Ім'я файлу: Анотація Сон дипломний реферат (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 707кб.
Дата: 02.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Курсова робота. Бугрим.А.О (1).docx
Курсова+.docx
Реферат Притика.docx
Розширення: docx
Розмір: 707кб.
Дата: 02.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Курсова робота. Бугрим.А.О (1).docx
Курсова+.docx
Реферат Притика.docx
Комунальний заклад Сумської обласної ради
«Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А.С.Макаренка»
Дипломний реферат
на хоровий твір
«Сон»
муз. К.Стеценка
сл. П.Грабовського
Студентки 341 групи
Хоменко Вікторії
Клас викладача
КАН Галини Іванівни
Лебедин 2021
План
І. Загальні відомості про хоровий твір «Сон» сл. П. Грабовського, муз. К.Стеценка………………………………………………………………………..5
ІІ. Аналіз літературного тексту твору: тема, ідея, зміст………………………17
ІІІ. Партитурний запис хорового твору………………………………………....20
IV. Музично-теоретичний аналіз твору «Сон»………………………………....21
4.1.Гармонія і ладотональний план. Гармонічна мова………………………...21
4.2. Музична форма твору………………………………………………………23
4.3. Фактура викладу хорових голосів………………………………………….23
4.4. Розмір твору. Особливості ритмічного малюнка твору…………………..26
4.5.Динаміка твору «Сон»……………………………………………………….27
V. Вокально-хоровий аналіз твору «Сон»……………………………………...29
5.1.Тип і вид хору. Діапазон хорових партій. Теситурні умови……………...29
5.2. Ансамбль……………………………………………………………………31
5.3. Інтонаційні труднощі у творі « Сон»………………………………………34
5.4. Особливості дикції у творі………………………………………………….35
5.5. Звуковедення у творі «Сон» та особливості дихання……………………36
VІ. Диригентсько-виконавський аналіз твору «Сон»…………………………38
6.1. Виконавський план твору «Сон»…………………………………………..38
6.2. Репетиційний план твору…………………………………………………...40
VII Список використаних джерел………………………………………………45
Павло Грабовський
Загальні відомості про хоровий твір « Сон»
Павло Грабовський народився 11 вересня 1864 у селі Пушкарному на Харківщині (тепер Грабовське Краснопільського району Сумської області) в бідній сім'ї пономаря.
Вчився в Охтирській бурсі (1874–1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки ґрунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велике зацікавлення політичною літературою, тягнувся до обговорення актуальних суспільних проблем. За зв'язки з харківським гуртком народницької організації «Чорний переділ», поширення забороненої літератури Грабовського 1882-го заарештовано і виключено з семінарії.
Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885 мешкав у Пушкарному, де безрезультатно намагався знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, працював коректором газети. Тут поновлює революційну діяльність.
Усі ці роки, починаючи із семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. Одного разу він зізнався: «Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській».
У листопаді 1885 Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків із підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу.
Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888 він був засуджений на п'ятирічне заслання до Сибіру.
Під час перебування у в'язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема «Текінка». У цей час молодий поет пише вірші російською мовою «Друзьям» (поширювався у списках серед політичних засланців), «Из путевых заметок», поему «По Сибири. Из живых впечатлений» (1888, не закінчена).
У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Надією Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару (де вона загинула восени 1889), Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам'яті образ цієї прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, присвятивши їй ряд віршів.
На місці відбування покарання у зв'язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський та його товариші пишуть відомий протест «Русскому правительству».
Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. Із серпня 1889 по березень 1892 поет перебуває в Іркутській губернській в'язниці і після двох судових процесів термін заслання Грабовського збільшився (з подальшим поліцейським наглядом).
Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у «Зорі» за 1890).
Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, фрагментів «Фауста» Гете, віршів народовольця П. Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми «Бурятка» (1891). Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення у найглухіших місцях Східного Сибіру.
Із кінця 1893 до кінця 1896 поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895).
Із Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки П. Грабовського «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894, переклади), «З чужого поля» (1895, переклади світової поезії), «З півночі» (1896, оригінальні поезії та переклади).
Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 1890-х. У галицьких виданнях друковано його нариси, статті, замітки, поетичні переклади. Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя в Україні, Сибіру та Галичині («Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту на Україні», «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» тощо).
Трагічне життя подруги поета, спільниці у боротьбі він відобразив у статті «Надія Костева Сигида. Сумна споминка». Чимало виступів Грабовського присвячено актуальним проблемам літератури.
Це біографічні нариси про видатних діячів російського літературного й суспільного руху («Микола Гаврилович Чернишевський», «Михайло Ларіонович Михайлов»), спогади про українських письменників («Порфир Кореницький», «Споминки про д-ра В. Александрова»), статті, що містять розгляд творчості Тараса Шевченка й Олександра Пушкіна та міркування про їхнє значення («Т. Шевченко в Нижнім Новгороді», «Московські переклади творів Шевченкових», «Тарас Григорьевич Шевченко», «Памяти Т. Г. Шевченко», «К пушкинскому вечеру в народной аудитории»; останні три надруковано в тобольській газеті «Сибирский листок»).
Наприкінці 1896 Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців. Тут остаточно сформовано збірку перекладів «Доля» (вийшла у Львові в 1897), а також збірку оригінальних і перекладних поезій «Кобза», яку надіслано Борисові Грінченку в Україну і видано в Чернігові у 1898. Грінченкові надіслано й рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, але вони не побачили світу.
Значну роль в українському літературному процесі відіграла написана на засланні стаття Грабовського «Дещо про творчість поетичну» («Зоря», 1897). У ній Грабовський аргументовано спростовує теорію «мистецтва для мистецтва», обстоює тенденційність мистецтва, його реалізм, ратує за прогресивний світогляд як одну із запорук створення справжньої літератури. Розробку проблематики цієї статті Грабовський своєрідно продовжив у листах до Бориса Грінченка 1897-1902-их.
1899-го Грабовський здійснює переїзд із Якутська в Тобольськ, дорогою роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. В Тобольськ поет прибув у вересні 1899. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися в Україну, як він про це мріяв. Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо).
Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати збірку творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Борисом Грінченком.
Помер Павло Грабовський 12 грудня 1902 в Тобольську. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами.
Упродовж усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії.
Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в'язень», «Замок Альва»),двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О'Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П'єр-Жана Беранже, Віктора Гюго, Дюпона, Анрі-Огюста Барб'є, Моріса Метерлінка, Феліції Гіменс тощо.
Цікавим явищем є створення збірника «Песни Украины» (за життя поета не був надрукований) — спроба популяризації російською мовою найкращих поетичних творів українських поетів XIX ст.
Кири́ло Григо́рович Стеце́нко
Народився у Квітках в багатодітній родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка.
Від батька Кирилу передалися здібності художника, а від матері, Марії Іванівни Стеценко, у дівоцтві Горянської, любов до музики. У 9-річному віці хлопець ознайомився з нотною грамотою та співом у хорі.
Дядько по матері, Данило Горянський, випускник Київської духовної академії, помітив мистецькі здібності Кирила й допоміг вступити до бурси при Софіївському соборі та художньої школи М. І. Мурашка у 1892 році.
Від 1897 року Кирило навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою. Теорії співу і музики він вчився в духовній академії у професора співу Василя Петрушевського, а теорії і гармонії музики вчився у свого найближчого приятеля Сергія Тележинського.
У 1899 році Кирило Григорович знайомиться з Миколою Лисенком та подорожує по Україні з його капелою як учасник хору та помічник диригента. Після закінчення 1903 року духовної семінарії композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи імені М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського.
У 1907 році Стеценка було заарештовано за участь у підпільній громадській діяльності та переведено на роботу до Олександрівська-Грушевського. Втім, за сприяння друзів, незабаром він переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в місцевій гімназії. В цей час його увагу поглинає педагогічна діяльність. За його авторства з'являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах.
Водночас розробляє педагогічну систему, метою котрої є поступове оволодіння музичною грамотою в комплексі з навичками сольного та хорового співу.
Публікується в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання «Кобза», співпрацює з журналом «Боян».
У 1909 році Кирило Григорович повертається до Києва. В цей час композитор тісно пов'язаний з театральним життям міста. В полі його зору постановки труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського. Для колективів пише музику до спектаклів: «Бувальщина», «Сватання на Гончарівці» та інших.
Відсутність постійного місця роботи змушують композитора 1910 року переїхати до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. У містечку Стеценко пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок. У Тиврові також знайомиться із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. 26 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1911 року Кирило Григорович у справах прибув із Тиврова у губернське місто Кам'янець-Подільськ і поселився в готелі «Петербурзький»
4 (17) жовтня 1911 року вчителя Тиврівського духовного училища, який закінчив курс духовної семінарії, Кирила Стеценка висвятили та призначили на місце священника до Хрестовоздвиженської церкви села Голово-Русави Ямпільського повіту Подільської губернії (нині північна частина села Олександрівка Томашпільського району Вінницької області) Його попередник — священник Симеон Зеленецький — помер 7 (20) березня 1911 року.
Від 1917 року Кирило Стеценко працював у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти УНР. За часів УД працює в музичному відділі «Дніпросоюзу», котрий фінансував Симон Петлюра, де займається розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклується про створення хорових колективів.
Виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели. З червня 1919-го року призначений урядом головноуповноваженим по організації музичних колективів держави.
Диригував хором під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки — були виконані «Молитва за Україну», «Вічний революціонер» та інші твори. В цей час зростає творча активність композитора. Він пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів.
1920 року Кирило Стеценко здійснює подорож по Україні з Другою мандрівною капелою. Гастролі тривали з 8 вересня по 10 листопада і були дуже нелегкими в силу нестабільної ситуації в країні, однак Стеценко, за свідченнями Тичини, зберігав спокій і підтримував дух капели: «Під откос, так під откос — і там співать будем».
Повернувшись, він застає ліквідованою музично-хорову секцію. Легалізуватися та влаштуватися офіційно вдалося лиш Першій мандрівній капелі Нестора Городовенка. Змушений дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, композитор переїжджає до Веприка, де отримує парафію.
У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Організовує сільський хор та виступає з ним по селах Київщини.
Останньою значною стала робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки. Навесні 1922 року, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, Стеценко захворів. Не здужавши подолати хворобу, помер 29 квітня 1922 року в розквіті творчих сил.
Значне місце у творчому житті Кирила Стеценка займала його педагогічна діяльність. Його прізвище вже за його життя називали серед прізвищ відомих музичних педагогів. Попри короткий вік (39 років), митець провадив активну педагогічну практику.
Таким чином, педагогічні ідеї К. Стеценка формувались під безпосереднім впливом дійсності. Як педагог Кирило Стеценко значно приклався до національної методики викладання музики та співу, він досліджував проблеми цілісної системи музичного виховання — від дошкільних закладів до вишів.
Під час літніх канікул Кирило Стеценко викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (в Таращі, Лубнах, Білій Церкві), які відбувались з метою підвищення методичного рівня народних.
У процесі тісного спілкування з учителями народних шкіл він збагнув специфіку й потреби шкільної музичної освіти — призвело до посиленої уваги до проблем дитячого музичного виховання.
Чи не найбільше Стеценка турбує музично-естетичне виховання дітей у початковій школі. Він вважав, що для розквіту культури та мистецтва треба підготувати наукових дослідників народної творчості, провідників культури в широкі маси народу — перш за все через школи. Вчителів музики i співів, які несли б культуру в широкі маси народу, передусім через школи, повинні, на думку Стеценка, готувати консерваторії.
За мету Кирило Стеценко ставив виховання молодого покоління на основі «художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди».
Особливу увагу він звертав на загальну доступність та обов'язковість естетичного виховання, науковість знань, відповідність дидактичного матеріалу віковим та психологічним особливостям дітей.
Своєю творчістю й діяльністю Стеценко був продовжувачем національного напряму української музики, започаткованого Миколою Лисенком. Він віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Все своє життя присвятив справі музичної освіти.
Людина творчо обдарована, тонкого художнього світосприйняття, Кирило Стеценко посів особливе місце в історії української музики як композитор, який підсумував досягнення своїх попередників і відкрив нові шляхи розвитку музичного мистецтва України післяжовтневого періоду.
Своєрідна краса музичного вислову у поєднанні з прийомами і технікою, притаманними композиторам нової генерації ХХ ст., полягала у використанні народно-пісенних мотивів, які не зафіксовано цитатами, а оригінально, по-авторськи впліталися в канву його творів.
У перших обробках народних пісень, виданих у репертуарній збірочці для сім'ї і школи «Луна» разом з високохудожніми обробками М. Лисенка, Олександра Кошиця і Миколи Леонтовича, вже відчутно окреслились особливості індивідуального стилю Кирила Григоровича.
Доробок композитора за різних періодів його життя поповнювався творами патріотично-піднесеного характеру з опорою на інтонації революційних пісень (хори «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Сон» на вірші П. Грабовського), він прагнув до відтворення у кантатах і хорових поемах важливих подій з народного життя (кантата «Єднаймося» на вірші І. Франка, поема «Рано-вранці новобранці» на вірші Т. Шевченка)
У його творчості важливе місце посідають солоспіви (понад 30) на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та інших. Багатогранна хорова музика Стеценка: церковні твори (дві літургії, панахида), кантати, хори («Усе жило», «Веснонько-весно», «То була тихая ніч» та інші), а капела та з фортепіанним супроводом, обробки українських народних пісень. Музика до п'єс («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Про що тирса шелестіла…» Спиридона Черкасенка, «Бувальщина» А. Велисовського), опери (не закінчені «Полонянка», «Кармелюк»), драматична сцена «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Лесі Українки, музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», дитячі опери («Івасик-Телесик», «Лисичка, Котик і Півник»). Стеценко — автор шкільних співаників.
Суспільне визнання композитор здобув як автор церковної музики. Найвищими його досягненнями вважаються «Літургія Св. Іоана Золотоуста», «Всенощна» та «Панахида», присвячена пам'яті М. Лисенка.
Кирило Стеценко пройшов шлях від учителя гімназії і регента хору духовної семінарії до священника. Але яку б посаду він не обіймав, завжди ніс до людей розуміння краси і добра — того, що дає справжнє мистецтво.