Ім'я файлу: Філіп'єва_Марина,_Реферат_УФМ,_Тема№7.docx
Розширення: docx
Розмір: 40кб.
Дата: 15.12.2020

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет радіоелектроніки

Кафедра українознавства

ОБРАЗ ОРАТОРА, ОСОБЛИВОСТІ МОВЛЕННЯ

Реферат виконала

студентка 1 курсу

факультету комп’ютерної

інженерії та управління

групи КІУКІ-19-3

Філіп’єва Марина Віталіївна

Перевірила:

Євсюкова О.Г.

2020

ЗМІСТ

ВСТУП…………………...………………………………...……………………...….3

1. ОСНОВНІ ВИМОГИ ТА ЗАВДАННЯ ОРАТОРА…………..………………....5

2. ЗОВНІШНЯ КУЛЬТУРА ОРАТОРА………………………..…………………..8

3. ОБРАЗ АУДИТОРІЇ. ПОДОЛАННЯ ОПОРУ АУДИТОРІЇ……......…………11

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….……..15

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………....…..17

­
ВСТУП
Поняття образу оратора у класичній риториці Давнього Риму і Давньої Греції належало до головних. Але, не дивлячись на це, уся увага риторів була звернена на те, якою промова має бути переконливою, але далі, з розвитком цього мистецтва, зацікавленість дослідників риторики та вчителів у спеціальних школах поширилася на три складники риторичного діяння, які вважалися невід’ємними: оратор – промова – слухачі.

«Скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд», – гіпербола повинна була Цицеронові, щоб відзначити, наскільки відповідальною у ті часи була справа оратора. Він завжди на людях, а під час своєї промови підлягає страшному суду, бо сотні очей звернені на нього. Цицерон думав: «Оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...».

Професія оратора буде залишатися актуальною у будь-які часи. Талант оратора – це величезна праця над собою та удосконаленням мовлення, кропіткий пошук новинок у сфері риторики, бо кожна промова – це щось нове, раніше нечуте, як би вона не спиралася на попередні виступи. Важливо кожний раз приносити щось інше: тему, ідею, неочікувані думки, логічні ходи, несподівані фігури. «Ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а повинне бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гарному ораторові слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати...».

Завдання роботи полягає у наступному:

1. Потрібно проаналізувати основні вимоги до оратора.

2. Показати спосіб вдосконалення й розвитку ораторських здібностей;

3. Проаналізувати індивідуальний мовний стиль оратора;

4. Розкрити особливості мистецтва красномовства як спосіб впливу на аудиторію.

У чому складається завдання оратора? Сутність його діяльності? Як оратор повинен вступати у спілкування з аудиторією? Насамперед, він має зробити так, щоб його промова сприймалася слухачами, була організованою та змогла опанувати увагою аудиторії. Але найголовніше – втримати цю увагу до найостаннішого речення свого виступу.

У думках виступаючого відбувається одночасно багато чого. Він і оцінює як його сприймають слухачі, і стежить за часом своєї промови, і коректує зміст й стиль. Проте, сутність діяльності полягає у триєдності: в організації сприйняття слухачами, утриманні їх уваги та мовній взаємодії, що спрямована на досягненні поставленої мети.

Оратор має знати техніку мовної дії і, головне, гарно нею володіти. Це важливо для того, щоб взаємодія оратора й аудиторії була гармонічною, продуктивною, доставляла радість від немарно втраченого часу. Техніку мовної дії умовно розділяють на зовнішню та внутрішню. Цей розподіл допомагає більш ретельному розгляду елементів мовної дії, що веде до високої майстерності мовного спілкування, наповнюючи слова оратора енергією, яку й бажає бачити аудиторія.

1. ОСНОВНІ ВИМОГИ ТА ЗАВДАННЯ ОРАТОРА
Так як у давньогрецькій риториці головним завданням було переконувати слухачів яскравими засобами живого слова, то головною, майже домінуючою, вимогою до оратора була добродійність й здатність викликати довіру в аудиторії. Це означало, що оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали слухачами, без сумнівів вірили в кожне слово сказаної промови. Оскільки антична риторика представляла собою міцну сув’язь логосу (слова й думки), філософії та теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіченим й талановитим, а до того ж фізично досконалим.

Познайомитися з найповнішим образом класичного оратора античних часів можна завдяки трактатам Цицерона про ораторське мистецтво: «Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдарування. Для красномовства необхідна особлива жвавість (гнучкість) розуму й чуття», які надають мові про будь-який предмет оздоби. Це «робить прикрашання численним, запам’ятовування – точним і міцним. Усе це є дари природи; якості, дані людині від природи – швидка мова, звучний голос, сильні легені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла...»; «Оратор багатий не лише словами, а й думками».

Оратор не може бути байдужим до теми й предмета своєї промови, йому необхідні «ревність і захоплена любов до справи! Без цього у житті не можна дійти ні до чого великого, а тим більше до того, до чого ти прагнеш». А що й казати про красномовство, якому належить влада у будь-якій вільній та миролюбній державі?

Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка висвітлює якусь справу? Що є багатшим за промову, насиченою змістом різного роду? Немає такої теми і предмета, яка не була б виражена гарно й достойна, не стала би надбанням оратора!

З вимог, що Цицерон ставить до ораторів, зрозуміло, що найкращим він вважає оратора всебічно розвиненого і поліфункціонального, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (етосом), а обов'язок – із задоволенням від естетичної насолоди: «Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. Учити – обов’язок оратора, давати насолоду – честь... справляти ж сильне враження – необхідність» [4, c. 165-167].

Очевидно, що стати таким оратором досить складно. Потрібно мати не тільки природні дані, гарну освіту та належне виховання, але і талант. Однак талант у розумінні Цицерона має дещо інше, ніж звичне значення. На це великий оратор відповідає так: «Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, а двічі й тричі, щоб тип ліпшим й більшим були його плоди; а обробка таланту – це досвід, це звичка слухати, писати, читати».

Цицерон, коли передавав свій досвід у ораторській діяльності учням (бо кожен популярний і пристойний оратор в античному світі мусив мати і мав своїх послідовників, яким і передавав безцінний досвід), розкривав процес підготовки промови, наголошуючи на тому, що оратор повинен робити і в якій послідовності на кожному з етапів:

– По-перше, він [оратор] повинен підібрати зміст для своєї подальшої промови;

– По-друге, розташувати знайдену інформацію в певному порядку, зваживши й оцінивши кожен доказ;

– По-третє, «одягти» та прикрасити все вишуканими словами;

– По-четверте, зміцнити промову в пам’яті, виділити достатньо часу на запам’ятовування тексту;

– По-п’яте, виголосити її достойно й приємно для слухачів, своєї аудиторії [7, c. 59-61].

Далі ж Цицерон розповідав, як він сам проходив всі ці етапи: «...я дізнався і зрозумів, що перш, ніж розпочати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього, з’ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови про все те, що говорить на нашу користь розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлювати ми повинні:

– По-перше, чистою і правильною латиною;

– По-друге, ясно й виразно;

– По-третє, гарно;

– По-четверте, доречливо, тобто відповідно до достоїнства змісту...» [7, c. 62].

2. ЗОВНІШНЯ КУЛЬТУРА ОРАТОРА
Не останнім чинником у виступаючого є зовнішність. Тут важливо володіти собою, вміти «створити імідж», певний образ.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава – випростана чи згорблена, ваша жестикуляція – все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Завжди уважно підходьте до вибору зачіски, одягу, взуття, слідкуйте за їх чистотою. Ваш стиль, по-перше, повинен бути, по-друге – він повинен бути витриманий, охайний, діловий, не крикливий як за кольором, так і за іншими деталями. Як то: помірна довжина спідниці чи брюк), глибина декольте, кількість ювелірних прикрас, біжутерії, шарів макіяжу та інших сильно відволікаючих факторів. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в найперші хвилини.

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо.

Манера дивитися в очі не однакова у слухача і доповідача. Існує природна закономірність – той, хто слухає, дивиться в очі набагато довше. Це логічно: він менше зайнятий. Доповідач часто відводить погляд, думаючи над формулюванням наступної фрази. Проте буває так, що слухач дивиться на вас, доки ви не зробите того ж. А коли ви на ньому зосереджуєте погляд, він відводить очі. Запам'ятайте цю неприємну особливість, щоб не поступати аналогічно.

Проте є й інша крайність – безвідривно дивитися в очі, не відводячи погляд, теж погана манера. Вона створює гнітючу атмосферу. Дивіться спокійно, доброзичливо, прямо повернувши обличчя до співрозмовника. Уникайте поглядів спідлоба та скоса. Якщо перед вами декілька учасників розмови, слід періодично дивитися в очі кожному.

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й «крізь» людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд «саме на собі». Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно «малюйте» очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й «мавп’яча» жестикуляція недоречна.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.

Механічні жести − це жести, що супроводжують промову без зв’язку з її змістом, тобто робляться автоматично.

Ілюстративні жести − це жести, які зображують те, про що йдеться. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Емоційні жести − це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Дуже важливою є посмішка – це надійна зброя, з допомогою якої найлегше проникнути крізь панцир інших "я". Вона усуває ворожість, настороженість або агресивність аудиторії. Щире дружнє ставлення полегшує спілкування між людьми.

Здійснюйте сприятливе враження на аудиторію до моменту говоріння своєю невербальною поведінкою: манерою триматися, доброзичливістю, стилем одягу.

Не починайте виступ на ходу, зробіть паузу, щоб заспокоїтися самому і дати аудиторії можливість познайомитися з вами.

Встановіть зоровий контакт з аудиторією і підтримуйте його, переводячи погляд від групи до групи. Не фіксуйте погляд на одній людині: надана сама собі аудиторія вийде з-під контролю.

Продумайте положення в просторі (дистанція 2-3 метра від першого ряду) і позу – вона повинна бути природною, зручною, відкритою. Жести не повинні відволікати аудиторію від змісту промови і видавати ваше невміння впоратися з хвилюванням.

Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруження [11, c. 204-206].

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція − запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою.

Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам’ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі.

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним.

Дотримуйте паузи. Пауза − це теж засіб впливу на слухача. Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі і даєте відпочити аудиторії. Логічні паузи відбивають структуру тексту і, в першу чергу, розділові знаки.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями [12, c. 88-89].

Чим більше в людині життєвих сил, тим енергійніше її мовлення. Ми чуємо і гру дзвіночків, і строгість, і зміну стилів. Несподівані повороти – свіжі приклади, рідкісні факти, гумор, позитив, легкість у спілкуванні, доброзичливість, інтрига на кожному кроці, переконливість доказів, живі природні рухи, відкритий погляд. Усе це становить комплекс ораторських якостей, який називається харизмою.

3. ОБРАЗ АУДИТОРІЇ. ПОДОЛАННЯ ОПОРУ АУДИТОРІЇ
Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомилкових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, байдужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, «в'ялих»), і ворожих слухачів.

В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос і етос.

Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говірливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад.

Важливою є здатність оратора швидко орієнтуватися, щоб не робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Цицерон зазначав, що для знаходження змісту промови ораторові потрібні три речі: проникливість, розуміння (наука) і ревність (запопадливість). Він визнавав, що на першому місці серед ознак оратора має бути обдаровання, але без ревності не обійтися, бо «саме обдаровання збуджується у діяльність» ревністю.

Цицерон писав, що для оратора немає нічого важливішого під час «виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пориванням і хвилюванням, між порадою і розумом»1. Як бачимо, антична риторика надавала перевагу почуттям і моралі, а не розуму і практичності.

Чим досягається прихильність і, отже, як можна подолати опір аудиторії? На це в Цицерона також є відповідь: «Прихильність же досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним життям... ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення; якщо ж доводиться виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити проти волі. Досить корисними бувають ознаки добродушності, благородства, лагідності, поштивості, відсутності жадоби й користолюбства; всі ці прикмети людини дуже сприяють прихильності до неї і відвертають від тих, хто цими якостями не володіє. Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо всі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, викарбувані на його власному обличчі»[10, c.94-96].

Є й суто практичні застереження:

  • вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки – не повільними й не затягнутими;

  • хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось, але не схвилювати;

  • ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується співчуттям;

  • вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викликають прихильність слухачів, пом'якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Таким чином, ораторський ідеал класичної античної риторики майже повністю сформований в трактатах Цицерона, оскільки римський оратор врахував і думки своїх попередників – грецьких риторів.

У риториці Арістотеля варто підкреслити таке актуальне положення про довіру до оратора, яка допомагає подолати опір аудиторії: «Є три причини, що викликають довіру до мовця... – це розум, доброчинність і доброзичливість...».

У гомілетиці основна вимога до оратора полягала в тому, щоб він відповідав морально-етичному канону християнських заповідей.

У творіннях першого церковного проповідника Василя Великого сказано: «Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові ... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це – ознака зарозумілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник...».

У «Риториці» невідомого автора (1620 р.) про ритора і його доброслів'я сказано: «Ритор... досить мистецький у науці мовлення... [вміє говорити] доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї держави, де народився... [добирає] необхідні слова до усякої справи.. . безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі справи стислими словами... [щоб були присутні] світлість й сяяння словесне...

Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а також літописів – для зміцнення розуму мовця й слухача» [8, c. 59-60].

Слов'янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах «Про риторичне мистецтво» (1706 р.) Феофана Прокоповича, зокрема у розділі «Що робить оратора знаменитим». Загалом продовжуючи традиції античної риторики, відповідно визнаючи її вимоги до оратора, Феофан Прокопович наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті й працьовитості. Це видно зі «Вступу» до праці, в якому Феофан Прокопович звертається до молоді, що прийшла вчитися до Києво-Могилянської академії:

«Молоді оратори!

Приступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а на благо релігії і Батьківщини... це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, як внаслідок нерівних сил таланту, так і через обсяг самого предмета...; потрібно, щоб ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством... Вас закликає на громадські діла Батьківщина, церква... благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я нащадкам...»

Навіть у часи Прокоповича, а це вже початок XVIII ст., про ораторство говорилося як про велику, почесну й корисну роботу, яка вирішує найважливіші справи і приносить людині «дивну приємність». Оратор турбується і проводить найважливіші справи «на форумі, в судах, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи.

«…Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею людини».

Цими думками не вичерпується обсяг ідей і зміст інформації про риторику як обов'язок оратора, як дар переконливої мови, що «лікує душі»; інформації, висловленої у десяти книгах «Риторики» Феофана Прокоповича. Він знову закликає молодь до праці: «Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу присвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне й корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує будь-які труднощі і працю». Як бачимо, це пафосне ставлення Ф. Прокоповича до риторики й оратора повністю відповідає, а часом і перевищує те, що панувало в античній риториці [2, c. 131-133].
ВИСНОВКИ
Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що «вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів». Досягти цього може тільки той, хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах чи заспокоєння.

Аудиторія слухачів – це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого красномовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працював у поті чола і «згорав» у полум'ї слави або безслав'я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні – для педагогіки і в педагогіці.

Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за освітою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам'ятати головне: слухачі завжди його судді в нетермінологічному, тобто фігуральному, значенні цього слова. І постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.

У своєму житті людині доводиться повсякчас спілкуватися з іншими людьми, тваринами, природою тощо. Спілкування відбувається за відповідними законами, етичними нормами. Людина спостерігає, слухає, звертається до когось, до чогось і одночасно реагує, оцінює, відгукується.

Для промовця початок виступу – це ніби стрибати у крижану воду. Не можна показати свого хвилювання, страху. Треба зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря і лише потім починати повільно та спокійно говорити.

Під час виступу важливо правильно дихати. Кожен читець та промовець повинен керувати диханням під час читання чи виступу так, щоб воно не заважало йому читати, а публіці – слухати. Процес дихання у кожної людини дещо відмінний: він залежить від напруження голосу, тривалості пауз, темпу читання (промови), музичної організації твору і навіть від психо-фізичного стану читця. Повітря набирається у перервах між словами й фразами без напруження та шуму. Правильно організоване, треноване дихання сприяє нормальному походженню життєвих процесів організму, знімає втому як загальну, так і апарату мовлення, розвиває його.

Емоційний стан – важливий елемент в ефективності тренувальних вправ. Ви повинні одержувати задоволення від кожного тренування.

Найбільш правильний шлях до спілкування – це увага. Без неї не може бути спілкування однієї людини з іншою. Спілкування може бути безпосереднім, самоспілкуванням, з уявним чи відчутним об'єктом. Кожен вид спілкування має свої особливості, проте у кожному з них має діяти одна закономірність: щоб спілкуватися, треба мати те, з чим можна спілкуватися, тобто насамперед власні пережиті почуття та думки. Щоб навчитися говорити з аудиторією, треба добре знати її, адже точно визначений адресат розмови робить мовлення виразним, дохідливим і переконливим. Під час читання художнього тексту читець стає співавтором літературного тексту, переживає, співчуває і поступово вводить у коло своїх думок і емоцій слухачів, підкоряє їх тому, про що говорить. Образи, події, які з'являються в уяві, читець прагне передати слухачам, намагається, щоб вони повірили йому, адже в мистецтві художнього читання все призначено для аудиторії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Александров А.Н. Риторика: Учебное пособие для вузов. Москва, 1999. 284 с.

  2. Баева О.А. Ораторское искусство и деловое общение. Минск, 2001. 187 с.

  3. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. Москва, 1991. 214 с.

  4. Вандишев В.М. Риторика. Киев, 2003. 310 с.

  5. Герман М.А. Основи риторики. Киев, 1988. 146 с.

  6. Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. Киев, 1988. 264 с.

  7. Зарецкая Л.П. Риторика. Москва, 1999. 244 с.

  8. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов. Москва, 2001.158 с.

  9. Корнилова Е.Н. Риторика − искусство убеждать. Москва, 1998. 136 с.

  10. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. Киев, 2003. 310 с.

  11. Сагач Г.М. Риторика. Киев, 2000. 567 с.

  12. Спанатій Л.С. Ораторське мистецтво. Миколаїв, 1999. 116 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас