Реферат Держава гетьмана П. Скоропадського: політико-географічні аспекти розвитку Виконала студентка

Ім'я файлу: Держава гетьмана П. Скоропадського.docx
Розширення: docx
Розмір: 55кб.
Дата: 30.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
Біг.docx

Кафедра історії України

Реферат

Держава гетьмана П. Скоропадського:

політико-географічні аспекти розвитку

Виконала студентка

Історичного факультету
Перевірила:

ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Режим гетьмана Скоропадського 3

його погляди на державу 3

Розділ 2. Розвиток держави за часів гетьманування 9

Павла Скоропадського (внутрішня і зовнішня політика) 9

2.1 Внутрішня політика: 9

2.2 Зовнішня політика: 12

Висновки 14

Список використаних джерел та літератури 16

Вступ

Актуальність теми. Сучасні державотворчі процеси в Україні потребують ґрунтовного вивчення історичного досвіду формування системи органів державної влади. Традиції державного управління і державної служби постійно розвиваються, маючи на меті формування найбільш дієвого та ефективного апарату державу. Однак цей процес має відбуватися із урахуванням історичної ретроспективи з метою уникнення помилок стратегічного та геополітичного характеру. В цьому контексті вивчення досвіду державотворення доби Гетьманату П. Скоропадського вбачається актуальним та доцільним, враховуючи схожу геополітичну ситуацію: перебування Української Держави на межі геополітичних інтересів Росії та Європейських країн. Досвід дипломатичної служби і дипломатичних стратегій гетьмана П. Скоропадського розкриває фундаментальні механізми становлення національної ідентичності та самосвідомості українського народу після звільнення від гніту Російської імперії. Подібні процеси відбувалися і після Революції Гідності, коли Україна почала позбуватися геополітичного тиску з боку Росії, формуючи власні незалежні геополітичні стратегії.
Мета роботи: дослідити державу гетьмана П. Скоропадського та її політико географічні аспекти розвитку в 1918 році.

Завдання роботи:

Висвітлити прихід до влади Павла Скоропадського.
Проаналізувати розвиток держави за часів його гетьманування.

Розділ 1. Режим гетьмана Скоропадського

його погляди на державу

Політичні та воєнні події 1917-1918 р. призвели до значних геополітичних зрушень на карті Європи - появи низки нових держав, зміни території і кордонів тих, котрі існували раніше. В результаті Української національної революції постала незалежна українська держава. Процес формування її території зафіксовано в універсалах Української Центральної Ради (УЦР), в ухваленому 6 березня 1918 р. Законі про адміністративно-територіальний поділ України, а також закріплений міжнародно-правовими актами - двома Брестськими мирними угодами (між УНP і державами Четверного союзу та між РСФРР і державами Четверного союзу).

У спадок від попередньої влади Українська держава гетьмана Павла Скоропадського отримала низку нагальних територіальних питань. Згаданий закон про адміністративно-територіальний поділ включив до складу УНР низку територій, на які її влада не поширювалася. Тобто Україна претендувала на півночі на частину білоруського Полісся, на сході - на українські етнографічні землі, які входили до складу Курської та Воронізької губерній. Водночас до українських територій не були включені Бессарабія та Крим.

Обрання Скоропадського гетьманом означало фактично військову диктатуру. Традиційно козаки обирали гетьмана в XVI-XVII століттях як вищого керівника козацтва з дуже широкими повноваженнями. На вибір такої форми правління вплинула і диктатура більшовиків в Росії. Конституція, прийнята Центральною Радою в день перевороту, автоматично була анульована. Вибори в парламент не передбачалися. Гетьман особисто призначав міністрів свого уряду, і вони були відповідальні лише перед ним. Гетьман і його уряд призначали своїх представників для керівництва губерніями і повітами.

