Ім'я файлу: 5 тема.docx
Розширення: docx
Розмір: 36кб.
Дата: 07.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
ГІК ІНДЗ.docx


Реферат

Інфляція та грошові реформи

Підготував: студент 2 курсу 25 групи

Щербакан Дмитро

План

  1. Суть інфляції

  2. Основні види інфляції

  3. Причини та наслідки інфляції

  4. Суть та класифікація грошових реформ

  5. Моделі грошових реформ

Суть інфляції

Інфляція - це знецінення нерозмінних на золото грошей внаслідок надмірного випуску і переповнення ними каналів обігу. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей, знеціненні національних грошей.

Головною формою прояву інфляції стало знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, зокрема золота, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то поглиблюється розрив між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому. Виникає знецінення національних грошей щодо іноземної валюти. Це призводить до зниження валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції.

Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово, як тривалий процес, який можна розподілити на три етапи:

  • темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;

  • темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маси в обігу;

  • зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них.

Основні види інфляції

У міжнародній практиці виділяють три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризуються надмірним випуском та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.

Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно випущені гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни, сповільнюється швидкість обігу грошей.

Ці процеси стимулюють підприємницьку діяльність, збільшують попит на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообігу, збільшення пропозиції товарів і послуг. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна. Тому економіці більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча інфляція. Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарним, що призводить до зростання цін.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообігу, втрачається стимул до інвестицій, стимулюється процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу. Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг, суб'єктам невигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження переходять у сферу обігу. Виникають «гарячі гроші» - гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Це прискорює обіг грошей і зменшує необхідну для цього обслуговування грошову масу. Суб'єкти ринку не мають бажання продавати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність і переходять на бартерні операції або на продаж товарів за іноземну валюту. Отже, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають функцію засобу обігу.

За умов галопуючої інфляції настає платіжна криза – «грошовий голод». Держава намагається припинити випуск грошей, але поглиблення економічної і фінансової кризи ставить її перед необхідністю до нових випусків, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це зумовлює перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої - на гіперінфляцію.

Гіперінфляція настає, коли темпи приросту цін зростають на 50% за місяць (суперінфляція - коли темпи зростання цін досягають 1000 % за рік і більше).

Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій (після Другої світової війни, розвалу СРСР).

На стадії гіперінфляції переважає нестабільність цін у всіх секторах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм. Реальний попит на гроші спадає, що знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, це призводить до дальшого зростання цін. Суб'єкти ринку намагаються скоріше «отоварити» гроші, які втрачають свою вартість. Відбувається «втеча» від грошей. Не зникає і потреба на гроші, оскільки випуск грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів.

Інфляція негативно впливає на якість активів. Той, хто має тверді заробітки, відчуває зменшення їхньої купівельної спроможності, а той, хто має заощадження, відчуває, що вони постійно знецінюються. Особи, які вклали гроші в нерухомість, коштовності, бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, депозити. Боржники, які раніше отримали позику, розплачуються за неї грішми, які втратили свою вартість. Отже, кредитори програють, а виграють дебітори (позичальники), передусім держава. Це знижує реальні доходи населення, звужує внутрішній ринок, посилює спекуляцію. Яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років, коли розмір інфляції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилося на ніщо. На початку 90-х років це явище не обминуло й Україну.

За формами прояву розрізняють відкриту та приховану інфляцію.

Відкрита інфляція притаманна країнам з ринковою економікою, де вільна взаємодія попиту і пропозиції призводить до відкритого зростання (або зниження) цін.

Наслідками відкритої інфляції є:

  1. Зниження реальних доходів населення з фіксованими доходами (пенсіонерів, працівників бюджетної сфери, землевласників, які одержують фіксовану ренту тощо). Люди, які ж живуть не на фіксовані доходи, можуть виграти від інфляції, якщо їх номінальні доходи зростають швидше, ніж ціни.

