Ім'я файлу: реферат Основні проблеми укр.мови.docx
Розширення: docx
Розмір: 693кб.
Дата: 29.04.2021

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний бізнес-коледж

Циклова комісія української мови та літератури

Основні проблеми сучасної української мови

Реферат підготувала

Студентка першого курсу

Групи № 1Д-17

Зі спеціальності дизайн

Приходько Марія

Перевірив викладач вищої категорії:

Кабанюк Світлана Степанівна

Черкаси-2018

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………. 2

1. ОРФОЕПІЧНА ПРОБЛЕМА…………………………………... 4

2.ДІАЛЕКТИЗМИ………………………………………………… 7

3.СУРЖИК…………………………………………………………. 9

ВИСНОВКИ……………………………………………………….. 11

СПИСОК ВИКОРСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….14

ДОДАТКИ…………………………………………………………..17

ВСТУП

Кожен народ має свою неповторну скарбницю – рідну мову. Мова – це глибина тисячоліть, неповторна історія розвитку людства. В. О. Сухомлинський писав, що мова – то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги. Віками український народ творив рідну мову.

Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. «Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості, форма нашого життя. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. І поки житиме мова – житиме й народ», – писав визначний український учений і громадський діяч Іван Огієнко. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів.[1]

Історія розвитку й становлення нашої мови — це історія утисків і заборон. Варто пригадати хоча б Валуєвський циркуляр 1863 року, щоб усвідомити, наскільки твердим був намір знищити так зване "малоросійське наріччя". З історії нам відомо, що розвиток української науки й освіти, друкування книжок та підручників тоді опинилися під загрозою. Наступні роки не принесли полегшення, наприклад, сумнозвісний Емський указ так само передбачав суворі покарання щодо українських діячів-патріотів. Та й радянські часи нічого не змінили у відношенні до "солов'їної" мови : 30-ті роки XX століття відомі жорстокими репресіями, спрямованими проти національної інтелігенції.

Знаючи всі ці й багато інших фактів, несвідомо замислюєшся: як у таких неймовірно складних умовах українська мова могла не те що вижити, а ще й розвинутися? Зрозуміло, що це сталося в основному завдяки митцям-ентузіастам, яким доля рідної держави була небайдужа. Це і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, і Іван Франко, і Микола Хвильовий, і Валер’ян Підмогильний, і багато інших діячів. Вони у буквальному розумінні вистраждали право нашого народу на власну мову.

Всілякі утиски і заборони розвитку нашої мови в минулих сторіччях призвели до виникнення багатьох проблем в сучасній українській мові. Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу, тому в цій роботі я хочу виокремити та виствітлити деякі з цих проблем для їх подальшого вирішення.

ОРФОЕПІЧНА ПРОБЛЕМА

Одна з проблем — орфоепічна. Орфоепія — розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову. Нехтування цими нормами призводить не тільки до спотворення мови, а й породжує нескінченну безліч логічних помилок.

Поняття орфоепії обіймає не лише правила вимови окремих звуків і словосполучень, а також норми наголошування та інтонації. Мовознавець Людмила Хоменко говорить про те, що орфоепія в широкому розумінні пов’язана не тільки з фонетичною, а й з морфологічною і синтаксичною ( наголос розглядають насамперед у морфології, а правила інтонаційного оформлення – в синтаксисі) системами.[2]

Зрештою, у якому б розумінні ми не розглядали поняття орфоепії, можемо сміливо зауважити, що вона є складовою частиною культури мовлення та загальної культури людини. А тому порушення орфоепічної норми веде до зниження культури як окремої людини, так і цілого суспільства.

Відтак розглянемо, як реалізуються орфоепічні норми у сучасному мовленні багатьох українців. Зупинимося на вимові приголосних звуків. Орфоепічною помилкою у вимові приголосних, за багатьма спостереженнями, є тенденція до оглушення дзвінких звуків. Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу та перед глухим приголосним в українській мові вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких приголосних у літературному мовленні не допускається, окрім окремих слів: вогко, легко, кігті, нігті.

Нижче наведемо приклади з дослідження орфоепічних помилок телеведучих українського телебачення за такою умовною класифікацією:

1. Оглушення дзвінкого приголосного в позиції кінця слова:

- „ Я маю вам віддати при[с],” – Мирослав Кувалдін, ведучий програми „Міністерство прем’єр” ( „М1”);

- „ У номінації перемі[х]”, - Дмитро Єфименко, ведучий програми „Inside” („ТЕТ”).

