виражене незнання мови;
- пов'язане з відхиленнями у функціонуванні психофізіологічних механізмів мовлення;
- порушення мовлення носить стійкий характер, часто негативно впливає на психічний розвиток дитини і формування писемного мовлення, не зникає самостійно, або в результаті загальнопедагогічного впливу на мовлення дитини.
Така характеристика дозволяє віддиференціювати мовленнєві порушення від вікових особливостей мовлення, від тимчасових порушень у дітей і дорослих, від особливостей мовлення, обумовлених територіально-діалектичними та соціокультурними чинниками [7, с.141].
РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ
2.1. Фактори, що зумовлюють мовленнєві порушення
Успіхи біології, ембріології, теоретичної медицини, медичної генетики, імунології та інших дисциплін за останні десятиліття поглибили розуміння етіології мовних розладів. До факторів, що сприяють розвитку мовленнєвих порушень у дітей, належать несприятливі зовнішні (екзогенні) та внутрішні (ендогенні) фактори, а також зовнішні умови зовнішнього середовища.
Під причиною мовленнєвих розладів розуміють вплив на організм зовнішніх або внутрішніх шкідливих факторів або їх взаємодію, які визначають специфіку мовленнєвих порушень і без яких вони не можуть виникнути.
Необхідно розрізняти патологічні порушення мовлення та можливі відхилення мовлення від норми, викликані віковими особливостями мовленнєвого формування або умовами середовища (двомовність у сім’ї, діалектизми, неписьменність). Розлади мовлення можуть порушувати вимову (звуковимову), фонеміку, словниковий запас, граматику мовлення і вимагають спеціально організованої корекційної роботи [8, c. 36].
Ранній вік (від народження до 3-х років) у житті дітей має особливе значення, адже саме в цей проміжок часу спостерігаються два (перший – 1-2 роки життя і другий – 3 роки) з трьох критичних періодів розвитку мовленнєвої функції. Будь-які, навіть незначні, негативні чинники можуть призвести до порушення розвитку мовлення дитини [3, с.45].
Причини порушень формування мовленнєвого розвитку дітей найрізноманітніші. Виділяють також такі фактори, як органічні (анатомо-фізіологічні, морфологічні), функціональні (психогенні), соціально-психологічні і психоневрологічні причини [18, c. 167].
До групи органічних причин відносять внутрішньоутробну патологію, яка призводить до порушення розвитку плоду.
Найбільш важкі порушення розвитку виникають при клінічній смерті новонароджених, яка виникає при поєднанні внутрішньоутробної патології з тяжкою асфіксією при народженні. Існує кореляція між тривалістю клінічної смерті та тяжкістю ураження центральної нервової системи. При клінічній смерті, що триває більше 7-10 хвилин, нерідко виникають незворотні зміни в ЦНС з подальшими проявами ДЦП, порушеннями мови, психічними розладами [21, c.79].
Патологічні явища на пізніх термінах вагітності зазвичай не викликають серйозних вад розвитку, але призводять до затримки дозрівання нервової системи та порушення мієлінізації її структур. У дітей з аномаліями і вадами розвитку мозку часто спостерігається кілька так званих дизембріогенетичних стигмату вигляді асиметрії черепа, аномалій піднебіння, мікрогнатії, прогнатії та ін.
Під екзогенно-органічними факторами розуміються різні ураження (інфекції, травми, отруєння тощо) центральної нервової системи дитини та всього її організму. Ось такі фактори ризику пологів:
- родові травми, що призводять до внутрішньочерепних крововиливів;
- асфіксія;
- низька маса тіла новонародженого (менше 1500 г) і подальша інтенсивна реанімація;
- низький бал за шкалою Апгар.
Факторами постнатального періоду, що викликають порушення розвитку мовної системи, є:
- інфекційні та вірусні захворювання, що призводять до ураження центральної нервової системи, або втрати слуху;
- травми та забої головного мозку, які у важких випадках призводять до внутрішньочерепних крововиливів, порушення мовленнєвого розвитку;
- травми лицьового скелета, що призводять до пошкодження периферичної частини мовного апарату (перфорація піднебіння, випадання зубів), викликають порушення вимовної сторони мовлення дитини;
- тривалі простудні захворювання, запальні захворювання середнього і внутрішнього вуха, що призводять до тимчасової або постійної втрати слуху, порушення мовленнєвого розвитку дитини;
- прийом токсичних антибіотиків, які можуть спричинити втрату слуху.
