Речове право: поняття,види речей,їх загальна характеристика. Лютак Марія
Визначення речового права римські юристи та джерела не містили.
Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів. Перший «блок» відносин приватного права охоплював всі норми, що регулюють майнові відносини (майнове право). Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм: правові приписи, що забезпечували особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі та норми права, що наділяли певних осіб правом вимоги від інших вчинення певних дій на їх користь.
Джерела римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу – як право на особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі.
Ще на ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння, яке згодом породило право власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.
Римські юристи класичного періоду виділяли групи правових норм, які регулюють такі речово-правові відносини. 1. Норми права, які надають конкретним особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі (право власності, права на чужі речі); 2. Норми права, які надають окремим особам право вимагати від інших осіб вчинення конкретних дій (зобов’язальне право).3. Норми права, які регулюють майнові відносини, пов’язані зі смертю суб’єкта (спадкове право).
Таким чином, у Давньому Римі існували такі види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі. Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. До числа прав власника іноді відносять право на одержання плодів (jus fruendi), право повернути собі річ від чужого фактичного володільця (jus vindicandi). Звичайно, даний перелік окремих повноважень власника не є і не може бути вичерпним.
Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння влас ник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам.
Право користування (jusutendi). Це право є найважливішою правомочністю власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, власник має право добувати з речі її корисні якості. Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.
Право розпоряджатися річчю (jusabutendi).Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Разом с правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі, який почав формуватися ще в цивільному праві, але набув довершенності вже у період принципату.
Права на чужі речі за римським приватним правом з деякими застереженнямими можна поділити на дві групи: ● права користування чужими речами. Це, головним чином, сервітути, які могли бути персональними або предіальними, а також емфітевзіс та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю.
● права розпорядження чужими речами, до яких відносили іпотеку, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у випадку неповеренння боргу
Сукупність речей складає те, що називалося майном. У цьому розумінні майно в римському праві позначалося термінами "фамілія" (famіlіa) і пекунія (pecunіa).
Першим позначалася вся сукупність майна, що знаходилося під владою домовладики. Під його владою перебували й вільні люди, які не були об'єктами цивільного обороту. "Фамілія" включала також місця поховання та сімейні реліквії. "Пекунія" (від латинського слова "pecus" - худоба) означала майно, що ставало об'єктом юридичних актів. Це частина зі складу "фамілії", яка надходила до цивільного обороту.
Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні і неманципні (res mancіpі et res nee mancіpі), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання.
Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути - найбільш важливі й цінні речі в господарстві (по суті, це група основних засобів виробництва). Інші речі є неманципні. Правове значення наведеного поділу полягало в такому. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, незважаючи на оплату ціни і одержання останньої у фактичне володіння і користування, власником її не ставав. Наступним важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що її не мали, - безтілесними (res іncorporales).
До першого виду належали речі, які можна було сприймати через дотик (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої - ті, котрі не можна було відчувати на дотик, доторкнутися до них (quo tangere non potest). Сутність такого поділу в тому, що навіть права (до яких не можна доторкнутися) визнаються об'єктами володіння.
Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі (res mobіles, res іmmobіles) майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом зазначений режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було переміщувати в просторі (наприклад, тварина, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих - земля, будинки, дороги, міські стіни та ін., тобто ті, які не можна було пересувати в просторі. Втім, це розумілось не буквально. До нерухомих речей відносили також все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робоча худоба, призначена для обробітку землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж мети). Вони вважалися складовими землі і підлягали правилу "superfіcіes solo cedіt" - зроблене над поверхнею, слідує за поверхнею.
Виділялися речі, що знаходяться в обороті, і речі, вилучені з обороту - res іn commercіo, et res extra commercіo.
Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, то вона знаходилася в обороті. Навпаки, якщо річ в силу будь-яких природних властивостей або призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилась поза оборотом, була вилучена з нього. До речей, вилучених з обороту, римські юристи відносили такі, які нікому конкретно не належали: проточна вода, моря з усім, що в них містилося. Окрему групу речей, вилучених з цивільного обороту, складали також публічні речі, власником яких був римський народ.
З правової точки зору, важливим був поділ речей на родові (genus) й індивідуально визначені (et specіes), зроблений римськими юристами ще в період існування республіки, який полягав у з'ясуванні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення лише вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, то річ родова. Якщо ж для нього були цінними не родові, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, то це - річ індивідуально визначена.
До родових речей відносили рабів без урахування їх індивідуальних властивостей, гроші, продукти харчування тощо; до індивідуально визначених - речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому - індивідуально визначеними. Так, раби, захоплені в полон, - речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий, що має індивідуально визначені здібності, які перетворюють його на річ індивідуально визначену. Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально визначеними (наприклад, борошно одного сорту, цукор). Поділ речей на родові й індивідуально визначені був необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип - genus non perіt - рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власнику навіть у тому разі, коли вона втрачена ним випадково. Щодо індивідуально визначених речей застосовувався принцип domіnus sentіt perіculum - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто збитки від випадкової загибелі в усіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника чи у третьої особи), завжди несе власник.
Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачали своєї господарської вартості та призначення (на скільки частин не розріжемо хлібину, вона залишається хлібом), і неподільними, якщо при поділі вона втрачала господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялись, але лише по вертикалі. Поділялась нерухомість, а також рухомі речі.
Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав з її приводу на подільну річ, розв'язувався просто: річ в натурі ділили між власниками. Складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності кожний співвласник на неї мав право на ідеальну частку речі, тобто таку, яку можна тільки уявити, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.
Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживчими (res quae usu consumuntur) - продукти харчування, корми для тварин, будівельний матеріал тощо.
Речі, які слугували людям триваліший час, вважалися неспоживчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Так, предметом договору позики могли бути лише споживчі речі, а в найм передавались лише неспоживчі.
Список літератури
1.Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вентурі, 2003. - 336 с.
2.Римське право (в схемах) : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закладів] / кол. авт. ; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, доц. М. Г. Поліщук. – Дніпро : Видавець Біла К. О., 2018. – 108 с.
3.Основи римського приватного права : навчально-методичний посібник / за ред. Є. О. Харитонова. – Одеса : Фенікс, 2019. 66– с.
4. Римское частное право. - М.: Юриспруденция, 2006. - 510 с.