Ім'я файлу: житомирський державний університет ім.docx
Розширення: docx
Розмір: 99кб.
Дата: 18.05.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 99кб.
Дата: 18.05.2022
скачати
житомирський державний університет ім.і.я.франка
історичний факультет
Кафедра СПЕЦІАЛЬНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН
ТА ПРАВОЗНАВСТВА,
Навчальна дисципліна _ історіографія слов'янських народів
Реферат
тема
Історичні праці представників Варшавської школи
| | Студента _3_ курсу денної форми навчання Бережницького Владислава Васильовича __________________ (прізвище, ім’я, по-батькові) | ||||||||||||||||||||||||
| | Перевірив викладач -Завідувач кафедри СПЕЦІАЛЬНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН __ та правознавствадоктор історичних наук, професор.ЯРМОШИК Іван Іванович. (науковий ступінь, вчене звання, посада, прізвище, ініціали) (підпис) «___» ______________________202___р. Оцінка ___________________________ | ||||||||||||||||||||||||
| Житомир 2020 р. ЗМІСТ Стор.
| |||||||||||||||||||||||||
ВСТУП
Актуальність проблеми
Обумовлена глобалізаційними процесами у східноєвропейському науковому просторі українська історична наука. не будучи ізольованою від світового розвитку гуманітарних наук, потребує врахування в ході проведення наукових досліджень історії та історіографічного контексту сусідніх країн. Особливого значення в цій царині набуває саме польська класична історіографія, яка мала беззаперечний вплив на розвиток української історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХст. Важливе місце в науковій дискусії цього періоду відігравала провідна польська історіографічна школа- варшавська.
Одним із перших оцінив науковий доробок варшавської історичної шкіл видатний вчений В. Смоленський у праці «Історичні школи Польщі. Головні напрями у поглядах на минуле», 1886 р. видання [122]. Однак, незважаючи на надзвичайно цінні зауваження та ґрунтовність праці, вона хибувала тенденційністю, суб’єктивністю, надмірним критицизмом як щодо краківської, так і стосовно варшавської історичних шкіл. Праця В. Смоленського була виразником поглядів не тільки самого вченого, але й багатьох представників варшавського історичного середовища з подібною історичною орієнтацією. Важливою є праця вроцлавського історика Августа Мосбаха (1817-1884) «Про польське історіописання XIX ст.», яка, на думку [5] А. Грабського, уже на час написання «залишилася на маргінесах головних течій розвитку історіографічної науки» [58,с. 19-20]. Натомість на передній план виступають дослідження варшавської школи. Одним із перших даною тематикою зайнявся С. Шреньовський [124], який в контексті дослідження варшавської школи висвітлював і краківську. У цей період також вивченням наукових шкіл займався і К. Тимєнецький [131; 50; 132]. З кінця 40-х рр. активним дослідженням польської історії та історіографії XIX ст. крізь призму національної свідомості, боротьби за незалежність і відновлення державності займався відомий історик-архівіст С. Кєнєвич (1907— 1992) [56; 68; 69; 70]. Визначальною для польської історіографії другої половини XIX ст. була саме позитивістська філософія, яка визначала розвиток всіх наук цієї доби і, беззаперечно, значно вплинула на польську класичну історіографію. Більш детально про це будемо говорити трохи пізніше. Не менш важливою для цього періоду була історична концепція А. Нарушевича, завдяки якій у XIX ст., власне, з’явилася краківська і варшавська школи. Перша школа її розвинула і доповнила, а друга гостро критикувала і створила свою концепцію польської історії як антитезу до положень першої. Подібні тенденції були характерні й для інших істориків досліджуваного періоду, погляди яких могли еволюціонувати в напрямі наближення або віддалення від ідей ягеллонського міфу . Значення міфу також було обумовлено його тісним зв’язком з висвітленням історії польської колонізації «великого степу» та розвитком українських козаків в умовах східного прикордоння Речі Посполитої, що відбивалося на специфіці висвітлення цієї теми варшавськими вченими. Вплив на розвиток польської історичної думки другої половини XIX ст., зокрема, й на представників цієї школи, мав польський історик з еміграції Францішек Духінський (1816-1893). Погляди вченого на історичний процес ґрунтувалися на расовій філософії, відповідно до якої він поділяв людство на «арійців» - землеробів і «туранців» - кочовиків. Все прогресивне і позитивне Ф. Духінський приписував «арійцям», а все погане – кочовикам. Елементи цієї теорії знайшли своє відображення в науковому доробку представників варшавської історичної школи (Т. Корзона, О. Яблоновського) в контексті висвітлення початкової історії українських козаків.
Історіографія розглядається як складова частина історії культури польського суспільства. Відповідно до цього комплексним чинником, який відображав основні тенденції епохи та, значною мірою, впливав на розвиток історії історіографії XIX ст., виступає саме сфера культури, яка охоплює собою суспільне і повсякденне життя тогочасного польського суспільства (літературу, цензуру, архітектуру, неформальне спілкування інтелігенції). Оскільки, як писав Як зазначає А. Точек, «зрозуміти історію історіографії» можливо лише звернувшись до «локального суспільного життя, головним чином, культурного життя, а також актуальної на даний момент політичної ситуації, сподівань та устремлінь» вчених-істориків [130,с.7].