2. Оглушення дзвінкого приголосного в середині слова:

- „гли[п]ше”, „ва[ш]ко” ( Ілля. „Хорошоу”. „М1”);

- „ нео[п]хідна” ( Люба Казарянс. „LG-Еврика”. „Інтер”);

- „ро[с]кіш” ( Тетяна Рамус. „ Nota bene”. „ТЕТ”);

3. Вимова звука [ф] замість [в] нескладового:

- „Наші гра[ф]ці…” ( Люба Казарянс);

- „Михайло Попла[ф]ський...” ( Гліб Гончар);

- „Пробачте, але [ф] театрі…” (Катерина Могильна);

- „Вони поїдуть або [ф] Туніс, або [ф] Туреччину” ( Ігор Пелих, ведучий програми „Галопом по Європах”, „ICTV”);

- „ Він сказа[ф]” (Катерина Виноградова, ведуча програми „Перехрестя кохання” телеканалу „Інтер”);

- „ У моєму міністерстві з’яви[ф]ся джекпот” ( Мирослав Кувалдін).

Тепер проаналізуймо кожну групу помилок окремо. Щодо оглушення приголосних на кінці слова, то воно пов’язано з поганою роботою мовного апарату, бо для того, щоб зберігати дзвінкість у кінці слів, треба виробити звичку до цього. Також збереження дзвінкості потребує постійної роботи над технікою мови. Оглушення дзвінких звуків у середині слова – явище неоднозначне. В цьому випадку можна, з одного боку, погодитися із Людмилою Прокоповою, котра на основі свого експериментального дослідження дійшла висновку, що „ в українській мові можна констатувати наявність часткової регресивної асиміляції за глухістю під впливом глухих приголосних або беззвучної паузи” . Відтак у словах „ глибше”, „ необхідна”, „розкіш” ми можемо констатувати регресивну асиміляцію за глухістю. Для прикладу, Є. Кроткевич у 30-х роках писав так: „Коли в слові збігаються два приголосних звуки, то перший вимовляється часом неясно, глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим – у глухий”. Натомість М. Наконечний відносить підміну дзвінких шумних приголосних глухими до фонематичних помилок. За словами дослідника, дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові не обмежені певними позиціями в слові (тільки на початку складу перед глухими приголосними вони переходять у глухі), і кожна їх заміна глухим приголосним є фонематичною помилкою.[2]

Таким чином, з одного боку, можна припустити, що оглушення дзвінких приголосних є природним для української вимови. Адже назване явище характерне для багатьох південно-західних говірок. З іншого боку, слід ураховувати, що норми української літературної норми базовані на центральних діалектах, де зберігається дзвінкість. У зв’язку з цим виникає чимало дискусій у колі мовознавців стосовно нормативності чи не нормативності оглушення приголосних. Але це вже тема іншої роботи.

Про оглушення нескладового [в] варто говорити окремо. Якщо оглушення дзвінких приголосних як таких можна ще якось пояснити та виправдати, то заміна сонорного звука [в] на неприродний для української мови звук [ф], що призводить до втрати милозвучності, на мою думку, спричинена виключно впливом російської мови.

Окрім оглушення дзвінких, не менш загрозливою у мовленні є тенденція до вимови м’яких шиплячих. Згідно з літературними нормами української орфоепії, шиплячі приголосні завжди вимовляються твердо, не враховуючи окремі позиції. Однак для деяких телевізійників вимова м’яких шиплячих, мабуть, вважається нормою. Підтвердженням цьому можуть слугувати такі приклади:

- „У вас є якісь докази того, [ш’ч’о] я маю вам віддати приз” (Мирослав Кувалдін);

- „Зараз поба[ч’і]мо” ( Катерина Виноградова);

- „Ви ба[ч’і]ли?” ( Ігор Пелих).

З іншого боку, у мовленні окремих ведучих ми помітили зовсім протилежну тенденцію. Йдеться про „надуживання” твердих шиплячих, коли ведучі, намагаючись дотримуватись вимовних норм, іноді, образно кажучи, перегинають палицю. Проілюструємо це твердження прикладами:

- Тетяна Рамус, ведуча програми „Nota bene” на телеканалі „ТЕТ”: „ ... є ре[чи], яких ми не робимо” (замість „є ре[ч’і] ...”);

- Ольга Горбачова, ведуча передачі „Мелорама” телеканалу „Інтер”: „До ре[чи]” (замість „до ре[ч’і]”);

- Ольга Герасим’юк, ведуча ток-шоу „Хочу і буду” на „1+1”: „ У нашій переда[чи]” (замість „... переда[ч’і]”);

- Катерина Могильна, журналістка програми „Inside” телеканалу „ТЕТ”: „ Варто частіше дивитися співрозмовнику в очи” (замість „в очі”).[2]

Тож, як бачимо, на прикладі телевізійних програм проблеми орфоепії в українській мові є достатньо гострим та актуальним явищем.

Чимало порушень мовної норми і пояснюється впливом російської мови . Російськомовне оточення та спілкування російською у побуті, а також недостатнє знання норм української літературної вимови і є основними причинами мовленнєвих помилок.
ДІАЛЕКТИЗМИ

Друга проблема — наявність в мові діалектних слів. Самі по собі діалектні слова навіть збагачують і прикрашають мову, але тільки там, де вони й повинні вживатися. Літературна ж мова має свої правила, за якими вона побудована.

Як відомо, діалектизми - це характерні для певних регіонів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови - акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному.[6]

Українська національна мова має три наріччя, які в свою чергу поділяються на діалекти :

  • Північне наріччя:

1)східнополіський (лівобережнополіський);

2) середньополіський (правобережнополіський);

3) західнополіський (волинсько-поліський);

  • Південно-західне наріччя:

1) волинсько-подільська, яка охоплює волинський та подільський діалекти;

2) галицько-буковинська (наддністрянський, покутсько-буковинський (надпрутський), гуцульський (східнокарпатський) та надсянський діалекти);

3) карпатська (бойківський, закарпатський і лемківський діалекти).

  • Південно-східне наріччя

  1. середньонаддіпрянскький

  2. слобожанський

  3. степовий.[8]



Додаток 1

Слова діалектного вжитку, що позначають поняття, для передачі яких у загальнонародній мові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи, називаються лексичними діалектизмами. Критерієм для виділення цієї найчисленнішої групи лексики є її семантична спільність у межах означуваних понять зі словами загальнонародної мови і відмінність від них у матеріальній оболонці (це своєрідні дублети до загальновживаних слів): трускавки (полуниці), маржина (худоба), пательня (сковорідка), бараболя, бульба (картопля), когут (півень), блават (волошка), нецьки (ночви), тайстра (торба), мешти (черевики), банітувати (лаяти), ачей (може),тощо.

Також є етнографічні діалектизми (назви місцевих реалій і понять, що не відомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів). З цієї причини етнографічні діалектизми звичайно не мають відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії й поняття або передаються описово, або позначаються тими самими словами, що й у говорах. Такі діалектизми мають певні підгрупи:

а) назви одягу – гуня (жіноча свитка), каптур (очіпок), черес (широкий шкіряний пояс);

б) назви страв – налисники (тонкі млинці з начинкою, як правило, з домашнього сиру), капусняк (овочевий суп, основний складник якого – квашена капуста);

в) назви помешкань – колиба (чабанська або лісорубська хатина); стая (постійне або тимчасове житло на полонині, де живуть пастухи влітку і переробляють молоко);

г) назви музичних інструментів – трембіта, флояра;

д) назви демонологічних істот – мольфар (чаклун), арідник (злий дух), мавка (лісова русалка), босоркун (відьмак, чаклун).

Варто додати, що говірку вчені розглядають на рівні досить невеличкої місцевості, наприклад, говірка певного села.

Процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів у сфері лексики є складним і тривалим.  На думку дослідників, у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цей складний і тривалий процес зумовлений сучасними формами виробництва, наявністю в селах і містечках великої кількості інтелігенції, впливом школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо.

Окремою групою можна відлити семантичні діалектизми слова загальнонародної мови, які в говорах відрізняються значенням. Наприклад: картоплянка (жоржина, а також сорт дині), бовтатися (блукати, тинятися), душа (серединка, м’якоть кавуна), байка (щось не варте уваги)

Водночас народні говори ще активно функціонують й істотновпливають на літературну мову.  Поряд з іншими джерелами, територіальні діалектизми і тепер залишаються одним із джерел збагачення лексичної системи літературної мови.[3]

Так, наприклад, повертаються до літературного вжитку слова блават (волошка), линва (мотузка, канат), філіжанка (чашка), карафа (графин), вивірка (білка), вивільга (іволга), зимний (холодний) та ін.

Цей список можна продовжити ще більшою кількістю яскравих діалектних лексем, які, на мою думку, тільки доповнили б лексичну скарбницю літературної української мови.

Найбільш активно діалектна лексика представлена, окрім усного розмовно-побутового мовлення, в мові художньої літератури та публіцистики, де вживається з певною стилістичною метою (для відтворення місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів тощо).

Однак перенасичення мови художнього твору будь-якимидіалектизмами веде до зниження його художньо-естетичної вартості, до порушення контакту з читачем. Діалектизми в художньому тексті будуть виправданими, тільки коли вони, по-перше, необхідні для покращення характеристики зображуваних осіб, сцен, подій, місцевості; по-друге, коли вони з контексту зрозумілі для читачів; по-третє, якщо вони вживаються з почуттям міри. Отже, кількісно і якісно не порушують художньо-естетичних вимог твору. Свого часу неперевершений знавець української мови М. Т. Рильський висловлював думку про доцільне використання діалектних слів, форм і зворотів, заперечуючи повне вилучення їх із літературної мови..

В інтерв'ю, наприклад, що є цілком закономірним, діалектизми переважають у мові персонажів і покликані правдиво відтворювати характер співрозмовника, глибше проникати в його психологію та спосіб мислення. У нарисах чи репортажах діалектна лексика є важливим засобом відтворення колориту описуваних подій.

СУРЖИК

На мою думку, найголовнішою та найбільш поширеною проблемою української мови є суржик. Подібне явище існує в багатьох мовах,в багатьох країнах світу. В білоруській мові воно отримало назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови — «жуаль», який поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови. На Ямайці частина населення говорить на місцевому варіанті англійської з домішками мов західної Африки — патва. У Ніґерії є «ніґерійський піджин» (спрощена англійська із запозиченнями з мов йоруба й іґбо). У США подібне мовне явище — суміш іспанської та англійської, якою спілкуються вихідці з Латинської Америки — називають «спангліш» . У німецькій цей феномен, коли має місце вживання англійських іменників та дієслів замість німецьких, іменується «денґлішем» . [4]

Мовне явище, що дістало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови саме в Україні. Переважно це «побутове мовлення», в якому об'єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови.  Його природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови подає слово суржик у двох значеннях:

1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші;

2. Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова.

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення — на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.

Додаток 2

Суржик глибоко засів у нашій мові і проявляється абсолютно в усіх її розділах. Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою):

  • вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже (навіть), да (так), нє (ні), када (коли), нє нада (не потрібно), єлє (ледве), щас/січас (зараз), всєгда (завжди), нікогда (ніколи),чуть-чуть (трішки), конєшно (звичайно,звісно), навєрно (мабуть), напрімєр (наприклад), допустім (припустимо), мєжду (між), вмєсто (замість), вродє/будто (наче, начебто), імєнно (саме), рядом (поруч), язик (мова), больніца (лікарня), циплята (курчата), предохранітєль (запобіжник), предсідатель (голова), почта (пошта), почтальйон (листоноша) тощо;

  • «українізовані» форми російських дієслів — здєлав (зробив), дівся (подівся), унаслідував (успадкував), получав (отримував), щитав («вважав» або «рахував» залежно від контексту), отдав (віддав), отключив (вимкнув);

  • «українізовані» форми російських числівників — вторий/втора;

  • змішування українських і російських форм невизначених займенників — хто-то (хтось), шо-то (щось), як-то (якось), які-то (якісь), який-то (якийсь), чого-то (чомусь, чогось), кой-шо (щось), кой-які (якісь);

  • порушення дієслівного керування, вживання прийменників російській мові замість російською мовою;

  • утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови — самий головний (найголовніший), саме важне (найважливіше);

  • утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком — відробивший, прийшовший, зробивший (в українській мові ця граматична форма відсутня);

  • слова і вирази, кальковані з російської — міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні, на протязі;

  • у вимові — редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна «дж» і «дз» на «ж» і «з», також відсутність чергування «к/ц», зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говоря́ть), відсутність чергування «о/і» або «е/і» (корова/коров, голова/голов замість корів, голів);

  • активне використання «є» в позиції після приголосної, особливо в російських запозиченнях, ще й під наголосом (пєрвий, дєлають, свєт, архітєктор, Вєра, шалфєй)

  • і т. д.

У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської багатозначних слів: встановити залізничне повідомленнядопомагає від запалення бруньоквібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у зворотному напрямку — перекручивание фактовперебрал на себя тощо).[7]

Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у транспорті, в магазині, у черзі до лікаря.

Найсприятливіші умови для побутування суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може використовуватися й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, й свідомо як засіб мовної гри.

Неусвідомлюваний сімейний мовний консерватизм і є власне суржиком: це переважно мова вихідців із села у першому та наступних поколіннях, ідеальним виявом якої є сімейний тандем суржикомовного чоловіка та дружини.

Тонко помітила риси мовного та психологічного портрета носія суржикової комунікації такого типу Світлана Пиркало:

Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось дешеве, але хароше ...- Щоб зекономити на обіді, вони постійно носять з собою якісь баночки, кульочки, булочки. Всі між собою говорять по-російськи, а з чоловіками по телефону - суржиком. Не знаю, що це за рудимент радянської свідомості, чому вже між собою не говорити суржиком? - повість “Зелена Маргарита”

До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Прекрасно володіючи іншими мовними кодами, молода людина воліє проте використовувати суржик, щоб отримати задоволення від власного мовлення, бо їй так цікаво.

Можна розглядати історію суржику як своєрідне, сказати б, непряме, чи зворотне, віддзеркалення процесів мовної політики останніх часів, зокрема тривалої насильницької русифікації та її непрогнозованих наслідків.[4]

ВИСНОВКИ

Дехто вважає мову лише засобом комунікації між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її роль і значення. У мові нація несе всю свою історію, багатовіковий досвід,  здобутки культури,  духовну самобутність. Рівень розвитку мови є джерелом духовного розвитку народу. На жаль, сьогодні наша рідна мова потерпає від багатьох проблем , що отруюють її істинну красу . Існує чимало спірних питань, що пов’язані з правильним вжитком української мови. Одні з них – орфоепічна проблема, спірне використання діалектизмів та вживання суржику.

Вправне володіння мовою впливає на позитивну оцінку слухачем вартості інформації, котру він сприймає. Тому вивчення закономірностей дії вимовної норми у мовленні є актуальним і надзвичайно важливим.

Ще одим полемічним питанням з приводу нашої рідної мови є вживання діалектизмів. Невмотивоване використання діалектизмів розхитує літературні норми, знижує рівень культури мовлення , а натомість влучне і доречне їх вживання підкркслює та збагачує опис подій, зовнішності, пейзажу, тощо, створює певну спецефічну атмосферу.

Останньою але не менш значущою з проблем, що були описані вище, є суржик. Суржик - феномен не тільки мовної, а й - що незмірно важливіше й глобальніше - геополітичної позиції громадян України. І ,що найважливіше, ми самі обираємо цю позицію, тож ми самотужки вирішуємо, якою мовою нам спілкуємося. Я вважаю, що невизначеність України на політичній арені світу, неспроможність усвідомити її громадянами позицію нашої країни як суверенної і юридично самостійної держави, що було викликано багатовіковим гнобленням та територіальною роздробленістю українського народу , призводить до такого ж невизначеного відношення громадян України до державної мови.

Отже, рівень розвитку мови є джерелом духовного розвитку народу. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов’язок кожної людини. Українська мова впродовж багатьох століть існувала в умовах гноблення та у напівлегальному стані. Накладене ще в другій половині XVII століття табу великим тягарем лежало на ній майже до кінця XX ст. Зрозуміло, що кількасотрічне цькування української мови і водночас насаджування іншої, тобто російської, не могло не вплинути на усне (в першу чергу) та писеме мовлення її носіїв. Але зараз наша мова вирвалася з залізних кайданів терору і гордо носить статус національної мови України. Я погоджуюся зі словами О. Гончара: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і рівня розвитку культури є свідомий вібір плекати мову рідної держави, тим самим піклуватися про майбутнє самої держави.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 .І. Лосєв. Рідна мова-духовний скарб нації. [електронний ресурс],http://library.kpnu.edu.ua/index.php/2017/02/21/ridna-mova-duhovnyj-skarb-natsiyi/

2 В.Маргалик. Проблеми орфоепії в молодіжних телпрограмах[електронний ресурс],http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1481

3. Т. Ткаченко Мовознавчий вісник. Збірник наукових праць. Випуск 12–13[електронний ресурс], file:///C:/Users/Elena/Downloads/Mv_2011_12-13_46.pdf

4. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.[електронний ресурс], https://uk.wikipedia.org

5.Н.Цвєткова. Суржик-проблема сучасної української мови[електронний ресурс], http://fakeoff.org/culture/surzhik-problema-suchasnoi-ukrainskoi-movi

6. Діалектизми, їх типи і використання в літературній мові. Діалектні слвники. [електронний ресурс],http://studepedia.org/index.php.

7. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.[електронний ресурс], https://uk.wikipedia.org/

8. Діалектизми, приклади.[електронний ресурс] http://l-ponomar.com/dialektyzmy-pryklady/



ДОДАТКИ

Додаток 1



Додаток 2


скачати

© Усі права захищені
написати до нас