Ставлення українського суспільства до цієї події було неоднозначним - частина вітала зміну влади в країні, сподіваючись на припинення революційної анархії та повернення до стабільного життя, інша - була категорично проти гетьмана, а більшість населення зайняла нейтралітет, очікуючи конкретних результатів діяльності нового уряду. Проголошена П. Скоропадським Українська Держава проіснувала всього сім із половиною місяців. Сучасники, які належали до різних ідейно-політичних таборів, по-різному визначали її місце в Українській революції, сутність політичного режиму та соціально-економічного устрою, давали протилежні оцінки урядовій діяльності. Діапазон суджень коливався від абсолютного захоплення, сприйняття як єдиної реальної на той час можливості відтворення української державності до трактування контрреволюційним, антидемократичним, антинародним режимом. Це ідеологічне протистояння було перенесено й у наукові праці.

Громадянам Української держави гарантувалися звичайні цивільні права, перш за все право приватної власності.

Було оголошено про скасування постанов Центральної Ради про націоналізацію великих маєтків і про культурної автономії. Запроваджувалася категорія громадян-козаків (фактично заможних селян) з розрахунком на те, що вони стануть основною соціальною опорою режиму.

Проголошений гетьманом генерал П. Скоропадський, вже 29 квітня 1918 р. видав два основоположні документи - «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». Грамотою він оголосив себе гетьманом і пояснив головні спонукальні мотиви таких дій - загроза нової катастрофи і категоричні домагання трудових мас збудувати таку державу, яка б забезпечила населенню “спокій, закон і можливість творчої праці”. Центральну Раду і земельні комітети було розпущено, міністрів УНР та їх заступників звільнено. Управління державою гетьман мав здійснювати через призначувану ним Раду Міністрів.

Другий документ - «Закони про тимчасовий державний устрій України» був зводом з семи актів: «Про гетьманську владу», «Про Раду Міністрів і Міністрів», «Про віру», «Про права і обов’язки Українських Козаків і Громадян», «Про закони», «Про генеральний суд», «Про фінансову Раду». Цей комплект законів, терміново складених напередодні перевороту правником О. Палтовим, протягом усього періоду існування Української Держави слугував її фактичною конституцією.

У своїй сукупності закони були спрямовані на забезпечення максимальної концентрації влади в руках гетьмана. Він отримував виняткові повноваження: затверджував усі закони, призначав і звільняв Раду Міністрів, інших вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії і флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою, йому належало право оголошення надзвичайного стану, амністії, надання громадянства тощо. Це відповідало його намірам домогтися «створення сильної влади в особі диктатора - гетьмана» . Коли відразу після перевороту лідери українських соціалістичних партій запропонували надати йому повноваження президента, то він їх рішуче відкинув.

Гетьману належали виняткові права видавати закони, призначати міністрів, керувати зовнішньою політикою і військовими справами, бути верховним суддею. Гетьмана офіційно величали «Ваша світлість», що відповідало російського титулу вищої групи князів. Оточення Скоропадського складалося з помірно-консервативних чиновників, генералів і офіцерів, а також громадських діячів, пов'язаних з Україною ще з дореволюційних часів. Більшість серед них становили українці, але русифіковані ( «малороси»).

Серед членів гетьманського уряду (Ради міністрів) висловлювали думку, що державний переворот дає можливість побудувати національну державу зі стабільним політичним ладом без здійснення глибоких соціально-економічних перетворень. Щоб забезпечити своє привілейоване становище і гарантувати право приватної власності, багато українських громадських діячів відмовилися від ідеї автономії України в складі Росії. Тепер вони стояли за незалежність.

Миттєва перемога перевороту пояснюється ще й тим, що широким колам населення набрид хаос. Такі настрої переважали серед заможної частини населення (поміщиків, багатих селян, дрібних підприємців, власників заводів і фабрик, чиновників), а ця частина становила 20% населення країни.

Гетьманський режим дозволив зайняти вищі і середні державні посади кільком тисячам русифікованих українських поміщиків і інтелігентів, або етнічним росіянам. Формальним але українська мова залишилася державною, але самі гетьманські чиновники і офіцери нею не користувалися.

Кістяк української армії склали російські офіцери, які вважали свою службу тимчасовою до відновлення «білої» Росії. Але все ж військові звання в українській армії були введені за зразком колишнього козацького (малоросійського) війська XVIII - початку XIX століття.

Генеральських звань було три: генеральний бунчужний (генерал від інфантерії або кавалерії), генеральний значковий (генерал-лейтенант), генеральний хорунжий (генерал-майор). Старшини (офіцери): полковник, військовий старшина (підполковник), сотник (капітан), значковий (поручик), хорунжий (підпоручик). Підстаршини (унтер-офіцери): бунчужний (фельд-фебель), чотовий (старший унтер-офіцер), Ройовий (молодший унтер-офіцер). Рядові називалися козаками.

За кілька місяців в країні було відновлено держний апарат. У центральних органах управління посади зайняли професійні чиновники, переважно російські чи русифіковані українці. У провінції чиновників Центральної Ради замінили досвідчені адміністратори, яких називали старостами (їх призначали з числа колишніх земських чиновників). Для підтримки порядку була організована «гетьманська варта» (державна поліція), до якої вступило багато колишніх офіцерів і унтер-офіцерів царського часу.

Після гетьманського перевороту по Україні прокотилася хвиля репресій - арешти і розстріли тих, хто ще недавно очолював ревкоми і ради, грабував і вбивав поміщиків, ділив землю та майно багатих землевласників. Законність і правопорядок гетьманські чиновники вводили жорсткими методами. Однак такі дії дали лише тимчасовий ефект і збільшили число незадоволених. Заарештовували і страчували не тільки активних революціонерів, а й їхніх родичів, а іноді і випадкових людей.

У міжвоєнний період оформилося три основні історіографічні напрями щодо висвітлення Гетьманату П. Скоропадського, які умовно дістали назв - уенерівський, прогетьманський та більшовицький (згодом радянський). Усі три напрями були закладені безпосередніми учасниками революційних подій. У закордонній україністиці тривало протистояння між уенерівцями й гетьманцями, а в УРСР Гетьманат міг розглядатися тільки через призму класового підходу. Незважаючи на те, що жоден із цих напрямів не відзначався об’єктивністю й не був продуктивним у науковому сенсі, все ж таки дослідниками була опрацьована значна джерельна база, виявлено широкий масив фактологічного матеріалу. По-суті, їхні праці стали основою подальших напрацювань сучасних вітчизняних дослідників, які з набуттям Україною незалежності отримали можливість об’єктивного, неупередженого вивчення Гетьманату П. Скоропадського.

Серед державних моделей доби Української революції 1917- 1921 рр. (УНР, ЗУНР, УСРР) лише гетьманат Павла Скоропадського не був республіканським. Постання цієї форми правління детерміновано ситуативним збігом політично-економічних інтересів Німеччини та правоконсервативних власницьких кіл України. Саме велелюдний хліборобський з’їзд підтримав державний переворот і став подобою легітимації новітнього гетьманату, підстави якого виводилися з традицій козаччини ХVІІ-ХVІІІ століть.

Гетьманат П. Скоропадського - авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу влади, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Однак утвердження української державності, реалізація повноважень гетьмана і уряду, суспільні процеси суттєво обмежувалися фактором присутності в країні чужої мілітарної сили, що робило Українську Державу сателітом Четверного союзу.

Гетьманський устрій держави декларувався як тимчасовий - «до обрання Сейму і відкриття його діяльності». У своїй інавгураційній Грамоті П. Скоропадський обіцяв найближчим часом видати закон «установлюючи порядок виборів до Українського Сейму» . Декларації щодо близьких перспектив обрання представницького органу влади - Сейму, були спрямовані на попередження негативної реакції громадськості у зв’язку з силовим поваленням парламентської УНР. Цим же цілям служило й спеціальне урядове повідомлення від 10 травня, у якому вміщено досить красномовне твердження: «Гетьман не бажає стати самодержавним. Гетьманство - це здійснення ідеї незалежної і вільної України в історичній, національно-українській формі». Рада Міністрів вбачала своє завдання у зміцненні порядку і спокою, щоб «довести державу до хвилі скликання народного представництва», яке й виявить правдиву волю українського народу в справі майбутнього державного устрою України.

Отже, таким чином прийшов до влади Павло Скоропадський. Який у перший день відразу видав декілька нормативно-правових актів, які становили правову основу його режиму. П. Скоропадський закликав додержуватися порядку і спокою в країні.

Розділ 2. Розвиток держави за часів гетьманування

Павла Скоропадського (внутрішня і зовнішня політика)

2.1 Внутрішня політика:

Особливі надії в пошуках соціальної бази гетьманату П.Скоропадський покладав на відродження козацтва, «яке одвічно було в нас. Оскільки ці всі козаки - хлібороби - власники, то природно, що ідеї більшовизму не прилипли б до них. Я являвся їх безпосереднім главою; спільність інтересів примусила б їх бути відданими мені. Це дуже зміцнило б мою владу, і без сумніву, що тоді можна було б проводити і аграрну і інші корінні реформи».

Гетьман особисто приділяв велику увагу проведенню козацької реформи і намагався надати їй законодавчого оформлення. Однак ідея відродження козаччини зустріла суттєвий опір Ради Міністрів, яка двічі відправляла законопроект на доопрацювання. Закон «Про відновлення українського козацтва» був затверджений лише у жовтні. Українське козацтво очолював особисто гетьман. Пріоритетне право отримання цього статусу мали нащадки українських козаків, лише православні. Відродження козацтва мало в першу чергу вилитися у формування козачих військових частин. Проте, не дивлячись на енергійні зусилля П.Скоропадського, цей процес йшов повільно. А стрімка зміна зовнішньої і внутрішньої політичної ситуації зовсім його згорнула. Спроба законодавчим шляхом створити замкнуту привілейовану національно - соціальну верству, надавши їй форму військової організації, відданої особисто гетьманові, не вдалася.

Найбільш ефективною була законодавча діяльність уряду Української Держави у сферах фінансово-фіскальній та освітньо-культурній. Насамперед це закони щодо введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, відновлення державної горілчаної монополії, заснування Українського Державного банку, налагодження митної та податкової служби тощо. Завдяки впровадженню заходів законодавчого характеру державні прибутки склали близько 3,2 млрд. крб.

Це дало можливість спрямувати значні кошти на розвиток національної освіти та культури. Складний процес українізації отримав досить розлогу нормативно-правову базу. Зокрема, це закони: про обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України в усіх середніх школах; про оголошення колишніх російських вищих шкіл українськими державними; про право захисту дисертацій українською мовою. Асигнування в освітньо - культурну сферу склали понад 227 млн. крб.

Гетьманському уряду вдалося домогтися успіхів в культурному будівництві, особливо в галузі освіти. Для початкової школи було випущено кілька мільйонів екземплярів підручників українською мовою. У більшості шкіл мовою спілкування і викладання став український, на якому розмовляло все сільське і частина міського населення. Було відкрито 150 нових українських гімназій, в тому числі в сільських районах. З'явилися видавництва, що випускали літературу українською мовою. У жовтні 1918 року в Києві та Кам'янці-Подільському відкрились нові українські університети. Були також засновані національних архів і національна бібліотека, що містила понад 1 мільйон примірників книг. Вершиною діяльності в цьому напрямку стало заснування 14 листопада 1918 року Українською Академії наук, першим президентом якої став вчений зі світовим ім'ям геохімік Володимир Іванович Вернадський (1863-1945). Підготовка до відкриття Академії наук почалося ще влітку, а 14 листопада гетьман Скоропадський своїм розпорядженням визначив склад членів Академії наук.

Характерним моментом зовнішньої українізації життя стало перейменування міста Катеринослава в Січеслав, оскільки в цьому регіоні знаходилась Запорізька Січ. Але створити козацький стан - як резерв національної армії і опору гетьманської влади-Скоропадському не вдалося. 16 жовтня 1918 року своїм універсалом він відновив козацтво в Чернігівській і Полтавській губерніях і на Слобідській Україні (в тих повітах Курської і Воронезької губерній, які увійшли в Українську державу). У козацтво записували не тільки нащадків козаків, а й селян, які брали на себе зобов'язання захищати прикордонні райони. Козаки кожної губернії складали кіш зі своїм кошовим отаманом, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. У кожному коші планувалося мати кілька полків. Але їх не встигли сформувати.