Історіографія другої половини XIX ст. чи не найсильніше була пов’язана з суспільно-політичним життям, підлягала його впливу, але одночасно значною мірою впливала на нього, формуючи польську суспільно думку та виступаючи інтегруючим ядром національної єдності, своєрідним «пасивним» способом збереження польського народу в несприятливих умовах відсутності держави. Варшавська історична школа в польській історичній науці часто визначається як позитивістська або школа варшавського позитивізму, що має свої підстави. Утім, якщо поглянути на приналежність варшавських вчених до позитивізму більш глибоко, то виявиться доволі парадоксальна річ, як писав М. Серейський: «наші історики займали позицію загалом дуже обережну, еклектичну, невизначену, і не визнавали себе як позитивісти... Не мали ми серед них відповідників ні Бокля, ані Тена чи Лампрехта. Тому коли говоримо про істориків-позитивістів в Польщі, то треба пам’ятати, що зазвичай не було серед них послідовних прихильників того напряму, а скоріше окремі наближалися до нього і свідомо чи несвідомо частково користувалися його філософією». Позитивізм представників варшавської школи був тісно пов’язаний з критикою і боротьбою проти продовжувачів романтичної історіографії, ідей, запозичених від просвітництва (краківська школа), традиційної ще з часів середньовіччя історіософії провіденціалізму, істориків-аматорів, які займалися профанацією історичних досліджень. Для вчених варшавської школи був притаманним на початкових етапах їхнього формування як істориків великий пізнавальний оптимізм, пов’язаний з позитивізмом - віра у відкриття історичною наукою законів історії. Про це нам дозволяють стверджувати праці провідних науковців школи: Т. Корзона, В. Смоленського, А. Павінського, А. Рембовського. Історики школи загалом в науковій практиці з часом відсунули цей постулат на дальній план, зосередившись на фактографічній стороні досліджень. В.Смоленський, А.Павінський, Т.Корзон відзначали, що відкриття історичних законів має бути реалізоване у майбутньому, а до того їх існування має прийматися на віру [121,c.300-301;83,c.l27;,c.LXIV-LSV]. Тому на практиці дослідники, обмежуючись реконструкцією історичних подій відповідно до причинно-наслідкових зв’язків, встановленням правдивих фактів минулого. Спільним для варшавських вчених було переконання, що історики можуть завдяки своїм дослідженням об’єктивно і адекватно пізнати, а потім представити для широкого загалу правду про минуле. Виступали проти тенденційності та зовнішнього суспільно-політичного впливу на процес пізнання, представлення результатів наукового дослідження. Застосовуючи індукційний метод, історики «варшавці» за допомогою історичних джерел намагалися виявити факти, які становили елементи минулого для відтворення його правдивої картини. Висунуті твердження науковців верифікувалися шляхом їх підтвердження в джерелах окремими фактами та явищами. Історикам другої половини XIX ст. були відомі і застосовувалися у їхніх дослідженнях новітні методи дослідження: географічно-історичний, порівняльний і статистичний [72,с.75]. Застосування всіх цих методів було характерним саме для Т. Корзона у його провідних працях. Методологію Т. Корзона можна простежити більш виразно. На неї вказує сам автор у вступі до першого тому «Історії воєн та військової справи в Польщі» та на окремих сторінках праці [79,с.5-7]. Під час дослідження козацтва історик, наприклад, застосовував статистико-демографічні методи, 45 визначав причинно-наслідкові зв’язки між всесвітніми економічними та суспільно- політичними процесами на розвиток польської держави кінця XVI - першої третини XVII ст. Вчений у своїй «Історії воєн...» звертався до історичних праць відомих львівських істориків Л. Кубалі і В. Чермака, використовував праці польсько-австрійського історика XVII ст. Еверхарда Вассенберга - історіографа ерцгерцога Леопольда Вільгельма Австрійського та польського короля Владислава IV [80,с.346, 91, 66]. Різносторонність використаних Т. Корзоном наукових опрацювань засвідчують посилання на наукові доробки з української історії: М. Грушевського, В. Антоновича, П. Куліша, В. Доманицького, присвячені історії України та козакам кінця XVI - першої третини XVII ст. [80,с.293, 302, 316]. Серед використаних матеріалів з військової історії, зазначених у Т. Корзона, наявна значна кількість джерельних і архівних матеріалів [80,с.6,25-26 ,137,152, 527,395]. У О. Яблоновського відсутні посилання на джерела в узагальнюючій праці «Історія Південної Русі» [61], але в третьому томі зібрань, присвячених переважно історії українських земель у складі Речі Посполитої «Листи О. Яблоновського», у процесі викладу географічно-статистичного матеріалу наявні вказівки на історичні праці [9] чи джерела, які використовував вчений у круглих дужках подібно до сьогоднішніх наукових стандартів [63, с.23, 25-26, 53, 58-59,145-146]. Подібну картину можемо спостерігати у другому томі «Листів...», де найбільше інформації з історії українського козацтва, але в тексті роботи часто відсутні точні дані, посилання щодо використаних досліджень чи архівних матеріалів. Доволі складно визначити методи, якими користувався О. Яблоновський у своїх дослідженнях, однак не виразно проявлялося застосування вченим: порівняльно-текстологічного аналізу джерел (при зверненні до сеймових конституцій в козацькому питанні), історико-географічного методу (при описі історичних областей України у складі Речі Посполитої), статистичного (при ілюстрації військових сил), історико-генетичного (показав розвиток козацтва від виникнення до занепаду). Український дослідник О. Кіян також відзначає, що варшавський вчений одним із перших в польській історичній науці почав при дослідженні історії активно застосовувати здобутки археографії, геральдики, соціальної психології [108,с.65]. Для досліджень провідного історика варшавської історичної школи В. Смоленського було характерно застосування загальнонаукових методів аналізу і синтезу, біографічного, порівняльно-текстологічного, порівняльного (порівнював науковий доробок вчених краківської школи), генетичного (досліджував еволюцію польської історичної думки). Вчений застосовував посторінкові притекстові посилання на джерела. Втім посилань, зазвичай, не надто багато, наявне цитування назв праць без конкретного посилання [10] на сторінки. Джерелами в історіографічних дослідженнях були праці істориків, епістолярна спадщина (листи до А. Нарушевича), публікації документів та наукова періодика [122,с.25-26,88-90,123-132]. Викладений вище аналітичний матеріал дозволяє констатувати, що варшавська історична школа є унікальним та багатогранним історіографічним явищем польської історичної науки другої половини XIX - початку XX ст.
Мета реферату - охарактеризувати праці польських істориків варшавської школи історіографії
Завдання реферату: розглянути яскравих представників Варшавської школи
РОЗДІЛ І
ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ,КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ, СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ВАРШАВСЬКОЇ ШКОЛИ
1.1 Варшавська історична школа на тлі епохи .
Польська історіографія другої половини XIX ст. знаходилася в тісному зв’язку з розвитком політичного, культурного життя Королівства Польського та Галичини доби автономії. Для того, щоб зрозуміти, в яких умовах формувалася польська історіографія того періоду, репрезентована краківською і варшавською історичними школами, треба розглянути й дослідити вплив на неї як освітньої політики Російської імперії (та інших держав, які розділили території Польщі між собою), так й умов інтелектуального та суспільного життя (діяльність наукової інфраструктури на прикладі функціонування бібліотек, архівів, наукових та навчальних закладів). Варшавська історіографія становила інтегральну частину інтелектуального життя Польщі і репрезентувала розвиток польської історіографії в умовах підпорядкованості Російській імперії. З іншого боку, вона була тісно пов’язана загальнопольською історіографією. Тому дослідження про істориків «варшавців» мають доповнюватися відомостями про розвиток польської історіографії на територіях інших держав, ділителів Польщі провідні дослідження активно друкувалися й на початку XX ст. [125;126;127;128;129]. Для представників варшавської історичної школи було характерним більш розширений часовий діапазон початку і активізації наукової діяльності. Зокрема, Стослав Лагуна (1833-1900) розпочав свою діяльність ще перед Січневим повстанням [96; 421, с. 310]; Адольф Павінський (1840-1896) в 1867 р. [113; 421, с. 395]; Тадеуш Корзон (1839-1918) - у московському університеті з написання кандидатської дисертації із історії права в 1860 р. та активізував свою наукову діяльність вже у 70-х рр., оселившись після заслання у Варшаві [86,с.143-144], Олександр Рембовський (1846-1906) від 1873 р. після закінчення Головної ніколи у Варшаві та після отриманням ступеня доктора філософії в Гейдельберзі, Владислав Смоленський (1851-1926) з 1876 р., після навчання в Імператорському Варшавському університеті [58, с. 272; 133, с. 3-29; 29, с.1-3]. Серед варшавських істориків особливо вирізнявся О. Яблоновський, який, будучи приналежним до старшого покоління, розпочав свою наукову діяльність не з видання історичних напрацювань, а з наукових експедицій Східною і Західною Європою протягом 1858-1862 рр. та Азією 1870 р. Однак його систематична наукова діяльність розпочалась у другій половині 70-х рр. зі спільної з А. Павінським роботи щодо видання історичних джерел XVI ст. Виступ варшавських істориків як представників історичної школи розпочинається на переломі 70-80-хрр., а період найбільшого наукового розквіту припадає на 80-90-ті рр. XIX ст. У цей проміжок часу було надруковано найбільш значні праці провідних представників варшавської школи. Наприклад, фундаментальні праці А. Павінського, в яких він у межах своїх наукових зацікавлень досліджував також й історії козацтва: «Початки панування в Польщі Стефана Баторія 1575-1577: листи, універсали, інструкції» 1877 р. видання [109, с. 41, 68, 69, 76, ПО, 34], «Стефан Баторій під Гданськом в 1576-1577 рр.: листи, універсали, інструкції» 1877 р. видання [108, с. XII, LVIII, 20-21], «Казначейство в Польщі і його історія за Стефана Баторія» 1881 р. видання [110, с. 315, 236], «Молоді роки Сигізмунда Старого» 1893 р. [107]. Більш цілісно, але вкрай коротко, узагальнено і спрощено вчений-архівіст представив історію українського козацтва XVI - початку XVII ст. у межах висвітлення історії Речі Посполитої у синтетичній праці «Історія Польщі» 1880 р. видання [106, с. 146, 165, 214-215, 222]. Пізніше, протягом 1883-1895 років, А. Павінський спільно з О. Яблоновським видавав історичне дослідження «Польща XVI ст. під географічно-статистичним поглядом» [65]. У цей же час у Т. Корзона вийшли друком «Внутрішня історія Польщі за Станіслава Августа 1782-1792» в 1887 р. [88-90], «Костюшко» в 1894 р. , «Доля і недоля Яна Собеського» в 1898 р. [75] та у В. Смоленського «Шляхта у світлі власних суджень» в 1880 р., «Шляхта у світлі суджень XVIII ст.» у 1881 р., «Кузня Коллонтая» у 1885 р., «Історичні ніколи в Польщі...» у 1886 р. [120-122; 421, с. 480]. У 70-90-тірр. також виходять основні праці А. Рембовського: «Про гміну, її організацію та відношення до держави» 1873 р. видання, в якій вчений розглядав ранню історію козацтва в контексті вивчення гміновладдя [115, с. 163], «Ян Остророг і його меморіал: „О naprawie Rzeczypospolitej” відносно історії права і політичної науки» 1884 р. видання, «Вищі ізби та новітня аристократія» 1894 р. видання [60,с.24], «Конфедерація і рокош: порівняння станових конституцій європейських держав з устроєм польської Речі Посполитої» 1895 р. видання [114]. На початку нового століття занепадає варшавська школа в результаті зміни парадигми історичної науки і нової методології. Передчасно помер А. Павінський (1896), а за ним й С. Лагуна (1900). Представник молодшого покоління О. Рембовський видавав ще історичні джерела, зібрав та опублікував свої статті в тритомному збірнику [58 с. 273]. Найактивнішим у науковому плані на цей час був наймолодший представник школи В. Смоленський, який, крім видання зібрань своїх статей, опублікував ряд нових праць «Конфедерація тарговська» 1903 р., «Варшавське міщанство кінця XVIII ст.» 1917 р. [7, ark. 28,25,21]. 53 Також у цей час Т. Корзон видав одну із своїх фундаментальних праць, присвячену історії війська «Історія воєн та військової справи в Польщі» 1912 р. [79;80], «Нарис історії торгівлі» 1914 р. [81] та збірник своїх статей і публікацій [83-85]. Як підсумок всієї наукової діяльності, присвяченої південним кордонам Речі Посполитої, в 1913 р. вийшла синтеза О. Яблоновського «Історія Південної Русі...» [61], а перед цим його зібрання основних історичних напрацювань було надруковано у семитомних «Pismach Alexandra Jabłonowskiego», виданих у Варшаві протягом 1910-1913 рр. [62;63]. Становлення варшавської історичної школи припало на період після Січневого повстання, коли особливо гостро активізувалась російська репресивна і русифікаторська політика на підконтрольних їй польських землях. У Королівстві Польському розвитку науки, освіти і культури створювалися величезні перепони через політичну реакцію на повстання. Однак з кожним роком умови тільки погіршувалися, як писав у своїх спогадах В. Смоленський: «Катастрофа загрожувала всім науковим галузям. Забезпечувала її реалізована в 1876 р. русифікація судової системи, а від 1895 р. нищівна діяльність куратора варшавського освітнього округу Апухтіна, який із гімназій викинув решту вчителів поляків, до університетів стягнув російську молодь, переважно вихованців православних духовних семінарій і забезпечив їх польськими стипендіями. На допомогу Апухтіну приходила цензура, пасучи народну традицію і турбуючись про польське добро» [121, с. 286; 119, с. 13]. Як зазначав Ф. Грабський, навіть на початок XX ст. в університеті було менше польських студентів, ніж у ліквідованій наприкінці 60- хрр. Головній школі у Варшаві [58, с. 274]. 