Риторика Арістотеля
Сімнадцятирічним юнаком прибув Арістотель (384−322 рр. до н. е.) з Македонії до Афін і вступив до Академії Платона, де й пробув аж до смерті Платона — двадцять років. Потім заснував власну школу у гаю Аполона Лікейського, яка стала називатися Лікей (пізніше ліцей).
Заняття Арістотель проводив зі слухачами, прогулюючись у затінку дерев, тому його учнів називали перипатетиками ( прогулюватись). Вони залишать помітний слід в античній філософії. Зокрема, їхні думки аналізуватиме найзначніший римський оратор і ритор, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон у "Тускуланських бесідах".
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: „Риторика” (або „Про мистецтво риторики”, що складається з трьох книг) і „Поетика”. Арістотель вважав, що Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань.
„Риторика” Арістотеля – це найвпливовіший риторичний текст, створений за останні два з половиною тисячоліття. Арістотель поділив риторику на дві основні сфери:
-публічне мовлення;
-логічні дискусії.
Риторика ж – це термін, який позначає засоби переконування в усіх сферах. За Арістотелем, є три способи переконання:
•Етос – особистий характер промовця.
•Пафос – збурення емоцій слухачів.
•Логос – аргументи промови чи тексту.
Основоположник античної риторичної науки Арістотель виділяв три основні роди (типи) промов:
-Законодавча – переконує.
-Юридична – звинувачує або захищає.
-Панегірична (епідейктичні) – присвячує або ганьбить.
Це означало, що на той час риторична практика вже нагромадила достатній досвід для диференціації і класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) займав нейтральну позицію в оцінці риторики і розглядав її не як “чисте” мистецтво, мистецтво заради мистецтва, а як уміння захистити себе і допомогти торжеству справедливості. Його трактат “Риторика” у трьох книгах містить наукові основи риторики, формулювання основних завдань, принципів і прийомів мистецтва красномовства.
У цій праці знайшли своє обгрунтування:
— загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);
— особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);
— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);
— правдоподібність як основна умова викладу подій.
Риторична діяльність Арістотеля відрізнялася від риторики його попередників тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:
предмет риторики;
позу оратора;
очікування емоції;
стиль промови.
Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання:
а) логічні докази;
б) моральні докази (довіра до оратора);
в) емоційні впливи.
Отже, Арістотель є справжнім реформатором риторики, який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Арістотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета".
Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень риторичного вчення Арістотеля.
Структура філософського знання : основні розділи
Для структури філософії як системи знань характерне виокремлення тих сфер реальності, спираючись на які людина може дослідити предмет свого філософського інтересу. Згідно з цими сферами формуються головні філософські дисципліни, або основні розділи філософії — система філософії.
Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти (структуру).
Як і кожна розвинена наука, філософія має власну внутрішню спеціалізацію. Класичними розділами філософії вважаються онтологія, гносеологія, аксіологія, праксеологія і антропологія.
Ці п'ять груп проблем формують структуру будь-якого філософського знання.
Онтологія - філософське вчення про буття і суще.
Гносеологія - філософське вчення про пізнання.
Аксіологія - філософське вчення про цінності.
Праксеологія - філософське вчення про дію.
Антропологія - філософське вчення про людину.
Всі розділи філософського знання співіснують в кожній конкретній філософської теорії: наприклад, неможливо побудувати концепцію дії - праксеологію, не вирішивши проблем аксіології, антропології або онтології. Рішення онтологічних проблем неминуче виводить думку на проблеми пізнання і істини. Антропологічна проблематика фокусує в собі все інші філософські теми, а гносеологія, як говорив Іммануїл Кант, виникла із потреби вирішити антиномію людської свободи, тобто з антропології та онтології.
Крім основних груп філософських проблем, які формують ядро філософії, в філософському знанні існують дослідження, безпосередньо пов'язані з конкретною частиною духовної культури або формою суспільної свідомості: філософія науки, філософія історії, філософія мистецтва, філософія релігії, філософія міфології, (філософія політики.
Кожен з цих елементів спирається на ідеї і принципи, які формулюються в "ядрі" філософського знання - онтології, гносеології, аксіології, праксеологии і антропології.