Размещено на

I. Загальна характеристика затримання підозрюваного в системі запобіжних заходів
Стаття 19 Конституції України визначає дуже важливу засаду будь-якого юридичного процесу: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип є важливим орієнтиром як для законодавчої і правоохоронної практики, так і для юридичної науки.

По-перше, у практичній діяльності по боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи мають робити тільки те, що передбачено законом, та тільки у той спосіб, який прописаний у законі.

По-друге, у законодавчій діяльності слід забезпечити максимально повне й оптимальне врегулювання процедури виконання правоохоронними органами своїх повноважень.

Теорія затримання підозрюваного займає одне з панівних місць у кримінально-процесуальній науці та знаходить втілення в законодавстві та існуючих законопроектах. Між тим, аналіз законодавства і практики його застосування вказує на те, що, з одного боку, затримання підозрюваного є однією з найбільш складних і проблематичних у застосуванні процесуальних дій, а з іншого – у сучасному Кримінально-процесуальному кодексі (КПК) України регламентація затримання підозрюваного не досить вдала і має бути вдосконалена. [11].

Треба сказати, що вітчизняне законодавство відносить затримання підозрюваного до заходів кримінально-процесуального примусу, а саме запобіжних заходів. Запобіжні заходи – це різновид заходів кримінально-процесуального примусу попереджувального характеру, які застосовуються за наявності підстав і в порядку, встановленому законом, уповноваженими на те органами та посадовими особами відносно обвинуваченого, підсудного, а у виключних випадках і до підозрюваного з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства і суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Як правило, запобіжні заходи обираються до обвинуваченого, підсудного та засудженого. Проте закон передбачає і можливість їх застосування до підозрюваного. У зв’язку з цим привертає увагу те, що відповідно до ст. 148 КПК України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, а ст. 43-1 КПК підозрюваним визнає особу, щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Отже, виникає питання, щодо якої ж особи застосовуються запобіжні заходи: якщо підозрюваним вважається особа з моменту застосування запобіжного заходу, то останній не може обиратися до особи, яка вже має процесуальний статус підозрюваного. У процесуальній науці у зв’язку з цим запропоновано термін “запідозрений”, який означає особу, щодо якої є дані, які дають змогу передбачити, що саме ця особа вчинила злочин, проте існуюча підозра на цьому етапі ще не має офіційного характеру, а тому не тягне за собою будь-якого обмеження загальноправового становища особи.

Якщо запобіжний захід застосовано до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, обвинувачення має бути пред’явлене підозрюваному не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК України). [4].

II. Поняття затримання підозрюваного з точки зору логіко-теоретичного аналізу
Значна частина вчених-юристів визнають затримання слідчою дією та засобом збирання доказів.

Г. Крилова називає затримання невідкладною слідчою дією. М. Селіванов визначав затримання з особистим обшуком як невідкладну слідчу дію, яка провадиться за дорученням слідчого. Такої ж думки дотримується і А. Гаврилов, який вважає затримання невідкладною слідчою дією, що є першочерговою, тобто має провадитись не пізніше 10 діб з моменту порушення кримінальної справи, але може провадитись і на будь-якому етапі слідства.

До слідчих дій відносять затримання В. Комісаров та Р. Якупов, І. Галкін та В. Кочетков, а також А. Рижаков і М. Громов.

Важко не погодитись з думкою С. Шейфера, який вважав, що існує ряд процесуальних дій, можливість віднесення яких до числа слідчих дій є незрозумілою. Це створює на практиці певні труднощі, пов’язані з визначенням як складу, так і процесуальної форми таких дій. До такого виду процесуальних дій можна віднести і затримання підозрюваного.

Деякі автори не відносять затримання до слідчих дій і наголошують, що затримання – це короткотривалий арешт особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до вирішення питання про застосування щодо неї запобіжного заходу. Такі вчені, як П. Давидов, П. Якімов, а також В. Михайлов розглядали затримання в аспекті саме запобіжних заходів.

І. Гуткін називає затримання специфічним заходом, що передує обранню одного із запобіжних заходів. Тому, на його думку, мета затримання і мета запобіжних заходів в основному збігаються, а саме: це – запобігання ухиленню підозрюваного від дізнання, слідства та суду, перешкоджання його спробам ускладнити встановлення істини по кримінальній справі, припинення подальшої злочинної діяльності. [11].

Деякі автори стверджують, що затримання – це короткочасне взяття особи під варту без судового рішення. Але взяття під варту згідно з термінологією чинного кримінально-процесуального закону є одним із запобіжних заходів. Інші автори називають затримання “короткочасним арештом”. Щодо цього зауважу, що Конституція України допускає будь-який арешт лише на підставі судового рішення.

Згідно з Конституцією України (ст. 29) та законодавством України поняттям “арешт” охоплюється виключно запобіжний захід. Цей термін вважається синонімом поняття “взяття під варту”. Про затримання мова йде в ч. 3 ст. 29 Конституції, де сказано, що у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. [1]. Отже, тримання особи під вартою поза судовим контролем дозволяється виключно протягом 72-годинного строку, що відповідає європейським стандартам.

Український законодавець, в свою чергу, виходить із того, що затримання відноситься саме до запобіжних заходів, оскільки воно відрізняється від останніх підставами та термінами застосування, ситуативним і невідкладним характером.

Свого часу ще З. Зінатулін розглядав затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, як цілком самостійний кримінально-процесуальний захід.

С. Бекешко, Є. Матвієнко вважали, що за своєю правовою природою затримання – це короткостроковий арешт, що здійснюється у невідкладних випадках без санкції прокурора на підставах, передбачених у законі. Якщо розглядати затримання в цьому ракурсі, то воно застосовується з метою припинення злочинної діяльності особи і запобігання її спробам ухилитися від слідства та суду, а також виконує завдання попередження і розкриття злочинів.

Як зазначалося вище, низка авторів визнає затримання підозрюваного у вчиненні злочину слідчою дією і способом отримання доказів. Проте існують і інші точки зору. Дехто вважає затримання слідчою дією, але такою, що безпосередньо не встановлює доказів. Інші визнають протокол затримання процесуальним документом, але не визнають за вказаними в ньому підставами затримання статусу судових доказів, тобто доказове значення протоколу затримання як процесуального документа полягає лише в тому, що він засвідчує час і місце затримання певної особи, а також зроблені ним при цьому заяви. Деякі автори взагалі не відносять затримання до слідчих дій, а тим самим і до способів отримання доказів.

підозрюваний ізоляція суд злочин

III. Окремі проблеми затримання підозрюваного
3.1 Питання включення захоплення і конвоювання підозрюваного до поняття “кримінально-процесуальне затримання”
Подібне розмаїття думок існує через те, що й досі чітко не визначено: вкладаються дії по захопленню і конвоюванню затриманої особи до органу дізнання в поняття “кримінально-процесуальне затримання” чи ні.

На думку 62 % практичних працівників, у поняття “затримання підозрюваного” вкладається лише поміщення особи до ізолятору тимчасового тримання, а 38 % розуміють під цим поняттям дії по захопленню і конвоюванню підозрюваної особи до органу дізнання, тимчасове тримання її у приміщенні міліції до з’ясування характеру здійсненого нею правопорушення і поміщення її до ізолятору тимчасового утримання.

До того ж, 56 % опитаних вважають, що дії по захопленню і конвоюванню до органу дізнання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не є елементом затримання в кримінально-процесуальному сенсі і бачать у них адміністративні дії міліції. З цією думкою важко погодитися, тому що захоплення запідозреної особи здійснюється у зв’язку з вчиненням нею злочину, а не адміністративного проступку, отже й дії по її затриманню мають здійснюватися у відповідності до норм кримінального процесу. В основу розмежування кримінально-процесуальних та адміністративних дій взагалі та дій щодо затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, зокрема логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, те, яким органом він затримується – органом (суб’єктом) адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції. Якщо вчинено злочин – слідчий або орган дізнання можуть провадити тільки кримінально-процесуальні дії, використовувати тільки кримінально-процесуальні засоби примусу, застосовувати тільки кримінально-процесуальну форму затримання. [10].

Дійсно, при тій конструкції затримання, на яку опирається чинний кримінально-процесуальний закон, “захоплення” і доставлення перебувають за межами процесуального затримання. Але й твердження, що ці дії охоплюються адміністративним правом, абсолютно неправильне.

Подібна невизначеність, на наш погляд, існує через те, що законодавець не досить чітко визначив сутність, зміст і процесуальну форму затримання підозрюваного. Фактично у чинному законодавстві названо два види процесуальних дій, що іменуються “затриманням”. Це затримання як слідча дія, що проводиться для припинення злочину і закріплення його слідів (ст. 106 КПК), і затримання як тимчасовий запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк, не більше як на три доби, хоча ст. 149 КПК передбачає самостійний запобіжний захід “взяття під варту” згідно з постановою судді.

Визначення цілей затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, поряд із всебічним аналізом відповідних законоположень (ст. ст. 106, 115 КПК України) припускає ще й обов’язкове врахування характеру правової природи затримання, його відмінних рис від інших заходів кримінально-процесуального примусу.

Недосконалість практики затримання вказує на недосконалість теоретичних концепцій саме цього правового інституту, а усунення вказаних недоліків документування обумовлює необхідність довершення законодавчого регулювання затримання.
2. Затримання з поличним чи на місці злочину як форма затримання, не врегульована чинним законодавством
У ст. 94 КПК України зазначається, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є “…повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним…”. Стаття 149 КПК називає затримання тимчасовим запобіжним заходом, а у ст. 106 КПК підстави затримання, вважаю, фактично визначаються як підстави захоплення особи на місці злочину чи з поличним. Якщо проаналізувати зміст вказаних статей, то, як уже говорилося вище, можна побачити, що в чинному КПК законодавцем вже фактично закладені дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) затримання підозрюваного – тимчасове взяття особи під варту, тобто тимчасовий запобіжний захід. Якщо останнє значною мірою регламентовано законом, то затримання з поличним чи на місці злочину лише названо і законом у достатній мірі не врегульовано, що на практиці може призводити до незаконних дій правоохоронців і порушень прав людини. Зазначу, що наявність двох видів затримання об’єктивно обумовлена тим, коли, в який проміжок часу та на якій стадії кримінального процесу виникають необхідність та підстави для затримання. В одних випадках підстава для затримання з’являється зненацька, а в інших необхідність затримання підозрюваного з’являється в процесі проведення слідчих дій по вже порушеній кримінальній справі. [12].

На мою думку, затримання на місці злочину та з поличним можуть розглядатись і як слідча дія, і як привід до порушення кримінальної справи. Цей інститут кримінально-процесуального права має отримати концептуальну розробку і необхідне законодавче визначення. Він є кримінально-процесуальною дією, яка може здійснюватись органом дізнання, слідчим чи прокурором з метою запобігання злочину, з’ясування причетності особи до вчиненого злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів.

Затримання полягає в обмеженні свободи і вільного пересування особи та доставленні її до правоохоронного органу на термін до 4 годин. Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обчислюється з моменту фактичного її затримання.

Протокол затримання особи з поличним чи на місці злочину має негайно реєструватись у документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення кримінальної справи.

Протягом 4 годин з моменту затримання особи орган дізнання, слідчий чи прокурор має прийняти відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства рішення: про порушення кримінальної справи і тимчасове взяття особи під варту, обрання чи відмову в застосуванні будь-якого передбаченого законом запобіжного заходу або про надання особі права залишити правоохоронний орган. [14].

Під час проведення затримання особи на місці злочину чи з поличним необхідно вжити заходів щодо фіксації обстановки та обставин вчинення злочину, охорони місця події, здійснити невідкладні дії щодо виявлення, закріплення та вилучення слідів злочину та інших фактичних даних, що можуть мати значення доказів у кримінальному судочинстві.

За буквальним змістом ст. 106 КПК затримання, як і інші невідкладні слідчі дії, провадиться після порушення кримінальної справи. Однак у практичній діяльності навряд чи можна вимагати, щоб затриманню на місці злочину завжди передувало порушення кримінальної справи. Якщо особа захоплена при вчиненні злочину чи безпосередньо після його вчинення, коли будуть виявлені явні сліди злочину, насамперед виникає необхідність затримати цю особу, а вже потім вирішувати питання про порушення кримінальної справи, зрозуміло, якщо для цього є передбачені законом підстави. [15].

Звідси висновок: у випадках, що не терплять зволікання, затримання з поличним або на місці злочину особи, підозрюваної у вчиненні злочину, має бути дозволено законом до порушення кримінальної справи.

Що ж стосується тимчасового затримання підозрюваного як тимчасового запобіжного заходу, то воно більш детально закріплено як у нормативній базі, так і в теоретичних розробках.

IV. Забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції
4.1 Загальнотеоретичні положення щодо захисту прав і законних інтересів затриманої особи
На сьогодні актуальною і водночас складною залишається проблема забезпечення прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції, оскільки значна кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини стосується порушень прав цього учасника кримінального процесу на особисту недоторканність та захисту його від катувань під час досудового розслідування. Тому ефективне забезпечення прав і свобод людини в ході діяльності органів досудового розслідування України потребує концептуально нових підходів, що зумовлюють докорінні зміни організаційно-правових засад їх функціонування, зокрема вдосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і законних інтересів особи, ув’язненої на стадії досудового розслідування. [6].

Проблеми захисту прав і законних інтересів особи, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину, розглядали С. Александров, А. Балашов, В. Батюк, О. Баулін, В. Борисов, Н. Глинська, В. Бекешко, А. Дубинський, О. Шило, В. Зеленецький, В. Клочков, О. Мазур, Є. Мартинчік, О. Михайленко, М. Михеєнко. М. Никоненко, Т. Ольшевський, С. Стахівський, І. Петрухін, М. Строгович, Л. Франко та ін.

Широке застосування в Україні запобіжних заходів, пов’язаних з досудовим ув’язненням (взяття під варту), а також жорсткі умови тримання під вартою, які закріплені законом, дають можливість фізично і психічно впливати на особу, яка перебуває в ізоляції. Тому вважаю за доцільне більш детально розглянути гарантії прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в місцях досудового ув’язнення, оскільки саме в них особа найбільш потерпає від порушення та обмеження гарантованих їй законом прав.

Як слушно зазначає В. Корнуков, потрапляючи у сферу кримінального процесу, будь-який громадянин має бути впевнений, що ні йому, ні його інтересам не буде завдано шкоди, незалежно від того, в якій ролі він братиме участь у процесі. Він – суб’єкт, а не об’єкт, і тому покладання на нього обов’язків супроводжується наділенням його необхідною сукупністю прав, які дають йому можливість відстоювати та захищати свої інтереси.