2Після ліквідації Головної школи у Варшаві польська наука втратила останній науково-освітній центр і з цього часу вона була позбавлена будь-якої державної підтримки. Поки не була створена вже у 1881 р. Каса ім. др. Міановського, покликана підтримати польських науковців у публікації їхніх доробків, забезпечити необхідними ресурсами для проведення наукових досліджень та здійснення наукової діяльності загалом. Однак, як зазначав [13] В. Смоленський з власного досвіду співпраці з цією необхідною для польської науки організацією, діяла вона в тогочасних умовах обережно, утримувалася від «ризикованих кроків», що зберегло «її існування та діяльність в період терору Гурки і Апухтіна» [121, с. 287]. За таких умов відсутності наукового організаційного осередку у Варшаві вчені зосереджувалися на неформальних і приватних бесідах у приватних помешканнях варшавських інтелектуалів. Серед таких варто відзначити гостинний дім Корзонів, Краузхарів та С. Лагуни, де збиралися провідні гуманітарії Варшави (А. Рембовський, Т. Корзон, М. Гандельсман, Я. Кохановський). Велике значення мали в цьому контексті зібрання в домі Олександра Краузхара (1843-1931) - варшавського адвоката, історика, культурно-освітнього діяча, де збиралася більшість представників школи і, власне, там збиралася вся еліта Варшави. Ось як описувала атмосферу зібрання відома білоруська польськомовна літераторка і учасниця Січневого повстання Еліза Ожешкова (1841-1910): «Салон Краузхарів завдяки освіті та надзвичайно милому характеру господині є одним з найприємніших і найрозсудливіших салонів Варшави. Бувають там євреї і католики, радикальні і ліберальні, міліонери і убогі, словом: вогонь і вода, а все це утримане господарями в такій досконалій рівновазі, що невтаємничений ані домислити б собі не міг... історії зібраних там людей» [105, с. 86]. Велике значення для розвитку інтелектуального варшавського середовища та історичної школи відігравали у Варшаві так звані «корзонівські середи», організовані Т. Корзоном у неформальній і дружній обстановці [2]. Не дивлячись на те, що, як пише Й. Кольбушевська, вчений був прихильником праці на самоті - це не перешкоджало йому брати участь у культурних заходах і організовувати зібрання варшавської еліти у себе вдома [53, с. 55]. Відгуки сучасників про ці зустрічі були надзвичайно позитивними. Зокрема, у своїх спогадах знаний варшавський історик і соціолог - Болеслав Лімановський (1835— 1935) з особливою теплотою описував зібрання варшавської інтелектуальної еліти у будинку Т. Корзона: «...вечором до нього приходили знайомі на чаювання. Завжди більше збиралося коло екс-вигнанців, переважно литовців. Відбувалися гарячі дискусії, в яких сам Корзон брав активну участь...» [95, с. 453][14]. Учасники «серед» загалом дуже позитивно описували атмосферу, яка панувала в помешканні Корзонів під час «чаювань»: «Хто ж не пам’ятає вечорів середи проведених під його гостинним дахом... Де панувала така приязна і світла атмосфера...» і збирались не тільки «посивілі історики, а також належало до них гроно панянок, колежанок внучок господаря, які уважно прислухались до проводжених допізна розмов» [53, с. 56, 59-60]. Відсутність наукових товариств та академії наук у Варшаві замінили редакції наукових часописів, зокрема, «Варшавська бібліотека», «Перегляд тижневий» «Атенеум», а пізніше редакційний комітет «Великої Загальної Ілюстрованої Енциклопедії». Серед названих часописів займав особливе місце науковий часопис «Атенеум». Його редакція ставила перед собою завдання не тільки популяризації принципу «органічної праці», але й також створення можливості розвитку польської науки. У вступному слові першого номера 1876 р. було відзначено, що видання прагне знайти для співпраці видатні наукові сили, щоб створити щось подібне до польського університету. Особливістю цього наукового видання також було те, що воно мало потужне фінансування, завдяки чому могло платити гарні гонорари (40-50 руб. за сторінку) науковцям за публікацію статей, на відміну від більшості тогочасних часописів, які ледве виплачували мізерні винагороди за публікацію матеріалів [71, с. 19]. Тому досить швидко навколо «Атенеума» зосередилась наукова і літературно-публіцистична еліта, яка пізніше буде називатися «колом Атенеум». Історики, які діяли в другій половині XIX ст. у Варшаві, зокрема, й представники варшавської історичної школи були специфічною суспільною групою тогочасної польської інтелігенції, сформованою переважно з декласованої шляхти [58, с. 277.] переважання шляхти було притаманне значною мірою, як це не парадоксально, саме представникам варшавської історичної школи, де серед всіх представників тільки А. Павінський був міщанського походження, а решта - зі збіднілої або, значно рідше, з багатої шляхти (О. Рембовський, О. Яблоновський). Провідний історик та ідеолог школи Т. Корзон вийшов зі старовинного польського шляхетського роду, який в XIX ст. вже втратив свої маєтки та вплив, а його батько був чиновником у Мінську [86, с. 21, 29, 49]. Подібна ситуація була зі Стославом Лагуною - з декласованої шляхти, сином судді Економічного трибуналу [96, с. V] та Владиславом Смоленським - сином дрібного шляхтича з Мазовша [133, с. 7]. Основу варшавської інтелігенції становила саме шляхта. З огляду на вкрай складні умови розвитку освіти та науки переважна більшість представників варшавської історичної школи були не варшавського походження, але - вихідцями з містечок та сіл на теренах мазовецьких земель Польщі підконтрольних Російській імперії (С. Лагуна - Сандомир [96, с. V], А. Павінський - Згожа [135, с. 9], Т. Корзон - Мінськ [21, с. 3-4], О. Рембовський - Клонов Калішський , В. Смоленський - с. Малих Грабіець [133, с. 7; 29, арк. 1], О. Яблоновський - з с. Газлін біля Гарволіна [127, с. 61; 278, с. 11]). Тобто всі представники варшавської наукової школи були прийшлою інтелігенцією, яка тривалий час мешкала у Варшаві і займалася науковою та суспільною діяльністю. Дати народження представників варшавської школи розміщувалися між 1829 і 1851 рр., і на час Січневого повстання вони мали від 12 до 35 років. Якщо детально розглянути біографії цих вчених, то можемо цілком однозначно констатувати приналежність їх усіх до покоління повстання, адже вони тією чи іншою мірою брали в ньому участь (за винятком А. Павінського, який відійшов від конспіративної діяльності ще у студентські роки). Зазначений факт мав величезний вплив на їхнє життя, свідомість, погляди, як і подальша поразка повстання. С. Лагуна, який в 1859-1861 рр. був викладачем польського відділу юридичного факультету Петербурзького університету, а потім дворазово відмовлявся від пропозиції увійти до складу кафедри на чолі з Р. Губе в Головній школі у Варшаві, безпосередньо взяв участь у повстанні [96, с. VI-VII]. Будучи заарештованим у 1864 р., С. Лагуна повернувся із заслання до Воронезької губернії у Варшаву лише 25 лютого 1875 р. Т. Корзон за участь у патріотичній 62 маніфестації 1861 р. в Ковно та знайдені під час обшуку рукописи з «образливими» для імператора словами був засланий до Сибіру, а потім у 1869 р. з дозволу влади прибув до Варшави на постійне проживання. Аналогічно за конспіративну діяльність у 1863 р. О. Яблоновський був засланий на рік до Керенська [77, с. 146; 64, с. 16]. Навіть молоде покоління майбутньої варшавської історичної школи відзначалося високими патріотичними почуттями та участю в повстанському процесі. О. Рембовський у шістнадцять років, перервавши навчання у гімназії, взяв участь у повстанні [54, с. 157]. Подібна ситуація і у В. Смоленського, який у дванадцять років брав участь у шкільних патріотичних маніфестаціях та бунтах протягом 1861-1863 рр. і прагнув піти до лав повстанців [119, с. 1-4]. Погляди О. Рембовського стають також все більш поміркованими, з виразним право-ліберальним ухилом, оскільки, як писав А. Грабськи, він після Січневого повстання був уже «людиною статечною і поважною в середовищі варшавських фінансистів та аристократії, створивши відповідний імідж, спирався у своїх суспільно-політичних поглядах на англійську модель капіталізму» [58, с. 280]. Дещо інші суспільно-політичні погляди репрезентували В. Смоленський і Т. Корзон. Після повстанського досвіду їх однозначно не можна віднести до радикально налаштованої інтелігенції, а скоріше до поміркованих лібералів, працюючих на благо суспільства у межах концепції «органічної праці». Однак і вони однозначно відкидали думку про припинення боротьби за свободу і незалежність Польщі. Представник варшавської історичної школи Олександр Яблоновський навчався спочатку в імперському університеті св. Володимира в Києві, а потім в Дерпті, Берліні, Парижі, Празі і Відні [77, с. 146-147; 108, с. 61-63]. Історики того покоління переважно навчалися значно менше, ніж перед цим їхні попередники. Коли після Листопадового повстання зникли вищі навчальні заклади, то майбутні науковці їхали на навчання переважно до Російської імперії, менше в західному напрямі, але тепер вже не лише до Австрії чи Пруссії, а й до інших країн Європи. У цей же час поступово змінюється й суспільний склад польських науковців, до декласованої шляхти додається міщанство. Наступні покоління істориків, народжених протягом 1830-1851 р., до яких відноситься більшість представників варшавської історичної школи, отримали вже значно кращу освіту. Навчання для цього покоління зосереджувалося або в Головній школі у Варшаві (О. Рембовський [59, с. 22]), або інших провідних науково-освітніх осередках Російської імперії - Петербурзі (С. Лагуна [96, с. V], А. Павінський [135, с. 13-14]) та Москві (Т. Корзон [3]). Деяка частина варшавських істориків продовжувала навчання за кордоном імперії (А. Павінський у Гьотінгемі [135, с. 17-23; 113, с. 195-196], О. Рембовський в Гейдельберзі [59, с. 22; 54, с. 157]). Наймолодший представник школи В. Смоленський навчався лише в Імператорському Варшавському університеті. Освіту представники школи отримували переважно юридичну, за винятком А. Павінського (змушений був для отримання посади викладача у Імператорському 66 Варшавському університеті захистити дисертаційну роботу в Петербурзі із всесвітньої історії на тему «Полабські слов'яни» [113, с. 201-202]). Однак здебільшого вчених не рятувала й юридична освіта. Найкращою доля була у А. Павінського, який був доцентом Головної школи у Варшаві 1868 р., потім професором Імператорського Варшавського університету від 2 червня 1871 р. та архівістом з 10 квітня 1872 р. [135, с. 25-30, 36]. Дещо іншою ситуація була у О. Рембовського, який після навчання в Гейдельбергу 1869-1873 рр. та роботи на різних посадах у адміністративно-судовій сфері в 1886-1901 рр. став директором Бібліотеки Ординації Красінських [74; 54, с. 157-158]. Т. Корзон, прибувши до Варшави з «9 рублями у кишені» [86, с. 142], заробляв приватними лекціями, у 1875-1886 рр. працював викладачем всесвітньої історії Економічної школи Леопольда фон Кроненберга. Однак був усунутий з посади викладача з політичних мотивів, а тому змушений працювати на залізниці та давати приватні уроки, доки не отримав посаду директора Бібліотеки Ординації Замойських у 1879 р. [58, с. 288; 73, с. 33-34, 56-58]. Трохи кращою ситуація була у В. Смоленського, який спочатку працював асесором, потім з 1899 р. радником Скарбової прокуратури і одночасно викладачем історії офіційних та неофіційних, таємних пансіонів [119, с. 25-27]. Наукова і суспільна діяльність, апогей наукового розвитку, представників варшавської школи припала на 80-90-ті рр. Історики варшавської школи були поколінням повстань, яке так чи інакше брало в них участь. Повстання відбилося на їхніх долях доволі негативно, у вигляді заслань і ув’язнень. Освіту варшавські історики отримували передусім на теренах Російської імперії, а деякі продовжували її за кордоном. Після цього часто перебували у складних умовах репресивної політики Російської імперії і мали проблеми з подальшим працевлаштуванням, займаючи чиновницькі посади, редагуючи часописи, працюючи на залізниці чи заробляючи приватними лекціями. Виникнення варшавської історичної школи припадає на складний період стабілізації політичної ситуації в Російській імперії вже після Січневого повстання, переходу до позитивістської парадигми розвитку історичної науки. Школа варшавських істориків виникає й формується в гострій опозиції до краківської. Полеміка між вченими виникла відносно причин занепаду І Речі Посполитої, відображаючи різні погляди на це питання і виражаючи специфіку їх формування під владою різних імперій. 74 Варшавські вчені не досліджували історію Польщі крізь призму національної катастрофи, яка відбулася в другій половині XVIII ст. Варшавські історики розглядали польське минуле як історію народу, крізь призму суспільного виміру [97, с. 191; 98, с. 53-54]. Відповідно, розгляд історії Польщі крізь призму державності, перебуваючи у складі Російської, Австро-Угорської імперій та Королівства Пруссії, призводив до негативної оцінки польського минулого. Зовсім інакшого трактування набувала польська історія, якщо за вихідну точку дослідження взяти народ і його історію. У даному випадку варшавською школою історія розглядалася саме крізь призму народу, який пережив падіння держави. Такий погляд на минуле дозволяв звільнитися від акцентування уваги в дослідженнях на негативних моментах і звернути увагу насамперед на позитивних аспектах історичного процесу в Польщі. З викладеного вище матеріалу, здавалося б, виходить, що вся варшавська школа репрезентувала єдиний новий погляд на історію Польщі. Так, безперечно, вона репрезентувала нову, порівняно з краківською школою, концепцію історії, але представники школи часто мали доволі різне її трактування і розвивали її в межах своїх наукових зацікавлень. Найбільш цікавими та дискусійними у даному контексті є історичні погляди А. Павінського. Адже ще В. Закжевський відзначав, що його погляди на польську історію є «нечувано подібними, мало не ідентичними з історичними судженнями Шуйського. Ослаблення уряду, тобто королівської влади, Павінський вважав за найбільше зло в нашій історії; тому Стефан Баторій, як останній сильний і талановитий представник прагнень до зміцнення тієї влади є його улюбленцем» [135, с. 103-104], а Т.Корзон взагалі беззастережно й однозначно вказував на те, що він «належить до краківської школи і працює у Варшаві», але «не бере участі у політичній боротьбі» політичних угруповань Галичини [84, с. 114-115]. На нашу думку, А. Павінський не був крайнім «оптимістом» і, скоріше, стояв на позиціях між варшавськими і краківськими істориками, роблячи нахил все ж до «варшавців». Цілком слушно з цього приводу зазначав A. Грабський, вказуючи, що А. Павінський «спостерігав у минулому джерела майбутнього упадку держави..., але все ж... обережно, не менш виразно протиставляв себе песимістичній концепції, розвинутій краківською школою» [58, с. 296]. Цілком виразно це проявилося в рецензії до третього тому «Внутрішньої історії Польщі за Станіслава Августа...» Т. Корзона, в якій науковець цілком однозначно стверджував, відповідно до історичної концепції варшавської школи про «відродження в упадку», що саме за часів Станіслава Августа «ясний блиск відродження... осяяв понуру картину історії Польщі» того періоду [111, с. 26]. Ці спостереження у своїй полеміці з відомим петербурзьким вченим-юристом B. Спасовичем (1829-1906) підтверджував й варшавський історик Ш. Ашкеназі (1865-1935), особисто знайомий з поглядами А. Павінського, категорично заперечуючи дотримання ним історичної концепції «краківців» про природність та самочинність розпаду Речі Посполитої, оскільки «такі погляди... ніколи не були прийняті зрілою і здоровою головою Павінського...» [52, с. 353]. Значно виразніше формулювали своє ставлення до історичних концепцій краківських істориків інші представники школи. А. Рембовський, В. Смоленський та Т. Корзон заперечували висунуту Ю. Шуйським теорію «аномального розвитку польської держави», вказуючи на те, що державні інституції, притаманні Речі Посполитій, мали аналоги в історії держав Західної Європи, а процес розпаду і аномалії зникли в період Станіслава Августа [54, с. 155-194; 117, с. L; 97, с. 190-194; 87,с. 693]. Науковці виступали проти теоретичних концепцій самочинного розпаду польсько-литовської держави. Цілком однозначно щодо відродження польської державності та позитивні зміни в суспільстві доби Станіслава Августа у 1764-1794 рр. з економічної та статистично-демографічної точки зору вказував у вже згаданій «Внутрішній історії Польщі...» Т. Корзон [87, с. 692-693; 88, с. 1; 90, с. 37, 43]. Опубліковані вченим результати дослідження опосередковано, з огляду на варшавську цензуру та вилучені частини праці, давали відповідь про те, хто ж насправді був винним у занепаді Речі Посполитої. Відповідь цілком очевидна - Росія, Австрія, Пруссія. В. Смоленський, будучи спеціалістом з історії XVIII ст., значною мірою доповнив образ доби Станіслава Августа, продемонструвавши позитивний вплив на процеси відродження Польщі просвітницької ідеології, яка, на його думку, протистояла відставанню і моральному розкладу польського суспільства [120, с. 297-235; 121, с. 87,249]. Усі представники варшавської школи, відповідно до зазначеного, тією чи іншою мірою виступали проти краківських концепцій, висуваючи свої контраргументи в руслі теорії «відродження в занепаді» польського народу. Цілком слушно з цього приводу А. Грабський відзначав, що поширене в польській історіографії судження про абсолютну антагоністичність варшавської школи краківській є надто спрощеним та узагальненим [58, с. 298].Синтетичний нарис польської минувшини «Історія польського народу» В. Смоленського був надто спрощений, матеріал викладався надто узагальнено і репрезентував собою, в першу чергу, підручник, позаяк у ньому були відсутні принципові концептуальні положення автора, його бачення минулого. Це дозволило А. Грабському говорити про те, що «нарис Смоленського мав, перш за все, амбіції підручника» [58, с. 296], будучи послідовним у своїх поглядах, створив тільки підручник і нічого більшого. Втім в цьому контексті варто відзначити науковий доробок Т. Корзона, який, на відміну від більшості варшавських істориків, представив узагальнюючу працю «Історія воєн і військової справи в Польщі» [79; 80]. Як виняткове явище у варшавській історичній школі варто назвати узагальнююче дослідження «Історія південної Русі...» О. Яблоновського, присвячене історії України та українського козацтва в контексті польської історії. «Історія південної Русі...», яка була доволі високо оцінена В.Смоленським у передмові до видання 1913 р. [61, с. Ѵ-ХѴ]. Варшавська школа критично оцінювала історію Польщі в 79 XVII і першій половині XVIII ст.» [97, с. 196]. Про це свідчать не тільки праці О. Рембовського, В. Смоленського, А. Павінського, але цілком показовим у цьому контексті є саме Т. Корзон, який писав про «страшний моральний упадок», «епідемію умислову», «анархію» та її знаряддя «liberum veto» в Польщі у другій половині XVII ст. [75,с.459, 6-7, 272- 274]. Основна заслуга варшавської школи і, в першу чергу Т. Корзона, була в докладному дослідженні та висвітленні цих позитивних суспільно-економічних змін, які відбувалися перед розподілами Речі Посполитої. Оптимістичні погляди «варшавців» виражалися в тому, що вони підкреслювали факт народження польської нації в період розподілу Речі Посполитої сусідніми імперіями, яка пробудилася від оціпеніння та стала активно вирішувати внутрішні проблеми, відроджуючись з колишнього падіння, розбрату і розпачу. Варшавська школа, як історіографічний напрямок, виросла на тлі болісних соціальних трансформацій, які відбулися у свідомості поляків після поразки останнього найтяжчого повстання в січні 1863 р. Школа діяла в період розквіту позитивістської філософії у Європі, приймаючи чи не приймаючи її постулати, більшою чи меншою мірою критикували своїх попередників, на ґрунті яких вони виросли абсолютно протилежні. Варшавська школа, шукаючи причини занепаду І Речі Посполитої в минулому, створювала синтетичну й об’ємну картину Польської історії, вивчаючи її крізь призму або держави, або народу.
1 2 3 4