Від міжособистісних стосунків у сім’ї багато в чому залежить нервово-психічне здоров’я, яке забезпечує нормальний мовленнєвий розвиток дитини. Особливе значення мають такі дані:
- характеру матері (страх, недовірливість, інфантильність, імпульсивність, емоційна холодність);
- неприйняття дитини матір'ю (батьком); неповна сім'я; суперечливі стосунки в сім'ї;
- зміна складу сім’ї (смерть, хвороба родичів, розлучення тощо); навчання в двох будинках;
- різка зміна життєвих стереотипів і характеру виховання;
- недостатній тип виховання («кумир», далекозорість, далекозорість, непослідовність батьківської позиції батьків).
Мовленнєві порушення часто виникають як наслідок різних психічних травм (переляк, переживання через розлуку з родичами, тривала психотравмуюча ситуація в сім'ї тощо). Це затримує розвиток мовлення, а у ряді випадків, особливо у разі гострих психічних травм, викликає у дитини психогенні мовленнєві розлади: мутизм, невротичне заїкання [13].
Феномен мовлення розвивається через наслідування, тому деякі мовленнєві порушення (нечіткість, вимови, заїкання, порушення темпу мовлення та ін.) можуть мати у своїй основі наслідування [2].
2.2. Методи профілактики порушень мовлення
Профілактика – комплекс санітарно-технічних, медичних, гігієнічних, педагогічних та соціально-економічних заходів, спрямованих на попередження захворювань та усунення факторів ризику. У логопедії виділяють первинну, вторинну та третинну профілактику.
Профілактика мовленнєвих розладів – первинна профілактика. Профілактика переходу мовленнєвих порушень в хронічні форми, а також попередження наслідків мовленнєвої патології – вторинна профілактика. Соціально-професійна адаптація людей з порушеннями мовлення – третинна профілактика.
У дошкільних закладах проводиться первинна та вторинна профілактика. Профілактика мовленнєвих порушень базується на соціально-виховних і психологічних засадах.
Первинна профілактика – найбільш ранній вид профілактики, основне призначення якого полягає у виключенні можливості впливу на формування організму дитини шкідливих факторів, які можуть порушити нормальний хід його розвитку [6, с 55].
Своєчасна турбота про повноцінний розвиток мовлення дитини включає:
- створення сприятливого соціального середовища для розвитку мовлення (відсутність мовленнєвих вад інших, у тому числі їх швидкого, незрозумілого мовлення; виключення двомовності в період мовленнєвого розвитку дитини тощо);
- збагачення та систематизація словникового запасу дитини та повноцінне проходження «дограматичного періоду засвоєння мови», що важливо не тільки для усного, а й для писемного мовлення [6, с 55].
Розвиток вищих психічних функцій – пам’яті, уваги, сприйняття, уяви, мислення – відбувається за участю мови [19, c.132]. Мовлення виконує функцію спілкування дитини з дорослим і є основою для розвитку мислення, забезпечує здатність планувати і регулювати поведінку дитини (функція, яка раніше була розділена між двома людьми, а потім стала однією здібністю організувати власна поведінка дитини) впливає на розвиток особистості в цілому.
З метою профілактики мовленнєвих порушень доречно проводити вправи на розвиток слухомовленнєвої та зоровомовленнєвої пам’яті, мислення, слухової уваги, слухового сприймання [16, c. 248].
Необхідним і важливим профілактичним напрямом виникнення мовленнєвих порушень є розвиток імпресивного та експресивного мовлення. З цією метою дитину навчають розуміти слова, що позначають предмети, дії та ознаки, прохання та вказівки, використовуючи різні граматичні категорії з прийменниками та без них, наголос, доречне вживання слів, використання фраз різної складності, відповіді на запитання, формулювання питань [15, c. 62].
Необхідно створити умови для формування мови та практичного спілкування з іншими, розвитку знань і розуміння довкілля [4, c. 403]. Також необхідно розвивати слухове сприйняття дітей в іграх з музичними інструментами, звуковими іграшками, шумовими предметами, фонематичними процесами. Якщо первинна профілактика пройде успішно, значно зменшується ризик виникнення відхилень від норми в мовленні дитини.
Вторинна профілактика потрібна в тих випадках, коли первинна не дала бажаних результатів і з’явилися порушення мовлення. Основна мета цього виду профілактики – запобігання появі нових порушень у розвитку мовлення на основі вже наявних, оскільки останні є їх безпосередньою причиною. Наприклад, більшість мовленнєвих порушень (особливо звукозаміни) неминуче призводять до артикуляційно-акустичної дисграфії, а прискорене мовлення провокує ранньодитяче заїкання.
Метою третинної профілактики є попередження рецидивів уже усунених мовленнєвих порушень, які іноді, особливо в разі недостатнього закріплення досягнутих у процесі логопедичної роботи результатів, можуть повернутися. Найбільш характерно це для заїкуватості.
Зміст третинної профілактики:
- після завершення логопедичної роботи додатково закріплювати навички правильної вимови вдома;
- зберігати режим «тиша» для дітей із заїканням;
- усунути конфліктні ситуації в сім’ї, але забезпечити систематичний контроль за мовою.
Таким чином, вторинна і третинна профілактика є не суто профілактичною, а корекційно-профілактичною, оскільки попередити нові порушення мовлення можливо лише шляхом повного подолання вже наявних.
Для попередження мовленнєвих порушень у дитинстві необхідно створити мовне середовище в школах та залучити батьків. Сім’я – це потужний інститут, де дитина отримує перші соціальні переживання, де формується певний світогляд і вивчається рідна мова як засіб спілкування [1, c. 140].
Логопедична робота також є важливою складовою комплексного лікувально-виховного впливу, оскільки стимулює розвиток усіх психологічних процесів, особливо мовленнєвої функції, розширює комунікативну та пізнавальну діяльність дітей дошкільного віку через основні форми життя – гру, навчання, вивчення, рухова активність, спілкування з однолітками та вчителями [9, c. 156].
Щоб мовлення було чітким і зрозумілим, діти повинні навчитися добре відкривати рот. Голосні звуки – основа всієї роботи з розвитку фонематичних процесів у дітей [19, c. 88]. Чітка вимова голосних і найбільш простих за артикуляцією приголосних звуків у багатьох випадках сприяють появі у дитини більш артикуляційно складних звуків. Наприклад, чітка вимова звуків о, у багато в чому зумовлює появу у дитини шиплячих ш, ч, щ, ж; положення язика при голосних і, е, подібно положенню мови при артикуляції с, з [14].
Щільне змикання губ сприяє чіткої вимові звуків м, п, б і т.п., вимова ф, в, свистячих з, с та сонорного л; при вимові звуків т, д, н язик перебуває за верхніми зубами, як і при звуках ш, ж і сонорних р, л [14].
Уточнення вимови звука (відпрацювання вимови ізольованого звуку і звуконаслідування). Для подальшого запам’ятовування та легшого вимовляння звуків, які вивчає дитина, краще використовувати «Звуко-рухову абетку». В ній під кожен звук є свій відповідний рух. З виконанням вправ малюкам допомагають дорослі, п’ятирічні діти виконують самі (просто повторяють за дорослим), а зі старшими дошкільниками можна працювати лише за словесною інструкцією або ж проводити у вигляді гри: запропонувати їм самим вигадувати рух під кожен звук.
Як спорт необхідний для підтримання тонусу та розвитку організму, так і м’язовий мовний апарат потребує спеціальних вправ для укріплення м’язів. Головне – артикуляційна гімнастика, яка проводиться у другій молодшій, середній та старшій групах, має бути складовою засобів профілактики усунення мовленнєвих вад, не тільки у логопедів, а й у всіх вихователів та батьків, тобто у всіх людей, які задіяні у вихованні правильної вимови звуків.
ВИСНОВКИ
Мовлення – один з основних факторів розвитку та соціалізації дитини. Це пов’язано з надзвичайною роллю, яку вона відіграє в житті людини. У своєму розвитку вона проходить певні етапи. На кожному етапі елементи мовної системи формуються за певною закономірністю. Але якщо ці закономірності порушуються, мовна система дитини розвивається непослідовно і згодом призводить до мовних порушень, які може виправити тільки фахівець.
Порушення мовлення – збірне поняття для відхилень від мовної норми, які повністю або частково перешкоджають мовленнєвому спілкуванню та обмежують соціальну адаптацію дитини.
Фактори, що викликають порушення мовлення, дуже різноманітні. Розрізняють екзогенні (зовнішні) та ендогенні (внутрішні) фактори. Розрізняють також органічні (анатомо-фізіологічні, морфологічні), функціональні (психогенні), соціально-психологічні та психоневрологічні причини.
Перед закладами дошкільної освіти ставиться дуже важливе завдання з профілактики порушень мовленнєвого розвитку, яке викликано значення мовлення у соціальній його функції. Для повної і вдалої профілактики необхідно задіяти усіх, хто бере участь у процесі, а саме медики, педагоги, логопед, батьки, тому як тільки їх сумісна діяльність дасть видимий результат.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Алієва І. А. Профілактика та корекція фонетико-фонематичного недорозвинення в учнів допоміжної школи. Таврійський вісник освіти. 2015. № 3(51). С. 137-145. 1
Арендарук А.О. Проблеми загального недорозвинення мовлення у дітей. Дніпропетровський національний університет ім.О.Гончара. URL: http://www.rusnauka.com/14_NPRT_2011/Medecine/7_86151.doc.htm (дата звернення: 25.03.2022). 2
Бадалян Л.О. Детская неврология. Москва : Медицина. 1994.21
Богуш А. М., Гавриш Н. В. Дошкільна лінгводидактика: теорія і методика навчаня дітей рідної мови: підручник / за ред. А. М. Богуш. Київ: Вища школа, 2007. 542 с. 3
Боряк О.В. Характеристика структури мовленнєвого дефекту у дітей з вадами інтелектуального розвитку. Науковий часопис. Корекційна педагогіка. 2013. С. 34-38. 4
Данилюк К., Дубравська Н.М. Психологопедагогічні аспекти профілактики мовленнєвих порушень у дітей дошкільного віку. Проблеми сучасної психології. 2015. С. 55-59. 5
Журавльова Л.С. Сучасні підходи до вивчення порушень мовленнєвого розвитку молодших школярів. Актуальні питання корекційної освіти. 2016. №8. С. 133-144. 6
Кареліна Т. І., Касевич Н. М. Медсестринство в неврології : підручник. 2-е вид. випр.. Київ : ВСВ "Медицина", 2013. 296 с. 7
Конопляста С. Ю. Логопсихологія: навч. посіб. / за ред. М. К. Шеремет. Київ: Знання, 2010. 293 с. 8
Корнєв С.І. Перші нагадування про мовленнєві розлади у літературних пам'ятках Стародавнього Сходу та Азії : навч. посіб. Київ : КНТ, 2006. С. 10-22. 9
Марченко І. С. Спеціальна методика початкового навчання української мови (логопедична робота з корекції порушень мовлення у дошкільників) : навч. посіб. для студентів вищих педагогічних навчальних закладів. Київ, 2009. 133 с. 10
Порушення мовлення у дітей та дорослих. Види порушень усного мовлення. URL: http://diagnoz.net.ua/likyvanja-ditej/4629-porushennya-movlennya-u-dtey-ta-doroslih-vidi-porushennya-usnogo-movlennya-simptomi-prichini-lkuvannya.html (дата звернення: 25.03.2022).17
Причини мовленнєвих порушень у дітей. "Інклюзивно-ресурсний центр" Нетішинської міської ради : веб-сайт. URL: http://irc-netushyn.miskrada.org.ua/news/08-53-11-09-12-2020/ (дата звернення: 25.03.2022). 11
Профілактика попередження мовленнєвих порушень у дітей дошкільного віку. URL: http://selydove-dnz44.dn.sch.in.ua/specialisti_zakladu/storinka_logopeda/profilaktika_poperedzhennya_movlennyevih_porushenj_u_ditej_doshkiljnogo_viku/ (дата звернення: 25.03.2022). 12
Самаріна С. І. Теоретико-методологічні аспекти навчання дітей молодшого шкільного віку із порушеннями мовленнєвого розвитку в умовах інклюзивного простору. Наукові записки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Ніжин. 2018. № 3.С. 59-63. 13
Соботович Є. Ф. Вибрані праці з логопедії. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2015. 308 с. 14
Тищенко В. В. Загальний недорозвиток мовлення: перспективи подальших досліджень. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. № XХІІІ в трьох частинах, частина 2. Кам’янець-Подільський: Медобори. 2013. C.260-268. 15
Тищенко В. В. Класифікації порушень мовленнєвого розвитку: сучасний стан, протиріччя та шляхи їх усунення. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 19 : Корекційна педагогіка та спеціальна психологія. 2016. № 32(2). С. 165-169. 16
Феденко О.О., Стахова Л. Л. Профілактика порушень мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку. Сучасні проблеми логопедії та реабілітації : матеріали VІІ Всеукраїнської заочної наук.-практ. конф., м. Суми, 15 лют. 2018 р. С. 130-133. 18
Чередніченко Н. В., Ряшенцева Д. М. Корекція та формування звукової сторони мовлення в системі навчання рідної мови дітей із тяжкими порушеннями мовлення. Логопедія. 2011. № 1. С. 87-91. 19
Шеремет М.К., Боряк О.В. Неврологічні основи логопедії : навч. посіб. Суми : ФОП Цьома С.П., 2016. 252 с. 20