  2. Знецінення заощаджень. Найбільші втрати від інфляції мають люди, які тримають заощадження у вигляді готівки, зберігають їх на банківських рахунках або вкладають в облігації. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються на підвищення доходів (хоч і на інфляційне їх підвищення). Найменших втрат зазнають люди, які вклали свої заощадження в нерухомість і матеріальні цінності – будинки, машини, земельні ділянки, золото тощо.

  3. Перерозподіл доходів. В умовах інфляції відбувається перерозподіл доходів між позикодавцями та позичальниками на користь останніх: особи, які взяли позику, повертають її вже обезціненими грішми.

  4. Вплив на виробництво та зайнятість. Помірна інфляція, як показує аналіз статистичних даних, які характеризують розвиток економіки країн Заходу, сприяє прискоренню темпів економічного розвитку. Цей ефект досягається завдяки тому, що помірні темпи зростання цін породжують оптимізм у підприємців в очікуванні одержання більших прибутків, що є стимулом до збільшення інвестицій у нарощування обсягів виробництва, а отже, зростає і зайнятість. Гіперінфляція призводить до розбалансування економіки, підриває стимули до довгострокових інвестицій, відбувається перелив капіталу зі сфери виробництва у сферу обігу. Інфляція попиту супроводжується підвищенням цін у більшій мірі, ніж зростає виробництво та зайнятість. Що ж стосується інфляції витрат, то вона спричиняє скорочення обсягів виробництва та одночасне підвищення цін і рівня безробіття. Явище одночасного існування високого рівня інфляції та безробіття одержало назву стагфляції.

  5. Стримування НТП. Очікування вищих прибутків в умовах зростання цін зменшують зацікавленість підприємців у зниженні витрат виробництва чи покращенні якості товарів і послуг за рахунок впровадження науковотехнічних досягнень.

  6. Посилення адаптивних інфляційних очікувань. Відкрита інфляція посилює адаптивні інфляційні очікування, які ще більше нагнітають ріст цін, що пояснюється психологією масового покупця й продавця в інфляційній ситуації. Так, в умовах відкритої інфляції масовий покупець, очікуючи зростання цін, збільшує попит на товари, що дає підстави продавцеві цих товарів підвищувати на них ціни; масовий продавець (виробник), очікуючи підвищення цін, зменшує пропозицію цих товарів і підвищує на них ціни. Такі адаптивні інфляційні очікування масового покупця та продавця здатні підірвати економіку. Приборкати адаптивні інфляційні очікування продавців і покупців набагато складніше, ніж вирішити низку суто економічних проблем.

Проте, хоча відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, тим не менше вона залишає за цінами роль сигналів, які показують виробникам і споживачам сфери вигідного вкладання коштів.

Прихована інфляція властива економіці з адміністративним контролем над цінами і доходами, який не дозволяє відкрито проявитись інфляції в рості цін. В такій ситуації інфляція приймає «підпільний» характер: зовнішньо ціни стабільні, але надлишок грошей трансформується в товарний дефіцит. Частина грошей, яка отоварюється, залишається грошима, а частина грошей, яка не отоварюється, стає «лжегрошима». Покупці прагнуть за будь-якої ціни придбати дефіцитний товар, а продавці – ним спекулюють. В результаті цього з'являється «чорний» ринок, який є нелегальною формою інфляції в умовах її приховування урядом.

При прихованій інфляції знижуються реальні доходи населення. Споживачів «грабують» двічі: на чорному ринку вони купують товари за високими цінами, а адміністративно стабільні ціни вказують на відсутність підстав для підвищення заробітної плати.

Прихована інфляція створює ілюзію благополуччя, приховує й спотворює реальні економічні процеси, а отже, не дозволяє з ними боротися. Виходом може бути лише перевід прихованої інфляції у відкриту інфляцію, яку можна контролювати.

Причини та наслідки інфляції

Необхідними умовами виникнення інфляції є швидке зростання номінальної кількості грошей (М) або швидкості їх обігу (v)порівняно із зростанням реального національного доходу (Y).

Інфляційні процеси виникають, коли:

  1. темп приросту номінальної кількості грошей більший за темп приросту реального доходу за стабільної швидкості обігу грошей;

  2. темп приросту швидкості обігу грошей більший за темп приросту реального доходу за стабільної номінальної кількості грошей;

  3. сума темпів приросту номінальної кількості грошей та приросту швидкості обігу грошей більше за темп приросту реального доходу.

Основні причини інфляції:

  • грошова емісія, незабезпечена товарною масою;

  • кредитна емісія;

  • криза валютно-фінансової системи;

  • зростання бюджетного дефіциту та державного боргу;

  • мілітаризація економіки (оскільки вона є причиною збільшення видатків бюджету, додаткового поглинання матеріальних та трудових ресурсів, збільшення споживчого попиту з боку зайнятих в оборонній промисловості). Аналогічним є вплив незавершеного виробництва;

  • державна монополія;

  • монополізм підприємств;

  • диспропорції у народному господарстві;

  • механізм оподаткування (у разі збільшення податку на прибуток виявляється тенденція до зниження обсягів виробництва);

  • інфляція цінової надбавки (підвищення цін з метою компенсації майбутніх збитків, які можливі в результаті організаційної перебудови економіки).

В економічній літературі існує дві основних концепції визначення причин інфляції: монетарна і немонетарна.

Прихильники монетарної концепції вважають, що основними причинами інфляції є:

  1. зростання номінальної кількості грошей, яке перевищує зростання виробництва благ за стабільної швидкості обігу грошей. За цих умов винними в інфляції є банківська система, яка слабко контролює грошову базу, або населення, яке використовує як засіб платежу боргові зобов'язання;

  2. зростання швидкості обігу грошей за їх стабільної номінальної кількості яке перевищує зростання реального обсягу виробництва. Це відбувається у разі зменшення попиту домашніх господарств на реальні касові залишки за умов удосконалення техніки розрахунків або надання переваги цінним паперам виконувати функцію нагромадження;

  3. прискорення темпів інфляції призводить до скорочення попиту на гроші через високі альтернативні витрати утримання реальної каси.

Основними причинами інфляції прихильники немонетарної концепції вважають такі:

  1. зростання витрат виробництва внаслідок: перевищення темпів зростання заробітної платні над темпами зростання продуктивності праці, підвищення цін на сировину, збільшення податків і зростання «податкового клину»;

  2. зростання сукупного попиту зa умов повної зайнятості через оптимістичні оцінки майбутньої кон'юнктури;

  3. структурні зрушення у сукупному попиті (зростання попиту на нові престижні товари під час зростання добробуту населення, що призводить до зростання їхніх цін, але ціни на інші товари не знижуються, а знижується їх пропозиція, таким чином, загальний рівень цін зростає);

  4. ринкова влада монополій, олігополій, держави, яка реалізується у монопольному підвищенні рівня цін.

Наслідки інфляції:

  • зниження життєвого рівня населення;

  • ефект інфляційного оподаткування;

  • перерозподіл доходів між приватним сектором та державою;

  • перерозподіл національного доходу між тими, хто бере участь у процесі виробництва і тими, хто отримує трансфертні платежі, на користь перших;

  • перерозподіл доходів між працею і капіталом;

  • перехід майна від кредиторів до дебіторів, бо борг повертається знеціненими грошима;

  • скорочення обсягів виробництва як результат зниження стимулів до праці та до розширення виробництва;

  • порушення управління економікою в цілому

Суть та класифікація грошових реформ

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Реформи значно різняться за цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи можна класифікувати так:

    1. Становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й функціональну структурну перебудову всієї системи грошово-валютних і кредитних відносин. Вони були типовими під час переходу від біметалізму до монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей за умов створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

    2. Часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922—1924 роках - це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети «совзнаки» на банкноти «червінці». Такий підхід прийнятний за зміни влади.

    3. Проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко грошова реформа має всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2–16 вересня 1996 р. Нова незалежна держава потребувала власної національної грошової системи, а глибока інфляція - проведення ефективних заходів загальної санації економіки і фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. У процесі грошових реформ можуть застосовуватися такі методи стабілізації валют: дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція - процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, «заморожування» цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних вкладень шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов’язкових резервів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками дефляція - протилежність інфляції. Інфляція - це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження рівня цін. Попервах дефляція може спричинити негативні наслідки скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та ін. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

Деномінація - обмін усіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахунком у цій пропорції цін, тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів, платіжних зобов’язань тощо. Унаслідок деномінації відбувається укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що веде до швидкого зменшення грошової маси в обігу; спрощуються і здешевлюються всі розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації проводились тричі: дві в 1922—1923 рр. і одна в 1961 р. В Україні деномінацію було проведено 1996 р. у співвідношенні 100.000 крб. за 1 гривню.

Необхідність деномінації пояснюється тим, що внаслідок інфляції занадто збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації, тобто «викреслювання зайвих нулів», очевидна, оскільки відпадає потреба в оперуванні надто великими числами як у готівкових, так і безготівкових розрахунках, що потребує меншої кількості розрядів для проведення операцій і дає можливість економніше вводити інформацію. Крім того, обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют матимуть такі самі порядки величин.

Певне значення має і психологічний фактор. Адже національна валюта, обмінний курс якої щодо основних світових валют виражається числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча насправді це не завжди так. Із цієї причини країни, національні валюти яких «накопичили» багато нулів, звичайно проводять деномінацію. Пригадаймо хоча б заміну старих франків на нові у Франції в післявоєнні роки. У 1958—1960 рр. у Франції було проведено деномінацію франка у співвідношенні 100:1. З 1960 р. старий франк було взагалі вилучено з обігу. Відповідно до цього було перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка до долара (з 493,7 франка до 4,937 франка за долар). Проте такі дії не є обов’язковими, і деякі країни зі стабільними валютами деномінацій не проводять (наприклад Японія, Італія).

Нуліфікація - оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними.

У безнадійних випадках держава вдається до нуліфікації, тобто до анулювання наявних грошових знаків, щоб розпочати все з «чистого аркуша». Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. Таким заходом користуються за радикальної зміни влади або для створення власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій екстремальній формі трапляється рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними й вилучені з обігу без викупу повністю знецінені асигнації колишнього королівського уряду. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу обміном на нові знаки в надзвичайно низькій суто символічній пропорції. Наприклад, у СРСР (1922— 1923 рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн крб. старими; у Німеччині 1924 р. 1 нова рейхсмарка ¾ на 1 трлн старих марок; у Греції ¾ 50 млрд старих драхм — на 1 нову. У всіх цих випадках фактично відбувалася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою ця операція мала вигляд деномінації.

Девальвація - знецінення національної грошової одиниці порівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковими одиницями. Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют щодо національної валюти, тобто у зниженні курсу національної валюти.

За золотого стандарту, коли державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют і існував прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація проявлялась у зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Девальвація стимулює експорт, робить його дешевшим. Проте імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація має однозначно негативні наслідки: значне подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін на всі товари.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу. Наприклад, у зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця останній був кілька разів девальвований протягом 1990—1991 рр., унаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець 1991 р. досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалася з українським купоно-карбованцем протягом 1992—1995 рр.

За сучасних ринкових умов девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності продукції, урегулювання платіжного балансу тощо. Більше того, за режиму плаваючих курсів валют девальвація може відбуватись стихійно у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація - підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Головна причина ревальвації ¾ тривале активне сальдо платіжного балансу держави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальвацію може спричинити якась велика валютна спекуляція, коли на національну валюту обмінюється така сума іноземної валюти, що перевищує інтервентні можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних валютно-кредитних організацій, оскільки збільшується пропозиція іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові девальвації. Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ревальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери змушені давати більше власної валюти за ревальвовану, проте це погіршує конкурентоспроможність експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, бо для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерезидентам у національній валюті, після її ревальвації отримують значний зиск, і ринкова ціна її в іноземній валюті зростатиме в міру ревальвації. Для населення, з одного боку, ревальвація приваблива тим, що вона спонукає зниження цін на імпортні товари і гальмує інфляцію, проте з іншого - вона призводить до зменшення експорту, що створює реальну загрозу безробіття. Тому оцінювати ревальвацію необхідно, виходячи з макроекономічної ситуації.

За золотого стандарту ревальвації піддавалися відносно сталі валюти збільшенням офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Відповідно підвищувався їхній курс щодо знецінених валют. Так, 1973 р. німецьку марку було двічі ревальвовано - у березні її золотий вміст і офіційний курс було підвищено на 3%, а в червні - ще на 5,5%. Проте обмін марки на золото не відновлювався. У такий спосіб проводили і ревальвацію швейцарського франка, японської єни. Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалась тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Така ситуація була невигідною для експортерів і боржників та, навпаки, забезпечувала невиправдані доходи імпортерам і кредиторам. Щоб усунути такі «перекоси» у зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

Тепер, коли золотий вміст валют скасовано, ревальвація проявляється в підвищенні курсу національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності, а тому зникла потреба у ревальвації і девальвації як елементах грошової реформи. За умов плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валюти щодо інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.

Отже, і ревальвація, і девальвація - явища однаково небажані. Політика регулювання валютного курсу має бути такою, щоб і інтересам експортерів не заважати, і стабільність національної валюти утримати. Тобто валютний курс має бути певним компромісом між інтересами експортерів і стабільністю грошей. Для України нині прийнятним варіантом вирішення проблеми є встановлення досить вузького валютного коридору і проведення в його межах відповідної курсової (кон’юнктурної) політики

Моделі грошових реформ

За способом проведення грошові реформи поділяються на три типи:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до технічного аспекту - впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням старої. Обмін старих купюр на нові здійснюється у співвідношенні 1:1. Приводом до такої заміни може бути:

  1. а) необхідність поліпшення фізичних властивостей (міцності, захисту від підробки і под.) банкнот, що перебувають в обігу, зміни їх відносних і абсолютних розмірів, що може бути результатом технічного прогресу (у розумінні як можливостей випуску банкнот вищої якості, так і нових вимог до їхньої якості у зв’язку із застосуванням різних технічних пристроїв - банкоматів, електронних машин тощо);

  2. б) посилення ефективної боротьби з підробкою національної валюти. Це відбувається у тому разі, коли в обігу перебуває велика кількість підроблених банкнот (наприклад, накопичених за роки війни), виявлення і вилучення яких стає першочерговою справою;

  3. в) необхідність зміни зовнішнього вигляду банкнот, їхнього оформлення, що може зумовлюватися політичними причинами, наприклад зміною державної символіки.

Усі ці аспекти здійснення грошової реформи мають в основному суто формальний, неконфіскаційний характер. Якщо реформа обмежується розв’язанням лише цих проблем, не зачіпаючи більш суттєвих монетарних та економічних аспектів, її точніше називати не реформою, а обміном грошей.

2. Грошові реформи конфіскаційного типу, або «шокові» реформи. Такі реформи передбачають здійснення комплексу явних або замаскованих заходів конфіскаційного характеру:

    • встановлення ліміту на обмін банкнот;

    • замороження частки депозитів понад встановлений рівень;

    • тимчасове припинення валютно-обмінних операцій.

Мета цих і подібних заходів - конфіскація незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості, отримання додаткового доходу державою.

Коли реформи мають конфіскаційний характер, встановлюються досить обмежені терміни обміну та кількісні ліміти обміну, які доповнюються вимогою декларування доходів. У цьому разі обмін звичайно проводиться за регресивною шкалою. До певної межі (суми) старі грошові знаки обмінюються на нові у відношенні один до одного, а далі - зі знижувальним коефіцієнтом. Як правило, установлюють кілька послідовних порогів обміну і кілька значень коефіцієнтів, хоч конфіскаційні реформи можуть базуватися і на обміні старих грошей на нові з використанням знижувального коефіцієнта для сум будь-якого розміру, а не лише для тих, що перевищують певний поріг, як у першому випадку.

Аналогічна процедура може використовуватися і для обміну депозитних грошей, хоча частіше тут застосовують певну форму примусового заморожування на спеціальних рахунках сум, що перевищують установлені межі.

З економічного погляду, такі заходи фактично еквівалентні одноразовому інфляційному податку (на багатство, яке зберігається у грошовій формі) з усіма його соціальними наслідками, оскільки призводять до зменшення купівельної спроможності наявної грошової маси. Тобто у даному разі коефіцієнт перерахунку цін не збігається з коефіцієнтом обміну старих грошових знаків на нові. І хоч реформа конфіскаційного типу сприймається економічно не так болісно, як інфляція, вона часто призводить до тих самих політичних та соціальних наслідків: підрив довіри до держави, можливий несправедливий перерозподіл трудових доходів населення тощо.

Такі варіанти реформи застосовуються, коли нова державна влада знімає з себе відповідальність за дії попередньої (післяреволюційна реформа в Росії) або якщо держава визнає себе банкрутом. Такі випадки мали місце в Німеччині, Угорщині та інших країнах.

Однією з найрадикальніших грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948 р. Тоді криза охопила всі ланки виробництва, але найсильніше вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. У перший день реформи (20 червня) всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини, дістали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. У серпні за цим же курсом було здійснено обмін іще 20-ти марок. За таким самим принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що була в населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відродження й розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх іще називають, консервативного типу, є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витискує старі гроші поступово. У результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза передчасного знецінення старої грошової одиниці, сплеску спекулятивних і «тіньових» операцій. Водночас система паралельного обігу має й помітні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дає змогу уникнути заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці навіть за браком достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики.

У даному разі вдаються до іншого вирішення проблеми - встановлення певного (досить тривалого) періоду паралельного функціонування двох типів грошових знаків із тим, щоб населення могло спокійно позбутися старих знаків і перейти на розрахунки в нових. При цьому можуть встановлюватися або фіксований, або ринковий курс щодо обох типів грошових знаків. Вибір залежить від принципу емісії цих знаків: якщо він такий самий (або коли емісія старих знаків негайно припиняється), то співвідношення є фіксованим; якщо різний - то співвідношення визначатиметься фактичною купівельною спроможністю обох типів грошових знаків. Так, нові купюри у США, Німеччині чи Великобританії нині емітуються за тим самим принципом, що й старі. Це й пояснює їхнє паралельне паритетне використання. Зберігався єдиний принцип емісії і під час уведення нового франка 1960 р. Було здійснено лише деномінацію, згідно з якою один новий франк дорівнював 100 старим. 1994 р. в Польщі протягом певного часу також існував паралельний обіг старих і нових злотих у фіксованому співвідношенні.

Інша річ, коли нові грошові знаки емітуються за новим принципом, а старі - надходять в обіг за старим. Прикладом такого підходу може бути грошова реформа в колишньому СРСР 1922—1924 рр. Як відомо, червінці емітувалися у вигляді редисконту векселів, тобто були, по суті, кредитними грішми (банкнотами). Водночас, совзнаки продовжували випускати в обіг як типові казначейські знаки з метою покриття бюджетного дефіциту. За таких умов співвідношення між ними не могло бути постійним, оскільки одна з валют (у даному випадку «совзнак») продовжувала знецінюватися, а уряд не бажав застосовувати єдині принципи фінансування для всіх суб’єктів господарювання.

В Україні з моменту запровадження гривні емісію карбованців було припинено. Протягом певного терміну мало місце паралельне використання в готівковому обігу карбованців та гривні за фіксованим співвідношенням. При цьому інкасовані банками купоно-карбованці вилучалися з обігу і замінювалися гривнею. Що стосується безготівкових залишків карбованців на банківських рахунках, то їх конвертація у гривні була здійснена одномоментно в такому самому співвідношенні. Отже, у цьому аспекті грошова реформа в Україні врахувала позитивний досвід інших країн.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас