ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»
Реферат
з предмету Основи психотерапії
Роботу виконала:
студентка IV курсу психології
заочної форми навчання
Юзба Марія
Особливості становлення та розвитку вітчизняної психотерапії
Своєрідність історії психоаналізу як в СРСР, так і в Україні, значно поширеного в 1920-х роках і відкинутого зовсім на початку 1930-х років, відзначають В. Роменець і І. Маноха. Фрейдизму в Україні було дано надзвичайно високу оцінку, засновника цього вчення зарахували до найбезстрашніших умів нашого віку, революціонерів, які сміливо порушили „вікові традиції буржуазної моралі та науки”. Специфічним, на думку авторів, є прагнення українських вчених „вдосконалити ряд положень Фрейда в плані матеріалістичної, марксистської філософії”, на їх основі „дати нову, оригінальну теорію психоаналізу”
Протилежну думку щодо цього висловлює одеський дослідник Б. Херсонський. Він вважає, що дехто з наших вчених просто не встиг здійснити власні оригінальні розробки, проте зробив неоціненний внесок у перекладацьку діяльність і загальну популяризацію ідей психоаналізу. Інші сповідували вкрай вульгаризований його варіант, тому „гучна, і, на жаль, короткочасна історія психоаналітичного руху в Одесі не історія психоаналітичної науки в повному розумінні цього слова” О. Іванова, вивчаючи історію психології на Слобожанщині, теж вважає внесок вітчизняних дослідників незначним Дослідники розвитку російського психоаналізу початку ХХ століття (в контекст якого об’єктивно потрапляє й психоаналіз український) А. Пружиніна і Б. Пружинін зауважують нечисленність розвідок в цей „період учнівства” Російський вчений О. Еткінд дотримується думки, що в Росії, як і в інших європейських країнах, в 1910 — 1920-х роках почала формуватися власна психоаналітична традиція, проте покоління психоаналітиків кінця 1920-х років її підтримати не зуміло. Серед дослідників, які стояли біля джерел цієї традиції, він називає одеситів М. Вульфа та Л. Дрознеса, відзначаючи, що М. Вульф згодом став одним із засновників психоаналізу в Ізраїлі і лише він користувався визнанням зарубіжних колег
Вивчаючи специфіку українського психоаналізу, І. Кутько, Л. Бондаренко, П. Петрюк доходять висновку, що абсолютної межі між українським і російським психоаналізом немає. Не вважає за доцільне відокремлювати історію власне українського психоаналізу харківський дослідник Г. Романов, хоча відзначає, що всі регіональні групи — одеська, київська, львівська, харківська, московська, петербурзька – відрізнялися. Однак історія психоаналізу на теренах Російської імперії (і Радянського Союзу) розвивалась в загальному руслі і під схожими впливами. Винятком була в 1920-х pоках лише Західна Україна – вона була пов’язана з історією психоаналізу австрійського
Визначаючи передумови появи й успішної адаптації психоаналізу в Україні, І. Кутько і Л. Бондаренко виокремлюють як специфічні ознаки, насамперед, високий рівень розвитку й багаті традиції вітчизняних наук (як медичних, так і гуманітарних), а також гуманітарне спрямування інтересів вітчизняних лікарів. Ця специфіка яскраво проявилась у спрямованості досліджень: науковці-медики зосереджували увагу як на клінічному (М. Вульф, О. Гейманович, В. Ліхницький), так і на культурологічному (М. Вульф, Я. Коган, С. Балей, О. Халецький, Г. Маліс, Е. Берглер) аспектах психоаналітичної теорії. Водночас з’являється ціла низка психоаналітично зорієнтованих публікацій дослідників-гуманітаріїв (В. Юринця, М. Перліна, Є. Перліна, С. Гаєвського). Особливістю переважної більшості публікацій цього періоду є їх просвітницький, популяризаторський характер — автори, як правило, давали стислий виклад основних положень психоаналітичної теорії, очевидно, з огляду на ситуацію, „коли про психоаналіз говорили всі, але були занадто безформними” [1], а в періодиці з’являлися статті, автори яких виявляли „таке глибоке нерозуміння його, що можна пояснити тільки незнанням речи або безоглядною упередженістю до неї”
В. Роменець та І. Маноха зазначають, що певний час у нашій країні фрейдизм користувався значною увагою не тільки в наукових, але й в ширших колах. Відчувалося прагнення дати нову, оригінальну теорію психоаналізу, яка б здійснила, зокрема, синтез фрейдизму і марксизму за допомогою вчення про умовні рефлекси. Подекуди з’являлися системи „рефлексологічного фрейдизму в дусі діалектичного матеріалізму”, тобто робилися спроби об’єктивними засобами розшифрувати темну „психологію глибин” людського життя. Психологію З. Фрейда за її тенденціями вважали наскрізь соціальною. Психологам-матеріалістам, які працювали в інших, сприятливіших умовах, ніж З. Фрейд, залишалося тільки розкрити і до кінця аргументувати матеріалістичні основи його вчення
Як на характерну ознаку тодішніх критичних статей, автори вказують, що окрім введення політичного присмаку в деяких з них явно змішувалася критика психологічна і філософська, внаслідок чого виходило, ніби у З. Фрейда психічна діяльність визначається первинною, а зовнішній світ чимось вторинним, похідним. Насправді ж, зазначають вони, З. Фрейд наполягає на первинному характері „принципу задоволення” зовсім не в онтологічному розумінні і зовнішнє реальне середовище не утворюється, за З. Фрейдом, психічним апаратом „витіснення”
Характерними рисами ранньої історії вітчизняного психоаналізу харківський філософ І. Романов називає сприйняття його переважно з теоретичного боку; медичну зорієнтованість досліджень, яка спричинила поєднання психоаналізу з гіпнотичними і рефлексологічними техніками; незвичним сприйняттям широким загалом психоаналітичних текстів як медичних, натуралістичних і редукціоністських, що зумовило й специфіку їх застосування в дослідженнях творчості і соціальних проблем; залежність еволюції психоаналізу від державної влади і політичних баталій; нарешті, ідеологічний рівень його розгрому
Л. Левчук відзначає здобутки вітчизняних вчених у „пограничних” дослідженнях – етико-естетичних, етико-психологічних, психолого-мистецтвознавчих, критично переосмислюючи праці літературознавчого характеру С. Балея, А. Халецького, В. Підмогильного.
Л. Бондаренко в праці „Біогенетичний закон в психоаналізі (за матеріалами публікацій 1920-х років в Україні)”, досліджуючи репрезентованість використання біогенетичного закону Геккеля – Мюллера для реконструкції історії людського суспільства у працях українських психоаналітиків, відзначає, що, на відміну від Росії, де ця теоретична, методологічна концепція, котра об’єднує у своїх джерелах психотерапію, психологію і філософію історії (культурологію), спеціально не досліджувалась, у працях, виданих в Україні, цей закон спеціально досліджувався (Я. Коган. „Про деякі паралелі лібідинозного розвитку в філогенезі та онтогенезі”) і застосовувався (Г. Маліс. „Психоаналіз комунізму”)
Окремі українські вчені робили спроби розмежувати у фрейдизмі дві сторони: клінічні спостереження та загальну (з надмірними екстраполяціями) теорію, яка обґрунтовувала не тільки нову індивідуальну і загальну психологію, а навіть нову соціологію. Всупереч тодішній ситуації все ж припускалося, що деякі фрейдистські ідеї (про несвідоме і підсвідоме, про значення статевого фактора у формуванні психіки тощо) увійдуть до скарбниці науки. Помилкою З. Фрейда та його послідовників вважалася тільки абсолютизація сексуального моменту, що ніби зашкоджувало справжньому науковому аналізові питань соціології, релігії, мистецтва, науки.
На початку ХХ століття в Україні виникають чотири культурні центри, в яких розвивався психоаналіз: Одеса, Харків, Київ і Львів.
Найпотужнішим із них вважається Одеса, де „епідемію психоаналізу” визнав 1914 року сам З. Фрейд. Прикладом підготовленості грунту для появи психоаналізу в цьому місті може бути промова лікаря І. Хмелевського „Патологічний елемент в особистості і творчості Ф. Ніцше”, опублікована у Києві 1904 рку. В Одесі активно перекладалися праці З. Фрейда та його учнів, було опубліковано першу вітчизняну працю з психоаналізу („Про психоаналітичний метод лікування (Теорія Freud’a)” М. Вульфа), видається єдина в Україні серія „Питання теорії і практики психоаналізу”, до якої увійшли праці З. Фрейда, його учнів та одеських науковців. Одеські аналітики беруть участь у виданні московського психоаналітично зорієнтованого журналу „Психотерапия”. В. Ліхницький публікує 1912 року в Одесі і Москві книгу „Психотерапія і психоаналіз”; І. Бірштейн, який теж працював у тому журналі, написав психоаналітичний етюд „Сон Гаршина”, використавши адлерівський варіант психоаналітичного методу.
Найзначнішими з праць одеських психоаналітиків є, окрім вже названої статті М. Вульфа, його „Критичний огляд німецької психотерапевтичної літератури за 1909 р.” та „Психологія дитячих примх”, опублікована в Одесі 1929 року, вже після розгромного московського з’їзду й еміграції автора до Палестини; книга „Психотерапія і психоаналіз” В. Ліхницького, видана в Москві й Одесі 1912 року; „Психоаналіз особистості і творчості Т. Г. Шевченка” О. Халецького; культурологічні статті Я. Когана „Ототожнення і його роль в художній творчості” (1926 р.) і „Про деякі паралелі лібідинозного розвитку в філогенезі та онтогенезі” (1941 р.), яку особливо відзначає Л. Бондаренко.
Зважаючи на самостійність, достатність, оригінальність трактування складної теоретичної психоаналітичної проблеми, Л. Бондаренко вважає працю Я. Когана фундаментальним дослідженням цієї проблеми в світовій психоаналітичній літературі .
Про психоаналітичні студії в Києві свідчить функціонування в 1920-х роках психоаналітичного відділу психоневрологічного інституту, публікації київських дослідників у журналі Віденського психоаналітичного товариства. Психоаналітично зорієнтованими харківські вчені називають лікарів В. Виноградова, Е. Голдовського, а також І. Залкінда, завідувача психоаналітичним відділенням (харківський психоаналітик 1920-х років І. Аптер вважав його талановитим і перспективним психоаналітиком). За редакцією і з передмовою І. Залкінда 1928 року в Києві виходить друком „Едіповий комплекс та його вплив на характер, здоров’я і життя” Ш. Одьє.
Значний вклад у популяризацію психоаналізу зробив київський журнал „Життя і революція”, який оприлюднив низку статей культурологічного характеру („Фрейдизм і марксизм” М. Перліна, „Фрейдизм у літературознавстві” С. Гаєвського, „Знов про фрейдизм і мистецтво” Є. Перліна, „Іван Левицький-Нечуй. Спроба аналізу творчості” В. Підмогильного).
Психоаналіз в Харкові розвивався в загальному руслі розвитку психоаналізу в Україні (і в Росії), але він мав свої особливості, що визначались умовами Харкова як великого наукового центру з усталеними традиціями медичних і гуманітарних наук. Традиції ці беруть початок ще від Г. Сковороди, першого філософа Харківського університету І. Шада, першого професора психіатрії Харківського університету П. Ковалевського [1]. Наприкінці XIX століття в Харкові публікуються дві праці всесвітньо відомого психіатра Т. Мейнерта, у якого вчився і під керівництвом якого працював З. Фрейд: „Психіатрія. Клініка захворювань переднього мозку” та „Клінічні лекції з психіатрії, обгрунтовані на наукових даних”.
Значним явищем культурного життя Харкова й України взагалі була робота школи мовознавця О. Потебні, послідовники та учні якого з 1907 по 1923 рік випускають збірники „Питання теорії і психології творчості”, широко використовуючи ідеї З. Фрейда [1].
Отже, появу психоаналізу на українських наукових і культурних теренах було підготовано розвитком як медичних, так і гуманітарних наук.
На становлення і розвиток вітчизняної психотерапії останніх десятиріч істотно вплинула концепція патогенетичної психотерапії. Одним із фундаментальних положень є розуміння особистості, як системи відношень індивіда з навколишнім соціальним середовищем.
Література
1. Абрамова Г. С. Практическая психология: учебник [для студентов вузов] / Г. С. Абрамова. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – 480 с.
2. Бурлачук Л.Ф. Основы психотерапии / Л.Ф. Бурлачук, И.А. Грабская, А.С. Кочарян. – К.: Ника-Центр, 1999. – 320 с. 3. Землянська О.В. Судово-психологічна експертиза: навчальний посібник / О.В. Землянська. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. – 300 с. 4. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Г.И. Колесникова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 288 с. 5. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования / Р. Кочюнас; [пер. с лит.]. – М.: Академический проект, 1999. – 465 с. 6. Леонтьев Д.А. Комплексная гуманитарная экспертиза: методология и смысл / Д.А. Леонтьев, Г.В. Иванченко. – М.: Смысл, 2008. – 135 с. 7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования / Р. Мэй; [пер с англ.]. – М.: «Класс», 1994. – 390 с. 8. Немов Р.С. Основы психологического консультирования: учебник [для студ. педвузов] / Р.С. Немов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 528 с. 9. Основи практичної психології: підруч. [для студентів вищих навч. закл.] / [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с. 10. Хомич Г.О. Основи психологічного консультування / Г.О. Хомич, Р.М. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 111 с. 11. Хухлаева О.В. Основы психологического консультирования и психологической коррекции / О.В. Хухлаева. – М.: Академия, 2001. – 208 с. 12. Эйдемиллер Э.Г. Психология и психотерапия семьи / Э.Г. Эйдемиллер, В. Юстицкис. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 656 с.
ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»
Реферат
з предмету Основи психотерапії
Роботу виконала:
студентка IV курсу психології
заочної форми навчання
Юзба Марія
Механізми психотерапії
Різноманітність моделей людини і його психологічного здоров'я зумовлює значні розбіжності в поглядах на природу і механізми зміни особистості в процесі психотерапії. В одній з книг, присвячених святоотеческой психотерапії, вказується, що «змішання і розмитість кордонів перетворили психотерапію в якийсь аморфний пласт всілякого сурогату, починаючи від укорінених гіпнотичних технік до прийомів шаманізму, танців, сексуально забарвлених трансов і безплідного мудрування в абстрактних сферах» (Авдєєв, Невяровіч, с. 10). Багато з напрямків психотерапії «лежать в сферах поза Христа і чужі йому за духом. У рекомендованих способах і методиках цілительства багато завідомо неправдивого, штучного, небезпечного для душевного здоров'я пацієнтів. Рясніють прийоми з розвитку і без того гіпертрофованого уяви у пацієнта (що зі святих отців позицій абсолютно неприпустимо). "Терапія дитячим криком" [Мова йде про первинну психотерапії (Прим. Авт.).], "Переселення в минулі життя", "інфантильні гри", "кодування" - яка ж тут психотерапія душі? ». Незважаючи на гадану тенденційність і непсіхологічность, в цих думках багато важливого і цінного.
По-перше, це ідея різнорідності психотерапевтичних ідеологій і технік. При цьому техніку психотерапії можна розглядати у відриві від її ідеологічної доктрини. Одна справа, коли ми стикаємося з «автентичної особистістю» у Ф. Пёрлса, і інше - з «повністю функціонуючої особистістю» у К. Роджерса. Ідея самодостатності, незалежності, відповідальності за себе і своє життя пов'язана з переживанням екзистенціальної самотності [Перефразовуючи маніфест гештальтистов, можна сказати: «Ти прийшов в цей світ не для мене, а я не для тебе. Якщо ми зустрілися - добре, а якщо ні - теж нічого поганого ».], Тоді як ми-орієнтація К. Роджерса фактично являє собою релігію комунікації, коли людина« розчиняється »в людях, отримуючи безумовну любов, розуміння і підтримку. Специфіку гештальт-терапії визначає не техніка «порожнього стільця», а ідеологія, якої підпорядковані і теорія особистості, і теорія психотерапії, і конкретні психотерапевтичні техніки. В даний час Україна (як, втім, і інші країни СНД) наповнили численні представники різних психотерапевтичних шкіл, де пропагується унікальність саме свого напряму. При цьому психотерапевтичний процес часто підміняється теорією психотерапії як теорією психотерапевтичного впливу. Ідеологія психотерапії, за якою ховаються уявлення про душу, виноситься «за дужки».
Щоб уникнути техніцизму, увагу психотерапевта має бути направлено на процес змін у всій особистості клієнта. Е. Мінделл запропонувала концепцію метанавиков. під метанавикамівона розуміє усвідомлені почуття психотерапевта в процесі роботи з клієнтом. Якщо психотерапевт не усвідомлює, що «трапляється» в ньому самому в процесі роботи з клієнтом, він орієнтований на теорію процесу, на уявлення про те, що відбувається з клієнтом, але ніяк не на свої переживання. Мінделл пише: «... термін" метанавик "відноситься не стільки до почуттів, які виникають під час роботи, скільки до усвідомлення цих почуттів. "Метанавик" передбачає, що ми, крім обізнаності про чуттєвих позиціях, вивчаємо їх і збираємо їх енергію, застосовуючи наші почуття і стосунки на користь клієнта »(Мінделл, с. 30). Переконання і почуття психотерапевта (метанавикі) є грунтом, на якій ростуть і теоретичні принципи психотерапії, і технічні прийоми (методи). Сам метод «роботи психотерапевта явно або неявно виявляє його глибинні уявлення про життя, соціальних і політичних питаннях, про розвиток особистості та взаємовідносини зі світом, про природу терапії» (Мінделл, ).
По-друге, відмінність концептуальних визначень душі задає і різні способи допомоги цій душі. При цьому уявлення про душу - це не просто деяка професійна позиція психотерапевта. За ними стоять:
1) система вірувань, рефлексіруемих або НЕ рефлексіруемих психотерапевтом, т. Е. Його місце в культурному просторі;
2) система теоретичних уявлень про психотерапії і психотерапевтичному зміні клієнта / пацієнта;
3) система технік впливу.
Це означає, що техніки впливу відповідають (або, принаймні, повинні відповідати, якщо психотерапія здійснюється усвідомлено) уявленням про душу. У християнській культурі візуальне вплив на душу має менше значення, ніж слово і переживання: молячись, не можна представляти Бога, так як образи оманливі. Візуальний образ багатозначний, передбачає безліч смислів. Образ сновидіння практично ніколи не має однозначного трактування в рамках суб'єктивного простору одного і того ж клієнта, і в міру поглиблення психотерапевтичного контакту спливають все нові і нові смисли цього сновидіння, психотерапевт може повертатися до одного і того ж сновидіння на різних стадіях психотерапевтичного процесу, розкриваючи його нові смислові послання. Слово ж грає в психології меншу роль, так як відноситься тільки до інтелектуальної площині, а одна з ключових ідей психології полягає в тому, що основою психічного життя є несвідоме. Однак слово дозволяє проникнути в це несвідоме.
Але не можна лише підвести клієнта до заповітної і в той же час небезпечної «двері в себе» - важливо супроводжувати його у внутрішньому подорож. Тому ті форми психотерапії, в яких контроль терапевта знижений і пацієнт «подорожує» один, лише звітуючи про результати, небезпечні. По-перше, невідомо, в яку «двері» ввійде чоловік, з чим він там зіткнеться і чи зможе звідти повернутися (адже, одного разу почавшись, психоаналіз може стати нескінченним). У такому важкій подорожі по внутрішніх світів повинен бути надійний маяк, інакше людина увійде не в ту «двері», відкриє в собі ті реальності, впоратися з якими він буде не в змозі. Саме тому такий важливий питання про ідеологію психотерапії взагалі і конкретного психотерапевтичного впливу зокрема: професіоналізм психотерапевта полягає не тільки в технічно бездоганну роботу з клієнтом, але і в розумінні того, кудирухається клієнт.
До негативних результатів психотерапії (в тому числі і у віддаленій перспективі) може привести і недостатнє врахування характеру психопатологічного розладу і структури особистості, характерний для багатьох напрямків. Такий недооблік також є проявом зниженого контролю терапевта над психотерапевтичним процесом. При цьому коли ми говоримо про контроль процесу, то не маємо на увазі, що психотерапевт є його композитором, тим, хто довільно «робить» його на свій розсуд. Навпаки, ми вважаємо, що живий процес завжди відрізняється від заздалегідь наміченої «дорожньої карти» подорожі клієнта за своїм внутрішнім світом. Психотерапевт знаходиться в актуальному процесі клієнта, супроводжуючи його і оберігаючи від можливих небезпек.
Різноманітність ідеологічних доктрин, теоретичних концепцій і технік психотерапії робить її широкою сферою специфічної професійної допомоги, що включає абсолютно різні, несумісні, а часом і суперечать один одному підходи. Ці види допомоги описуються різними метафорами - «археолог», «слідчий», «садівник», «провідник», «гуру», «інструктор», «шаман», «наставник» і т. П. За кожною з цих метафор ховаються різні уявлення про душу і способах їй допомогти. Як справедливо зазначив екзистенціальний психотерапевт І. Ялом, ніяка пояснювальна система не здатна охопити весь терапевтичний процес. Він писав: «Я вважаю, що терапевтичне зміна - це надзвичайно складний процес, який виникає в заплутаному переплетенні елементів людського досвіду, і ці елементи я буду називати" терапевтичними факторами "» (Ялом, с. 21). Практично мова йде про механізми психотерапії. Ялом виділяє 11 первинних факторів психотерапії, або її механізмів:
1) вселення надії;
2) універсальність переживань;
3) постачання інформацією;
4) альтруїзм;
5) коригуюча рекапітуляція первинної сімейної групи;
6) розвиток навичок соціалізації;
7) імітаційна поведінка;
8) міжособистісне (интерперсональное) навчення;
9) згуртованість групи;
10) катарсис;
11) екзистенційні чинники.
Ці фактори Ялом розглядав як важливі для групової психотерапії. Однак деякі з них цілком описують і феномени індивідуальної психотерапії, причому є цілком зрозумілими і не вимагають спеціальних пояснень.
В глибинних видах психотерапії вселення надії не є ключовим моментом, цей фактор лише підтримує інші більш специфічні процеси.
Вселення надії важливо при проведенні підтримуючої психотерапії для психічно і соматично хворих пацієнтів, для залежних пацієнтів (при первинній - міжособистісної і вторинної - субстратной формах залежностей) і ін. Як вказує Ялом, багато груп самодопомоги («жалісливим друзі» - для батьків, які втратили дітей ; «Чоловіки проти насильства» - для чоловіків, що б'ють своїх дружин; «Ті, що пережили інцест» - для жертв інцесту; «заштопати серця» - для перенесли операцію на серці; «Анонімні алкоголіки» - для залежних від алкоголю та ін.) роблять особливий наголос на вселення надії. В глибинних видах психотерапії, в тому числі і індивідуальної, вселення надії є важливою умовою того, що клієнт не кине психотерапію, а пройде її до кінця: при глибинної психотерапії спочатку стан клієнта / пацієнта погіршується, так як він входить в раніше закриті і табуйовані області психіки.
Важливим ресурсом змін служить інформування клієнта про те, що його чекає в ході психотерапії. Слід пам'ятати, що психотравмирующее освіту може існувати в двох формах: як локальний досвід, дисоційованому від іншої частини психіки, і як досвід, який «інфікував» всю психіку, не залишивши здорових частин. У першому випадку інформування є формою підтримки зв'язку психотерапевта зі здоровою частиною психіки, у другому - тестуванням того, наскільки клієнт здатний дотримуватися принципу реальності, а не йти в інфантильні травмовані області. Таким чином, інформування має психотерапевтичним потенціалом.
Іншим суттєвим ресурсом зміни є альтруїзм психотерапевта. В рамках індивідуальної психотерапії для клієнта характерно уявлення про те, що терапевт не до кінця чесний з ним: він уважний, доброзичливий, але не безкорисливо, а за гроші. У ряді випадків для розвитку психотерапевтичних змін до клієнта терапевт повинен підкреслити своє тепле і душевне ставлення, можливо навіть порушуючи традиційні канони і правила сеттинга, наприклад запросити клієнта додому на чай. І. Ялом справедливо зауважує, що клієнтам важлива підтримка, зацікавленість психотерапевта їх проблемами і особистістю. Навіть в разі надання клієнту ради часто важливо не зміст ради, а сам процес надання допомоги, так як психотерапевт виявляє щирість і зацікавленість.
Психоаналітична терапія зробила основний упор на ранніх травмах пацієнта і на його здатності з ними впоратися. Розуміння або приборкання демонічних сил через їх усвідомлення в психоаналитически орієнтованої терапії є найважливішим (якщо не головним, а то і єдиним) саногенним (оздоравливающим) механізмом. Віра в сили раціонального, його можливості впоратися з нерозумними емоціями, характерна для психоаналитически орієнтованої терапії, як, втім, і для всього людства початку XX ст. Але сьогодні культурна ситуація змінилася і акцепт на раціональному сильно пом'якшав. Парадокс полягає в тому, що сама психоаналітична культура багато для цього зробила. З одного боку, вона представила людську природу як емоційну, нерозумну (визнавши природу первинної, а культуру вторинної), а з іншого - вказала, що впоратися зі своїми руйнівними емоціями і потягами можна тільки через розум, а емоції не можуть бути конструктивними і лікувальними. Тим часом багато авторів підкреслювали, що самого по собі інтелектуального осягнення (інсайту) дитячих травм, травматичних фантазій і особливостей ранніх відносин в батьківському оточенні недостатньо. Як писав А. Лоуен, «я занадто часто зустрічав пацієнтів, які за роки психоаналізу зібрали багато інформації і знань про свій стан, але чиї основні проблеми залишилися непорушними» (Лоуен, з 46). Важливо знову пережити старі травми з новим результатом, коли тебе люблять і приймають. Цей новий досвід переживання створюється безпосередньо в рамках психотерапії. Такий психотерапевтичний досвід має здатність поширюватися на повсякденне життя людини, наповнюючи її новим змістом.
Разом з тим досвід психологічної інтимності, який ви купуєте в ході психотерапії, не завжди позначається на ньому позитивним чином. По-перше, такий досвід може створити особливу психотерапевтичну реальність, в якій клієнт добре себе почуває, але не хоче або не може перенести цей досвід у реальне життя. Так, існує феномен группофіліі, коли людина ходить в найрізноманітніші терапевтичні групи, витрачаючи на це величезні гроші. Така людина створює для себе нову альтернативну реальність (якщо хочете, віртуальний світ), яка протистоїть реальному житті.
По-друге, формування теплих відносин в рамках психотерапевтичного контакту може не привести до рекапитуляции. Наведемо приклад: клієнтка Т. (жінка 33 років) в ході психотерапії зазначила у себе позитивні емоційні зміни - зрослу спроможність вступати в стосунки психологічної інтимності і відчувати психологічну близькість. Однак як тільки вона відчула, що інтимний характер набувають її відносини з терапевтом, то перервала терапію, так як актуалізація теплих довірчих відносин викликала у неї страх, з яким вона не змогла впоратися. Терапевтичні відносини, які, здавалося б, повинні були привести клієнтку до конструктивних змін, налякали її і не були нею прийняті. Подібна можливість стала причиною незгоди багатьох теоретиків з думкою К. Роджерса про те, що одним з головних умов успішної психотерапії є тепле і любляче ставлення психотерапевта до клієнта. Висловлювалися побоювання, що занадто особистісні відносини терапевта і клієнта неминуче породять або залежність клієнта від терапевта, або страх, пов'язаний з актуалізацією інфантильною травми. Однак це не так: при грамотній роботі інтимність у відносинах терапевта і клієнта не сприяє переносу, а демонструє приклад позитивних відносин.
Одним з універсальних психотерапевтичних механізмів є отреагирование,або катарсис. Вперше, в формі гіпнокатарсіса, його використовував Фрейд: він занурював пацієнта, що перебуває в стані гіпнозу, в витіснене психотравмирующее переживання, щоб «вщемленний» (термін Фрейда) афект вивільнився і накопичені негативні емоції (гнів, образа і т. П.) Зникли. Ряд сучасних напрямків психотерапії роблять основний акцент саме на вивільненні «вщемленних» афектів: це первинна психотерапія А. Янова, різні види тілесно-орієнтованої психотерапії (В. Райх, А. Лоуен, Д. Боаделла і ін.), Психотерапія криком Д. Касріела , спонтанний танець і ін. Отреагирование дозволяє, по-перше, активізувати «вщемленний» афект (перевести його в активну форму), а по-друге, «скинути» його з себе, прибрати його з енергетичної та психологічної структури особистості. Часто вивільнення глибоко затриманого афекту пов'язане з підйомом температури тіла.
Так, у пацієнта В., 17 років, який страждав монофобія ковтання (відмова від ковтання їжі і пиття води через страх, що їжа потрапить не туди і він задихнеться), після трьох сесій психотерапії криком температура піднялася до 40 ° С і протрималася в протягом трьох днів. Після цього пацієнт різко пішов на поправку. У кожного психотерапевта бувають випадки «чудесного» зцілення, коли пацієнтові стає краще з незрозумілих причин. Це і був такий випадок. Піврічна психотерапія, дворазове перебування в стаціонарах психіатричного профілю з проведенням фармакотерапії не дали результату, а допомогла пацієнту саме техніка отреагирования (техніка крику). Це ставить питання про Кореспондування терапевтичного механізму і структури фобического розлади. В даному випадку страх лежав на енергетичній структурі пацієнта, і ефективною виявилася робота, метою якої було «вирвати» енергетичні коріння страху. За Лоуен, найскладнішим є отреагирование страху і паніки. Він писав: «Набагато складніше (чим гнів, плач, глибокі ридання. - Авт.) Пробудити почуття страху і ще більш важливо витягти його назовні. Якщо паніку або Страх не викликати на поверхню і не пропрацювати, то катарсичний ефект звільнення від крику, гніву або печалі буде короткочасний. Поки пацієнт не здатний протистояти своєму страху і зрозуміти його причини, він буде продовжувати кричати, плакати і сердитися за будь-яких зовнішніх змінах в його особистості. Він замінить катарсичний процес на пригнічує, а в напрямку зростання не відбудеться значних змін »(Лоуен, с. 92).
Отреагирование НЕ рівносильно простий експресії емоцій, так як експресія не завжди веде до отреагированию. Отреагирование відбувається там і тоді, коли експресія досить інтенсивна і людина гнівається, плаче або кричить проти своєї волі. Іншими словами, для отреагирования необхідно відкинути звичні форми регулювання афективної сфери. Одним з показників спонтанності є залучення вегетативної сфери: озноб, жар, холод, поколювання в тілі, нудота, тремор, болі і т. І. Таким чином, для отреагирования характерно якість малої керованості, спонтанності процесу. Разом з тим отреагирование може бути небезпечним. Це відбувається в тих випадках, коли зняття звичних механізмів емоційного самоконтролю стає незворотним або коли отреагирование пов'язано з повною втратою біфокальні, т. Е. Дорослого Его, яке стежить за процесом «викиду». Безпека процесу забезпечується присутністю терапевта, але тільки тоді, коли пацієнт «підпорядковується» терапевта, приймає його в якості «зовнішнього Его-контролю». Просто плач, сльози, крики, голосіння без моменту спонтанної експресії, коли людина відчуває, що тримає себе, не може створювати можливості отреагирование. У ряді випадків підкреслюється, що переживання клієнтом якогось моменту свого життя або ситуації в терапевтичній групі повинні доповнюватися «петлею саморефлексії» (І. Ялом), коли емоційний досвід переживання трансформується в терапевтичний. Це означає, що клієнт повинен не тільки відчувати гнів, але, що найголовніше, задати собі питання: «Що за ним стоїть?», Т. Е. Ввійти в позицію самоісследованія. Але в даному випадку мова йде не про відреагування, а, навпаки, про оволодіння власним переживанням через позицію самоісследованія. Це важливий психотерапевтичний механізм, який не має, однак, нічого спільного з катарсисом.
Катарсис (отреагирование) не є єдиним або навіть найважливішим психотерапевтичним механізмом, що і зумовило розчарування З. Фрейда в його ефективності і подальша відмова від нього. Фрейд в більшій мірі вірив в саногенним розуму, в те, що раціо може опанувати неконструктивними емоціями, приборкати їх. Разом з тим віра в саногенним катарсису спирається на життєві уявлення («поплачь - стане легше») і присутній в багатьох теоріях психотерапії і практичній роботі терапевтів.
Важливою складовою роботи психотерапевта є конструювання. Уявлення про те, що психотерапевт розкріпачує, знімає блоки, захисту, допомагає звільнитися від пригніченого афекту і т. П., Є недостатнім. Звільнена енергія гуляє по тілу, а разом з нею гуляє звільнений афект. Куди зайде ця енергія? Як дисоційованому і знешкоджений афект асоціюється з іншою, до сих пір вільної від конфліктів і напружень, частиною психічної структури? Це серйозні питання, на які психотерапевт повинен дати відповідь, а не сподіватися на саногенним спонтанного процесу, що протікає в клієнті, як це робив К. Роджерс, або на саногенним спонтанного групового процесу. Процес в клієнті повинен бути спонтанним, але контрольованим, по-перше, їм самим (звичайно, в контакті з психотерапевтом), а по-друге, психотерапевтом (звичайно, в контакті з клієнтом). Вивільняється енергія і розкріпачує емоції повинні бути правильно асимільовані решті психікою, причому відбуватися це повинно не саме по собі (звичайно, в нормальній ситуації, коли терапевт не пускає ситуацію на самоплив), а в ході психотерапевтичної роботи з конструювання нової конфігурації психічної структури: так, звільнення генітальної енергії має поєднуватися з енергією любові, енергією серця. В іншому випадку формується дуже конфліктна психічна структура. Так, в жіночому тренінгу «генитальности» [Це умовна назва яке, в даному випадку корисно тим, що відображає мету тренінгу.] Клієнтки «входять» у свою вагіну [імагінальний, рисункові, тілесну, психодраматическую, фантазійну (казкову) і т. П . репрезентацію свідомості-вагіни (свідомості-тіла).], часто сприймаючи її як «холодну, темну печеру, в якій живе маленька дівчинка. Ця дівчинка сидить одна, їй самотньо і страшно ». Жінка може прийняти чоловіка «грудьми» - і в цьому випадку чоловік є сином, другом, братом, але ніяк не чоловіком; жінка ж - мати, подруга (друг), сестра, нянька, але ніяк не жінка. Щоб дійсно стати жінкою, жінка повинна як в прямому, так і в переносному сенсі прийняти чоловіка через геніталії. Але часто це викликає страх - на геніталіях лежить печать «едіпальной бруду», пов'язаної з почуттям сорому і провини. Повний саморозкриття жінки можливо, коли вона впускає чоловіка через геніталії до серця. Якщо серце закрите, то звільнення генітальної енергії небезпечно. Такі жінки часто запитують: «Що мені тепер робити?» Вони кажуть: «Я не можу впоратися з сексуальністю». Але якщо серце відкрите, то таке звільнення можливе, так як можлива інтеграція генітального (сексуального) і серцевого (еротичного, любовного). Таким чином, конструювання є звільнення деяких частин особистості і вибудовування зв'язку між ними. Психотерапевт допомагає пацієнтові вибудувати нову психічну структуру. Приклади цієї роботи були приведені в розділі, присвяченому принципу процесуальності в психотерапії.
Таким чином, в психотерапії (поряд з механізмами психотерапії, які часто виступають як фактори, якими психотерапевт не керує) можна виділити деякі психотерапевтичні стратегії / механізми / техніки: інсайт, створення емоційного рекапітулірующего досвіду, отреагирование, дезактуалізація проблем, страхів, переживань, десенсибілізація травматичних стимулів (див. в розділі, присвяченому інструментальних методів психотерапії), отреагирование, когнітивне «прочищення», що звільняє розум від помилок, актуалізація трансперсональна (духовних) ресурсів самозміни і ін. Ці стратегії відображають не тільки психотерапевтичний підхід, в якому працює психотерапевт, але і індивідуальні переваги і вірування (якщо ж вони психотерапевтом усвідомлюються і свідомо використовуються в психотерапевтичної роботі, то метанавикі) терапевта в якийсь один, два або кілька механізмів зміни. Психотерапевт в своїй роботі не може покладатися на всі перераховані механізми. Як правило, серед психотерапевтів існує спеціалізація - один добре володіє технікою отреагирования, інший - аналізом і инсайтом, третій - добре підтримує і створює новий саногенним емоційний досвід, четвертий - може виробляти конструювання повий психічної структури і т. П. Тільки в ідеалі психотерапевт може робити Усе. Між терапевтами часто існує нерозуміння щодо стратегій допомоги клієнту. Це означає, по-перше, що до істини можуть вести різні шляхи, а по-друге, що психотерапевти схильні ідеалізувати свій спосіб роботи, не бачачи цінності в іншому. Ну що ж, шори можуть бути і у психотерапевтів. Це шори конкретної теорії, особистих уподобань, деякого психотерапевтичного спільноти. Навчання психотерапії - це завжди виявлення своїх сильних сторін, своїх можливостей. Слід лише пам'ятати, що психотерапевти не повинні монополізувати право на істину, повинні зберігати діалог напрямків. Екуменізм в психотерапії - це не відмова від безлічі стратегій на догоду одній, а еклектизм, що забезпечує справжню майстерність терапевта.
література
Авдєєв Д. А., Невяровіч В. К.Наука про душевне здоров'я: Основи православної психотерапії. - М., 2001..
Лоуен А.Терапія, яка використовує мову тіла (біоенергетика). - СПб., 2000..
Мінделл Е.Психотерапія як духовна практика. - М., 1997..
Ялом І.Теорія і практика групової психотерапії / Пер. С. В. Жужанави і М. Р. Миронової. - 5-е изд. - СПб., 2000..
ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»
Реферат
з предмету Патопсихологія
Роботу виконала:
студентка IV курсу психології
заочної форми навчання
Юзба Марія
Психосоматичні розлади
Психосоматичні розлади – це стани, що з’являються в результаті взаємодії психічних і фізіологічних соматичних чинників у організмі. Іначе кажучи це перш за все психічні розлади, що проявляються на фізіологічному рівні, або фізіологічна патологія, що розвивається під впливом психогенних факторів.
Слово «психосоматичний» перекладаєтся з давньогрецької як «належить тілу і душі» .Термін був введений в XIX столітті, тоді і почався розвиток психосоматики як напрямку психології. Такі розлади знаходяться на стику медицини та психології. Вивчення зв’язку психики (psyche) і тіла (soma) триває й досі. Психосоматичні захворювання – це ті хвороби, які проявляються симптомами захворювань внутрішніх органів, але їх основна причина все ж полягає в порушеннях функціонування нервової системи.
До них відносяться:
шлунково-кишкові розлади (функціональна шлункова диспепсія та синдром подразненого кишечника)
больовий синдром в проекції суглобів (фіброміалгія)
відчуття нестачі повітря і потреба в частому диханні (гіпервентіляціонний синдром) і багато іншого.
Головний діагностичний критерій: коли обстеження і неодноразові не виявляють ознак органічного захворювання.
Саме це має бути приводом для консультації з психіатром або психотерапевтом.
Для психосоматичних розладів характерна поява і посилення після стресу, будь-якої перенапруги (інтелектуальної, емоційногї, фізичної). Іноді бувають відстрочені реакції, що ускладнює постановку правильного діагнозу. Потрібно знати, що симптоми захворювання можуть виникнути на тлі позитивних емоцій: приємного очікування або досягнення успіху.
До групи ризику входять інтраверти – люди, які звикли тримати все в собі. Низька самооцінка, комплекси, меланхолія, психічна й емоційна неврівноваженість сприяють виникненню психосоматичних розладів.
Особистості, які страждають психосоматичними захворюваннями дотримуються песимістичних поглядів на оточення, мають низьку самооцінку, і головне не здатні протистояти стресам і долати елементарні побутові та виробничі трудності.
Основи діагностики – це довірчі бесіди з пацієнтом, збір анамнезу. Навіть почувши, як пацієнт викладає скарги, можна припустити про наявність психосоматичних розладів. А з’ясувавши обставини, пов’язані з початком або загостренням захворювання, і з’ясування психотравмуючих факторів і ситуації, можна з упевненістю говорити про навність у даного хворого психосоматичних розладів, у тому числі тих, що не виключають органічної патології. Тільки після повного і всебічного обстеження виставляється попередній діагноз. Виявлені розбіжності між скаргами і відсутністю органічної патології, неодноразово перевіреними, можна розцінювати як аргумент на користь «психосоматики». Звичайно, розумний обсяг дообстеження завжди необхідний, але він не повинен бути надмірним. Іноді трапляється, що від початку захворювання до отримання професійної допомоги проходять роки, так як лікарі або не діагностують психосоматичні розлади, або ж не знають як її правильно лікувати.
Лікування залежить від симптомів, проявів хвороби, так як поняття «психосоматичні розлади» аж надто широке. У легких випадках цілком достатньо детальної бесіди лікаря з пацієнтом і роз’яснення суті, причин неприємних симптомів. Справа в тому, що часто хворого турбують не так самі симптоми, скільки невідомість і підозра на серйозні органічні захворювання. Якщо пояснити, що за «відчуттям неповного вдиху» або «поколювання в серці» не стоять органічні хвороби серця і легенів і підтвердити це даними обстеження, багатьох це цілком влаштує і зніме проблему. Психотерапія у всіх варіантах і тривала завжди дуже корисна багатьом пацієнтам з психосоматичними розладами. При цьому захворюванні не бажано створювати видимість лікування з використанням: плацебо, вітамінів, «загальнозміцнюючих», «метаболічних», «судинних» препаратів, які не знімають тривогу і симптоми, а лише зміцнюють хибне уявлення про наявність важкого захворювання.
Література
1. Абрамова Г. С. Практическая психология: учебник [для студентов вузов] / Г. С. Абрамова. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – М.: Академический проект, 2001. – 480 с.
2. Бурлачук Л.Ф. Основы психотерапии / Л.Ф. Бурлачук, И.А. Грабская, А.С. Кочарян. – К.: Ника-Центр, 1999. – 320 с. 3. Землянська О.В. Судово-психологічна експертиза: навчальний посібник / О.В. Землянська. – Харків: Вид-во ХНУВС, 2008. – 300 с. 4. Колесникова Г.И. Психологическое консультирование / Г.И. Колесникова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – 288 с. 5. Кочюнас Р. Основы психологического консультирования / Р. Кочюнас; [пер. с лит.]. – М.: Академический проект, 1999. – 465 с. 6. Леонтьев Д.А. Комплексная гуманитарная экспертиза: методология и смысл / Д.А. Леонтьев, Г.В. Иванченко. – М.: Смысл, 2008. – 135 с. 7. Мэй Р. Искусство психологического консультирования / Р. Мэй; [пер с англ.]. – М.: «Класс», 1994. – 390 с. 8. Немов Р.С. Основы психологического консультирования: учебник [для студ. педвузов] / Р.С. Немов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 528 с. 9. Основи практичної психології: підруч. [для студентів вищих навч. закл.] / [В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с. 10. Хомич Г.О. Основи психологічного консультування / Г.О. Хомич, Р.М. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 111 с. 11. Хухлаева О.В. Основы психологического консультирования и психологической коррекции / О.В. Хухлаева. – М.: Академия, 2001. – 208 с. 12. Эйдемиллер Э.Г. Психология и психотерапия семьи / Э.Г. Эйдемиллер, В. Юстицкис. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 656 с.
ПВНЗ «ІНСТИТУТ ЕКОЛОГІЇ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА»
Реферат
з предмету Патопсихологія
Роботу виконала:
студентка IV курсу психології
заочної форми навчання
Юзба Марія
1 2 3