Реферат на тему
“Історичні форми тоталітаризму: сталінізм, націонал-соціалізм, фашизм”
Виконав студент групи МН-21
Лучинський Павло
Тоталітаризм, його поняття та сутність.
Тоталітаризм - це система державно-політичної влади, яка регламентує усі суспільні та приватні сфери життя людини-громадянина і не визнаєавтономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності якекономіка ігосподарство,культура,виховання,релігія.
Тоталітаризмом вважається політичне панування, яке вимагає необмеженого керування підлеглими і їхнє повне підкорення поставленим згори політичним цілям. Примусовауніфікація і невпинна жорстокість тоталітарної влади зазвичай обґрунтовується внутрішніми або зовнішніми загрозами існуванню держави.
Тоталітаризм зазвичай передбачає наявність фігуривождя (фюрера),диктатуру ітерор, регулярнумобілізацію населення в масові організації,ізоляцію або вбивство фактично або потенційно незгодних.
Тоталітарний політичний режим є протилежністюдемократичноїправової держави.
Уполітології поняття «тоталітаризму» найперше було використано для характеристикифашистського режимуМуссоліні вКоролівстві Італія, але згодом воно поширилось на позначеннянацистського режимуТретього Рейху тарадянськогосталінізму.
Історія “тоталітаризму”
Слово «тоталітаризм» було введено в обіг1923 року італійськимполітикомДжованні Амендолою, який використовував його на означення політичного ладуфашистської Італії для підкреслення відмінностей цього ладу від відомих в історії прикладівдиктатури.
Уперше цей термін для пропаганди застосував1925 рокуБеніто Муссоліні, коли вКоролівстві Італія почала формуватисьоднопартійнафашистська система. Слід зазначити, що в Королівстві Італія, як і в Третьому Рейху тих часів вислів «тоталітарна держава» застосовувався у позитивному значенні. За межами цих режимів термін мав переважно негативне значення.
Історичні форми тоталітаризму
Тоталітаризм був поширений у фашистській Італії, Третьому Рейху та у СРСР, отже:
Фашизм - ідеологія і практика європ. антидемократ. націоналістичних рухів 1920-40-х рр. Через ідеологічну ангажованість дослідників досі залишається дискусійним у науці питання про адекватність застосування терміна "фашизм" до певних правих, консервативних або націоналістичних рухів вказаного періоду в різних країнах.
1) Політ. рух, що оформився післяПершої світової війни в Італії і став однією з поширених у той час моделей радикального розв’язання суспільно-політ. та екон. проблем. Засновником фашизму виступив діяч італ. соціаліст. рухуБ.Муссоліні, який заснував 1919 рух "Фаши ді комбаттіменто" ("Союз боротьби"), а у 1921 — Нац. фашист. партію. З 1922—43 вона перебувала при владі. Ідеології фашизму властиві імперіалістичні устремління, оперті на "спадщину Риму", апологетика всемогутності нац. д-ви (див.Тоталітаризм), мілітаризм, антипарламентаризм, корпоративний принцип, визнання приватної власності із засудженням зловживань нею, критика індустріального та фінансовогокапіталізму, орієнтація на дрібні та середні підпр-ва, вождизм, відкидання ідеї класової боротьби на користь нац. міжкласової солідарності, інтеграція індивіда в низку ідеологічно контрольованих орг-цій, антикомунізм. Метою італ. Ф. була побудова тоталітарної д-ви, але в політ. практиці про таку в Італії, на відміну від Німеччини (1933), можна говорити лише від часів "вісі Рим—Берлін" — до того політ. режим мав риси авторитарного без масштабних політ. репресій.
Ідейне коріння Ф. містить дві складові: місц. традиційні форми екстремістськогонаціоналізму та еклектичний комплекс філос., соціологічних, біологічних, політичних, наукових та псевдонаукових теорій, що були поширені в Європі наприкінці 19 — у 1-й третині 20 ст. До числа останніх належать мистецький футуризм Ф.-Т.Марінетті, філософські ідеї Дж.Джентіле, соціал-дарвінізм (див. такожЕволюціонізм в історичній науці),волюнтаризм А.Бергсона іФ.-В.Ніцше, елітаризм (див. такожЕлітаризму підхід в історичній науці) В.Парето та Р.Міхельса, соціальна психологія Г.Лебона, прагматизм В.Джемса, ідеї "консервативної революції" Дж.Еволи, низка соціаліст. ідей, зокрема марксизм і концепції революц. насильства та політ. міфу ідеолога синдикалізму Ж.Сореля.
У центрі фашист. ідеології — теорії корпоративної д-ви та тоталітаризму, але водночас наявні компроміси з монархією та катол. церквою, значний соціаліст. спадок, відсутність расизму та антисемітизму. Близьким до італ. Ф. є Ф. романських та катол. країн — "піренейський фашизм" (режими А.Салазара та Ф.Франко Баамонде) та "австрофашизм" (орг-ція "Гаймвер"). Ідеологія італ. Ф. суттєво змінювалася залежно від політ. кон’юнктури в Італії та зовнішньополіт. контексту.
2) Ідеологія та практика політ. рухів Центр. та Пн. Європи, що спиралися на відповідні зразки нім.нацизму.
В історіографії з 1960-х рр. триває дискусія із приводу критеріїв адекватного визначення фашист. ідеології, її спільності чи відмінності з нацизмом. Ліволіберальна історіографія (Х.Арендт,З.Бжезинський, Ж.Желев та ін.) акцентує увагу на тоталітарному аспекті ідеології, проте досі залишається нерозв’язаною проблема визначення типологічних розбіжностей фашистсько-тоталітарних та консервативно-авторитарних режимів у 1920—30-ті рр. Праві та консервативні історики (Е.Нольте, Й.Фест, П.Джонсон, П.Скратон та ін.) наголошують на використанні у Ф. соціаліст. ідей ("єресь марксизму") та їхній взаємній причиновій обумовленості ("фашизм — радикальний антимарксизм") або на тому, що з огляду на еклектичність доктрини Ф. його ознакою може бути лише певна характерна політ. практика, а не популістська ідеологія. У соціаліст. та ліволіберальних авторів "фашизмом" часом може називатися будь-яка права або консервативна ідеологія — але це є визначенням, обумовленим ідеологічними конфліктами сьогодення. Вісторичній науці загалом домінує сприйняття Ф. (навіть у широкому сенсі — з нацизмом включно) як політ., соціального та соціально-психологічного феномену міжвоєнного часу. Подальші та актуальні форми антидемократ. націоналізму в різних країнах можуть окреслюватися як "неофашизм" або "неонацизм", проте осн. критерієм для таких визначень мусить бути наявність задекларованої або очевидної ідеологічної спадковості від Ф. або нацизму 1920—40-х рр.
Сталінізм - система державного управління, сукупність державноїполітики таідеології, що виникли внаслідок розвитку створеної більшовиками політичної системи, започаткованоїжовтневим переворотом 1917, яка отримала назву за ім’ям її творця та вождяЙ. Сталіна.
Термін «сталінізм» використовують здебільшого для позначення суспільно-політичної системи кінця 1920-х — початку 1950-х. У ширшому сенсі термін використовується по відношенню до країн, політична система яких в основних рисах нагадувала політичну систему СРСР часів Й. Сталіна (до режимівМао Цзедуна в КНР,Кім Ір Сена іКім Чен Іра в КНДР,Хо Ши Міна і Ле Зуана у Вєтнамі,Е. Ходжі в Албанії та ін.), а також до політичних партій. Тоталітарна сутність системи (етатизм, моноідеологія, масовийтерор та ін.) уподібнює сталінізм ітоталітаризм.
Характерні риси
Ключовими рисами сталінізму є:
тотальна етатизація;
унітаризм;
сувора централізація;
максимальна концентрація влади в одних руках і формування одноосібноїдиктатури;культ особи;
панування авторитарно-бюрократичних методів управління державою і суспільством; свавілля бюрократичного апарату;
злиття партійних і державних органів влади; відокремлення влади та її апарату від суспільства; утворення особливого класу — партноменклатури;
політичні методи вирішення економічних проблем;
реставрація напівфеодального закріпачення населення та ізоляція від навколишнього світу за допомогою «залізної завіси»;
мілітаризація економіки та суспільства,
відсутність будь якої політичноїопозиції;
нехтування нормами права, закону, повна відсутність прав і свобод громадян;
перманентна внутрішня та зовнішня агресія, воєнна експансія;
жорсткий ідеологічний контроль над суспільством, колективом і особистістю з метою формування особливого типументальності, уґрунтованої насакралізації та культі вождя, його політики;
максимальний примус; створення потужного репресивного апарату; терор і репресії;
знищення не тільки всіх реальних супротивників, а навіть гіпотетично можливих опонентів правлячого режиму та ін.
політикаденаціоналізації союзних республік та ін.
Після смертіВ. Леніна в 1924 Й. Сталін став генеральним секретарем ЦК ВКП(б), ідейно та організаційно продовжив ленінізм і очолив процес переродження більшовицької партії та радянської держави. У цьому Й. Сталін спирався на партійно-державний апарат, радянськубюрократію, котра перетворилася на касту привілейованих управлінців. До середини 1930-х Й. Сталін сконцентрував у своїх руках усю повноту державної влади і фактично став одноосібним вождем радянського народу. Більшовицьких лідерів антисталінської опозиції поетапно усувалось з владної верхівки, а згодом вони зазнали репресій.
У другій половині 1930-х в країні встановився режим жорстокого терору, який досяг апогею 1937–1938. Пошук і знищення «ворогів народу» торкнулися не тільки найвищих партійних органів і армії, але й усіх верств радянського суспільства. Мільйони радянських громадян за надуманими, бездоказовими звинуваченнями в шпигунстві, шкідництві, саботажі, були репресовані, заслані в табори або страчені в атівнях НКВС.
Після смерті Сталіна суспільно-політична система поступово зазнає змін, розпочаласьдесталінізація, але«культ особи» засуджено лише частково, не розкрито всіх злочинів сталінського режиму, суттєві ознаки тоталітаризму залишились XXII з’їзд КПРС (1961) продовжив поверхову десталінізацію. Поштовхом до продовження процесів стало рішення забрати забальзамоване тіло Й. Сталіна з мавзолею і поховати під Кремлівською стіною, тотальне перейменування міст, селищ, вулиць, площ, закладів тощо, що носили його ім’я, знищення його пам’ятників, побудованих за життя.
З приходом до владиЛ. Брежнєва (1964) розпочалася поступова реабілітація Й. Сталіна, відроджувався неосталінізм, застосовувавсягеноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для опонентів режиму, було застосовано примусову русифікацію, вмотивовану теорією «радянського народу», спостерігалося відродження «культу особистості» тощо.
У квітні 2010ПАРЄ ухвалила постанову, згідно з якою злочинна політика сталінського режиму, яка призвела до мільйонів невинних жертв, визнана злочином проти людяності.
Націонал-соціалізм — тоталітарнаполітична ідеологія, яка булаполітичною доктриною керівництваНімеччини та правлячої Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (у часиТретього рейху), а також у деяких інших країнах. Базується на тезі про цінність нації та її верховенстві в процесі утвореннядержави. Часто представляється як різновид тасинонімфашизму, хоча такий погляд є невірним, через певну відмінність цих двох ідеологій.
Націонал-соціалізм у Німеччині заснований на теоріяхрасової ієрархії ісоціального дарвінізму.Німецькі народи (яких відносили до так званоїнордичної раси) зображалися як втіленняєвропеоїдних«арійців» і«вища раса». На противагу яккапіталізму, так ікомунізму він був спрямований на подолання соціальних відмінностей, з усіма частинамиоднорідного суспільства, та дотриманнятрадиціоналізму як антитези намаганню штучними інструментами створювати видимість національної єдності у різнонаціональних країнах. Ідеологи німецького націонал-соціалізму вважали історичні територіїгерманських племен як додаткові землі для розширення держави.
Деякі вчені ототожнюють нацизм на практиці як одну з формультраправої політики Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Адольф Гітлер та інші прихильники офіційно зображують нацизм як ні лівий, ні правий, алесинкретичний.
Більшість сучасних дослідниківфашизму і нацизму розглядають націонал-соціалізм як різновид (але не «зразковий») фашизму, в широкому розумінні цього терміну, як певного типу ідеологій — «родового фашизму», а не італійського, який також є лише одним із варіантів «родового фашизму», хоча й хронологічно першим. При цьому термін«фашизм» використовується для позначення широкого спектра політичних рухів, що існували в різних країнах, тоді як термін «націонал-соціалізм» застосовують переважно стосовно до з політики, ідеології Націонал-соціалістичної партії Німеччини таТретім рейхом.