1   2   3
Ім'я файлу: Лекція ІСТОРІЯ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ.docx
Розширення: docx
Розмір: 73кб.
Дата: 03.05.2020
скачати

Розділ 2 ІСТОРІЯ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

2.1.МАНДРІВНИЦТВО ЯК ДЖЕРЕЛО ЗАРОДЖЕННЯ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

Змалювати цілісну картину Історичного розвитку туризму в Ук­раїні досить складно, оскільки вона тривалий час існувала в складі різних держав. Територіально Україна остаточно сформувалася лише у 1954 р. після приєднання Криму, а статус самостійної незалежної держави у цих кордонах набула наприкінці 1991 р. Тому до початку 90-х років XX ст. ми можемо розглядати історію українського туриз­му або в контексті історії туризму інших державних утворень (Росій­ська імперія, СРСР), або власне на українських землях, що сьогодні входять до її складу. Ці землі, родючі й багаті, населені доброзичливим і гостинним народом, здавна приваблювали іноземних мандрівників. Крім того, українські землі, знаходячись на географічному перехресті між Європою й Азією, Північчю та Півднем, часто були транзитним етапом на шляху мандрівників: купців, державних послів, завойовни­ків і просто допитливих подорожніх. Найцікавішими є давні пові­домлення мандрівників, які залишили записи про свою подорож.

Ще за античних часів на території сучасної України побували «батько історії»- Геродот (V ст. до н. е.). античний філософ і оратор Діон Хрисостом. Вони залишили описи південноукраїнських земель, Північного та Східного Причорномор'я, особливостей життя, побуту й культури їх населення.

В епоху середньовіччя українськими землями цікавилися арабські купці, державні чиновники, письменники. Інформацію про слов'янські землі та їх населення того часу містять твори Ібн-Хор-дадбеха (IX ст.), Ібн-Фадлана (X ст.), Аль-Масуді (X ст.) та Ібн-Дас-та (ІХ-Х ст.). Останній відзначає, що мешканці українських земель «гостей шанують і добре поводяться з чужинцями». Відомо, що у часи середньовіччя Дніпро був частиною торговельного шляху зі Скандинавії до Візантії — «з варяг до греків». У хроніках і творах візантійських письменників є згадки про слов'янські народи Подніп­ров'я, як про довірливих і миролюбних людей.

Одним з перших європейців, який відвідав Київ у XI ст., був ні­мець Бруно з Кверфурта. Він прибув до міста з місіонерською метою. Вражений багатством княжого двору, він писав у листі до імператора Генріха II про князя Володимира як про «великого й багатого воло­даря русів». Єпископ Мерзебурзький Тітмар, який відвідував Київ приблизно у ті ж часи, залишив про нього згадку, як про «дуже силь­не місто», «У великім цім місті, столиці королівства, — писав він, — є більш як 400 церков і 8 ринків, народу незчисленна сила».

У XIII ст. через Київ, щойно зруйнований татаро-монгольською ордою, з дипломатичною місією до Золотої Орди проїхав папський легат Джовані де Плано Карпіні зі своїм помічником Бенедиктом Поляком. Після повернення з подорожі, вони склали звіт, де зга­дувалася доброзичливість киян, гостинний прийом у галицьких князів Данила й Василька. Посол до Золотої Орди від французького короля Людовика IX Святого — францисканський монах Віллєм Рубруквіс подорожував через Крим, залишив описи кримських укріплених містечок, описав добування солі з Кримських озер. Через Крим і причорноморські землі подорожували посол Франції Ґільбер де Лануа (XV ст.), який побував також у Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському; російський купець Афанасій НікітІн (XV ст.); посол Венеціанської республіки до перського шаха Амбро-зіо Контаріні (ХУст.); литовський дипломат Михалон Литвин (XVI ст.), який також залишив цікаві спогади про Київ того часу; польський шляхтич Мартин Броневський (XVI ст.); німецький дип­ломат Зігмунд Герберштейн (XVI ст.), який проїхав і описав також Північне Подніпров'я. Посол німецького імператора Рудольфа II до Запорозької Січі Еріх Лясота описав свою подорож туди, залишив­ши цікаві відомості про Київ, Львів, Почаїв, Прилуки, Кам'янець-Подільський, Переяслав.

