Ім'я файлу: Курсова Швець Л..docx
Розширення: docx
Розмір: 49кб.
Дата: 13.04.2023
скачати
Пов'язані файли:
Задачі.docx
Розширення: docx
Розмір: 49кб.
Дата: 13.04.2023
скачати
Пов'язані файли:
Задачі.docx
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
УКРАЇНИ
Кафедра аграрного, земельного та екологічного
права ім. академіка В.З. Янчука
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Трудове право»
на тему: «Роботодавець як суб’єкт трудового права»
Студентки 3 курсу 1 групи
Спеціальності 081 «Право»
Швець Любові Павлівни
Керівник:
к.ю.н., старший викладач кафедри аграрного,
земельного та екологічного права
ім. академіка В.З. Янчук
Ю.В. Шовкун
Національна шкала ______________
Кількість балів: _______ Оцінка ECTS_____
Члени комісії:
______________ _________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
______________ _________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
______________ _________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
м. Київ – 2023 рік
ЗМІСТ
Вступ ………………………………………………………………………3
Розділ 1. Поняття та класифікація суб’єктів трудового права …………4
1.1 Наймані працівники, як суб’єкти трудового права ………………… 7
1.2 Роботодавець, як суб’єкт трудового права ………………………… 12
1.3 Трудовий колектив, як один із суб’єктів трудового права та його правовий статус ………………………………………………………………. 17
Розділ 2. Інші органи, що беруть участь у трудових правовідносинах, як суб’єкти трудового права …………………………………………………….… 21
2.1 Професійні спілки, як суб’єкти трудового права ……………………21
2.2 Правовий статус державних органів у сфері регулювання праці .. 26
Висновки ……………………………………………………………….. 30
Список використаних джерел …………………………………………. 31
ВСТУП
Наше життя завжди пов’язане з рухом і розвитком. Так склалося історично, що праця зробила з наших предків мавп нас теперішніх людей. З працею пов’язане все на щоб ми не поглянули, чи куди б не пішли. Все, що нас оточує виникало завдяки людській наполегливості та праці.
Трудову діяльність людини умовно можна розділити на дві групи: перша група – це господарська діяльність, яку виконує кожна людина щоденно (прибирання, готування їжі, нагляд за домашнім господарством і т.д.); друга група – це професійна діяльність яку люди виконують за трудовим договором.
Якщо з першою групою людської діяльності все зрозуміло і просто, то з другою групою виникають деякі питання і складності. Адже на відміну від господарської (побутової) роботи, яку може виконувати кожен, професійна виконується окремими людьми та організаціями. Тому актуальність теми моєї курсової роботи очевидна, оскільки на сьогодні ще не зовсім повністю визначений правовий статус суб’єктів професійної (трудової діяльності), їх види та класифікація.
Мета курсової роботи. Метою моєї роботи є глибоке дослідження всіх суб’єктів трудової діяльності, визначення їх правового статусу, їхніх прав та обов’язків.
Завдання курсової роботи. Вивчення та засвоєння сфери застосування найманої праці, а також суб’єктів, які мають право на залучення працівників до трудової діяльності. Детально опрацювати кожного суб’єкта трудового права та дати вмотивований висновок з приводу цього.
Об’єкт курсової роботи. Об’єктом у моїй курсовій роботі виступають суспільні відносини, які виникають з приводу застосування найманої праці, а також з приводу виконання прямої трудової функції.
Предмет курсової роботи. Предметом – виступають права та обов’язки суб’єктів трудового права та трудової діяльності.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ТРУДОВОГО ПРАВА
В юридичній літературі під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Основними суб'єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа-роботодавець як сторони трудових відносин.
Суб'єкти трудового права - більш широке поняття, ніж суб'єкти трудового правовідношення. Як зазначає професор M.I. Матузов, поняття «суб'єкти права» і «суб'єкти правовідносин» в принципі рівнозначні, хоча в літературі з цього приводу робляться певні застереження. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб'єктами права, не є суб'єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини - не єдина форма реалізації права.[5, C.321-323]
Суб'єктами трудового права є: підприємство, установа, організація; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об'єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об'єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
В загальній теорії держави і права суб'єкти права розподіляються, перш за все, на індивідуальні й колективні. Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб'єктів даної галузі права можна класифікувати на:
1) суб'єкти індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб'єкти трудового права);
2) суб'єкти колективних трудових відносин (колективні суб'єкти трудового права);
3) інші суб'єкти трудового права.[3, C.77-81]
Якщо суб'єктами індивідуальних трудових відносин є роботодавець і найманий працівник, то суб'єктний склад колективних трудових відносин інший - це роботодавці, організації роботодавців і їхні об'єднання (Український союз промисловців і підприємців, Союз орендарів та промисловців України, Союз малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та ін.). Разом з п'ятьома іншими об'єднаннями ці об'єднання 5 листопада 1998 року утворили Конфедерацію роботодавців України; трудові колективи, профспілки та їхні об'єднання; виборні органи профспілкових організацій, інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи; органи соціального партнерства (Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення); примирні органи з вирішення трудових спорів та ін. У цей час законодавче не визначений статус таких суб'єктів, як організації роботодавців та їхні об'єднання.
Суб'єктів трудового права наділено правовим статусом, до змісту якого входять такі основні елементи:
1) трудова правосуб'єктність;
2) основні (статутні) трудові права й обов'язки;
3) юридичні гарантії цих прав і обов'язків;
4) відповідальність за порушення трудових обов'язків.[7, C.300-305]
В юридичній літературі суб’єктів трудового права класифікують наступним чином:
1. Основні (головні) суб’єкти трудового права – це такі суб’єкти які відіграють у трудових правовідносинах ключову роль і забезпечують існування самих трудових правовідносин. В свою чергу вони поділяються на:
а) обов’язкові суб’єкти (роботодавець, працівник) – без їх участі трудові правовідносини не виникають;
б) допоміжні – їх специфіка полягає в тому, що незалежно від наявності конкретних трудових правовідносин такі суб’єкти існують, оскільки утворенні державою і покликані сприяти функціонуванню трудових відносин (органи зайнятості, органи нагляду за трудовим законодавством);
в) факультативні суб’єкти – їх участь в трудових правовідносинах хоча і є важливою але не завжди є обов’язковою та постійною (профспілкові органи або інші органи яким надано право представляти працівників у трудових відносинах)
2. Другорядні суб’єкти – беруть участь у трудових правовідносинах тільки якщо виникає потреба або ж якщо їх участь є тимчасовою, після чого вони припиняють своє існування (комісії по трудових спорах, органи, що розглядають колективні спори).[6, C.222-227]
трудовий право праця суб’єкт
1.1 Наймані працівники, як суб’єкти трудового права
Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 КЗпП), громадянин набуває статусу працівника. Для того щоб вступити в трудові відносини, громадянин повинен досягти віку шістнадцяти років. У виключних випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнадцяти років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Саме з цього віку громадяни України набувають трудової правосуб'єктності, тобто своїми діями приймають на себе трудові права і обов'язки.[17, C.525-531]
Працівники, тобто робітники, службовці та інші категорії працюючих, є найбільш численною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб'єктами трудового права. Як закріплено в ст. 1 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих.
Виділення працівників із загальної категорії громадян визначає їх належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права - трудового права. Але правовий статус працівника не може існувати відокремленою від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться як окреме і загальне. В трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації, що здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов'язків, які випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві.[11, C.57-68]
Правовий статус працівника, якого громадянин набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.
Правовий статус працівника тісно пов'язаний з трудовою правосуб'єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб'єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб’єктом трудового права. Тому правосуб'єктність є лише передумовою до використання права, а не саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку. Проте правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають у трудові відносини.
В основі трудової правосуб'єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись будь-якими видами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідні професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так, здатність виконувати певну роботу може бути обмежена віком, станом здоров'я, іноді - навіть статтю. Жінки не можуть залучатися на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.[15, C.347-350]
Фактична здатність виконувати певну роботу або займатись певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом.
Змістом правового статусу працівника є комплекс прав і обов’язків, що надані йому законом або на підставі укладеного трудового договору. В загальних рисах ці права і обов'язки закріплені в ст. 2 КЗпП. Це, наприклад, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру.
Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Обов'язком працівника визнаються сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації. Конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які, в свою чергу, знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації.
Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку.[18, C.420-426]
Трудовим договором або контрактом може передбачатися подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим органом.
Передбачені нормативними актами та угодами права і обов’язки працівників встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору законодавство передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку.
Разом з тим чинне законодавство про працю встановлює гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановленні квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити певну кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.[1, C.32-34]
Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. При необґрунтованості відмови встановлена можливість її оспорювання безпосередньо в судовому порядку. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу.
Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов’язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному разі відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням. Це свідчить про високий ступінь їх відповідальності.
Тому, щоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідно погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника - з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість сплачувати працівнику винагороду за роботу, що виконуватиметься.[16, C.300-305]
1.2 Роботодавець, як суб’єкт трудового права
Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом-трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та ін.
Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Кодекс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміну для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Трудового кодексу України.[20, C.147-151]
У чинному законодавстві, що так чи інакше регламентує застосування найманої праці, відомі найрізноманітніші підходи до визначення суб'єктів, що можуть виступати як роботодавці.
Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ у ст. 5 «Використання праці громадян при здійсненні права власності» встановлює, що «власник має право на договірній основі використовувати працю громадян». Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.
Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що «підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці». А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.
Якщо керуватися законом про власність, як це, до речі, і зробив законодавець, виклавши ст. 21 у редакції від 20 березня 1991 р., то підприємство є не чим іншим як майном і тому може бути не суб'єктом, а лише об'єктом правовідносин. Саме так тлумачать поняття підприємство в усьому цивілізованому світі. Тільки соціалістична правова доктрина намагалася його одушевити і зробити самостійним господарюючим суб'єктом, додавши до засобів виробництва ще й працюючих людей, які використовують ці засоби.
Отже, якщо підприємство,— це всього лише об'єкт права власності, то само собою зрозуміло, що воно не може бути роботодавцем. Ним може стати принаймні власник підприємства. Це відображено у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців віднесені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.[9, C.232-135]
Роботодавець як суб'єкт трудового права - це, насамперед, особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду.
О.В. Смирнов вважає, що у сучасних умовах правосуб'єктність роботодавців повинна визначатися за двома критеріями: оперативним та майновим. Оперативний критерій характеризує особливості змісту діяльності і зводиться до здатності здійснювати добір і розстановку кадрів, організовувати роботу працівників, створювати їм необхідні умови для якісної і високопродуктивної праці. Майновий критерій характеризує здатність виплачувати працівникові заробітну плату.
Ці та інші критерії чи ознаки трудової правосуб'єктності роботодавців з деякими відмінностями містить і чинне вітчизняне законодавство. Так, Закон України «Про власність» встановлює, що «власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом». У ст. 46 ГК України зазначено, що в разі укладення трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. Стаття 21 КЗпП називає такі основні обов'язки роботодавця: виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Ці обов'язки роботодавця кореспондують з гарантованими Конституцією України правами працівників.[13, C.333-336]
Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи легалізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, коли вони набувають статусу юридичної особи, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і трудова правосуб'єктність власників - юридичних осіб.
Більшість представників науки трудового права вважають, що не можна ототожнювати трудову правосуб'єктність з цивільною правосуб'єктністю юридичних осіб. Право найму та звільнення працівників може належати і деяким суб'єктам, що не користуються статусом юридичної особи. Але їх трудова правосуб'єктність все одно пов'язана з цивільною правосуб'єктністю і залежить від неї.
Усіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці - фізичні особи; роботодавці - юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці - державні органи. Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умовною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єктів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найбільш повно характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців.
Серед юридичних осіб-роботодавців значне місце посідають непідприємницькі юридичні особи. Якщо найм працівників роботодавцями підприємцями проводять для більш повної реалізації основної мети підприємництва - досягнення прибутку, то залучення працівників юридичними особами непідприємницького спрямування передбачає здійснення з їх допомогою тих основних завдань і функцій, заради яких утворюються і діють відповідні юридичні особи - організації, установи, заклади тощо.
Законодавство визнає юридичними особами і громадські об'єднання (політичні партії і громадські організації), а також релігійні організації, які так само мають право бути роботодавцями, використовуючи працю громадян, якщо це їм необхідно для виконання статутних завдань. Крім того, вони мають право у визначеному законодавством порядку засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), яким теж надається статус юридичної особи. Саме вони виступатимуть роботодавцями і діятимуть при цьому від свого імені, а не від імені релігійної організації (юридичної особи), яка їх утворила.
Самостійну групу роботодавців відповідно до чинного законодавства складають фізичні особи. Кодекс законів про працю України після доповнень, внесених у відповідні статті законом від 5 липня 1995 р. № 263/95-ВР, офіційно визнав за фізичними особами право найму на роботу. До того, незважаючи на те, що практика залучення окремими фізичними особами інших громадян для роботи хатніми робітницями, особистими водіями та ін., існувала і за радянських часів, це вважалося винятком із загального правила і тому не регламентувалося Кодексом законів про працю.[2, C.55-60]
Усіх фізичних осіб як роботодавців можна умовно поділити на дві групи. Першу становлять ті фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу, однак використовуючи працю інших осіб, вони не ставлять собі за мету одержання доходів. Це здебільшого громадяни (власники), які використовують найманих працівників для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, важкохворими членами сім'ї, а також для роботи особистими водіями, друкарками тощо.
До другої групи належать фізичні особи - роботодавці, вид занять яких потребує використання найманої праці. Здебільшого суспільно корисна діяльність таких роботодавців пов'язана з одержанням ними доходу. їх право найму робочої сили додатково передбачено відповідними нормативними актами.
Значну частину роботодавців цієї групи становлять фізичні особи-підприємці. Законодавством передбачено, що громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності мають право при здійсненні підприємницької діяльності укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. Жодних обмежень щодо роботодавчих властивостей підприємців, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, не передбачено, за винятком хіба що права на укладання між ними та найманими працівниками колективного договору.
Отже, роботодавцями за трудовим правом повинні визнаватися юридичні особи та їх відокремлені підрозділи, а також фізичні особи, які використовують найману працю на основі укладення трудового договору у формі будь-якого з його різновидів.[8, C.411-413]
1 2