Реферат Україна в роки Другої світової війни. Возз'єднання українських земель (1939-1945 рр.)

1 2 3 4

Ім'я файлу: Роль україни у другій світовій війні.docx
Розширення: docx
Розмір: 210кб.
Дата: 22.11.2020
скачати

Друга світова війна та Україна. Реферат

Україна в роки Другої світової війни. Возз'єднання українських земель (1939-1945 рр.)

Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них - загострення суперечностей між капіталістичними державами, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією - з іншого.

Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незважаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні держави і соціалістичну країну СРСР, війна почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу.

Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівському блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став головним оплотом народів у боротьбі проти фашизму.

Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 рр. проти фашистської Німеччини та її союзників - найважливіший, вирішальний фронт Другої світової війни.

Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років - з вересня 1939 р. до вересня 1945 р.

Умовно історію війни можна поділити на п'ять етапів, кожен з яких має специфічні особливості:

перший - зі вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР);
другий - з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 р., коли почався корінний перелом у війні;
третій - з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії);
четвертий - з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ збройних сил антифашистської коаліції на всіх фронтах);
п'ятий - з 9 травня 1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії).

Перший етап Другої світової війни і Україна

Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Англія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80% населення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними просторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досягнувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Гавайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн. осіб, у тому числі й понад 27 млн. радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.

Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччина виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.

У зв'язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести військових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.

Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацистський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були такими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися "таємними".

Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежування між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.

Через пакт "Ріббентропа-Молотова" СРСР опинився у вкрай сумнівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлерівський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко наближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР.

У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. Потьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держава перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: "Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад", що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чином, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взаємодії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.

Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у цілому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено велику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною.

Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.

У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.

На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз'єднання її з УРСР.

Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.

Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подання з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Частини Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).

Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась наприкінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбулась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.

У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Української РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинську, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїльську та Чернівецьку.

Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн. і на 1 червня 1941 р. у республіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. кв. км.

З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов'язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств. Покладено край безробіттю.

Широкомасштабна радянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне користування понад 1 млн. га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоюватися колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почалася. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об'єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.

Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого розмаху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорослих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося передусім українства, яке "за Польщі" перебувало на найнижчому суспільному щаблі.

Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Тільки протягом жовтня-грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменованого на честь І. Франка університету, який став українським, і політехнічного інституту у Львові, українці становили 50%, тобто їх збільшилось у 4 рази.

Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміністративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-натискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть образили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А непримиренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.

Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись рахувались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли направлені з Києва "надійні кадри". Це зумовило справедливе невдоволення місцевої інтелігенції.

Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необґрунтованими репресіями, які охопили майже 20% населення західних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: академіки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн. поляків.

Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити "соціалістичні перетворення" і, зокрема, вирішити питання про суспільний лад і державну владу в Західній Україні.

Однак ці "соціалістичні перетворення" - насильницька колективізація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір'я до західноукраїнської інтелігенції, масові репресії - різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийшлих, так і місцевих) і радянізації, - ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїнські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військових. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.

У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельником. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української держави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібніших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у боротьбі за українську незалежність.

Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрачаючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.

У квітні 1941 р. у Кракові було проведено II Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельника - виключено з ОУН. Після цього з'явилось дві організації - ОУН (Б) і ОУН (М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв'язку з наближенням німецького нападу на Радянський Союз.

Навесні 1941 р. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перейшло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено "Український легіон", що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий складяких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон "Нахтігаль") і гауптштурмфюрер СС Є. Побігущий (батальйон "Роланд"). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи. Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручними в уярмленні та колонізації України.

Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН, серед них були уніатський священик Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було покарано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув'язнення.

Тим часом на території Західної України чекісти "знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи". Було заарештовано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська область), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.

Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого - нагнітання страху та підозрілості в широких верствах населення.

Масові репресії, пік яких припав на 1937 р., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП (б) У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Сєров. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. - 44,3 тис.

На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в'язниць було відправлено майже 30 тис. в'язнів, які поповнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.

На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р., у Західній Європі події розгорталися сприятливо для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - воювали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосовували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар.

Події перших чотирьох-п'яти місяців 1940 р. дістали в історії назву "дивовижної війни", коли формальний стан війни не підкріплявся діями. "Дивовижна війна" закінчилася наступом німецьких військ у травні 1940 р. і капітуляцією Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.

У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла значною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Італією захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. європейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебували у зеніті військової могутності.

Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.

Література

Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). - Львів, 1996.
Дорошенко Д. Нариси історії України. - К., 1991. - Т. 1-2.

Україна у Другій світовій війні (1943 рік). Реферат

Початок вигнання окупантів з України. Втрати радянських військ. Визволення Києва. Боротьба з ворогом в тилу. Внесок українців у перемогу над нацизмом

Початок вигнання окупантів з України

З виходом німецької армії у межиріччя Дону й Волги почалася велика Сталінградська битва - (17 липня 1942 - 2 лютого 1943 року). Перемога в ній відіграла важливу роль у корінному переломі війни. Розпочався контрнаступ радянських військ по всій лінії радянсько-німецького фронту. Створилися умови для вигнання загарбників з України. 18 грудня 1942 р. були визволені перші українські села Півнівка, Морозівка, Микільське Ворошиловградської області.

З серпня 1943 p., після перемоги на Курській дузі, продовжився контрнаступ радянських військ. Війська Воронезького і Степового фронтів успішно провели Бєлгородсько-Харківську операцію. Вони оточили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави. Жорстокі бої розгорнулися в Донбасі.

Німецькі війська створили сильну оборону по річці Міус. У серпні 1943 р. почався штурм цієї оборони радянськими військами. Після важких боїв Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (Донецьк), а у вересні завершила очищення від нього Донбасу.

Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Почалася битва за Дніпро, що йшла з серпня по грудень 1943 р.

Втрати радянських військ

Сталінський авторитаризм з його принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції та безумовного виконання навіть безглуздих наказів мав своїм підґрунтям зневагу до людського життя.

Відомий радянський воєначальник, генерал армії М. Ляшенко свідчив: "Справді, в тій війні було багато смертей, нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-якої ціни". Верховне (і не лише верховне) командування Радянської армії майже неприховано сповідувало цинічне гасло, покладаючись на "безмежні" (?!) людські ресурси СРСР. У складі наступаючих частин діяли так звані "польові військкомати", які мобілізовували до Діючої армії усіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних юнаків. Останніх, до речі, мобілізували тоді в Україні до чверті мільйона.

Нерідко їх, ще не навчених, не обмундированих й часто неозброєних, кидали у бій як "гарматне м'ясо" - нехай, мовляв, "спокутують кров'ю ганьбу перебування в окупації". Часто таку "живу силу" без артилерійської підготовки, прикриття з повітря, танкової підтримки, але "під прикриттям" з тилу "загороджувальних загонів" - кидали на добре укріплені позиції вермахту.

Наслідком були величезні людські втрати. Протягом січня 1943 р. - жовтня 1944 р. під час однієї оборонної та 11 наступальних операцій загальні втрати Червоної армії становили 3 млн. 492 тис. бійців і офіцерів, при цьому середньодобові втрати становили 67 тис. 805 чоловік. Що ж стосується отих неозброєних юнаків з теренів України, які ще й присяги не прийняли, то в разі загибелі вони втратами... не вважалися і офіційною радянською статистикою не враховувалися - формально вони й військовими не були, адже не встигли прийняти присяги!

Визволення Києва

Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від німців Києва. Під безперервним вогнем артилерії та ударами люфтваффе воїни змушені були переправлятися через найбільшу на їхньому бойовому шляху водну перепону.

Ставка Верховного головнокомандування ухвалила рішення: "на плечах" відступаючого противника захопити плацдарм на березі Дніпра й з ходу його форсувати й визволити столицю Радянської України до річниці Жовтневої революції. Побудувавши міцні укріплення (так званий Східний вал) на правому березі Дніпра, німецьке командування намагалося зупинити наступ Радянської армії.

Війська часто переправлялися через Дніпро без підтримки танків і важкої артилерії. Знову ж таки, як і у 1941-1942 p., бракувало прикриття з повітря - "сталінських соколів". Відтак - надмірні втрати були "запрограмовані" заздалегідь. Під ворожим вогнем пливли на правий берег хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Відтак воїни масово тонули у холодній листопадовій воді під масованим артилерійсько-кулеметним вогнем ворога.

Учасник форсування Дніпра, письменник Віктор Астаф'єв згадував: "Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає...". Принаймні 260 тис. життів стали кривавою платою за "святковий подарунок" Сталіну - визволення Києва.

Спочатку радянське командування вирішило завдати головного удару на південь від Києва, з району Великого Букрина, а допоміжного - з Лютізького плацдарму на півночі. Але ворожу оборону з Букринського плацдарму, що складав 11 км у довжину та 6 км углиб, прорвати не вдалося. Наступ перенесли на Лютезький плацдарм, з обходом військами Києва з північного заходу. На початку листопада саме з нього було розпочато головний наступ на Київ.

В ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях міста. О 4-й годині ранку 6-го листопада 1943 р. столицю України місто Київ ціною величезних жертв було визволено від ворога. Похоронні команди не справлялися з похованням загиблих бійців, тому для цього було мобілізоване місцеве населення. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу отримали майже 2,5 тис. воїнів (більше, ніж за весь попередній період війни).

В ході штурму загинули багато мобілізованих новобранців з придніпровських областей України. У жовтні 1943 р. військами 2-го і 3-го Українських фронтів було визволено Запоріжжя і Дніпропетровськ.

Боротьба з ворогом в тилу

У 1943 р. підпільно-партизанська боротьба в Україні досягла найвищої напруги. На кінець цього року загальна кількість радянських партизан досягла майже 60 тис. чоловік.

В 1943 р. партизани провели масові рейди по Правобережній Україні. Найвідоміший з них - рейд з'єднання С Ковпака "від Путивля до Карпат" (червень-жовтень 1943 р.). У серпні-вересні 1943 р. партизани здійснили широкомасштабну операцію під назвою "Рейкова війна": партизани висадили у повітря сотні кілометрів залізниці, зірвавши тим самим план допомоги німецьким військам на Курській дузі. Це стало відчутною допомогою регулярним частинам Червоної армії, які вели виснажливі бої з гітлерівцями.

У радянських партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників, котрі добували цінну інформацію про розташування і чисельність ворожих військ, штабів, аеродромів. 29 учасників радянського підпілля і партизанського руху нагороджені званням Героя Радянського Союзу.

На території Східної Галичини і Волині продовжували бойові операції бійці УПА. На жаль, бойові дії велися не тільки проти гітлерівців, а й проти польських загонів руху Опору, які намагалися взяти під контроль ці регіони. У міжусобній боротьбі гинули тисячі українців і поляків.

21-25 серпня 1943 р. відбувся ІІІ-й Надзвичайний збір ОУН. Під впливом Р. Шухевича ця організація відійшла від тоталітарних принципів, на яких будувалася. Було визнано за можливе існування інших політичних партій, проголошено, що Українська повстанська армія є військо не лише ОУН, а й всього українського народу. Було сформульовано головне завдання УПА - боротьба проти обох тоталітарних режимів (гітлерівського та сталінського).

Навесні 1943 р. Гітлер дав згоду на формування дивізії з українців. Активну участь у її створенні зіграли мельниківці, бандерівці виступили проти. З 18 тисяч добровольців було утворено дивізію СС "Галичина", що у липні 1944 р. під Бродами втратила загалом 7 тис. чоловік у битві з радянськими військами. На початку травня 1945 р. бійці дивізії, що іменувалася Перша українська дивізія української національної армії, здалися в полон британським та американським військам.

Внесок українців у перемогу над нацизмом

Наслідки евакуації попервах здавалися жахливими й непоправними: рівень виробництва у провідних галузях промисловості різко впав. У 1941-1942 p. національний доход СРСР зменшився загалом на 34%, промислові потужності скоротилися на 38%, вдвічі зменшилася валова продукція промисловості. Діюча армія певний час майже не отримувала танків, Літаків. Частково їх замінила техніка, яку СРСР одержував у перших партіях ленд-лізу - від союзників по Антигітлерівській коаліції - СІНА та Великої Британії. Але поступово становище змінювалося на краще. Цьому сприяли, по-перше, економічно грамотні рішення фахівців щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил і по-друге, безпрецедентні трудові зусилля працівників тилу.

Воєнна обстановка змушувала керівників середньої та нижчої ланок частіше брати відповідальність на себе, виявляти ініціативу й самостійність під час їм і рішення нагальних питань, пов'язаних із життям і діяльністю населення тилових районів, ефективнішим використанням наявного трудового потенціалу.

Всупереч усім несприятливим обставинам (гостро бракувало всього: сировини, електроенергії, устаткування, а передусім кваліфікованої робочої сили та часу) економіку врятували самі трудівники, які працювали неймовірно тяжко, до нестями. Без відпусток та вихідних днів, без права звільнятися з роботи разом з місцевими працівниками трудилися робітники, інженери й техніки харківських тракторного, дизельного, турбінного, київських суднобудівного "Ленінська кузня", машинобудівного "Більшовик", Криворізького металургійного та багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди працювали по 12-14 годин щодня. Для багатьох рідний цех у той час став справді домівкою, оскільки там і ночували. Матеріального заохочення практично не було, а за моральне правила віра в перемогу над ворогом зовнішнім.

Гасло "Все для фронту, все для перемоги!" відбивало душевний настрій і патріотичні устремління робітництва, селянства, інтелігенції. Токар Одеського верстатобудівного заводу Г. Нежевенко згадував про роботу у Стерлітамаку: "Ставили верстати в полі й ставали до роботи, не чекаючи, поки над головою буде дах. Бувало, приходиш на світанку на роботу, а верстат обледенів, що не кажи, 50° морозу. Доторкнешся до металу пальці клякнуть. Розпалювали багаття з ганчір'я. Насилу розігрівали емульсію. І так працювали 14-16 годин на добу".

Так, люди подеколи тижнями не виходили із цехів, тут же спали, їли. Люди розуміли, що "страхітлива війна вимагає жертв". Відвідавши тилові райони, представник британської військової місії М. Макферлейн із подивом писав, що в СРСР людям "властива незвичайна здатність існувати на одному хлібі".

Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про внесок у перемогу мільйонів тих, хто перебував у таборах ГУЛАГу. Гулагівська, переважно видобувна промисловість, набула у воєнних умовах особливого значення. Люди, які забезпечували сировиною металургію й, крім цього, спорудили майже 700 великих оборонних підприємств, ледве животіли й вмирали тисячами. Багато хто прагнув піти на фронт, але їх, "ворогів народу", в тяжких і жорстоких умовах утримували за колючим дротом.

В тилу було збудовано 3,5 тис. великих оборонних підприємств, чимало з яких обладнали устаткуванням, евакуйованим з України. У багатьох випадках на чолі цих велетнів оборонної індустрії стояли висококваліфіковані досвідчені спеціалісти з України.

Про ефективність радянської оборонної економіки тих часів свідчить порівняння її показників із воєнно-економічними здобутками Німеччини. Впродовж усієї війни Німеччина виробляла сталі, електроенергії та вугілля у 1,5 - 2 рази більше, аніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких літаків вироблялося 170 радянських. І якщо німецька промисловість продукувала щомісяця 1450 танків, то з воріт заводів Уралу виходило за той же час 2000 бойових машин. Усього ж за роки війни радянська промисловість виробила 112 тис. літаків, 103 тис. танків, 482 тис. гармат, тобто набагато більше, аніж німецька індустрія.

Тил був цитаделлю народу-воїна. Його велетенський потенціал вдалося не тільки виявити, але й максимально повно використати в інтересах армії. Вагому роль відіграло у цьому подвижництво українців - робітників, селян, інженерів, учених, митців. Фактор віри у перемогу над ворогом надихав людей на трудову звитягу.

Зміст

Вступ

1. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

2.Політика німецьких загарбників щодо радянських військовополонених на території України

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала 1418 днів і ночей і забрала життя понад 27 млн. радянських людей, в тому числі більше 8 млн. українців.

На початок війни фашистська армія налічувала 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Італія, Румунія, Угорщина і Словакія. Війна з боку фашистської Німеччини та її сателітів проти СРСР була загарбницькою. З боку ж Радянського Союзу справедливою, вітчизняною. В ній СРСР захищав не лише свою територію, а й інтереси всього прогресивного людства.

Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану "блискавичної війни" і створення умов для корінного перелому.

Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.

1. Початок Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Відповідно до гітлерівського плану "Барбароса" війна з СРСР повинна була закінчитись за 6-8 тижнів. Проти України була зосереджена група армії "Південь", в яку входило 13 корпусів і 57 дивізій.

До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибину вторгнення на головних напрямках 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій були розгромлені, а ще 72 дивізії втратили 50% і більше особового складу – це 3/5 військ, що знаходились у західних військових округах. Уже 16 липня Гітлер поставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших, де було навіть призначено губернаторів.

Основними причинами поразок Червоної Армії у початковий період війни були: раптовість фашистського нападу; різний ступінь моральної готовності до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії; масові репресії кінця 30-х рр. проти армійського командного складу; некомпетентність вищого воєнно-стратегічного керівництва.

Український напрямок для Гітлера був одним із ключових, і це чітко виявилося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 вересня 1941 року фюрер припинив наступ на Москву і переорієнтував головні удари на Ленінград і Київ, підкреслюючи, що наступ на столицю України – "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена цілим комплексом чинників: економічними – захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі 48,9%; лише Харкові за півроку виготовлялось стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу "нейтралізувати" Крим, який Гітлер називав "радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунським нафтовим свердловинам"; морально-політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, зміцнити впевненість фашистських військ і посилити настрої поразки у Червоній Армії.

На території України групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. На цьому напрямку ворог мав лише незначну кількісну перевагу у живій силі (1:1,4), але значно менше мав техніки. В радянських військових частинах було в 1,3 рази більше гармат і мінометів, у 4,9 рази – танків і в 2,4 рази літаків. Але навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалось. Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік втратили гітлерівці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного фронту захисники опинилися перед загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України. Внаслідок прорахунків радянського командування в кільце оточення потрапили дві радянські армії - 660 тис. чоловік, де 60 тис. складали командири. Не дивлячись на ці катастрофічні наслідки, оборона Києва мала велике стратегічне значення: до осені затримала наступ ворога на центральному напрямку.

Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси, що тривала 73 дні, та битва за Кримський півострів на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід військ Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

До осені 1941 року становище в Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог захопив Дніпропетровськ. Одночасно німецькі танкові групи вийшли в район Чернігова, 25 жовтня після жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська Південно-Західного та Південного фронтів.

Після перемоги під Москвою (грудень 1941 – січень 1942 р.) в СРСР була проведена нова мобілізація, що дало можливість сформувати майже 400 нових дивізій. За вказівкою Сталіна на початку 1942 року було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених операцій за визволення Донбасу та Харкова. Наступальна операція в районі Харкова (травень 1942 р.) спочатку розвивалась успішно, але в результаті допущених помилок, нестачі досвіду, німецьке командування зуміло оточити три армії і захопити в полон 240 тис. червоноармійців і командирів.

У травні-червні 1942 року фашистським загарбникам вдалось завдати серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі і м. Керч. У ворожому полоні опинилося близько 200 тисяч радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушканські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, очікуючи повернення Червоної Армії. На початку липня 1942 року, блоковані ворогом із суші, моря та повітря після 250-денної оборони, за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.

Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України.

Таким чином, за рік тяжких боїв була втрачена по суті вся територія України. Але знекровлені радянські воїни, які були поставлені у неймовірно скрутне становище, мужньо і до кінця виконували свій військовий обов’язок. Завдаючи постійних ударів ворогові, вони тримались до останнього, створюючи передумови перелому в ході війни. Нині відомо, що на українській землі у перший рік війни вермахт втратив більше одного мільйона чоловік. Радянські воїни, які воювали за Україну, внесли гідний вклад у зрив плану німецького "бліцкригу".

Коли гітлерівські війська захопили Україну, Гітлер на прохання румунського диктатора – генерала Антонеску дозволив "навічно" включити до складу Румунії Чернівецьку й Ізмаїльську області. У серпні 1941 року гайуляйтер Франк за згодою фюрера приєднав до підвладного йому польського генерал-губернаторства так званий "дистрикт Галичина", куди увійшли території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей. У тому ж місяці представники вермахту й Антонеску підписали в Бендерах угоду, за якою Одеська, Миколаївська і частково Вінницька області, що склали так звану Трансністрію, передавалися під протекторат румунського королівства.

12 центральних областей республіки склали рейхкомісаріат "Україна", який було передано в безпосередню опіку так званого східного міністерства. Очолював його сумнозвісний А.Розенберг. Чернігівська, Сумська, Харківська, Донецька і Луганська області, на території яких в кінці 1941- першій половині 1942 рр. проходила лінія фронту, залишалися в юрисдикції вермахту й відділялися від інших територій зоною якнайсуворішого режиму.

2. Політика німецьких загарбників щодо радянських військовополонених на території України

війна гітлерівський трансністрія рейхкомісаріат

Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації. З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика "освоєння" східного простору була викладена у плані "Ост". Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану "Ост", розрахованого на 30 років і побудованого на "теорії" расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно "виселяли" українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі "Г—Г" ("Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим"), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера ("Вер-вольф"), Гімлера ("Хагевальд"), Герінга ("Форстонш-тадт"). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося "велике переселення нордичної раси".

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої "Трансністрії", створеної румунами.

Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як "німецький простір". Видаючи себе за представників "нордичної раси", гітлерівці називали окуповані райони України "німецькою Індією", а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена "неповноцінною". Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово "Україна". Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Крім Києва, найбільшими "фабриками знищення" були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250. Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

Висновок

Ось так, розчленувавши Україну, розмежувавши її кордони гітлерівці сподівалися назавжди розтоптати українську державність, підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору. Жорстокий окупаційний режим – "новий порядок" – позбавляв населення українських земель будь-яких громадянських прав. Грабувалися і нищилися матеріальні і культурні цінності. Ешелонами відправлявся до Німеччини український чорнозем. З музеїв вивезли 40 тис. найбільш цінних творів мистецтва. 2,4 млн. чоловік було депортовано на примусові роботи. Місцеве населення підлягало витісненню в північні райони або знищенню. Так, протягом 103 тижнів окупації Києва у Бабиному Яру було розстріляно більше 200 тис. чоловік. Серед них були євреї, українці, росіяни, поляки, цигани та представники інших народів. Бабин Яр став однією із найбільших інтернаціональних могил. У червні 1943 р. перестало існувати Львівське гетто, де було страчено 130 тис. чоловік.

Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій "новий порядок", гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України. – Київ; Академія, 1999.

2. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Укр.іст.журнал – 1992. - № 1. – С.29-44.

3. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993. – С. 221-246.

4. Деревянкин Т. Великая Отечественная война: цена Победы // Экономика Украины. – 2000. - № 5. – с. 52-58.

5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 116-139.

6. История Украины. Курс лекций. Харьков: военный университет, 1994. – С. 277-299.

7. Історія України: Нове бачення. У 2-х томах. – Київ, 1995. – Т.2. – С.281-328.

8. Історія України з давніх часів до наших днів: соціально-політичні аспекти. В.І.Ніколаєнко та ін. Харків: ХДПУ, 1994. – вип.3. – С.81-102.

9. Історія України. – Київ: Альтернативи, 1997. – С.307-325.

10. Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С.284-351.

11. Історія України. Курс лекцій. Київ: Київ.політех. ін-т. – Ч.2. – С.138-151.

12. Історія України: Посіб. Терноп. Ін-ту нар.госп-ва. – Київ: НМК, 1991. – С. 174-181.

13. Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. //Укр.іст.журн. – 1990. - № 3. – С. 88-95.

Україна і Друга світова війна

Т. Гранчак, заввідділу СІАЗ НБУВ, д-р наук із соц. комунікацій

1 2 3 4

скачати