УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РЕФЕРАТ
на тему “Педагогіка Давньої Греції. Виховання і школа в Давньому Римі”.
Виконав:
студент групи 6-БТ(ЗНФ)
Степанов О.В.
Перевірила:
Башкєєва О.М.
Дніпро 2021 р.
Зміст:
Виховання у Древній Греції …………………………………….. 3
Школа і педагогіка Стародавнього Риму ……………………... 8
Освіта та виховання у давній Греції …………………………... 9
Спартанська система ……………………………………………. 9
Етапи навчання у Давньому Римі ……………………………. 10
Висновок …………………………………………………………. 10
Виховання у Древній Греції
Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Древньої Греції й Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу.
Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-дер-жав давньої Греції розпочинається у VI—IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань, існувала багата література, склалось декілька систем виховання підростаючого покоління.
У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав - міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.
Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом.
У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей спартіатів - воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.
Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воячок-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.
Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях, нічних облавах на рабів, коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях, їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18—20 років об'єднувались в групи ефебів.
Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.
Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімназіарха — керівника школи для дітей вільних громадян.
На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.
До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку — гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.
Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» — навчаю).
У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної грамоти надавали літературну освіту і естетичне виховання.
Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно — спочатку в школі граматистів, а потім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.
У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14—16 років навчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.
Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімназіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.
Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в громадських святах і театральних виставах.
Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості). Крім того, най здібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії започаткована Сократом для підготовки філософів і великих політиків).
Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими.
Древньогрецькі філософи про формування людської особистості (Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит).
В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.
Сократ (469—399 до н.е.) — син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. Це і було метою виховання на думку Сократа. Сократ — філософ-трибун, вів бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити «істину», сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом — евристичним.
Платан (427—347 до н.е.) — видатний давньогрецький філософ, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. Утворах «Держава», «Закони», «Протагор» накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. За його теорією, діти з 6-річного віку повинні виховуватись на «майданчиках» біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, писати, рахувати, музиці і співу.
Для дітей 12—16 років пропонується школа фізичного виховання — палестра — з гімнастичними вправами. При цьому нездібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років — ефебія — посилена військово-гімнастична підготовка. З 20 років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїнами.
З 21 до 30 років ті, що залишилися, вивчають такі науки, як арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від 30 до 35 р. най здібніші і най доброчесніші можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись.
Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таким само, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендує ставитись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які проступки, об'єднувати в групи за ознакою різної мови, щоб вони не спілкувалися між собою.
Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтересах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не брала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.
Проте Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіту для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.
Аристотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, давньогрецький філософ і педагог, автор наукових праць в галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонського. Вперше вивів основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу — Лікей.
Мета виховання — розвинути в людині вищі якості душі — розумову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначає мету, завдання і зміст виховання і навчання.
Аристотель пропонує свою вікову періодизацію дітей: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (початку статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні загартовувати дитину, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займатимуться фізичними вправами, вчитися читати, лічити та музиці. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літер, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель радив переважно для дітей чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував.
Платон і Аристотель дотримувались думки, що естетичне, моральне виховання є свідченням гармонії, а реальні її вияви видно у граматиці, математиці, астрономії, спорті.
Демократ (460—370 до н.е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. В своїх працях багато уваги приділив проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природо відповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надав трудовому вихованню дітей і молоді, моральним вправам у їх поведінці. Мета виховання, на думку Демокрита, — підготувати молодь до реального життя на землі. Основним у вихованні вважав оволодіння знаннями про природу.
Після того, як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям, їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворилися терміни «педагогіка» та «педагог».
Школа і педагогіка Стародавнього Риму
Минали століття за століттями, і Афінська держава почала втрачати свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афіни занепали. В Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.
Римська система виховання і освіти відповідала розвитку рабовласницького ладу, вона склалась в VI—V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції — рабовласники, вільне привілейоване населення і плебеї — вершники, біднота).
Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.
В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодінням ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади в державі.
Значно пізніше в Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В середині першого тисячоліття до нашої ери приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.
Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого релігійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.
Структурно-логічні схеми
Освіта та виховання у давній Греції
Афінська система
Мета виховання: різнобічний гармонійний розвиток особистості.
Форми та зміст:
0—7 р. — сімейне виховання;
7—13 р. — музична школа;
школа граматиста (навчання грамоті і лічбі);
школа кіфариста (літературно-музи-чине виховання);
13—18 р. — гімназичні школи: палестра (школа давнього п'ятиборства);
гімназія (риторика, гімнастика, музика);
18—20 р. — ефебія.
Традиційні цінності полісного виховання: єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному місту.
Спартанська система
Мета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів.
Форми навчання і виховання: 0—7 р. — сімейне виховання; 7—18 р. агелли (військові загони); 18—20 р. — військова служба (ефебія). Зміст навчання і виховання: володіння зброєю, розвиток сили і витривалості; елементарне навчання читанню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла.
Методи виховання: особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди; общинне виховання.
Етапи навчання у Давньому Римі
Сімейне виховання (від народження до 7 років) — найдавніший вид римського виховання, якому приділялась дуже велика увага.
Елементарна школа (від 7 до 11—12 років) — з V ст. н.е. — мала суто практичний характер; хлопчиків і дівчат навчали читанню, письму, лічбі.
Школа граматики (від 11 до 12—15 років) — передбачалося вивчення латинської та грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика) на основі творів Гомера, Вергілія, Теренція; вивченню основ «вільних мистецтв» приділялось другорядне значення. Відбувалося формування «досконалого оратора» як освітнього ідеалу.
Школа ритора (від 15 до 20 років) — незначна кількість юнаків детально вивчала в теорії і на практиці ораторське мистецтво за зразком промов Цицерона для підготовки до судової діяльності.
Висновок
Великим рушієм в розвитку виховання та зародженні педагогічної думки Древньої Греції була культура міст-полісів. Освіченість в тогочасному суспільстві вважалась необхідним і невід’ємним атрибутом гідного громадянина поліса. Виховання та освіта різних міст-держав відрізнялися між собою. Найвідоміші з них — Спарта та Афіни.
Педагогічний досвід Спарти був забутий в силу своєї виховної традиції, але звичаї фізичного виховання, загартовування молодого покоління використовувалися і в інші епохи. Найефективнішою система освіти і виховання була в Афінах. Тут діяли музичні та гімнастичні школи, гімнасії та ефебії, а педагогічний досвід афінян поширився і на наступні епохи.
В період розквіту Римської імперії виховання в сім’ї, яке мало релігійний характер і діяло до цього часу, поступилося своєю позицією державній системі освіти. В перші століття нашої ери в Римській імперії склалися стійкі зміст, система і методи освіти. Основними вважалися дев’ять шкільних дисциплін, з яких в подальшому були виключені медицина та архітектура.
Таким чином сформувалась система семи вільних мистецтв. Діти навчались спочатку в тривіальних, а потім — в граматичних школах. Далі військова підготовка здійснювалась в легіонах. Пізніше вже з’явились риторичні школи.
В Стародавній Греції, в І-му тисячолітті до нашої ери склалися в залежності від економічного та політичного розвитку, культурних зв’язків з іншими країнами оригінальні системи виховання молоді — афінська і спартанська. Педагогічні ідеї знаходять осмислення у творах філософів — Платона, Арістотеля, Плутарха, Сократа, Демокріта та ін.
Грецька культура мала визначальний вплив і на розвиток освіти і педагогічної думки у рабовласницькому Римі (VI в. до н. е. — 476 р. н. е.). В Рим проникає грецька елліністична система освіти, під впливом якої там виникають народні школи (Ludus) та школи підвищеного типу — граматичні та риторичні. Як і в Греції, ці школи були елітними, мали світський характер,були вільними від фізичної праці. Римські імператори вперше визнають вчителя державним службовцем, а школу — державною установою, інструментом проведення державної політики. Перед школою ставиться завдання, з одного боку, виховання молоді, відданої імператорській владі, а з іншого — підготовка чиновників для величезної імперії.
Література
Історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка.
Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва.
Мешко О. І., Янкович 0.1., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки.
Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. - Київ