Реферат на тему

Ім'я файлу: РЕФЕРАТ.docx
Розширення: docx
Розмір: 40кб.
Дата: 06.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
Хімія.pptx
аня.docx
KURSOVA_POJDA.docx
b37d3668f20a04e6bc0c2e89681aaeee.ppt
кандидоз.pdf
Правила безпечної роботи 5-Аклас С. Коржан.docx
Конспект уроку 5 клас (Виготовлення ялинкової прикраси).doc
urok_67.docx
філософія 2 тема 9 пит..docx
Презентация 1 (1).pptx
реферат електронна спектроскопія.docx
Курсова.docx
школа.docx
1 ал.docx
Мирнi_Мет.doc

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФІЗИКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
РЕФЕРАТ

На тему:

«ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ І НАУКА. ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМ, ЩО РОЗГЛЯДАЮТЬСЯ ФІЛОСОФІЄЮ. ЗДАТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ ВПЛИВАТИ НА РОЗВИТОК НАУКИ. МЕТОДОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ НАУКИ.»

Виконав:

студент ІІІ курсу

Лагодюк П. С.

групи ОП-31

Перевірив:

доц. Мишков В. Я.

Рівне – 2019

ЗМІСТ

1. Наука, її сутність та ґенеза. Предмет курсу „Філософія і методологія науки” 3

2. Основні філософсько-методологічні підходи до визначення науки 12

Список використаних джерел 23

1. Наука, її сутність та ґенеза. Предмет курсу „Філософія і методологія науки”

Поняття науки використовується і вивчається різними дисциплінами – філософією, історією, соціологією, культурологією. Відповідно існують різні підходи до визначення цього поняття, проте найбільш поширений серед них пов’язаний із тлумаченням науки як специфічної діяльності людей.

Будь-яка діяльність:

 має мету;

 веде до кінцевого результату;

 передбачає методи і засоби його отримання;

 спрямована на певні об’єкти, виявляючи в них свій предмет;

 характеризується діями суб’єктів, які, вирішуючи свої завдання, вступають у певні соціальні відносини, утворюють різні форми соціальних інститутів.

За всіма цими вимірами наука істотно відрізняється від інших сфер людської діяльності (економіки, політики, мистецтва). Вона може бути визначена як сфера людської духовної діяльності, спрямованої на здобуття, обґрунтування та систематизацію Інтер суб’єктивного знання про світ. Наука утворюється такими складовими, як знання (наукове знання), відповідна діяльність (науковий метод), соціальні форми її організації (наукове товариство).

Буття науки може бути визначене у трьох основних аспектах:

 наука як генерація нового знання;

 наука як соціальний інститут;

 наука як особлива сфера культури.

Передусім, наука є специфічним виробництвом та систематизацією знань про закономірності світу засобами теоретичного обґрунтування й емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об’єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб’єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур, даних спостережень, експериментів, індуктивних висновків, досвіду як такого або сукупного застосування вказаних форм дослідження. Завдяки специфіці зазначених засобів створюється нове наукове знання.

Наука постає сферою діяльності професійних учених. Загальна мета, що об’єднує науковців, – пошук істини. Діяльність наукової спільноти дає змогу характеризувати науку як соціальний інститут із певними цілями, принципами, нормами, інтересами, різноманітними ресурсами й інструментарієм, особливим кодексом наукової коректності, специфічною мовою і засобами комунікації.

Нарешті, наука є особливою сферою культури. У Новий час саме наука відкриває людству шлях до знання, не легітимізованого Богом, що було неможливим протягом Середньовіччя, в умовах панування релігійного світогляду. Наслідком такого повороту стає поєднання наукової теорії з практикою емпіричного дослідження. Подальший прогрес науки постає нерозривно пов’язаним із розвитком техніки. Науково-технічний прогрес дає змогу людині не тільки здобувати знання про існуючі об’єкти світу, але й перетворювати світ і відповідно – осмислювати можливості та наслідки цих перетворень. У такий спосіб наука забезпечує людству можливість пізнавати не тільки світ природи, але й світ культури – „другої природи”.

Продуктом наукової діяльності є, насамперед, знання. У сучасній філософії знання визначається як раціонально обґрунтоване переконання 6 (доведене, підтверджене досвідом, практикою та ін.). Знання завжди є культурно й історично зумовленим. Його розуміння у філософському дискурсі визначається головним завданням, яке завжди вирішували філософи: зрозуміти відношення „Людина – Світ”. Світ – це те, що є реальним, що існує насправді. А знання постає способом зв’язку людини зі світом, воно повідомляє людині про реальність.

Важливо мати на увазі, що знання отримують не лише в науці. Існують знання наукові та ненаукові. Так, зокрема, повсякденне знання, що спирається на здоровий глузд і досвід людини, має справу з мінливими речами, явищами, що сприймаються чуттєво.

Повсякденне знання може бути представлене в образах, уявленнях, у навичках та уміннях. Розмаїття життєво-практичного масового й індивідуального досвіду є унікальним надбанням людей, необхідною складовою людського пізнання і практики. Однак людський досвід не розкриває всієї сутності речей, має фрагментарний характер, є обмеженим. Отже, знання, отримане за допомогою органів чуттів й узагальнене, не може бути вірогідним.

Водночас варто звернути увагу на застереження Г. Спенсера, який наголошує: існують апріорні підстави піддати сумніву істинність будь-якої філософії науки, що спирається на загальну думку щодо розрізнення наукового та повсякденного знання, не звертаючи уваги на підпорядкування одного іншому, не вивчаючи причин відмінностей між цими формами знання. Отже, наукове мислення є одним зі способів пізнання реальності, що існує паралельно з іншими (повсякденним, художньо-образним) і не може витіснити їх. Різні способи мислення не просто співіснують, а взаємодіють один з одним, ведуть постійний діалог і можуть змінюватися внаслідок такого діалогу. Однак, на кожному етапі історичного розвитку науки, у межах окремої дисципліни ми маємо справу з певним, визначеним науковим знанням, що створює засади для пошуку нового знання.

Наукове знання – це вид знання, якому притаманні такі основні властивості:

 системність;

 об’єктивність змісту;

 предметна визначеність;

 прогресивність (необхідність зростання знання).

Головною метою науки постає здобуття істини. Істина – це думка, яка відповідає своєму предметові (представляє його таким, яким він є насправді). І навпаки: хибною буде думка, що не відповідає своєму предметові (представляє його не таким, яким він є насправді). Наприклад, твердження „Київ – столиця України” є істинним, а „Суми – столиця України” – хибним.

У гносеології сформувалися різні тлумачення істини:

 класична (кореспондентна) концепція: істина – це відповідність знань дійсності. Кореспондентна концепція спирається на ідею незалежної від суб’єкта об’єктивної реальності, відкритої для пізнання, зіставлення з якою виконує критеріальну функцію. Основи такої характеристики істини були закладені у творах Платона й Аристотеля, які розглядали достовірне знання як особливе буття. Емпіризм Нового часу характеризує істину через відповідність вражень та ідей або через взаємну відповідність чуттєвих вражень. Марксистська традиція визначає практику як основу та критерій істини. У ХХ ст. представники неопозитивізму також приділяють увагу кореспондентному розумінню істини, характеризуючи його через відповідність судження та його об’єкта, переконання і факту (Б. Рассел, Л. Вітгенштейн);

 когерентна концепція: істина – це властивість несуперечності, самоузгодженості знань (Парменід, Зенон, І. Кант, П. Дюгем, О. Нейрат). Досконалість знання у межах цієї 8 системи – постійна характеристика. Таким чином, когерентна концепція виключає розуміння пізнання як прагнення до істини, веде до релятивістських висновків, які заперечують специфіку пізнання порівняно з іншими культурними процесами. Сфера застосування когерентної концепції істини обмежена замкненими, самодостатніми системами, у яких розгортання значення терміна збігається з визначенням його істинності. Несуперечність знань – умова важлива, але вона не є достатньою для доведення істинності: адже не кожна несуперечлива система тверджень щодо реального світу відповідає цьому світу. Водночас суперечливість певної наукової теорії ще не свідчить про її повну хибність: така теорія може потребувати лише часткового перегляду й уточнення;

 прагматична концепція: істина – це корисність знання, його ефективність (Дж. Дьюї, У. Джемс, К. Айдукевич). Прагматизм виходить із того, що істина певного твердження полягає в його узгодженості з кінцевим критерієм. Цей критерій є корисністю зазначеного твердження для дії. Однак такому тлумаченню не вистачає вимоги до істини як адекватної відповідності реальності. Як зазначав Б. Рассел, перевірка істини наслідками може призвести до парадоксальних результатів. Так, наприклад, припустімо, що нацистська Німеччина стала переможницею у Другій світовій війні, чи означало б це, що людиноненависницьке вчення нацизму витримало перевірку і є „істинним”?;

 конвенціоналістська концепція: істина – це угода, результат конвенції (Дж. Берклі, А. Пуанкаре). Умовні угоди в науці дійсно є можливими (наприклад, для вибору певних одиниць вимірювання). Але цю довільність не можна переоцінювати: вона передусім стосується не змісту знання, а його форми. 9 Спроба вийти за межі суб’єктивності конвенціоналізму посиланням на колективний досвід (колективне сприйняття, загальну значущість певної ідеї), призводить до необхідності вважати істинними, зокрема, і догми релігії.

Усі концепції так чи інакше ототожнюють істину зі знанням, що відповідає об’єктивному світу, є вірним, адекватним відображенням об’єкта. Істинність – це необхідна визначальна умова істинного знання, особливий вид відношення між знанням і об’єктом, відображеним цим знанням.

Прагнення до обґрунтування, до доведення істинності отримуваного знання є настільки значущим для науки, що з його появою часто пов’язують самий факт її виникнення. Проте зазначимо, що поняття „наукове” не є еквівалентним поняттю „істинне”. З одного боку, цілком може бути отримане істинне знання, яке водночас не є науковим. З другого боку, поняття „науковий» може застосовуватися і в таких ситуаціях, які не гарантують отримання істинних знань (наприклад, у випадку формулювання наукової гіпотези). Отже, звернути увагу на спрямування науки до пізнання істини, до розкриття істинної природи спостережуваних явищ ще недостатньо, щоб виявити її специфіку. Змістом науки повинні бути такі істини, спираючись на які, можна пояснити не окреме ізольоване явище, а цілу групу явищ – як тих, що мали місце в минулому, так і тих, що відбуваються в сьогоденні або є очікуваними в майбутньому.

Що ж дає змогу науці будувати подібні пояснення і робити прогнози стосовно майбутнього? Можливість цього зумовлена тим, що кожна наука передбачає з’ясування закономірного зв’язку явищ. Наука виходить із того принципу, що все, існуюче у світі, можна зрозуміти на основі наукових законів – внутрішніх закономірних зв’язків між досліджуваними явищами. Науковий закон допомагає як пояснити те, що вже відоме науці, так і передбачити те, що на цей час є невідомим. Якщо є відомим закономірний ланцюжок речей або явищ, то, виходячи з цього знання, можна виявити, якої 10 ланки в цьому ланцюжку бракує, яка ланка ще не відкрита, але вже існує у природі або має виникнути.

Закономірність є однією з найважливіших характеристик науки, що відрізняють її, зокрема, від релігії. Остання також має систематичний характер, проте виводить причини явищ і процесів світу з ідеї Бога як потойбічного, трансцендентного явища.

Як наголошує відомий дослідник науки Р. Карнап, наукові закони використовують як для пояснення вже відомих фактів, так і для передбачення фактів, які ще є невідомими. Доки відповідні закони ще не відкриті, дослідник може описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Але це – ще не справжня розвинена наука, а лише початковий матеріал, необхідний для побудови системи наукового знання.

Як же відрізнити науку від інших сфер духовної діяльності людства, а наукове знання – від інших форм культури? Проблема знаходження чітких критеріїв, що дозволяють здійснити таке розмежування, має назву проблеми демаркації. Демаркація має спиратися на певну сукупність критеріїв науковості. Спроби визначення таких критеріїв неодноразово були здійснені філософами та науковцями різних часів. Особливо активним цей пошук стає в новітню епоху, перебуваючи в тісному зв’язку зі стрімким науковим прогресом.

Важливим критерієм науковості є можливість емпіричної перевірки, наслідком якої постає доведення або заперечення наших концепцій. Емпірична перевірка має певні межі, оскільки деякі наукові теорії не можуть бути перевірені експериментально. Однак, у багатьох випадках зазначений критерій дає змогу відокремити наукове знання від політичних, ідеологічних, релігійних спекуляцій.

Іншою ознакою науки фахівці визначають наявність спеціальної мови науки. Адже кожна наукова дисципліна протягом розвитку утворює систему понять, що характеризують специфіку її предмета. Словник кожної науки має певні особливості. Так, наприклад, поняття „клас” буде мати різні значення 11 в мові соціології та зоології, жодне з яких водночас не збігатиметься з повсякденним розумінням цього слова як шкільного приміщення.

Видатний американський історик і філософ науки Т. Кун відносить до критеріїв науковості наявність парадигми – фундаментальної теорії, сукупності знань та методів, визнаних науковою спільнотою (наприклад, періодичний закон Д.І. Менделєєва – у хімії, квантову теорію – у фізиці). Парадигмальний характер науки дає змогу відрізнити її, зокрема, від такої сфери людської діяльності, як мистецтво. Адже художня творчість залишається такою лише в тому випадку, коли автор може „сказати власне слово”, а не відтворювати манеру уславлених попередників.

Ще однією рисою наукового знання постає його логічна систематизованість. Наукова систематизація знання має низку важливих особливостей: прагнення до повноти, чітке уявлення про засади систематизації і їх несуперечність. Правила осмисленості регулюють міру вписування результатів дослідження в наукову картину світу чи в систему цивілізації загалом. Логічність наукового знання визначається теоретичним освоєнням сфери можливого та усвідомленням кордонів неможливого для певних наукових побудов. Як зазначає вітчизняний дослідник науки С.Б. Кримський, усвідомлення обмежень та заборон чітко відрізняє наукове знання від усіх інших гносеологічних явищ, насамперед – від дилетантизму і псевдонауки.

Принцип об’єктивності у знанні також є критерієм науковості. Цей принцип утілює специфічний тип дослідження, коли умовою науковості постає подання предмета дослідження в об’єктивованому вигляді. Однак він зовсім не означає повного відсторонення дослідника як суб’єкта від процесу пізнання. Як зазначає американський вчений Дж. Грант, наука в сучасному розумінні означає проект здобутку об’єктивного знання, який розробляє розум.

Наука дає знання про події, процеси, об’єкти, про світ об’єктивний та суб’єктивний. Вона вивчає природу, суспільство, людину, культуру, навіть – саму себе. Найбільш близькою до науки серед форм духовної культури є 12 філософія. У наш час, всупереч класичній філософській традиції, у межах якої філософія трактувалася як особливого роду наука, деякі мислителі стали здійснювати філософські побудови, відмежовані від науки. Так, зокрема, у працях представників екзистенціалізму – поширеного напряму у філософії XX ст. – стверджується, що філософія не має надавати людині певні знання про дійсність. Її призначення – виявити всю глибину сутності і буття людської особистості.

Водночас у межах філософії здійснюються дослідження, що мають право претендувати на статус наукових. До них, на думку американського фізика М. Борна, насамперед можна віднести вивчення загальних рис структури світу (онтологія) і методів пізнання світу (гносеологія). Видатні вчені різних часів здійснили величезний внесок у розвиток філософії. Так, зокрема, імена Піфагора, Аристотеля, Н. Коперника, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, І. Ньютона, Г. Лейбніца, В. фон Гумбольдта, Ч. Дарвіна, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Ейнштейна, Н. Бора, В.І. Вернадського, А. Тойнбі, М. Вебера, М.М. Бахтіна належать як історії науки, так й історії філософії. Праці цих мислителів справили визначальний вплив на становлення філософії і методології науки.

Предмет дисципліни „Філософія і методологія науки” охоплює:

 закономірності науково-пізнавальної діяльності, головні принципи науки;

 особливості виникнення та історичного розвитку науки;

 специфіку існування науки як соціального інституту;

 структуру, динаміку, рівні та форми наукового знання;

 засоби і методи досягнення цього знання;

 значення і перспективи науки в сучасному світі.

Філософія науки може бути визначена і як філософський напрям, що вивчає загальні характеристики наукової діяльності, і як розділ філософії, який розробляють у межах різних філософських течій. Її предметом постають 13 загальні закономірності й тенденції наукового пізнання, способи формування, структура та динаміка наукового знання. Методологія науки займається дослідженням і проектуванням методів науково-пізнавальної діяльності; вона зорієнтована на максимальне наближення до реальної практики наукової діяльності, на з’ясування конструктивних засобів дії щодо побудови наукового знання. У наш час філософія і методологія науки може бути визначена як самостійний цілісний напрям дослідження фундаментальних засад, закономірностей наукового розвитку.

2. Основні філософсько-методологічні підходи до визначення науки

Увагу дослідників привертає низка важливих проблем філософії і методології науки. До них, зокрема, належать питання про те:

 що забезпечує науці можливість пізнавати істину і що саме в науковому пізнанні становить істину?;

 у чому полягає специфіка наукового пізнання?;

 як поєднуються в науковому пізнанні аналіз і синтез, індукція і дедукція, теорія і досвід?;

 яку роль у науці відіграють гіпотези?;

 як слід тлумачити поняття наукової теорії?;

 яким чином відбуваються наукові відкриття?;

 чим визначається зміст наукового прогресу та наукових революцій?

Пошук відповідей на окреслені питання передбачає звернення дослідників до методологічних засад наукового знання, потребує рефлексії, яка включає науку до ключових категорій філософської думки. Систематизація таких пошуків дає змогу виділити декілька основних філософськометодологічних підходів до визначення науки:

 логіко-епістемологічний підхід;

 позитивістський підхід;

 соціологічний та культурологічний підходи. Епістемологія (від грецьких слів episteme – „знання” та logos – „учення”) інтерпретується у філософії як знання засад емпірично спостережуваного. Тому епістемологія охоплює не всі пізнавальні проблеми. На відміну від гносеології, націленої на вивчення пізнавального процесу в цілому, епістемологія спрямована на виявлення засад знань про реальність й умов істинності. Можна стверджувати, що вона є „строгою гносеологією”, що препарує пізнавальний процес з погляду отримання реального дійсного знання. Завдання епістемології – відкривати фундаментальні принципи наукового пізнання за допомогою логічного аналізу.

Як теорія пізнання епістемологія була невід’ємною складовою кожної філософської концепції з початку існування філософії. Проте лише у XVII ст., коли наука почала перетворюватися на все більш значуще суспільне явище, відбувається певна „переорієнтація” філософії: якщо раніше в ній домінувала онтологічна проблематика, то тепер чільне місце відводиться саме проблемам пізнання. Класичний вислів Р. Декарта „Мислю – отже, існую” свідчить про утвердження в європейській філософії ідеї самоочевидності свідомості, центрованої в „Я” суб’єкта пізнання.

Проблема обґрунтування знання стає центральною в західноєвропейській філософії Нового часу, починаючи з творів Ф. Бекона і Р. Декарта. Це пов’язане з переходом від традиційного до індустріального суспільства, з появою вільного індивіда, який покладається лише на самого себе. Відповідно набуває актуальності філософське осмислення досягнень науки, що перетворюється на все більш значуще суспільне явище. Саме в цей час у філософії відбувається т. зв. „епістемологічний поворот”, пов’язаний із пошуком відповіді на питання: що саме можна вважати достатнім обґрунтуванням знання? Ця проблема перебуває в центрі філософських дискусій XVII–XVIII ст. Теорія пізнання у Новий час постає передусім як критика метафізичних систем і традиційного знання з точки зору нового ідеалу знання.

Епістемологічну об’єктивність визначають як адекватність знання дійсності. Теза про те, що наукове пізнання може видобувати об’єктивне знання, у свою чергу передбачає, що в ньому існують і працюють критерії, на підставі яких можна судити чи є наукова теорія (відносно) істинною або помилковою.

Класичну епістемологію характеризує низка особливостей:

 гіперкритицизм (скептична настанова щодо існування зовнішнього відносно людської свідомості світу, можливостей його пізнання, а також щодо знання свідомості інших людей);

 фундаменталізм (ідея існування певних незмінних норм, що дають змогу виділяти й обґрунтовувати знання);

 суб’єктоцентризм (утвердження абсолютної достовірності знання про стани свідомості суб’єкта й невірогідності інших знань);

 наукоцентризм (думка, що тільки наукове знання є знанням у повному сенсі).

Засилля емпіризму в природознавстві наприкінці XVIII – на початку XIX ст. призвело до виникнення сподівань, що функції теоретичного узагальнення наукових знань може перейняти філософія. Проте подібне узагальнення, здійснене, зокрема, у грандіозній натурфілософській системі Г. Гегеля, викликало в науковців не лише скепсис, але й рішуче несприйняття. Так, Г. Гельмгольц вважав, що натурфілософія для дослідників природи є абсолютно зайвою, оскільки вона безглузда. До другої половини XIX ст. взаємодія філософії та науки не була досить систематичною.

Водночас протягом ХІХ ст. сама наука поступово розпочинає долати дефіцит теоретичних ідей. У різних її сферах були створені плідні наукові теорії, відбулося істотне збагачення засобів наукового пізнання, його поняттєвого апарату: у математиці – основи математичного аналізу, теорії імовірності, фундаментальні результати в алгебрі, неевклідова геометрія; у біології – вчення про клітинну будову живої речовини, теорія еволюції видів, концепція походження людини від мавпи. Особливого успіху досягнуто у 16 фізичних науках. Учені почали застосовувати методи феноменологічного опису, математичної аналогії, моделювання в пізнанні явищ матеріального світу.

Не дивно, що вчені ХІХ ст., прагнучи зрозуміти, що відбувається в надрах науки, все частіше звертаються до філософії. Інтерес до неї, що згас через крах претензій натурфілософії, у другій половині XIX ст. відроджується з новою силою. Саме в цей час філософські й методологічні проблеми науки перетворюються на самостійну царину досліджень.

Більшість учених у другій половині XIX ст., наслідуючи традицію, намагалися тлумачити всі наукові проблеми, виходячи з того, що наука здатна віддзеркалювати глибинні властивості буття. Таке розуміння сутності науки, що сягає корінням у глибини історії, було підтримане успіхами розвитку фізики на основі механіки. Зміцнилося уявлення про те, що будь-які явища дійсності є процесами, що відбуваються у просторі та часі, що вони є причинно зумовленими, підпорядковуються невеликій кількості законів, на основі яких можна дати їх точний опис. Механістичний стиль мислення був притаманний на той час не лише фізикам (Г. Гельмгольц, Г. Герц), але й біологам (Ч. Дарвін), економістам (Дж. Мілль), історикам (Ф. Гізо). Наприкінці XIX ст. механістами називали усіх науковців, які розглядали науку як віддзеркалення істотних властивостей об’єктивного світу. Вони убачали завдання наукового пізнання в тому, щоб пояснити будь-яке явище на підставі припущення про його існування у просторі та часі, як результат взаємодії певних причин. Проте осмислення усіх досягнень науки зіткнулося з серйозними труднощами. Стрімке зростання теоретичних ідей, розширення засобів і методів наукового пізнання унеможливлювало побудову несуперечливої наукової картину світу на суто механістичних засадах.

У цих умовах набуває поширення філософія позитивізму. Фундамент філософії позитивного (конкретно-наукового) знання закладений французьким мислителем О. Контом, який висунув ідею позбавити філософське знання абстрактної умоглядності. Учений стверджував, що кожна наука – сама собі 17 філософія, тому метафізика (класична філософія) як вчення про сутність та причини явищ має бути усунена, а її місце повинна посісти „позитивна філософія”.

Позитивісти заперечували класичну філософську традицію, що тлумачила наукове знання як віддзеркалення властивостей об’єктивного світу. На думку О. Конта, філософія як метафізика могла позитивно впливати на розвиток уявлень про світ лише в період дитинства науки, коли саме метафізичні системи виконували функції наукової теорії. Проте у Новий час теологічний погляд на світ, вищим етапом розвитку якого О. Конт вважав класичну філософію, має бути повністю заміщений суто науковими позитивними теоріями, побудованими на безпосередньому спостереженні й досвіді. Достатньо тільки правильно зрозуміти сутність науки, вважали позитивісти, і усі метафізичні проблеми будуть розв’язані.

Позитивізм намагався „врятувати” раціональність за допомогою виведення її з науки. Позитивна раціональність полягає в дослідженні «корисних» законів, що виводяться із спостережень, стають основою передбачення, можливого на основі постійних відношень між явищами. Реальність, достовірність, точність, корисність – такі основні характеристики позитивної раціональності як філософського мислення. Виявами позитивістської традиції в осмисленні науки стають наголошування на засадничій ролі спостереження в науковому дослідженні, визнання гіпотези могутнім знаряддям наукового пошуку, а опису дійсності – метою дослідження. Водночас позитивісти заперечували якісні зміни в науковому пізнанні, вважаючи, що закони науки є постійними й незмінними. Заклик до розгляду науки поза межами філософії і культури звужував обрії наукового пошуку, не дозволяючи визначити його соціокультурне значення.

На межі ХІХ–ХХ ст. у філософії науки сформувався напрям „другого позитивізму” або емпіріокритицизму. Його зміст становили проблеми обґрунтування наукових абстракцій, понять, принципів, їх співвідношення з реальністю. Теоретики емпіріокритицизму Е. Мах, Р. Авенаріус вважали, що 18 ці проблеми будуть розв’язані, якщо з науки послідовно вилучати метафізичні судження: від них необхідно звільнити як теоретичне знання, так і науковий (емпіричний) досвід, який мав бути підданий послідовній критиці через „обтяженість” метафізичною спадщиною.

Е. Мах уважав єдиною реальністю, основою наукового пізнання елементи досвіду (явища) та їх функціональні відношення. Явища він тлумачить як чуттєві дані, відчуття. Відчуття для Е. Маха є елементами всіх фізичних та психічних переживань, причому межу між фізичним і психічним він вважає суто умовною. На думку Е. Маха, „внутрішнє” не може бути відділеним від „зовнішнього”: не існує відчуття, якому б відповідала річ, відмінна від цього відчуття. Мислитель уважав, що таким чином він усуває суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом, виголошуючи позбавленим сенсу питання щодо дійсного чи ілюзорного існування світу. Однак, визначаючи реальність як відчуттів та їх комбінації, Е. Мах фактично поновлював ідеї філософії Дж. Берклі і Д. Юма, таким чином звертаючись до метафізики, яку прагнув вилучити з теорії пізнання.

Позитивістська філософія і методологія науки ґрунтувалася на ідеї, що наука сама здатна вирішувати будь-які розумно поставлені проблеми. Зокрема, позитивістський характер має філософія науки П. Дюгема, який протиставляє фізичну теорію, побудовану на повсякденній практиці науки, логічній системі, що ґрунтується „на роздумах, ворожих конкретним фактам дійсності”. Мислитель доходить висновку, що з метафізичної системи неможливо вивести елементи, необхідні для побудови наукової теорії. Працюючи на рівні явищ, учений, на думку П. Дюгема, принципово не може вийти за їх межі.

Отже, на думку прибічників „другого позитивізму”, справжнім знанням є конкретні факти й емпіричні закономірності. Наукові теорії дають лише систематизацію цих фактів і закономірностей, поступово стаючи усе більш досконалими. Для науковця не потрібні філософські знання: поінформованість про головні результати наукових досліджень, професійне володіння 19 спеціальними методами, почуття здорового глузду – цих якостей для нього цілком достатньо.

Дискусії навколо зазначених тверджень виявили вразливі місця у позитивістському тлумаченні філософії і методології науки. У XX ст. позитивізм О. Конта, емпіріокритицизм Е. Маха, Р. Авенаріуса, П. Дюгема були піддані гострій критиці за феноменалістичне трактування науки, яке, всупереч заявам її авторів, зовсім не було вільним від метафізичних аргументів. Розвиток самої науки призвів до поразки феноменалізму: відкриття світу атомів й елементарних часток уже неможливо було заперечувати. У науці поширилися узагальнення, що далеко виходять за межі спостережуваного: теоретичні ідеї тепер починають спрямовувати експеримент і спостереження.

Водночас у контексті бурхливого розвитку науки в XX ст. низку ідей позитивізму переосмислено й розвинено. На думку неопозитивістів, їх попередники визначили правильний напрям у критиці філософії, у з’ясуванні природи науки, але не змогли піти цим шляхом енергійно й послідовно. Становище радикально змінилося в результаті розвитку логіки. Зокрема, праці Б. Рассела були спрямовані на з’ясування логічної структури мови науки засобами математичної логіки. Дослідник розподілив усі висловлювання на атомарні (ті, що фіксують властивості й відношення, притаманні реальним предметам) та молекулярні (ті, що опосередковано описують реальність; їх істинність можна обґрунтувати редукцією до атомарних).

Логічний аналіз мови науки був поглиблений у працях Л. Вітгенштейна, головною з яких є „Логіко-філософський трактат”. На думку дослідника, існує однозначна відповідність між структурою мови науки і структурою світу. Згідно з концепцією Л. Вітгенштейна, світ є сукупністю атомарних фактів. Оскільки атомарні факти жодним чином не пов’язані між собою, у світі відсутні будь-які закономірні зв’язки. Це означає, що наука має бути лише комбінацією речень, що відображають окремі факти або їх поєднання. Усе, що претендує на вихід за межі світу фактів, має бути вилучене з науки.

Ці ідеї були розвинені представниками Віденського гуртка (М. Шліком, Р. Карнапом, О. Нейратом), які сформулювали такі гносеологічні принципи:

 будь-яке знання є знанням про те, що дане людині в чуттєвому сприйнятті;

 те, що дане нам в чуттєвому сприйнятті, ми можемо знати з абсолютною достовірністю;

 всі функції наукового знання зводяться до опису.

Праці Б. Рассела, А. Уайтхеда, Г. Фреге, Л. Вітгенштейна, М. Шліка, Р. Карнапа, О. Нейрата заклали підвалини „третього позитивізму” – неопозитивізму (логічного позитивізму). У межах цього напряму філософія і методологія науки стає предметом спеціального вивчення.

Усі знання про дійсність, вважають неопозитивісти, людина отримує завдяки контактам зі світом, які в науці стають предметом спеціального систематичного вивчення. Але разом з тим виявляється, що для філософії, що претендує на особливе знання про дійсність, просто не залишається місця. Філософські думки про світ – це псевдовисловлювання, філософські висновки не можуть мати певного значення, а сама філософія є беззмістовною, оскільки спрямована на уявні об’єкти й неіснуючі властивості. З точки зору представників неопозитивізму, філософія ніколи не мала свого предмета, а отже, неможлива як особлива наука. Будь-які прагнення побудувати систему власне філософських тверджень про дійсність або процес її пізнання, у яких би формах вони не реалізовувалися, приречені на невдачу.

Найважливішою особливістю тлумачення філософії представниками логічного позитивізму є підкреслення її науковості. Але наскільки це є можливим, якщо філософія не може бути наукою? Виявляється, що в цій вимозі немає нічого суперечливого. Р. Карнап зазначає, що філософування здійснюється в тісному зв’язку з емпіричною наукою. Неопозитивісти не визнають філософію як особливу сфера знання, що перебуває поряд з емпіричною наукою або над нею. Філософська праця в емпіричній науці полягає у поясненні її через логічний аналіз; зокрема, в розкладанні пропозицій на частини (поняття), поступовому зведенні складних понять до базисних. Головним методом філософування для неопозитивістів є логіка.

Логічний аналіз понять науки має дві функції:

 вилучити з наукового ужитку беззмістовні поняття, усунути псевдопроблеми, запобігти поширенню в науці різних модифікацій метафізичного мислення і його продуктів;

 з’ясувати логічну структуру наукових теорій, за допомогою їх аксіоматизації виявити реальний емпіричний зміст використовуваних в науці понять і методів, пояснити дійсні наукові твердження.

Потреба в цих функціях виникає внаслідок того, що наукова діяльність є природним процесом, що характеризується як виявом різного роду випадковостей усередині самої науки, так і дією на неї різних зовнішніх чинників. Так, учений широко користується буденною мовою, що включає значну компоненту невизначеності. Його діяльність завжди має певне психологічне забарвлення. Через різні соціально-історичні причини він виявляється обтяженим спадком понять і проблем традиційної філософії. Наука постійно перебуває під впливом зовнішніх стосовно її сутності релігійних і політичних інтересів. Завдання філософа – виявити те, що властиве науці як такій за її природою. А цього можна досягти, вважають логічні позитивісти, тільки на шляху логічної реконструкції науки.

Підходи логічного позитивізму не знаходять широкого визнання в сучасних учених. У філософсько-науковій проблематиці з другої половини ХХ ст. набувають поширення дослідження історичної динаміки науки з урахуванням впливу на неї соціокультурних чинників. Р. Мертон зазначає, що предметом соціології науки в найширшому значенні є динамічна взаємозалежність між наукою як постійною соціальною діяльністю, завдяки якій створюються культурні та цивілізаційні продукти, і зовнішньою соціальною структурою. Через те вплив суспільства на науку мають 22 досліджувати так само, як і вплив науки на суспільство. Загальні закономірності таких впливів і визначатиме саме філософія науки.

Поширення соціологічного і культурологічного підходів до розвитку науки у ХХ ст. виявляє поява таких течій, як інтерналізм та екстерналізм. Прибічники інтерналізму (А. Койре, Дж. Агассі) вважають, що розвитку наукових ідей притаманна власна, іманентна логіка, що не залежить від впливу соціального оточення. Для реконструкції історії науки інтерналісти вважають за доцільне зосереджуватися винятково на аналізі наукового знання як автономного утворення. Головна вада інтерналістського підходу полягає в його однобічності. Радикальний інтерналізм характеризує людину – суб’єкта пізнання лише як „духовну субстанцію”, пояснення природи якої не може спиратися на матеріальні і соціальні передумови. Така позиція призводить до абсолютизації відмінностей інтелектуальних та культурно-історичних, соціальних аспектів розвитку науки, до їх протиставлення.

Поняття екстерналізму визначає розвиток науки передусім як соціальний процес. Екстерналісти (Б.М. Гессен, Р. Мертон, Дж. Бернал, А. Кромбі, Дж. Нідем) вважають рушійною силою розвитку науки вплив на неї зовнішніх соціальних чинників: потреб суспільства, внаслідок яких змінюється тематика наукових досліджень, державного або приватного фінансування певних сфер науки, технічного прогресу. Завдяки дослідженням екстерналістів з’ясовано нові аспекти, компоненти і чинники розвитку науки, реалізовано прагнення пояснити історичну зумовленість цього розвитку з урахуванням соціально-економічних та культурно-історичних чинників. Водночас підхід представників екстерналізму також виглядає прямолінійним і спрощеним. Екстерналісти намагалися виводити складні елементи науки (її зміст, теми, методи, теорії, гіпотези) безпосередньо з економічних причин, ігноруючи особливості науки як духовного виробництва, специфічної діяльності щодо отримання, обґрунтування і перевірки об’єктивно дійсного знання.

Звернення до інтерналістського та екстерналістського трактувань розвитку науки становить у наш час переважно історичний інтерес. Очевидно, що науку не можна розглядати як явище, повністю замкнене в собі або, навпаки, повністю підпорядковане зовнішньоекономічним чинникам. Наслідком дискусій між інтерналістами й екстерналістами стає поширення думки, що історія знання та історія людських взаємин, що складаються протягом здобуття цього знання, – це дві сторони наукового розвитку.

Характерною особливістю сучасної філософії науки є розмаїття концепцій, підходів, альтернативних позитивістській традиції. Сукупність концепцій у філософії і методології науки, що виникла як критична реакція на неопозитивістську програму емпіричного обґрунтування науки, визначають загальним поняттям „постпозитивізм”. Варіанти постпозитивістської методології наукового пізнання (зокрема, концепції К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, Ст. Тулміна, П. Фейєрабенда) будуть розглянуті в лекції „Динаміка наукового прогресу”.

Отже, сучасна наука виявляє міцні зв’язки з філософією. Учені минулого розглядали емпіричні дані як абсолютно достовірний фундамент науки, що формується внаслідок безпосереднього сприйняття дійсності. Проте на сучасному етапі розвитку науки зрозуміло, що емпіричне пізнання завжди включає і певні теоретичні положення. Дані спостережень або експериментів стають науковими фактами лише тоді, коли співвідносяться з об’єктом дослідження, що вимагає постійного звернення до відповідних наукових теорій.

Список використаних джерел

Гаранина О. Д. История и философия науки/ О. Д. Гаранина. – М. : МГТУГА, 2007. – 128 с.
Добронравова І. С. Новітня західна філософія науки : підручник / І. Добронравова, Т. Білоус, О. Комар. — К. : Парапан, 2006. — 216 с.
Добронравова І. С. Філософія та методологія науки : підручник / І. Добронравова, Л. Сидоренко. — К. : Київський університет, 2008. — 223 с.
Європейський словник філософій. — К. : Дух і літера, 2010. — 576 с.
Єріна А. М. Методологія наукових досліджень: навч. посіб. / А. М. Єріна, В. Б. Захожай, Д. Л. Єрін — К. : Центр навч. літ., 2004. — 212 с.
Мєшков В. М. Філософія науки і техніки : конспект лекцій / В. М. Мєшков.–– Полтава : Пол НТУ, 2006. – 106 с.
Пілюшенко В. Л. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення : навчальний посібник/ В. Л. Пілюшенко, І. В. Шкрабак, Е. І. Словенко. — К. : Лібра, 2004. — 344 с.
Ратніков В. С. Основи філософії науки і філософії техніки/ В. С. Ратніков. — Вінниця : ВНТУ, 2012. — 230 с.
Чекаль Л. А. Філософія науки. Методичні рекомендації для студентів магістерського рівня підготовки з агробіологічних 187 спеціальностей./ Л. А. Чекаль, А. Ю. Верменко, Н. М. Гудіна, А. Г. Кравченко. — К. : НАУ, 2003.–– 31 с.

скачати