Процик Н. РК-302
Есе на тему: «Продуктивність праці»
У сучасних умовах при постійно мінливому зовнішньому середовищі підприємствам досить складно підтримувати високий рівень ефективності діяльності й продуктивності праці.
Підприємства змушені постійно оптимізувати й поліпшувати виробничі процеси, щоб мати можливість святкувати успіх в конкурентній боротьбі, роблячи акценти на внутрішніх факторах підвищення продуктивності, яка перебуває в безпосередній залежності від кожного окремого співробітника підприємства, при цьому заробітна плата і її прогнозований ріст відіграють вирішальну роль.
Продуктивність праці - найважливіший показник у господарській діяльності підприємства в сучасній ринковій економіці.
Постійне зростання продуктивності праці на підприємстві - невід'ємна умова підвищення конкурентоспроможності підприємства.
Ріст продуктивності праці повинен бути однаковим з ростом заробітної плати. В економіці України за останні роки складена зворотна тенденція.
Економічна криза змусила багатьох керівників ухвалювати тверді рішення, засновані здебільшого на радикальному зниженні витрат на всіх рівнях організації. Але не можна забувати про те, що витрати можна знизити до певної межі, у зв'язку, із чим варто задуматися про підвищення продуктивності праці. Адже це ключовий фактор, що впливає на ефективність будь-якого бізнесу, що визначає основні економічні показники й, насамперед, ринкову конкурентоспроможність.
Незважаючи на різноманіття підходів до розуміння сутності ефективності й продуктивності праці, а факторів, що також впливають на неї, у цей час не існує єдиної концепції, яка визначає основні положення теорії продуктивності праці.
Зміна внутрішніх і зовнішніх умов є неминучою причиною подальшого розвитку підходів до продуктивності. Протягом XIX-XX ст. було сформовано кілька походів, що визначають сутність продуктивності праці, такими авторами, як А. Сміт, К. Маркс, Ф. Тейлор і ін.
Сучасне розуміння продуктивності праці в закордонних країнах відрізняється абсолютизацією праці й трудового фактору виробництва, тобто тільки праця створює вартість, у тому числі прибавочну.
Закордонний підхід до проблеми полягає в тому, що продуктивність є сума виходу продукції на одиницю факторів виробництва. Таке розширювальне розуміння процесу продуктивності проникнуло в США й у Європу в післявоєнні роки разом із заходами, що передбачають надання допомоги країнам Західної Європи у відновленні економіки.
У цей час на практиці застосовуються чотири основні підходи до управління продуктивністю праці: управління результатами праці; управління витратами праці; управління факторами праці; управління людиною.
Одним з методів підвищення ефективності праці є управління раціоналізацією використання робочого часу. Раціональне використання робочого часу є найважливішою умовою ефективної праці.
Режим робочого часу є інструментом підвищення ефективності робочого часу. Правильно обраний раціональний режим робочого часу сприяє збереженню здоров'я працівників, підтримці їх високої працездатності, раціональному використанню робочого часу й гармонізації суспільних і особистих інтересів.
Раціональність режиму робочого часу формується виходячи із співвідношення й змісту періодів роботи й відпочинку, високої продуктивності праці, що сполучається з високою й стійкою працездатністю людини.Ефективне використання робочого часу припускає повну завантаженість працівника в певний проміжок часу й обґрунтована комбінація періодів роботи й перерв.
Технологія управління робочим часом повинна містити в собі наступні організаційні процедури: постійний аналіз використання організацією тимчасового ресурсу; прогнозування
Найважливішою властивістю праці є її продуктивність, рівень якої характеризує ефективність використання персоналу підприємства. Продуктивність праці є вирішальним чинником підвищення ефективності і конкурентоспроможності виробництва. Економічна сутність продуктивності праці полягає в тому, що вона виражає співвідношення між кількістю виробленої продукції та затратами робочого часу на її виготовлення. Отже, вона характеризує ефективність затрат праці у процесі суспільного виробництва.
При застосуванні прямого методу рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, виробленої одним працівником за одиницю часу (годину, день, рік); основним показником є виробіток, який в загальному вигляді виражається відношенням маси виробленої продукції до часу, затраченого на виробництво всієї маси продукції. На практиці для вимірювання продуктивності праці користуються системою показників, в основу якої покладено відношення обсягу виробництва продукції до чисельності промислово-виробничого персоналу.
Оберненим методом визначають трудомісткість продукції – кількість робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції. Трудомісткість вимірюється в людино-годинах.
В залежності від вимірника обсягу виробництва продуктивність праці може виражатися в натуральних, трудових і вартісних показниках.
Натуральні показники рівня продуктивності праці розраховують відношенням обсягу виробленої продукції в натуральних облікових одиницях (ц, штуках, метрах тощо) до відпрацьованого часу ( в людино-годинах, людино-днях) або до середньооблікової чисельності персоналу за відповідний період. Натуральні показники найбільш точно відображають обсяг випуску продукції і рівень продуктивності праці, оскільки характеризують фактичну кількість матеріальних цінностей, вироблених за певний період, однак можуть застосовуватися лише на підприємствах, які випускають однорідну продукцію, або всередині підприємств – на робочих місцях, дільницях, на яких виробляється однорідна продукція.
До трудових показників, які характеризують рівень продуктивності праці, належать показники трудомісткості продукції: технологічна трудомісткість (затрати праці основних і допоміжних робітників); трудомісткість обслуговування виробництва (затрати праці допоміжних робітників); трудомісткість управління виробництвом (затрати праці керівників, спеціалістів і службовців); повна трудомісткість (сумарні затрати праці всіх категорій промислово-виробничого персоналу підприємства).
Трудові показники застосовуються у виробництві, де добре налагоджена робота з технічного нормування та обліку праці. Особливо доцільно їх застосовувати на підприємствах зі значними обсягами незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти у вартісних і натуральних одиницях.
Вартісні показники продуктивності праці розраховуються відношенням вартості виробленої продукції до часу, затраченого на її виробництво, або до середньооблікової чисельності персоналу підприємства. Основним вартісним показником рівня продуктивності праці є виробіток на одного працівника за рік, який визначається відношенням річного обсягу виробленої продукції (наданих послуг або виконаних робіт) у вартісному виразі до середньорічної чисельності промислово-виробничого персоналу. Цей показник є найбільш поширеним, узагальнюючим. Дозволяє вимірювати рівень і динаміку продуктивності праці в багатономенклатурному виробництві.
Фактори росту продуктивності праці – це заходи, які зумовлюють зміну її рівня. В практиці використовується єдина класифікація факторів по групах: підвищення технічного рівня виробництва (резерви економії праці основних робітників (застосування сучасних технологій, обладнання, матеріалів; підвищення продуктивності діючого обладнання; інтенсифікація технологічних процесів; механізація ручних робіт; удосконалення організації, планування виробництва); у
досконалення управління, організації виробництва і праці; зміни обсягу виробництва (резерви економії затрат праці інших категорій виробничо-промислового персоналу (механізація допоміжних ручних робіт; спеціалізація і типізація допоміжних процесів; удосконалення організації роботи допоміжних служб; удосконалення організації роботи заводського і цехового апарату; автоматизація і комп'ютеризація інженерних і управлінських робіт, підвищення рівня їхньої організації; загальні резерви підвищення продуктивності праці усіх категорій виробничо-промислового персоналу (підвищення кваліфікації працівників; поліпшення фонду робочого часу; скорочення продуктивних затрат праці; використання методів наукової організації праці; використання стимулюючих систем оплати праці; поліпшення нормування робіт); зміни обсягу виробництва (непрямі резерви