Життя в містах і частково в сільській місцевості нормалізувалась. Була встановлена українська грошова і банківська система. Відновилося регулярне залізничне сполучення, були відремонтовані локомотиви, відновлене залізничне полотно і (в ряді місць) залізничні мости. На певний час життя більшості громадян стало безпечнішим, ніж раніше. Суд був реформований, прийнято низку законів в області судочинства.

Був зроблений крок назад в області національної політики. 9 липня 1918 року Скоропадський скасував закон про національну і особисту автономію, який був введений Центральною Радою. Поступки національних меншин були ліквідовані.

Особливо яскраво консерватизм гетьманщини проявився в аграрній політиці. Відразу ж після ліквідації влади рад, великі землевласники за допомогою німецьких і австрійських військ стали відновлювати свою власність. За їх вимогам селяни повертали не лише землю, худобу і майно, але також компенсували завдані збитки.

У промисловості були відновлені старі порядки. Влада повернула націоналізовані підприємства колишнім власникам. Підприємці ліквідували всі зміни в відношеннях між капіталістами і робітниками, які відбулися після Лютневої революції 1917 року. Була обмежена свобода проф-союзної діяльності. Господарі самі визначали заробітну плату. Було відновлено дореволюційне законодавство про заборону участі у страйках. Швидко зростала кількість безробітних, які в липні 1918 року досягла 200 тисяч осіб.

В цілому, гетьманський режим був консервативним. І все ж з встановленням влади гетьмана з'явилася перспектива національної солідарності. Уряду Скоропадського вдалося на час досягти внутрішньої стабільності, нормалізувати торгівлю і створити передумови для економічного пожвавлення, принаймні в сільському господарстві, збити хвилю погромів і бандитизму. Природньо, що з розвалом економіки, викликаним світовою війною, гетьманство впоратися не могло, але все ж загальна ситуація в Україні була набагато краще, ніж в Росії. І хоча режим Скоропадського- правоцентристський авторитарний режим, немає підстав вважати його антинаціональним.

Але, не дивлячись на певні досягнення у внутрішній політиці, уряд допустив ряд серйозних помилок, які в кінцевому рахунку привели до падіння гетьманського режиму. Однією з них було те, що гетьман вибирав собі помічників і міністрів з того кола людей, до якого сам належав, а вони не розуміли (або не хотіли враховувати) інтереси всіх соціальних груп. Скоропадського також компрометувала його залежність від Німеччини, оскільки метою Німеччини була економічна експлуатація України.

Усього за сім з половиною місяців функціонування гетьманату було видано близько 500 актів, які мали силу закону. Особливістю їх була відсутність чіткої різниці між законами і постановами уряду. Всі вони затверджувалися гетьманом. Багато з них містили імператив зворотної дії. Як правило, це набуття чинності заднім числом. Частина законів уводилася в дію по телеграфу, ще до офіційного оприлюднення. Окремі мали у назві визначення «тимчасовий». Надання простим розпорядчим актам статусу законів приводило до зниження їх регуляторної ролі.

2.2 Зовнішня політика:

Гетьманська Україна продовжила той політичний курс у відношеннях Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, який раніше проводив уряд УНР після укладення Брестського миру з державами німецького блоку 27 січня (9 лютого) 1918 року.

Але, на відміну від уряду Центральної Ради, що мав дипломатичні відносини тільки з Німеччиною і її союзниками, гетьманський уряд значно розширило міжнародні зв'язки. Були встановлені дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Польщею, Білоруссю (БНР), РРФСР, Латвією, Естонією, Фінляндією, Кримом, а осіннью 1918 року ще і Румунією, Францією, Англією. Крім того, підтримувалися дипломатичні відносини з Доном і Кубанню, які проголосили незалежність.

Проти тісного союзу з Німеччиною виступали як «білі», так і «червоні». Російські ліві есери влаштували терористичний акт. З Москви до Києва в кінці травня прибули есерівські боєвики. 30 липня 1918 року член цієї групи Борис Донський смертельно поранив у будівлі штабу німецьких військ командувача генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна і його ад'ютанта капітана Драсслера. Вбивця був схоплений і повішений за вироком військово-польового суду. Однак погіршень відносин між Німеччиною і Україною цей теракт не викликав. До речі, ліві есери готували замах і на гетьмана. Ще в Наприкінці березня 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина заключили угоду між собою про розподіл сфер впливу в Україні і на Дону. Австро-Угорщини відводилися Подільська і Екатеринославська губернії, а також частина волинської. Всі інші губернії України, включаючи Таврійську і Крим, склали німецьку зону окупації. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону підлягали окупації змішаними частинами, з встановленням в Миколаєві і Ростові-на-Дону німецького командування, а в Маріуполі - австро-угорського.

29 квітня делегація РРФСР (голова І. В. Сталін, члени Д.3. Мануїльський і Х.Г. Раковський) прибула до Курська. З Курська вона вислала парламентарів на Кримський, Донський, Воронезький, Курський і Брянський фронти для переговорів з командуванням українських частин про припинення бойових дій і встановлення демаркаційних ліній. Парламентарям вдалося домовитися про перемир’я на Брянському, Курськом і Воронезькому фронтах. Перемир’я на півдні України формально укладено не було.

Угода про перемир'я передбачала створення нейтральної зони між РРФСР і Україною з метою усунення ймовірності прикордонних інцидентів. Нейтральна зона шириною 10 верст (10,67 км) встановлювалася уздовж умовної прикордонної лінії, що розділяла Україну і РРФСР. З боку України вона проходила по лінії Суджа - Любимівка - Коренево і по залізній дорозі Коренево- Рильськ. З Російського боку кордоном нейтральної зони була лінія Мазепівка - Степанівка- до залізниці Коренівка-Льгов і далі на південний схід.

Нарешті, 12 червня 1918 був укладений договір про перемир'я між Росією і Україною. А 17 червня в Харкові було підписано перемир'я між російськими і германо-українськими військами. Договір про перемир'я передбачав припинення військових дій обох сторін на весь час подальших переговорів про мир. Між РРФСР і Україною відновлювалося регулярне залізно дорожнє сполучення, передбачався обмін дипломатичними представниками і консулами.

Для захисту встановленої Брестським мирним договором демаркаційнної лінії уздовж кордону з Україною і Донською областю рішенням Вищої військової ради РРФСР 4 серпня 1918 го- так було створено оперативне об'єднання військ під назвою Південний ділянку загонів завіси (ЮУОЗ). До його складу увійшли Воронежський, Поворинский і Балашове-Камишинський загони військ загальною чисельністю понад 30 тисяч багнетів і шабель (на 1 вересня 1918 р.). Військовим керівником ЮУО3 в серпні був колишній генерал-лейтенант В.В. Чернавин (1859-1938), у вересні-колишній генерал-майор П.П. Ситик (1870-1938).

Тривали дипломатичні контакти між Українською державою та БНР. У червні 1918 року делегація уряду БНР на чолі з прем'єр-міністром Романом Скірмунтом нанесла візит до Києва. В результаті переговорів уряд України офіційноно визнало БНР. У Києві та Одесі відкрилися білоруські консульства.

В вересні-жовтні 1918року делегація БНР на чолі з премєр-міністром і міністром закордонних справ Антоном Луцкевичем вела переговори в Києві про зближення між БНР і Українською державою перед загрозою нової агресії з боку більшовитської Росії.

Основним завданням делегації БНР в переговорах з гетьманським урядом України було з'ясування можливості створення білоруських військових формувань в Україні. Ці переговори закінчилися невдачею, так як уряд гетьмана відмовилось повернути Білорусії її південні райони - Брест, Пинск, Мозир, і Гомель, включені Германією в склад України на початку 1918 року.

Отже, ми бачимо, що правління гетьмана Павла Скоропадського викликало неоднозначну реакцію. Він усіляко намагався підняти якість в усіх сферах життя та діяльності Української Держави, робив кроки до встановлення мирних стосунків у зовнішньоекономічній діяльності. Проте це було також його прорахунком, адже покладання «Акту про федерацію з небільшовицькою Росією» фактично означало завершення існування самостійної Української Держави.

Висновки

Отже, аналізуючи вище сказане можна проаналізувати що, Гетьманат П.Скоропадського постав у результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. Визначальну роль у його організації відіграли німецькі військові і дипломати у Києві, діставши згоду вищого керівництва рейху. Двомісячна співпраця з урядом УНР засвідчила його слабку управлінську спроможність, зокрема щодо виконання зобов’язань з поставок до Центральних держав хліба і сировини. Намагання побудови нового гетьманату вилилося в масштабну соціально-політичну реставрацію. Держава зводилася у формі правління, сконструйованого за лекалами віджилої давньоукраїнської традиції.

Гетьман П. Скоропадський зосередив основний акцент зовнішньої політики України на здобутті міжнародного визнання власної державності. Однак ці процеси були ускладнені сформованим баченням місця України в геополітичній площині урядами Німеччини та Австро-Угорщини. Німеччина розглядала стратегічний потенціал України в аспекті відновлення її залізничної транспортної системи.

Здобутки в національно-культурному будівництві стали найпомітнішими досягненнями гетьманату, хоч вони й дисонують з русифікаторською сутністю багатьох аспектів внутрішньої політики. Відкриття українських університетів, гімназій, шкіл, бібліотек, театрів, академії наук було уможливлено вже зробленим у цій царині Центральною Радою, подвижницькою працею команди українських патріотів у міністерстві освіти, прихильним ставленням до цієї сфери самого П.Скоропадського.

Саме під час гетьманування Павла Скоропадського, яке тривало неповних вісім місяців, заснувалися Академія наук, два українські університети, 150 українських гімназій, відкрилися кілька українських банків і акціонерних компаній, були сформовані Національний архів, Національна бібліотека, започаткувалися Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Аналіз та оцінка ролі дипломатичного корпусу Уряду гетьмана П. Скоропадського у боротьбі із опозиційними політичними силами дали змогу зробити висновок щодо наявності суттєвих недоліків в процесі формування геополітичної стратегії розвитку Української Держави. Зокрема недооцінювалися відносини українських лівих політичних сил із урядом РРСФР щодо отримання підтримки у веденні антиурядової пропаганди та у організації антинімецьких і антигетьманських виступів.

В галузі економічної політики повернення до примату права приватної власності, наміри здійснення ліберальних реформ інспірували соціальний реванш поміщиків щодо селян. Втягнення у цей процес на боці землевласників владних структур і окупаційних військ налаштувало проти гетьманату наймасовішу соціальну верству - малоземельне та безземельне селянство. Незавершеність аграрної реформи не дозволила сформувати потужний середній хліборобський клас - сподівану опору гетьманського правління.

Гетьман Павло Скоропадський виявився одним із найбільших державотворців серед тогочасних очільників України.

Список використаних джерел та літератури

AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського / [Петро Кралюк та ін. ; упоряд. Ігор Сюндюков ; за заг. ред. Лариси Івшиної]. – 1-е вид. – Київ: День: Українська прес-група, 2018. – 679 c. – ISBN 978-966-8152-78-8.

Борьба за Украину. 1917-1921 / А. Грицкевич. – Минск: Современная школа, 2011. – 526, [1] c. : ил. – (Неизвестная история).

Пиріг Р. Я. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси – Київ: Наукове видання, 2011.- 335с.

Р. Я. Пиріг* Гетьманат Павла Скоропадського: особливості законотворення/ Р. Я. Пиріг, 2010

Спецвип. 7 : Павло Скоропадський – останній гетьман України : до 140-річчя від дня народження / гол. ред. В. Ф. Солдатенко ; Укр. ін-т нац. пам'яті. – 2013. – 309 c.
скачати