1   2   3
Ім'я файлу: курсова 4.docx
Розширення: docx
Розмір: 72кб.
Дата: 22.04.2020
скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДУБЕНСЬКИЙ КОЛЕДЖ

РІВНЕНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Предметно-методична комісія викладачів загальної та соціальної педагогіки

і психології

КУРСОВА РОБОТА

З психології

На тему:

«Психологічні особливості спілкування в учнівському колективі»

Студентки IV курсу, групи А

Відділення Початкової освіти

Спеціальність 5.01010201

«Початкова освіта»

Флорчук Тетяни Вікторівни

Науковий керівник:

Викладач педагогіки і психології,

кандидат педагогічних наук, доцент

Омельчук В.В.

Оцінка

Члени комісії:

Омельчук В.В.

Власюк Г.Л.

Хітрова О.В.

Шевчук Н. П.

Дубно 202

Зміст

В ступ

РОЗДІЛ 1 . Історичний аспект проблеми

1.1. Проблема спілкування у вітчизняній психології

1.2. Зарубіжні психологи про проблему спілкування

Висновок

РОЗДІЛ 2. Методичний аспект проблеми

2.1. В.О. Сухомлинський про педагогічну майстерність спілкування вчителя

2.2. Особливості педагогічного спілкування:

  • Етика спілкування вчителя з учнями;

  • Невербальні засоби спілкування;

  • Планування педагогічного спілкування і підготовки до нього;

  • Стилі педагогічного спілкування

2. 3. Спілкування у віковій та педагогічній психології

2. 4. Спілкування молодших школярів як психолого-педагогічна проблема

Висновок

РОЗДІЛ 3. Експериментальне дослідження та його результативність.

3.1 Дослідження проблеми спілкування в учнів початкових класів

3.2 Якісний і кількісний аналіз результатів

3.2 Рекомендації щодо правильного спілкування вчителя з учнями

Висновок

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Проблема спілкування на рівні викликала інтерес і розвивалась у працях багатьох психологів (Й. Гербарт, І. П. Павлов, О.О.Ухтомський, П.К.Анохін, Г. Уолтер, С.Л. Рубінштейн) та педагогогів, зокрема В. Кан-Калика, А. Леонтьєва, Е. Страчова, Б. Антоньєва, Я. Корчака та ін. Продовжує вона досліджуватись і внаш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому.

З психологічної точки зору, необхідною умовою організації активного дидактичного спілкування на рівні є забезпечення атмосфери довіри і взаєморозуміння, максимальне зниження стану тривожності у дітей, що забезпечується демократичним стилем спілкування, позитивною, оптимістичною гуманістичною спрямованістю, особистісною орієнтацією спілкування. Навчання повинно приносити дітям радість, позитивні емоції, що допоможе викликати у них інтерес, допитливість.

Отже, вищенаведені аргументи, переконують, що спілкування молодших школярів є актуальною проблемою в наш час.

Актуальність дослідження випливає ще й з того, що проблема спілкування молодших школярів продовжує розвиватись і внаш час.

Об’єктом роботи є спілкування молодшого школяра.

Предмет роботироль спілкування молодшого школяра в розвитку його пізнавальних процесів.

Мета курсової роботи – охарактеризувати спілкування як один з вирішальних аспектів навчальної діяльності, вивчення засобів і техніки педагогічного спілкування. Їх правильне використання.

Завдання:

  • Проаналізувати і узагальнити як склалися в зарубіжній і вітчизняній психології теоретичні підходи до вивчення стилів педагогічного спілкування.

  • Виявити вплив стилів педагогічного спілкування на успішність у навчанні учнів.

  • Вивчити технологію спілкування і застосувати ці знання в подальшому.

  • Вивчити психологічні особливості молодших школярів.

  • Здійснити комплексний аналіз проблеми на теоретичному та практичному рівні; з’ясувати поняття спілкування.

  • Охарактеризувати методичний аспект проблеми.

  • Проаналізувати спілкування учнів початкових класів за допомогою тестів.

Об’єкт дослідження: педагогічне спілкування вчителів початкової школи з дітьми.

Предмет дослідження: важливі якості особистості педагога, стиль педагогічного спілкування їх взаємозв’язок.

Через декіла місяців ми закінчимо коледж. Багато хто піде викладати в школи. Тут вони зіткнуться з безліччю проблем. І одна з найскладніших – це проблема педагогічного спілкування.

Важко знайти 1 вересня дитину, яка не хотіла би йти до школи. Але ось проходить перший тиждень занять, і ми знаходимо безліч таких дітлахів. У чому справа? Численні бесіди проведені з дітьми та їх батьками, свідчать про те, що хлопців пригнічують не стільки труднощі пізнання , скільки непорозуміння в спілкуванні з учителем та однокласниками. За невдачами у навчанні часто криються проблеми у спілкуванні. І чим старші учні, тим більш підвищені вимоги пред’являють вони до вчителя в сфері організації взаємин.

Тому кожен вчитель повинен правильно налагодити педагогічне спілкування зі своїми учнями.

Ось чому я хочу глибше торкнутись цієї проблеми і розповісти вам про засоби у техніці педагогічного спілкування. Їх правильне використання допоможе нам уникнути багатьох труднощів при спілкуванні.

Також ви дізнаєтесь, як зробити свою промову більш виразною, як керувати мімікою і жестикулювання та як зберегти авторитет у конфліктних ситуаціях.


РОЗДІЛ 1 . Історичний аспект проблеми

1.1. Проблема спілкування у вітчизняній психології

Серед чинників, що формують особистість, у психології вирізняють насамперед трудову діяльність, спілкування і пізнання. Аналізуючи ці найважливіші сфери людської життєдіяльності, можна помітити такий факт: форми і методи трудової діяльності людина засвоює багато років, способами пізнання світу ми також оволодіваємо тривалий час, натомість спілкуванню людина не навчається цілеспрямовано ніколи й ніде. Немає такої школи, в якій би навчали складного мистецтва спілкування. Звісно, досвід спілкування набувається людиною і в процесі праці, й у пізнавальній діяльності, проте цього замало.

Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім’ї та школі, виникає саме тому, що люди не мають навичок спілкування, не знають його механізмів, законів. Останніми десятиліттями інтерес до проблем спілкування надзвичайно посилився. Це пов’язане насамперед з розвитком соціальної психології й підсиленням її впливу на всю систему психологічних наук. Проте проблема спілкування має ширше значення. До неї звертаються такі галузі психологічних знань, як психологія праці, інженерна, медична, педагогічна, юридична психологія тощо, здобутки яких, у свою чергу, збагачують загальну теорію формування психіки людини і розвитку її як особистості. Хоча спілкування стало предметом інтенсивних розробок останніх десятиліть, воно не є новою проблемою для вітчизняної психології.

Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М. Бехтерєва, В.М. Мясишева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О. Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших психологів, котрі вивчають проблеми спілкування сьогодні. Біля витоків дослідження проблеми спілкування не лише в нашій країні, а й у світовій психології стояв В.М. Бехтерєв. Він розробив емпіричні методи дослідження спілкування, а також теоретичні положення про вплив групи на особистість, про специфіку перебігу психічних процесів в умовах спілкування. Ці дослідження стали важливим стимулом і джерелом постановки та розробки проблем спілкування в подальшому, зокрема, у працях В.М. Мясищева. Ще на початку XX ст. В.М. Мясищев під керівництвом В.М. Бехтерєва та О.Ф. Лазурського брав участь в організації та проведенні перших експериментальних робіт з вивчення спілкування в умовах колективної діяльності. Виходячи зі своєї концепції «ставлень особистості», він акцентував увагу на головних змістових і формальних характеристиках спілкування, намагаючись розглядати його цілісно, як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином ставляться одна до одної і виявляють взаємні впливи. Так, учений спеціально розглядав причини, які підсилюють чи послаблюють результати словесного впливу однієї людини на іншу, сформулював теорію трикомпонентної структури комунікативної діяльності, покладену в основу організації теоретико-експериментальних досліджень психології міжособистісного пізнання та спілкування.

Б.Г. Ананьєв звертається до категорії спілкування у зв’язку з проблемами формування людини як особистості, як суб’єкта діяльності, виховання індивідуальності. Особливою і головною характеристикою спілкування як специфічного виду діяльності, на думку Б.Г. Ананьєва, є те, що через нього людина будує свої стосунки з іншими людьми. Він детально розглядає мовленнєві та допоміжні засоби спілкування, а також вирізняє в ньому внутрішній бік пізнання учасниками спілкування один одного. Розглядаючи спілкування як один з головних різновидів діяльності людини, Б.Г. Ананьєв трактує його як своєрідний сплав суспільного та індивідуального в соціальному житті людини. Ним виявлені та простежені основні напрями впливу спілкування на формування психічного світу людини і поставлена проблема вивчення залежностей, які пов’язують зовнішні і внутрішні характеристики з проявами психіки людей, що беруть участь у спілкуванні.

Проблема спілкування посідає центральне місце в психологічній концепції Л.С. Виготського, хоч сам термін «спілкування» не дуже часто трапляється в його працях. Основні положення вченого щодо спілкування та його ролі в розвитку психіки можна сформулювати так: спілкування, взаємодія в ранньому онтогенезі змінюють структуру психічних процесів. Таким чином, спілкування генетичне передає психічні процеси в їх кінцевому вигляді, визначає їх структуру, яка, у свою чергу, детермінує їх вияви як знову «відкритих» до спілкування, взаємодії, діалогу; носіями структурних новоутворень, які породжуються процесами спілкування, є знаки. Ці основоположні ідеї були засвоєні практично всіма психологічними школами – як вітчизняними, так і зарубіжними. Характерним для сучасного етапу вивчення проблеми спілкування є її комплексне розроблення на стику різних галузей психології: філософії і загальної психології (Г.М. Андреєва, О.О. Бодальов, А.В. Петровський та їхні учні), загальної психології і психолінгвістики (школа О.О. Леонтьєва), соціальної і диференціальної психології (М.М. Обозов та його учні), соціальної і педагогічної психології (школа С.В. Кондратьєвої, Т.С. Яценко та ін.), педагогічної психології і педагогіки (О.В. Мудрик та ін.). Поняття «спілкування» вживається у психологічній літературі в різних значеннях: як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн); як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьев); як специфічна, соціальна форма інформаційного зв’язку (О.Д. Урсун, Л.О. Рєзніков); як взаємодія, стосунки між суб’єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андреєва, В.С. Соковнін, К.К. Платонов). При цьому поняття «спілкування» розмежовується з поняттям «комунікація». Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.

У «Психологічному словнику» спілкування визначається як «взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру». Спілкування – це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба людей сказати щось одне одному. Суспільна сутність спілкування виявляється в його змісті, функціях, видах, формах, способах і мотивах. Філософи розглядають спілкування в діалектичній єдності матеріального та ідеального. «Саме спілкування, – пише Б.Ф. Ломов, – це об’єктивний матеріальний процес, але він виступає в ролі «носія ідеального». Первинним у спілкуванні є матеріальне: довкілля, а також світ живих людей, умови діяльності, в які включене спілкування, ситуація і засоби спілкування. Матеріальне у спілкуванні визначає ідеальне (психічне): мету, мотиви, плани, програми, а також думки, почуття, засоби, прагнення, психічний стан учасників спілкування. Психологічні сторони спілкування можна зрозуміти лише на підставі аналізу конкретних проявів матеріальної сторони спілкування. Спілкування, як правило, включене в практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра) і забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Разом з тим спілкування задовольняє особливу потребу людини в контакті з іншими людьми і пов’язане з виникненням почуття радості. Прагнення до спілкування нерідко посідає значне, а то й провідне місце серед мотивів спільної практичної діяльності. Змістом спілкування є наукові та побутові знання, навички та уміння, сама людина (її зовнішній вигляд, особливості характеру, манера поведінки тощо) або ж колективне розв’язування якогось завдання, діяльність. Ставлення та стосунки, які наповнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення, диктують засоби, манеру спілкування. Від того, які складаються стосунки, залежить уся система спілкування особистості. Конкретних тем для спілкування в кожного безліч, і чим різноманітніші вони, чим ширше коло спілкування людини, тим багатша і змістовніша сама особистість. Проте факт мовчання людини не є «не спілкуванням», оскільки її мовчання для оточуючих є красномовним, комунікативним сигналом. Окрім того, в цей час людина мислить, а це вже контакт з уявним співрозмовником.
1.2. Зарубіжні психологи про проблему спілкування

Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності. Воно виступає як процес взаємодії між людьми, в ході якого відбувається обмін інформацією пізнавального і емоційно-оцінного характеру.

Спілкування у психології досліджувало багато зарубіжних вчених, зокрема Ф. Хайдером, Е. Джонсом, К. Девісом, Г. Келлі, Л. Стріклендом та ін. серед основних проблем спілкування вони виокремили наступні:

Сторони спілкування:

комунікативна – обмін інформацією;

інтерактивна – взаємодія між людьми за допомогою дій і вчинків;

перцептивна – сприймання і розуміння людини людиною.

Педагогічне спілкування. Під ним розуміють систему, прийоми і навички взаємодії педагога і учнівського колективу, змістом якої є обмін інформацією, здійснення навчально-виховного впливу і організація взаєморозуміння.

Вербальна комунікація – це процес спілкування за допомогою мови.

Мова – система словесних знаків, яка опосередковує психічну (насамперед інтелектуальну) діяльність. Засобами невербальної комунікації є міміка, жести, інтонації, паузи, сміх, сльози, фізіогномічна маска, обмін предметами, дистанція між партнерами та ін.

Також зарубіжна психологія розглядала спілкування у контексті міжособистісної взаємодії.

Соціальна норма – це прийнятий в суспільстві зразок поведінки, який регламентує взаємодію і взаємовідносини людей.

Роль – нормативно схвалений зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію. Такт проявляється в здатності і вмінні людини безпомилково точно приписувати іншим сподівання того, що вони готові від неї почути або в ній побачити.

Психологічними механізмами сприймання людини людиною є ідентифікація, рефлексія і стереотипізація.

Ідентифікація – це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення її характеристикам самого суб’єкта.

Рефлексією називають усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається партнером по спілкуванню.

Стереотипізація – це класифікація форм поведінки і інтерпретація їх причин шляхом віднесення до уже відомих чи ніби відомих явищ.

Каузальною атрибуцією називають причинне пояснення вчинків іншої людини шляхом приписування їй почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки. Вперше досліджувалась Ф. Хайдером. Загальна схема, яка розкриває структуру каузальної атрибуції, запропонована Е. Джонсом і К. Девісом. Значний вклад в розробку цієї проблеми внесли праці Г. Келлі, Л. Стрікленда, та ін.

Висновок

Опираючись на вище наведені факти, можу із впевненістю сказати, що проблема спілкування неодноразово піднімається як у вітчизняній так і у зарубіжній психології. На сьогоднішньому етапі розвитку суспільства є достатня кількість інформації щодо поняття «спілкування» та його різновидів. Та не зважаючи, на усі відкриття прагнути до самовдосконалення потрібно завжди, особливо сучасному педагогу.

РОЗДІЛ 2. Методичний аспект проблеми

2.1. В.О. Сухомлинський про педагогічну майстерність спілкування вчителя

Великий внесок у розробку засобів педагогічного спілкування зробив видатний український педагог ХХ століття, заслужений учитель України, директор Павлиської середньої школи Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970 рр.), який багато в чому випереджав свій час.

У книгах «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Сто порад учителеві» та інших В.О. Сухомлинський розкриває глибокі істини щодо вчительської професії, ролі педагога у становленні дитини, наводить характеристики, притаманні справжньому педагогу.

Педагог розвивав ідеї визначних педагогів минулого І. Борецького, П. Беринди, М. Смотрицького, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, К. Ушинського, М. Пирогова, М. Драгоманова, С. Русової, А. Макаренка та ін. Проблеми, що хвилювали В.О. Сухомлинського, охоплювали практично майже всі аспекти теорії і практики виховання, дидактики та школознавства. Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського успішно реалізується багатьма вітчизняними та зарубіжними педагогами.

Педагог приділяв значну увагу формуванню у вчителів керованої ним школи культури педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування – це різновид спілкування людей у професійній сфері. Оволодіння навичками такого спілкування є необхідним для досягнення мети в педагогічній діяльності.

В.О. Сухомлинський за фахом був вчителем української мови і літератури, тому, як ніхто інший, усвідомлював значення і красу рідного слова. Він вимагав від учителів майстерно володіти усіма компонентами мовлення: звуком, словом, тоном, розвивати словесну творчість дітей, активізувати мислення, збагачувати словниковий запас учнів, вчити дітей високій культурі мовлення, привчати їх говорити чистою українською мовою виразно, емоційно, красиво. Василь Олександрович говорив, що немає сумніву в тому, що вчитель покликаний бути для учнів та їх батьків не лише професійно грамотною людиною, а й людиною з високим рівнем культури спілкування. Культури спілкування може досягти кожен учитель, якщо буде небайдужий до мови як власної, так і своїх вихованців. Стала тривіальна істина, що мистецтво виховання включає насамперед «мистецтво говорити», звертатися до людського серця.

Слово вчителя – один із важливих засобів культури спілкування, «інструмент впливу» на душу вихованця, «це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність», адже без «живого трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки».

Особливе місце у науково-педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського займають питання засобів взаємодії вчителів і учнів. Згідно з поглядами, вченого активність учня у спілкуванні допомагає вчителю організувати психологічний контакт, необхідний для продуктивної взаємодії, для забезпечення ефективності реалізації обраних педагогом форм та методів навчання. Педагог-гуманіст закликав учителів будувати стосунки між учнями на принципах людяності, поваги їх гідності, спрямовуючи всі педагогічні впливи на творчий розвиток духовних якостей кожної дитини. Відповідними, на його думку повинні бути й засоби педагогічно доцільного спілкування суб’єктів навчально-виховного процесу.

До своїх засобів В.О. Сухомлинський відносив:

  • емоційно-психологічну атмосферу педагогічного спілкування;

  • культуру мовлення вчителя;

  • невербальні форми спілкування – міміку, пантоміміку;

  • естетику зовнішнього вигляду педагога, сценічні рухи тощо.

У своїх працях В.О. Сухомлинський розробив нові види уроків (урок-мислення, урок-гра, урок-казка та ін.), які давали можливість педагогові можливість встановлювати нетрадиційні взаємини. Він охарактеризував види спілкування: інтелектуальне, ділове спілкування, спілкування-діалог. Діалог він використовував у спілкуванні «учитель-учень», показуючи рівність позицій педагога та учня. В.О. Сухомлинський зазначав, що вихованець є найбільш близьким помічником педагога у здійсненні складного, багатогранного процесу виховання і навчання. Найбільш продуктивним щодо організації педагогічного процесу і притаманного йому розвивального, виховного і творчого потенціалу є діалогічний стиль спілкування. Саме він забезпечує реальний морально-психологічний контакт, який має виникати між учасниками педагогічного процесу. Саме діалог сприяє подоланню різноманітних психологічних бар’єрів, що виникають під час взаємодії вчителя з вихованцями; створює продуктивні міжособистісні взаємини учнів із педагогом, в яких органічно поєднуються діловий і особистісний аспекти спілкування, створюється цілісна соціально-психологічна структура виховного процесу. Значну роль у формуванні емоційно-психологічної культури вчителів Павлиської школи відігравала їх участь у роботі психолого-педагогічного семінару, під керівництвом В.О. Сухомлинського. Емоційно-психологічному аспекту навчально-виховного процесу були присвячені цінні в морально-педагогічному відношенні доповіді В.О. Сухомлинського «Питання психологічної культури уроку», «Про відчуття новизни, емоційну культуру педагогічного процесу і духовні інтереси учнів». У них вчений давав поради колегам застосовувати апробовані ним практичні засоби створення у класі творчої ділової атмосфери. Вивчення друкованих праць, архівних джерел і спогадів, показує, що одним із найефективніших засобів педагогічного спілкування він вважав мовленнєву культуру вчителя, яка включала вимоги емоційної забарвленості, яскравої образності лексики та граматичних конструкцій, художньої виразності та логічної досконалості мови. Полемізуючи з тими, хто критикував школу за нібито словесне виховання, В.О. Сухомлинський стверджував, що слово як найважливіший засіб виховного впливу не зайняло ще в школі належного місця.

В.О. Сухомлинським були розроблені й впроваджені шляхи підвищення рівня мовленнєвої культури вчителів Павлиської школи, серед яких вивчення класичної спадщини української та російської літератури, творів сучасних авторів, вправи у написанні творів-мініатюр на матеріалі спостережень природних явищ і трудових процесів. За ініціативою директора був створений семінар з виразного читання для вчителів. Дієвим помічником в організації роботи цього семінару була Ганна Іванівна Сухомлинська. На заняттях семінару педагоги вчились художньому читанню на матеріалі відомих творів дитячої літератури. Головним прийомом роботи був артистичний власний показ Г.І. Сухомлинської. При цьому вона, не обмежуючись виразністю читання, приділяла увагу елементам постановки голосу, міміки, пантоміміки, сценічних рухів.

До засобів педагогічного спілкування В.О. Сухомлинський відносив також естетику зовнішнього вигляду вчителя, до якого висував вимоги скромності, витонченості та відповідності індивідуальним рисом людини. Девізом вчителя повинна стати відповідність «зовнішньої елегантності внутрішньому благородству, зовнішньої скромності – внутрішньої гідності», говорив В.О. Сухомлинський. В.О. Сухомлинський звертав увагу на специфіку у відношеннях з «важкими» учнями. Підхід вченого до цих питань відрізнявся від існуючої у ті роки шкільної практики, яка і сьогодні залишається розповсюдженою. Психолого-педагогічна помилка полягає в тому, що педагог прагне лише викорінювати вади, реагуючи на недозволені вчинки, переконливо їх засуджує, внаслідок чого в учня лише виникає переконання, що він поганий, і не з’являється бажання виправлятися. Вчений рекомендував учителю при організації педагогічно доцільних і психологічно обумовлених взаємовідносин з «важкими » учнями ураховувати: що у кожного учня є прагнення до хорошого; погане його самого обтяжує, викликає страждання. Якщо він і проявляє себе тільки у поганих вчинках, то лише тому, що інакше не вміє себе показати. Завдання вчителя-вихователя – переконати дитину у наявності у неї позитивних якостей, а не закріплювати негативні; педагогу необхідно спочатку організувати поведінку учня, різними засобами залучити його до звершення цінних вчинків, заохочувати їх.

Однією із складових взаємостосунків вчителя та учнів, на думку вченого, є доброзичливість, тобто взаємне бажання добра. Це питання В.О. Сухомлинський розглядав у двох аспектах. З одного боку, він наголошував на важливості сприйнятливості дітей до доброзичливості вчителя, з другого боку, на необхідності виховувати доброзичливий «стан душі» самого учня. Доброзичливість педагога, насамперед, повинна бути спрямована на розумову працю дитини.

Невід’ємним компонентом спілкування В.О. Сухомлинський вважав взаємну довіру, яка передбачає віру учня у справедливість педагога навіть тоді, коли його рішення не повністю збігається з поглядом вчителя. Заснована на цих принципах організація спілкування із «важкими» учнями успішно практикувалась у Павлиській школі. Так, у кожній характеристиці на учня, що складалися вчителями школи, домінувало доброзичливе ставлення до учня, відсутня загострена увага лише на негативних сторонах поведінки школяра. Вчителі прагнули показати перспективу розвитку учня, що змінилось у ньому, як направляється цей розвиток у бік нарощування позитивних та звільнення від негативних якостей. Велику увагу вчений приділяв вибору форм і методів роботи, враховуючи традиції школи, стиль роботи дирекції, свої особисті якості як керівника, кожного конкретного вчителя, учня, творчий характер діяльності педагогічного колективу. Результатом творчого пошуку В.О. Сухомлинського стали: «школа педагогічної майстерності», «школа педагогічної культури», «школа педагогічного досвіду», «індивідуальна творча лабораторія». Саме «Школа педагогічної культури» у Павлиші була важливою формою поширення досвіду керівництва педагогічним колективом з удосконалення його професіоналізму. В ході занять учасники спостерігали явища навчально-виховного процесу, ділилися своїми думками про взаємозв’язок і залежність між ними, безпосередньо вивчали, аналізували передовий педагогічний досвід.

В.О. Сухомлинський пропонував керівникам навчальних закладів дотримуватись таких вимог:

  • визначати рівень педагогічної підготовленості вчителя;

  • показувати шляхи удосконалення його педагогічної майстерності на зразок власної роботи;

  • надавати допомогу у проведенні уроків, виховних, позакласних заходів;

  • надавати допомогу у підготовці та використання дидактичних матеріалів, наочних посібників;

  • залучати всіх учителів школи до методичної роботи;

  • проводити аналіз навчально-виховного процесу.



  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас