Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю...
Україна... Одне невловиме слово, а скільки ж сили й значимості у ньому... Ти могутня, незламна, мудра посивіла жінка, що пережила безліч злиднів, війн, епогеїв, голодів, жорстокості, насильства, загарбництв та приниження чи тендітна, молода, гаряча, сповнена надіями, й, переповнена дитячою радістю, маревами, ідеалами щасливого майбутнього? Хто ж ти, моя Україно?
З давніх-давен в українській хатині батько синові тихо шепоче про незламність свого народу, про його нездоланність та силу, возвеличує Батьківщину і палко кохає свою рідну землю. Та чому ж той отець, той провидець, той поводир так гірко плаче? Бо треба синові любому йти в ті війська? Бо рідну неньку нашу знову мордують ті лихі біди? Бо ми, українці, забули, хто ми такі і хто ж такі предки наші?
"Не журися, батьку, ми не боїмося, ми не сліпі, бо зіниці наші не затулені, ми не німі, бо голос наш не украдений, ми українці, і душа наша не спить! Ця могутня сила запорожців, козаків та гайдамаків палає в наших очах і тремтить, наче та ніжна, делікатна пелюсточка ромашки в дитячих руках, що чекає відповіді на одвічне питання Всесвіту: "Бути чи не бути?". Бути! Ми тут, ми є, ми нове покоління, що візьме за руку свою неньку, Батьківщину і приведе її до власного оберемку щастя, який вона так довго шукала і по якому так гірко плакала!"
До нас їх було тисячі. Скільки твоїх синів загинуло від глухих пострілів безжалісних рушниць і залізних сердець, але не гинули їхні думки, надії, тривоги, протести, таланти, ідеї й, в кінці кінців, не гинули їхні душі - українські, справжні, "чисті, як той кришталь". Серед таких національних героїв був і той, що пробудив українську націю від того, здавалося, безкінечного, зловіщого кошмару, навіяного російським царатом. Той, що зумів побачити в тій знедоленій, пригніченій і безсилій жінці - мужню, сильну та мудру матір, що встане з колін, випрямить витончений стан свій й гордо покрокує вперед, ламаючи всі перешкоди на своєму шляху, але тоді тільки, коли її діти, діти України нашої повірять в неї і піднімуть її з того малоросійського бруду. Остап Вишня зазначав: "Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю!". Та й справді, його було більше, аніж достатньо. Адже саме цей покровитель, вершник, провідник української нації подарував їй ті втрачені крила волі й сили духу. Народу залишалося зробити лише перший крок, який став реальним через століття братських воєн і міжусобиць, та чи на цьому все? Незалежність - це кінцева точка фінішу чи молодий стартап, на який покладають такі величезні надії?
Безумовно, це не кінець. Нині наша країна проживає непрості часи. МИ живемо в одній державі, обмежені спільними кордонами, але розмовляємо іншими мовами... МИ хочемо щасливого майбутнього для нас і дітей наших, але не всі вбачаємо його тут, серед рідних степів і гаїв... МИ панібратці один одному, але об'єднати свої сили для нас - неможливе... То хто МИ такі? Українці чи зграйка різнодумців, різномовців і таких собі чужоземців на рідній землі? Допоки кожен не спитає в самого себе, хто він є - доти Україна буде притулком для цих загублених й байдужих душ. Що ж, я спитала і відповідаю:
"Так, я українка! Я живу в Україні, розмовляю українською. Я думаю, мислю і творю для неї, для рідної неньки!"
Що ж я такого зробила для своєї Батьківщини, щоб гордо сказати, що я її захисник і патріот? Нічого! Анічогісінько! Чому ж тоді так сміливо стверджую, що я є українкою? Тому що народилася тут? Тому що батьки мої українці? Паспорт маю український чи індекс української зовнішності? Ні, я всього-на-всього учениця одинадцятого класу, і, здавалося б, все, що мене має зараз хвилювати - це примітивне, земне бажання гарно скласти ЗНО і вступити до бажаного університету. Так у чому ж полягає моє українство? Чому душа моя така неспокійна? Чому ж вона плаче, наче та сестриця за своїм братцем-чорнобривцем, загинувшим на полі бою? Чому ж вона так гірко плаче, що всі сліпі, хоч очі ваші зрячі? Люди, чому ж ви не бачите, що ВОНО є, що таке жахіття справді коїться, що ВОНИ справді гинуть і не повертаються?.. Не говоріть, що ви цього не знаєте, не говоріть, що ви того не бачите... А знаєте, чому я українка? Тому що душа моя українська! Думки мої українські і сльози гіркі мої українські! І очі мої бачать, і душа моя плаче, і не відвертаюся я від небажаної правди, і не принижую я те, за що боролись предки наші, і, врешті-решт, не забуваю, ким я є і що таке Батьківщина, що не мене породила, а дух мій могутній, український!
Ось така українка дякує їй за це. Вона не хотіла народжуватись в Америці, Франції чи Германії. Вона не хотіла батьків собі чужоземних. Навіщо їй очі сліпі і душа несвідома? Я щаслива, що я там, де я є і тут же я хочу збудувати міцну, демократичну, самостійну, високорозвинену державу, якою буду пишатися не тільки я, а й ті збайдужілі. Самій це зробити неможливо, але для українського народу - можливо все. Варто тільки захотіти. Адже, як зазначав В'ячеслав Липинський: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути!".
Таким чином, тепер я можу точно сказати, що я українка і ради неї, неньки нашої, нашої знедоленої посивілої жінки, гарячої, сміливої молодиці й славетної Батьківщини я готова не бути байдужою, чужою, невидющою, а готова бачити, чути, відчувати, говорити, мислити і творити для тебе, Україно! Тепер лише одне питання зосталось в душі моїй: "Чи готовий бути українцем ти, мій любий друже?".