Про Україну XVII ст. ми дізнаємося з «Опису України» фран­цузького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який склав 10 карт України; з путівних щоденників сина антіохійського архієпископа Макарія — архідиякона Павла Алепського, зачаровано­го Україною; від німецького мандрівника Ульріха фон Вердума, який одним із перших залишив описи західноукраїнських земель — сучас­них територій Львівської, Тернопільської, Рівненської, Хмельниць­кої, Вінницької та Івано-Франківської областей.

У XVII-XVIII ст. українськими землями в основному подорожу­вали російські мандрівники — вчені, письменники: В. Зуєв, П. Сума­роков, В. Ізмаїлов, І. Долгорукий, С. Муравйов-Апостол, які у своїх книгах відзначали багатства «Малоросії», тяжке життя її народу, етнічні особливості українців. Із західних мандрівників найдетальні-ший краєзнавчий опис України залишив німецький вчений, заснов­ник антропогеографії й мандрівник Йоган Георг Коль.

Українське мандрівництво розпочало свою історію за часів Стародавньої Русі. Перші подорожі мали торговельний характер або здійснювалися в ім'я державних інтересів, як, наприклад, подорожі княгині Ольги в IX ст. по Русі та її візит до візантійського імпе­ратора Костянтина Багрянородного в Константинополь. Після прийняття християнства найсильнішим мотивом для подорожі стало паломництво. Серед перших українських мандрівників-паломників був Антоній з Любеча (Чернігівщина), засновник Києво-Печерської лаври, ігумен Дмитрівського монастиря (Київ) Варлаам, ігумен Ніфонт (з Волині) та інок Лаври Єфрем. Але першим залишив спогади про свою подорож до Святої Землі ігумен Данило з Чернігівщини (XII ст.). Чернець Досифей (XIII ст.), відвідавши Афон, теж залишив опис Святої гори та життя ченців.

У XVI ст. український козак Яків Малик подорожував до Індії, де пізніше став великим візирем. Львівський купець Міхал Бойм, який прийняв чернецтво в 1643 р., був направлений орденом єзуїтів до Китаю, де став радником імператора і отримав звання мандарина. Він написав декілька книг про Китай, склав карту Китайської імпе­рії, уклав перший латино-китайський словник.

Видатним вітчизняним мандрівником-дослідником був Василь Григорович-Барський (1701-1747 рр.). Разом з братом Іваном, майбутнім видатним київським архітектором, він навчався у Києво-Могилянській Академії, але у віці 23 років залишив ЇЇ. Відчуваючи «охоту бачити чужі краї», він почав свої паломницькі подорожі до святих місць, та на відміну від своїх попередників у описах цих подорожей не стільки описував святині, скільки подавав численні відомості про країни та міста Європи, Близького Сходу, Єгипту, де він побував за 24 роки мандрів. Він описував архітектуру міст, додаючи ілюстрації, особливості життя й культури населення, подав багато документальних деталей І побутових характеристик. У творах він виступив як об'єктивний свідок і допитливий дослідник.

У 2000 р. у Києві видано «Мандри по святих місцях Сходу з І723 по 1747 рік» Василя Григоровича-Барського у перекладі Петра Бі-лоуса, надруковані за виданням XIX ст. під редакцією Миколи Борсукова. Оригінал рукопису зберігається в Національній бібліоте­ці України ім. В. І. Вернадського.

Серед українських мандрівників XIX ст. варто згадати видатного дослідника Близького Сходу та Аравії Вацлава Ржевуського, бота­ніка Олександра Бунге, який подорожував до Алтаю та Персії, дослідника Африки Єгора Ковалевського. Дослідниками Сибіру та Далекого Сходу були наші співвітчизники Леопольд Шренк й Олександр Чекановський — ім'ям останнього названо гірський кряж на західному березі р. Лени.
2.2. УКРАЇНСЬКИЙ ТУРИЗМ У XIX - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ. ЗАРОДЖЕННЯ ОРГАНІЗОВАНИХ ФОРМ

На початку XIX ст. у країні починають активно виникати науко­ві товариства суспільних і природознавчих наук, як продовження єв­ропейського просвітнього процесу. Як і в Європі, розвиток екскур­сійної справи почався з організації наукових екскурсій: геологічних, ботанічних, зоологічних, історичних. У другій половині XIX ст. похо­ди й екскурсії почали організовувати навчальні заклади, громадські та релігійні організації, ентузіасти, діячі науки та культури. Так, чле­ни «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький зі Львова запровадили народознавчі мандрівки по території Галичини, Буковини, Закарпаття. Видатним організатором подорожей та екс­курсій виступив український письменник і мислитель Іван Франко, який у 80-х роках XIX ст. організував «Кружок для устроювання вандрівок по нашім краю».

У цей же час почалося активне рекреаційне освоєння Криму. На Південному Березі Криму розпочалося будівництво вілл і палаців для аристократії та представників великої буржуазії. Згодом уздовж узбережжя почали виникати санаторії, готелі, курортні містечка, що будувалися коштом земств, громадських організацій, приватних осіб. У ті часи сформувалися курортні центри — Ялта, Алушта, Євпаторія, Саки, Судак. Одними з найактивніших пропагандистів рекреаційної цінності Криму були лікарі С. Боткін, В. ДмитрІєв, Ф. Вебер та ін.

У 1885 р. в Ялті був створений «Гурток аматорів природи, гірсько­го спорту та Кримських гір», який очолив лікар В. Дмитрієв. У 1890 р. він разом із лікарями Ф. Вебером, Р. Пренделем та іншими став іні­ціатором створення Кримського гірського клубу з центром в Одесі та відділеннями у Ялті, Севастополі й Феодосії. Серед напрямів діяль­ності клубу особливе місце займало наукове дослідження природних багатств Криму, популяризація його як туристичного регіону, спри­яння проведенню туристичних подорожей через організацію екскур­сій, обладнання туристичних стежок, притулків. З 1891 р. регулярно видавалися «Записки Кримського гірського клубу», які знайомили читачів з природою, історією та етнографією Криму. Популярність клубу зростала, збільшувалася й кількість його відділень. Після від­криття в 1902 р, Катеринославського та Гагринського відділень були внесені зміни до статуту клубу, який з 1905 р. став іменуватись Кримсько-Кавказьким гірським клубом. Основним напрямом роботи залишилася організація екскурсій по Криму, Кавказу та до інших місць Російської імперії, а також популяризація краєзнавчої інформації. Клуб припинив свою діяльність напередодні революції 1917 р.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. елементи капіталістичного способу господарювання з'являються в Російській імперії у т. ч. в Україні. Поширюється діловий туризм, особливо активізуються подо­рожі на ярмарки та промислові виставки, однією з найбільших серед яких була Перша Всеросійська виставка в Києві в 1913 р. Екскурсій­на справа розвивалась, швидкими темпами здійснювалось будівництво готелів і ресторанів, зароджувався організований туристичний бізнес. І тут передусім слід згадати Російське товариство туристів (РТТ), яке на закордонному ринку було відоме як Російський турінг-клуб.

РТТ виникло у 1895 р. як Товариство туристів-велосипедистів (ТТВ) у Санкт-Петербурзі. Пізніше статут ТТВ було взято за осно­ву утворення в 1901 р. Російського товариства туристів, яке мало свої відділення в Києві, Царицині (нині Луганськ), Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Житомирі, Черкасах, Одесі. Спочатку напрямами роботи РТТ були розвиток подорожей місцевого характе­ру, зокрема — велосипедних, спортивного туризму, складання карт, видавнича робота. З 1889 р. товариство видавалло часопис «Русский турист». РТТ було організацією скоріше для вищих верств сус­пільства, з надто суворими правилами для бажаючих стати членами. На початку XX ст. РТТ було найбільшою й найавторитетнішою туристичною організацією Російської імперії. Товариство уклало низку угод з готелями, ресторанами, турфірмами в Росії та за кордо­ном і організовувало внутрішні й закордонні подорожі, паломницькі поїздки. Крім того, воно мало свої представництва в 135 містах Російської імперії та 8 представництв за кордоном. У 1898 р. РТТ стало членом Міжнародної Ліпі туристичних товариств. При РТТ у 1907 р. було створено комісію з освітніх екскурсій у Росії. Екскур­сійні маршрути охоплювали майже всю територію імперії, у т. ч. й Україну. Так, у екскурсійному каталозі «Экскурсии по России. 1913 год» знаходимо два маршрути Україною: № 1 — Крим (28 днів) та № 9 — Київ—Дніпро з поїздкою пароплавом до Канева (12 днів). У 1914 р. членами РТТ було 5 тис. осіб. Після Першої світової війни РТТ тимчасово припинило свою діяльність.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. по всій Україні виникають екскурсійні бюро при навчальних округах, освітніх, наукових і педа­гогічних закладах. >' 1915 р. в Києві вперше організовано курси для підготовки керівників шкільних природничих екскурсій під ке­рівництвом вченого-популяризатора наукових знань В, М. Артобо-левського. В Одесі друкується часопис «Школьные экскурсии и школьный музей». Розвитку освітянських екскурсій сприяли пільгові тарифи на транспорт.

Активно поширювався спортивний туризм різних видів; гірський, велосипедний, автомобільний, водний, кінний.

Українські землі, розподілені наприкінці XIX ст. між Російською та Австро-Угорською імперіями, після Першої світової війни знову опини­лись у складі різних держав: Східна (Наддніпрянська) Україна — у складі Радянського Союзу, західноукраїнські землі — під владою Поль­щі, частково — Румунії та Чехо-Словаччини. Процеси розвитку туриз­му у цих країнах мали різний характер. Якщо на території радянської України вони поступово зводилися до централізованого державного ке­рівництва туризмом, то на західноукраїнських землях туризм розвивав­ся в основному на громадських засадах. Вже на початку XX ст. тут почали створюватися масові громадські туристичні організації, що й були основними осередками туризму на Західній Україні.

У 1894 р. у Львові було засновано гімнастичне товариство «Сокіл», одним з напрямів роботи якого була організація туристсько-спортивних подорожей і мандрівок.

На Станіславщині 1900 р. було створено спортивно-пожежне товариство «Січ», засновником якого став К. Трильовський. У ді­яльності товариства велику частку становив похідний туризм і спортивне орієнтування. У 20-х роках XX ст. «Сокіл» і «Січ» були провідниками масового фізкультурного руху в Галичині, ініціювали створення туристсько-спортивних і краєзнавчих гуртків. Після заборони діяльності «Січі» польською владою в 1925 р. у Східній Галичині утворилося спортивно-пожежне товариство «Луг», що орга­нізовувало багатоденні масові мандрівки по Бескидах і Чорногорі, описуючи їх у часописі «Вісті з Лугу».

Велике значення мала діяльність української дитячо-юнацької організації «Пласт», яка виникла у 1911 р. в Галичині як частка між­народного скаутського руху. Ініціаторами її заснування були О. Ти-совськпй, І. Чмола та П. Франко — син видатного письменника. Мета організації — це фізична й військова підготовка молоді.

виховання її у дусі національної свідомості та патріотизму. Основні види діяльності — організація походів, таборування (створення «мандрівних» і «сталих» таборів), проведення зборів. Перша світова війна тимчасово припинила діяльність «Пласту», але у 1921 р. вона була відновлена. У цей час до «Пласту» приходили колишні вояки, які брали участь у підготовці провідників та інструкторів. Діяльність «Пласту» організовувалась у «куренях». Одним з найвідоміших був старшин курінь «лісових чортів». Фізичний вишкіл пластунів по­єднувався з краєзнавчою роботою, громадською та культурницькою діяльністю. Організація видавала часописи «Український Пласт» і «Молоде життя». Але у 1930 р. «Пласт» був заборонений польською адміністрацією, деякі його курені продовжили роботу у складі «Сокола», частина перейшла до КАУМ (Католицької акції україн­ської молоді), що у травні 1937 р. реорганізувалась в товариство «Орли-КАУМ», яке називали «католицьким Пластом».

У Західній Україні велику роль у розвитку краєзнавства та екс­курсій відіграли товариства «Чорногора» й «Плай».

Товариство «Чорногора» було створено в м. Станіславі в 1910 р., його головою став С. Стеблицький. Основні види його діяльності — пізнання рідного краю, популяризація краєзнавчої інформації, участь у організації мандрівок, видавнича та картографічна робота, створен­ня маршрутів і притулків, літніх баз, підготовка кадрів провідників. «Чорногора» проіснувала до 1939 р., тимчасово припинивши свою діяльність в 1914 р. та відновивши її у 1922 р., коли її очолив лікар Я. Грушкевич. Свою діяльність товариство висвітлювало у часописах «Туристика і краєзнавство» (редактор І. Крип'якевич), «Наша Батьківщина». У цих же часописах друкувало свої повідомлення й товариство «Плай», з яким «Чорногора» активно співпрацювала.

З ініціативи вчених-краєзнавців І. Крип'якевича, Є. Пеленського і Д. Полянського у Львові в 1924 р. було створене туристсько-краєз­навче товариство «Плай». Першим головою товариства став відомий адвокат і громадський діяч В. Старосольський. «Плай» займався організацією походів, подорожей та екскурсій (в основному краєз­навчого характеру), випуском путівників, книг і часописів з туризму, наданням методичної допомоги у організації туристичних заходів. Як І «Чорногора», «Плай» припинив свою діяльність у 1939 р.

На східноукраїнських землях у перші пореволюційні місяці робо­ти Міністерство народної освіти УНР ініціювало відновлення по­дорожей та екскурсій як одного з методів виховання молоді «в дусі загальних демократичних принципів і національних ідеалів». За ча­сів УНР у березні — квітні 1918 р. при Департаменті позашкільної освіти Міносвіти був створений екскурсійний відділ, який очолила директор Департаменту Софія Русова, видатний педагог і культур­ний діяч. Екскурсійний відділ мав на меті проводити екскурсії для населення різних верств, в основному — для дітей і молоді, розви­вати тематику українознавства, створювати умови для прийому екскурсантів, готувати екскурсійні кадри. Для розвитку екскурсійної справи при відділі створювалися наукові секції — Історична, при­роднича, в яких працювали видатні вчені К. Шероцькпй, Д. Щерба­ківський, М. Шарлемань, В. Артоболевський, П. Тутківський та ін. На жаль, відділ проіснував недовго, а сама С. Русова в 1921 р. емігрувала до Чехо-Словаччнни, де й прожила останні роки свого життя, залишивши велику письменницьку та наукову спадщину.

Згодом на радянській території після революційних потрясінь поступово відроджується спортивний туризм й екскурсійна діяльність.

Спортивний туризм був дуже популярний у Червоній Армії, де він виконував одну з функцій бойової та фізичної підготовки. У ті часи організатором масового самодіяльного активного туризму серед усіх верств молоді був комсомол.

Екскурсійна діяльність відродилася передусім як частина освіт­ньої роботи. У 1917 р. при Наркомосі РРФСР було створено позаш­кільний відділ для проведення навчальних екскурсій, у 1918 р. — екскурсійні станції при відділах Наросвіти, в т. ч. і в Києві, та Центральну дитячу екскурсійно-туристичну станцію; в 1930 р. таку станцію було відкрито і в Києві. У 1919 р. Наркомос організував Центральне бюро далеких екскурсій. З І920 р. почала діяти Голов-політпросвіта — відділ Наркомосу, який практикував екскурсії для робітників І селян. У 1926 р. ці структури злилися в єдиному Об'єд­наному екскурсійному бюро, що проіснувало до 1928 р. В Україні екскурсійна діяльність в основному розвивалась у рамках ЕВМ (екскурсійно-виставково-музейного відділу Наркомосу УСРР).

У 20-х роках XX ст. за часів нової економічної політики (НЕП) було створено значну кількість комерційних туристичних організа­цій, найбільші з яких виникли як акціонерні товариства з держав­ним капіталом. У 1928 р. Об'єднане екскурсбюро замінило АТ «Радянський турист»; в Україні ЕВМ замінило УМПЕТ (Українське мішане пайове екскурсійне товариство), засновниками якого були Наркомос УСРР, Наркомздоров'я, Всеукраїнська рада профспілок, Всеукраїнський комітет профспілки працівників освіти. УМПЕТ продовжувало розширення мережі екскурсійних баз і пунктів, запо­чаткованої ЕВМ, сприяло розвитку подорожей та екскурсій трудя­щих за пільговими цінами. У 1923 р. відновило діяльність РТТ.

У січні 1929 р. при реорганізації Російського товариства туризму за ініціативою комсомольців, які масово вступили до РТТ за сприян­ня Московського комітету ВЛКСМ, воно було реорганізоване у Товариство пролетарського туризму (ТПТ) на чолі з радянським діячем, наркомом юстиції М. Криленком. У 1930 р. ТПТ поглинуло АТ «Радянський турист» та інші акціонерні туристичні товариства і було реорганізоване у Всесоюзне добровільне товариство пролетар­ського туризму та екскурсій (ВДТПТЕ). У цьому ж році в Україні керівництво туризмом взяло на себе його відділення — Укртуре, яке замінило собою УМПЕТ.

Як громадська туристична організація ВДТПТЕ проіснувало до 1936 р. До його складу входило 360 турбаз і будинків туриста загаль­ною місткістю 17 тис. місць. У ті часи активний відпочинок трудя­щих поєднували з громадською діяльністю — культпросвітництвом, допомогою колгоспам у збиранні врожаю тощо. Організовували п да­лекі подорожі, серед яких відомий екскурсійний круїз на теплоході

«Абхазія» навколо Європи для 250 радянських ударників праці у 1930 р. У цей час почали залучати кошти профспілок для фінансу­вання самодіяльних туристичних груп.

У середині 30-х років XX ст. сталінська адміністративно-бюрокра­тична система почала ліквідовувати громадські організації, беручи їх під свій контроль. 17 квітня 1936 р. постановою Президії Центрви-конкому СРСР ВДТПТЕ було ліквідоване, а його майно передали профспілкам. Для керівництва туристичним рухом у складі ВЦРПС було утворене Туристсько-екскурсійне управління (ТЕУ). Такі ТЕУ згодом з'явилися і в інших республіках СРСР, зокрема в Україні діяло ТЕУ ВЦРПС по Україні. Таким чином з 1936 р. справа розвит­ку внутрішнього туризму в УРСР перейшла до рук профспілок.

У 20-х роках XX ст. назріла необхідність створення в СРСР організації з прийому й обслуговування іноземних гостей. Спочатку до країни приїздили поодинокі відвідувачі, серед них були видатні громадські діячі, письменники, журналісти: Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Джон Рід, Ромен Роллан, Рабіндранат Тагор, Анрі Барбюс, Мартін Андерсен-Нексе. Згодом СРСР почали відвідувати іноземні громадські делегації, потік відвідувачів зростав. Тому 11 квітня 1929 р. постановою Ради праці й оборони СРСР було утворене Державне акціонерне товариство з іноземного туризму СРСР. При цьому 40% акцій ДАТ «Інтурист» належали Наркомату зовнішньої та внутрішньої торгівлі, 40% — Радтортфлоту та Наркомату шляхів сполучення, 20% — іншим радянським державним організаціям. В Україні «Інтурист» представляв його Український відділ. Тільки за перший рік роботи Український відділ «Інтуристу» прийняв 4398 іноземних туристів.

Після злиття у 1933 р. ДАТ «Інтурист» з Всесоюзним акціонер­ним товариством «Готель» з'явилося Всесоюзне акціонерне товарис­тво з іноземного туризму СРСР — ВАТ «Інтурист». Із 1939 р. воно підпорядковувалося Наркомату (згодом — Міністерству) зовнішньої торгівлі. «Інтурист» створив свою інфраструктуру для прийому іноземних туристів у країні, відкрив закордонні представництва та фірми. За перші 10 років його існування в СРСР побувало мільйон іноземних гостей.

ТЕУ відновили свою діяльність в 1945 р., а в 1951 р. ТЕУ ВЦРПС по Україні було реорганізоване в Українське республікан­ське туристсько-екскурсійне управління.

Постановою Президії ВЦРПС від 20 липня 1962 р. створено Цен­тральну Раду з туризму, яка взяла на себе керівництво організовано­го та самодіяльного внутрішнього туризму в СРСР. Після виходу но­вої постанови «Про заходи з подальшого розвитку туризму та екс­курсій у країні» в 1969 р. утворено Центральну раду з туризму та екскурсій (ЦРТЕ) ВЦРПС та її структуру в Україні — Українську республіканську раду з туризму та екскурсій (УРРТЕ) — керівний орган внутрішнього туризму в Україні до 1991 р.

Із 1956 р. почався активний розвиток іноземного туризму в СРСР; у цьому році країну відвідали туристи з 84 країн. У 1964 р. «Інту­рист» був виділений зі структури Міністерства зовнішньої торгівлі та отримав статус державного органу управління іноземним туризмом у СРСР; спочатку — Управління, з 1969 р. — Головного управління при Раді Міністрів СРСР, а з 1983 р. — Державного комітету СРСР з іно­земного туризму. В Україні діяли його міські об'єднання, відділення та агентства, а загальне керівництво іноземним туризмом у республі­ці здійснювало Головне управління з іноземного туризму при Раді Міністрів УРСР.

Формування структури управління радянським туризмом завер­шилося в червні 1958 р., коли після проведення в Москві в 1957 р. VI Всесвітнього фестивалю молоді й студентів було прийнято рішен­ня про створення спеціальної туристичної організації для молодіж­них обмінів — Бюро міжнародного молодіжного туризму (БММТ) «Супутник» ЦК ВЛКСМ. У 1969 р. було утворене Українське відді­лення БММТ «Супутник», а з грудня 1972 р, — БММТ «Супутник» ЦК ЛКСМ України, що керувало мережею бюро в містах і областях республіки.

Таким чином, у 70-80-х роках XX ст. туризм у СРСР і радян­ській Україні розвивався переважно в рамках трьох монопольних організацій: «Інтуриста», «Супутника» та ЦРТЕ через їх структури в Україні.
  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас