Проблеми влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві

Ім'я файлу: Cирохина Политология.docx
Розширення: docx
Розмір: 48кб.
Дата: 05.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
Енергоефективність_Проданчук Альона.docx

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва та архітектури

Кафедра політичних наук

Індивідуальна робота

«Проблеми влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві»

Виконала

Студентка 2 курсу

ФІСЕ, гр. ТВ-21

Сірохіна Евеліна

Перевірив

Панібудьласка А.В.

Київ 2018

ЗМІСТ

Вступ. Історія становлення
Політична влада як соціальне явище. Сутність, структура, функції та форми політичної влади.
Підстави політичної влади. Легітимність влади.
Проблеми влади та владних відносини в Україні
Висновок
Список використаної літератури

Вступ. Історія становлення

Проблема влади і владних відносин вивчається різними науками, зокрема й політологією. Остання акцентує увагу на особливостях функціонування політичної влади, вивчає умови її стабільності, досягнення суспільно значущих завдань. Ще Арістотель вперше поставив питання про природнє походження політичної влади, вважав, що людина від природи – політична істота. В пізній античності постає інша парадигма влади, яка виходить від проблематики самоствердження індивіда. В ній влада осмислюється з метою опанування особою власного життя – впорядкування свого життєсвіту і досягнення бажаної долі. Для середньовічної думки є характерним виокремлення онтологічно різносутнісних влад як підпорядковуючих начал всього, що відбувається у світі. Проекцією боротьби і комплементарності двох вселенських влад стає й людське суспільство (Місто Земне і Місто Боже), й людська душа (гріх і благодать). Водночас, починаючи з гуманістів Ренесансу, обґрунтовується універсальний статус людини у натуралізованому світі. Модерний універсалізм стає всеохоплюючим і беззастережним пануванням людини над природою, основою і запорукою якого є людський розум. Розум стає синонімом влади; але одночасно влада набуває сенсу можливості діяти у відповідності до природи речей, тобто панувати над природним світом.

Основою соціальної теорії Нового часу стала модерна природно-правова парадигма. Відповідно влада – це реалізація незаперечних вимог людської природи, з одного боку, і вкорінене в тій самій природі свавілля, самочинність людей – з іншого. Силою, яка розв‘язує цю колізію і створює можливість несуперечливого втілення вимог людської природи в соціальному тілі, стає розум. Відтак ідея влади набуває вигляду всезагальної влади розуму, яка отримує свій соціальний еквівалент у принципі верховенства права. Марксизм наголошує на роль матеріального і політичного інтересу в боротьбі за політичну владу.

Важливий вклад в розробку теорії влади вніс М. Вебер. Відправним пунктом він визнав волюнтативну парадигму влади, а також вирішальну роль легітимації.

Ближчі до сьогодні теорії демократії та самоорганізації суспільства (С. Ліпсет, Й. Шумпетер) досліджують тенденцію деперсоналізації життя у сучасному соціумі, вказують на потенціал маніпулятивних стратегій владарювання в умовах „ери мас‖.

В сучасній політології існує низка підходів до проблеми влади, робиться акцент на різних аспектах. В рамках структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Е. Шілз) влада розглядаєься як засіб самоорганізації суспільства, зумовлений розподілом соціальних ролей на управлінців і виконавців.

Реляціоністські теорії розглядають владу як відносини між двома агентами, за яких один справляє вплив на іншого. Основними характеристиками влади є її суб‘єкт, об‘єкт, засоби, ресурси і процес, який приводить в рух усі її елементи і характеризується як механізм та спосіб взаємодії між партнерами. Влада неможлива без підлеглості об‘єкта. Водночас об‘єкт владної волі має вибір підкоритися або не підкоритися. Тому межі влади, відношення об‘єкта до суб‘єкта простягаються від жорсткого опору до добровільного підкорення. Таким чином, об‘єкт має властивості суб‘єкта, а сама влада виступає як суб‘єктно-об‘єктні, об‘єктно- суб‘єктні відносини.

Системний підхід (К. Дойч) розуміє владу як здатність мобілізувати суспільні ресурси для досягнення суспільнозначущої мети.

Біхевіоралізм (Г. Лассуел) зводить поняття влади до суб‘єктивної мотивації, взаємодії індивідів, які ведуть боротьбу за владу. Владу розглядають як засіб володіння матеріальними цінностями.

Велику популярність має психологічний підхід. Його прихильники розглядають владу з погляду суб‘єктивного сприйняття її індивідом. Воно базується на особливих якостях носія влади (вождя, лідера, керівника) чи виходить із особливостей психологічної природи самої людини. Природа одних людей розкривається через сліпу покору, а інших, навпаки, через почуття непокори. Як зазначав польський політолог Е. Вятр, при розгляді психологічного аспекту влади виникає багато запитань, а саме, які психологічні передумови того, що одні люди бажають влади, інші її стараються уникнути? Які суспільні і індивідуальні передумови формують це відношення? Які механізми і психологічні джерела політичних конфліктів, як вони співвідносяться із суспільними умовами, що породжують конфлікти?

Важливу роль в сучасній політології відіграє соціологічний метод. Вихідним пунктом соціологічного аналізу політичної влади є питання про соціальні групи, інтереси яких влада обслуговує. Прихильник соціологічного методу звернули увагу на те, що в формуванні політики сучасного суспільства значну роль відіграють групи і їх представники, які можуть формально стояти осторонь політики, але, маючи владу економічну, впливають на суспільно-політичні процеси. Недоліком такого підходу є те, що існує вірогідність перебільшення ролі соціальних груп в угоду політичним силам.

Представники філософського напрямку розглядають владу як здатність і можливість суб‘єкта (індивіда, партії, класу, держави) здійснювати свою волю, впливати на діяльність людей, використовуючи авторитет, право, примус і інші засоби. При цьому розкриваються основні методи здійснення влади: організація, переконання, виховання, контроль і примус.

«Воля до влади» – основне питання філософії Ніцше, за допомогою якого він прагнув пояснити різні прояви життя, зокрема й пізнання. Останнє він тлумачив як засіб реалізації «волі до влади». Один із засновників постмодернізму М. Фуко описав сучасну владу як приховану, розпорошену, суперечливу, котра реалізується невіддільно від знання, організовує соціальний простір за принципом «повного нагляду». Навіть індивідуальна свідомість не залишається незалежною, вона формується владою. На думку М. Фуко, не існує відносин влади без встановлення відповідного поля знання, не існує знання, яке не передбачало б і не конституювало б відносин влади.

У сучасній вітчизняній думці феномен влади стає предметом політико-правового аналізу. В ньому переважає розгляд інституційних форм державної влади в Україні. Широке коло робіт присвячено особливостям побудови і функціонування виконавчої влади, системі державного управління, ефективності урядування, інституту президентства. Окремий напрям досліджень складають праці, в яких висвітлюється проблема розподілу влади між її гілками, аналізуються функції та механізми дії судової влади, принцип верховенства права і правового забезпечення діяльності політичної системи.

Наявність різних підходів до поняття влади пояснюється складністю явища володарювання, його присутністю в кожному елементі людських відносин. Для політології важливим є встановлення змістовних меж політичної влади.

Політична влада як соціальне явище. Сутність, структура, функції та форми політичної влади

Політична влада – поняття, що означає здатність певного класу, соціальної групи чи товариству, громадським організаціям підпорядковувати своїй волі інші групи, окремих індивідумів, нав’язувати, при цьому , загальні інтереси і цілі насильницькими і ненасильницькими засобами. У своєму загальне значення поняття «влада» означає право і можливість одних, повелівати, розпоряджатися й управляти іншими; спроможність населення і можливість одних підпорядковувати своїй волі інших, впливати на їх поведінку і діяльність , використовуючи свій авторитет, право, насильство й інші засоби. Влада може бути способом втілення спільних інтересів і досягнення спільних цілей. Це влада людьми.

Політична влада має такі ознаки:

Вона зароджується й утверджується у суспільстві як необхідна форма висловлювання громадських відносин, передусім між великими соціальними групами і співтовариствами, державними й суспільними організаціями: котрі відстоюють свої інтереси. Політична влада – властивість не індивідуальних і міжособистісних відносин між великими суспільними групами, націями, регіонального чи іншими людськими об'єднаннями, а між даним товариством та його членами. Влада – компонент громадської системи загалом. Вона закріплює пріоритетність інтересів та матеріальних цінностей певних соціальних груп, класів чи більшості населення як загальних, обов'язкових всьому народу.

Політична влада як суспільні відносини по суті своїй містить протиріччя між суб'єктом і об'єктом владарювання. Адже мова йде про підпорядкування волі одних волі інших, про нав'язування одними своєї волі і цінностей іншим, що викликає опір останніх. Протиріччя випливає також з асиметричності владних відносини. А саме: з певних переваг, якими володіє пануючий суб'єкт (статус, вплив, авторитет, інформованість і т.д.). Зокрема, на сучасному етапі цивілізації дедалі більшу значення набуває знання. Влада стає все більше дією і ставленням, заснованим на володінні знанням і його розподілі.
Влада - це потенціал, можливість, що здійснюється в дії, у стосунках суб'єктів, причому залежать від умов. У цьому сенсі її не можна привласнити. Захопивши владу, передати її з одних рук в інші не означає нічого іншого, крім того, що опанувати або передати певну сукупність засобів або право, які забезпечують формування та реалізацію здатності одних нав'язувати свою волю іншим, управляти їх поведінкою і діяльністю. У тому числі стверджувати і закріплювати певні цінності і норми, що визначають статус і соціальну роль тих осіб, груп і організацій, які в новій системі відносин мають доступом до прийняття загальнозначущих рішень.

Політична влада похідна від суспільної системи, а більш конкретно - від соціальної структури і, в кінцевому підсумку, від громадських економічних відносин. Саме в кінцевому підсумку. Звідси випливає принципове заперечення відомості влади до сфери суб'єктивно-вольового дії людей. Незвідність, однак, не рівнозначна виключення у владо відносин суб'єктивно-вольового моменту, в тому числі і можливості його вирішальну роль у певних конкретних ситуаціях. З урахуванням сказаного слід підходити до відомої тези К.Маркса: «При дослідженні явищ державного життя ... легко піддаються спокусі випустити з уваги об'єктивну природу відносин і все пояснювати волею дійових осіб. Існують, однак, відносини, які визначають дії як приватних осіб, так і окремих представників влади та які настільки ж незалежні від них, як спосіб дихання. Ставши з самого початку на цю об'єктивну точку зору, ми не будемо шукати добру або злу волю поперемінно то на одній, то на іншій стороні, а будемо бачити дії об'єктивних відносин там, де на перший погляд здається, що діють тільки особи ». Отже, при аналізі політичної влади потрібно мати на увазі, що за вольовими діями людей завжди стоять об'єктивні відносини, які обумовлюють безпосередньо спостережувані взаємодії індивідів і груп, за суб'єктивно вольовими відносинами ховаються об'єктивні взаємозв'язку, потреби і інтереси.
Політична влада, безумовно, пов'язана з примусом, що фіксувалося в усіх історико-політичних поглядах, і також відзначається в сучасних уявленнях. Проте, її не можна ототожнювати тільки з примусом і, тим більше, з фізичним насильством. Якщо це робилося багатьма політичними теоретиками в минулому, то були для того об'єктивні причини. Наприклад, однозначне визначення класиками марксизму політичної влади в експлуататорському суспільстві як організованого насильства одного класу над іншими, відносилося до характеристики диктатури буржуазії, свідками якої вони були. Здається, що багато в чому таке визначення можна застосувати і до сучасності, що підтверджується пануванням в ряді країн світу диктаторських режимів. Проте, в суспільствах, заснованих на принципах демократії, політична влада, не виключаючи можливості примусу, виступає і в інших формах домінування пануючих суб'єктів. Головним чином як політичний вплив, довіра, співпраця, стимулювання і т.д. Сутність, ідеал соціалістичного народовладдя, про що писали гуманісти-соціалісти, звичайно ж, не зводиться до примусу, а передбачає також свідоме, добровільне участь мас в прийнятті політичних рішень. Розглядаючи поняття політичної влади в широкому плані, треба підкреслити, що примус взагалі не вичерпує сутність влади. Остання служить способом (засобом) регулювання суспільних відносин, спільного життя людей, найважливішим фактором управління суспільством. Сучасні дослідники підкреслюють, що при владі головний аспект - це управління громадським життям людей; вона становить невід'ємний елемент системи соціального управління, засіб, що забезпечує організованість і керованість людськими спільнотами. Отже, структура владо відносин не тотожна відношенню «панування - підпорядкування», а ще включає підсистему «керуючий і керований». Остання, хоча повністю не вписується в орбіту влади (панувати і керувати - не одне й те саме), тим не менше, утворює один з атрибутивних її елементів. Владу політичну нерідко розуміють як управління державою.

Політична влада існує і функціонує в різних видах: державна, партійна, регіональна, міжнародна і т.д. Найбільш розвинена з них - державна влада. Відмінність державної влади від інших видів політичної влади в тому, що перша передбачає існування особливого апарату з властивими йому матеріальними засобами впливу на людей. Вона спирається на узаконені (легітимізувані) норми і санкції, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин між людськими спільнотами, підтримується організованість і порядок, відпрацьовуються, приймаються і реалізуються суспільно-значимі, обов'язкові для всіх рішення. Політична влада проявляється в різних формах суспільних відносин: панування, керівництво, управління, організація, контроль. Політична влада на відміну від інших форм влади має свою специфіку. Її відмітними ознаками є:

- верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших форм влади, поставивши їх в розумні межі, або взагалі усунути їх;

- загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства;

- легальність у використанні сили та інших засобів володарювання в межах країни; - моноцентричність, тобто існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень;

- найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади. Успіх функціонування політичної влади залежить від багатьох факторів. Серед них дуже важлива роль відводиться підстав політичної влади, тобто обґрунтуванню її законності, визнання суспільством її права на керівну роль.

Структура політичної влади

Політична влада відображає певну взаємодію, ставлення (панування, управління одних іншими). І як будь-яке відношення, вона передбачає як мінімум дві сторони. На одній стороні - пануючі. В політології їх прийнято позначати поняттям «суб'єкт» (це може бути цілий народ, державний орган, окрема наділена владою особа). На іншій стороні даного відносини - підвладні, підлеглі. Це - об'єкт, на який спрямовані владні відносини. Об'єктом політичної влади може бути суспільство в цілому, тобто народ, і кожен громадянин окремо. Республіканська форма правління, демократичний політичний режим припускають влада народу, яку він реалізує безпосередньо (безпосередня демократія) і опосередковано, через своїх представників у вищих органах політичної влади (представницька демократія). Можливості безпосередньої демократії обмежені багатьма обставинами. По-перше, дуже мало форм, що дозволяють залучити до вирішення політичних питань відразу весь народ (вищими з цих форм є вільні вибори і референдуми). По-друге, політичне керівництво суспільством - це постійна, компетентна робота. Уявити в ролі такого органу весь народ просто неможливо. Ось чому влада народу - це, перш за все представницька демократія. Народ делегує свої владні права відповідним органам влади (законодавчим, виборчим, судовим) і конкретним особам (президент, канцлер, прем'єр-міністр). Так, народ в демократичному суспільстві є суб'єкт влади (ця обставина підкреслюється в конституціях усіх демократичних країн), але він одночасно і об'єкт влади, оскільки, передавши по добрій волі ( «згода керованих») виконання владних функцій відповідним владним структурам, народ, суспільство в цілому беруть на себе обов'язок підкорятися обраної ним політичної влади. Принаймні, такою є реальна ситуація, хоча видимість може бути і іншою. Суб'єкт і об'єкт політичної влади - це два важливих її компонента, але в її структурі є ще один доданок - ресурси влади. Мова йде про тих засобах, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює вплив на діяльність і поведінку громадян (об'єкт).

Ресурси політичної влади

Політична влада сама по собі є феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити з положення і можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади: у одних право панувати, у інших обов'язок підкорятися. Це нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада. Вона користується цими ресурсами з метою переконання, заохочення і покарання підвладних. Серед них економічні, соціальні, силові, інформаційні та інші ресурси.

Економічні ресурси. Поширюючи свій вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, політична влада разом з тим спирається на що лежать в них ресурси. Однією з найважливіших серед даних сфер є економічна. Лідируюча роль економічних ресурсів (грошових, зокрема) визначається, по-перше, тим, що політична влада просто не може функціонувати, не маючи економічними ресурсами. Для політичної влади (будь то передача престолу у спадок, або революційний переворот, або демократична процедура виборів) завжди необхідні грошові ресурси. Наприклад, сучасні виборчі кампанії в різних країнах вимагають на їх проведення десятки мільйонів доларів. Коштів, які виділяються з державного бюджету, явно недостатньо. Тому кандидати зацікавлені в підтримці приватних осіб. Процедура сходження на престол перетворюється, як правило, в свято, яке вимагає ще більших фінансових ресурсів. Революційний ж шлях вимагає величезних економічних ресурсів для захоплення влади і незмірно більше - для відновлення країни, зруйнованої в ході революції. По-друге, саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних програм вимагають величезних економічних засобів. По-третє, економічні засоби необхідні для підтримки політичної влади, забезпечення її безпеки. Утримання апарату підтримки політичної влади вимагає чималих фінансових коштів. Таким чином, величезні економічні ресурси потрібні і для завоювання влади, і для реалізації її цілей, і для її підтримки. Роль економічних ресурсів цим не обмежується.

За допомогою економічних засобів, зокрема засобів державного регулювання суспільних процесів, політична влада може зробити багато чого:

- змусити економічні процеси, що набрали занадто велику швидкість, пригальмувати (і навпаки, коли це необхідно);

- стимулювати структурну перебудову господарства з метою практичного освоєння досягнень НТР;

- стимулювати інвестиції в національну економіку;

- не допустити монополізації господарських галузей однією або двома компаніями; - запобігти накопиченню надлишкових обсягів капіталу в країні, стимулюючи його вивезення за кордон;

- уповільнити темпи інфляції і суттєво скоротити безробіття і т.д. Соціальні ресурси. Це також досить значна сукупність ресурсів політичної влади, тобто того, що покликане забезпечити підтримку існуючої влади і зацікавленість в її існуванні. Центральне місце в цій системі займають, по-перше, престижні і високооплачувані посади, які вже самі по собі забезпечують високу оплату, по-друге, система різного роду привілеїв. Соціальна політика у великих сучасних західних країнах будується таким чином, що в збереженні існуючої політичної влади зацікавлена більшість населення: тут широка система страхування, високий рівень пенсійного забезпечення (рівень пенсії становить до 90% від раніше одержуваної заробітної плати), широко розвинена система благодійних організацій і т.д. Інформаційні ресурси. Мова йде, в першу чергу, про засоби масової інформації (ЗМІ). Це наймолодший вид ресурсів, якими володіє політична влада в сучасних умовах практично в усіх країнах світу. Нерідко ЗМІ називають «четвертою владою» (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Це відображає їх дійсні можливості і силу впливу на громадську думку.

Основні функції і форми політичної влада

Основна функція політичної влади - управління, керівництво суспільством в цілому (країною, державою) і кожної його сферою (політичної, економічної, соціальної та ін.). Конкретизуючи цю функцію, можна сказати, що одне з найвищих призначень політичної влади полягає в постійному вирішенні протиріччя між необхідністю порядку в суспільстві і різними (при цьому постійно змінюваними) інтересами різних верств, національних та інших груп, окремих особистостей. Також слід зазначити, що в її виконанні у кожної політичної влади свої завдання і цілі, свої конкретні програми, свої ресурси і т.д. Таким чином, будь-яка політична влада вже з моменту свого становлення розробляє згідно конкретних умов, економічного і політичного стану країни стратегію і тактику управління суспільством в цілому. Особлива увага приділяється відношенню з політичною опозицією, розробляється конкретна політика щодо різних верств суспільства, політика забезпечення ресурсів влади і т.д.

Друга функція тісно взаємопов'язана з першої (основної) - це функція оптимізації самої політичної системи, пристосування її інститутів (держава, партійна система, виборча система і т.д.) до цілей, завдань і самої суті тих сил, які прийшли до влади. Цілком очевидно, що для демократичної системи адекватні багатопартійність і демократичні вибори. У той же самий час тоталітарну владу більш влаштовують однопартійна система і безальтернативні вибори, як і було в більшості колишніх соціалістичних країн. Нерідкі випадки, коли прийшов до влади політичний лідер або група прагне зберегти сформовану політичну систему.

Третя функція політичної влади - забезпечення стабільності в країні. У різних державах і різної політичної влади це вдається в різному ступені. Але безперечно, що виконати цю функцію прагне будь-яка політична влада, вже хоча б тому, що від ступеня досягнення цієї мети безпосередньо залежить легітимність влади, тобто визнання її народом.

Інші функції взаємопов'язані з основними. В системі політичної влади розрізняють три функціональних взаємодіючих її рівня.

Вищий рівень - макрополітичному система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових). Середній, або проміжний, рівень. Це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів.
Середній рівень є ланкою, яка зв'язує інституційну владу з неформальною - громадськими організаціями, партіями, рухами - і населенням.
Третій рівень - це мікрорівень політичної влади. Він включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. На цьому рівні складаються думки людей про політику, формуються їхні переконання, політична культура в цілому.

Підстави політичної влади, її легітимність

Одним з основних специфічних властивостей політичної влади є легітимність. Вона являє собою форму підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення (конкретної форми) правління або державою в цілому, або його окремими структурами та інститутами. Етимологічно слово «легітимність» - законність. Однак легітимність і законність не є синонімами. Оскільки політична влада не завжди ґрунтується на праві і законах, але завжди користується тією чи іншою підтримкою населення, легітимність, що характеризує опору і підтримку влади реальними суб'єктами політики, відрізняється від легальності, що свідчить про юридичну, законодавчо обґрунтованому типі правління, тобто про визнання його правомочності в цілому. В одних політичних системах влада може бути легальною і нелегітимною, як, наприклад, при правлінні метрополій в колоніальних країнах, в інших - легітимною, але нелегальної, як, скажімо, після звершення революційного перевороту, підтриманого більшістю населення, по-третє - і легальною, і легітимною, як, наприклад, після перемоги певних сил на виборах. Легітимність політичної влади є обставиною, якому надається велике значення. Практика показує, що підтримка суспільством влади, демонстрація довіри є важливим фактором її ефективності. І навпаки, слабке переконання громадян у законності політичної влади складає одну з причин її нестабільності. Тому будь-яка політична влада повинні докладати максимум зусиль підтримувати і стимулювати довіру народу. Практика показує, що підтримка суспільством влади, демонстрація довіри є важливим фактором її ефективності. І навпаки, слабке переконання громадян у законності політичної влади складає одну з причин її нестабільності. Тому будь-яка політична влада повинні докладати максимум зусиль підтримувати і стимулювати довіру народу. При цьому використовуються різні засоби. Видаються різні документи: укази, постанови, законодавчі акти. Об'єктами легітимації зазвичай є сама держава та її органи, суспільний лад, політичний режим, що реалізуються політичні та економічні програми і т.д. Використовуються неофіційні ефективно діючі методи і засоби. Це можуть бути політичні рухи на підтримку влади, недержавні організації, котрі переслідують таку саму мету.

Проблеми влади і владних відносин у сучасному українському суспільстві

Найбільш важливою і актуальною з усіх проблем, що гостро стоять сьогодні перед українським суспільством, є проблема влади. Невирішеність цієї проблеми є головною причиною появи маси інших дуже серьозних суспільних і особистих проблем, конфліктів, протиріч. Всі разом вони не тільки заважають нормальному розвитку незалежної України, але й послідовно ведуть її, як систему, до загибелі. Ось тому проблема влади - це саме та основна ланка "проблемного ланцюга", лише "розрубавши" яку, можна було би швидко й оптимально вирішити багато інших животрепетних проблем українського сьогодення. У своєму найбільш загальному вигляді проблема влади, що розглядається нами, являє собою відбиття класичного гострого діалектичного протиріччя між новим і старим. Вона закономірно виникає з невідповідності старих принципів, форм організації, структури, якісних характеристик нинішнього суб'єкта української влади, а також цілей, засобів та методів його діяльності, новим історичним завданням, які об'єктивно постали перед Україною в 1991 році. Ані для кого не є секретом, що і сьогодні в Україні суб'єктом влади залишається все отой же старий експлуататорський клас, котрий панував і в бувшому СРСР. Завдяки утриманню влади, цей клас перетворив практично всю бувшу "загальнонародну" власність на приватну власність своїх представників. Він також привласнив собі дуже велику частину особистої власності пересічних українських громадян В області практичній ще раз було наочно продемонстровано всім, що ця реакційна соціальна група залишається для Українського народу все отією ж чужою, ворожою та повністю відокремленою від нього системою-паразитом, яка несправедливо і необмежено поглинає загальні ресурси. Аномально позбутий якогось прагнення до самозбереження (що є, до речі, всезагальним законом для будь-яких природних і соціальних систем), цей агресивний і вельми пожадливий клас-паразит має групову психологію хапунка-временщика. Реальна загроза соціального вибуху, що може статися нині у будь-який час, не змушує цей експлуататорський клас поводитись більш обережно і змінити своє зневажливе та споживацько-хижацьке ставлення до суспільства, до своїх же співвітчизників. Й тим більше він не бажає якісно змінювати себе. З тим, щоб хоч якось, нехай навіть у дуже незначній мірі, стати корисним суспільству й тим виправдати необхідність свого існування та діяльності в очах української громадськості. За причиною незмінності та негідності самої своєї паразитичної, антигуманної, антисуспільної природи, він давно вже втратив всяку здатність виконувати у суспільстві важливу функцію управління (до якої, здавалося б, якраз і був призначений за своїм становищем). Замість серйозної та кропіткої практичної діяльності по налагодженню нормального життя в країні, він зайнятий сьогодні (звісно, окрім власного збагачення) її бездарною і шкідливою бюрократичною імітацією, марнуванням дуже дорого соціального часу і зволіканням у вирішенні найгостріших суспільних проблем, непотрібним і небезпечним для народу законо- та указотворенням, підготовкою маси дуже сумнівних державних програм і проектів (у життєздатність і дієвість яких навряд чи вірить сам) і подібним до цього... А тим часом наша Україна, котра, фактично, залишилася без своєї справжньої, ефективної та соціально відповідальної системи управління .Отже, єдиним кардинальним вирішенням проблеми влади, невирішеність якої якраз і сприяє наростанню процесу всебічної та прискореної деградації нашого суспільства, може стати тільки негайне відсторонення від влади (звичайно ж, мирним і конституційним шляхом) теперішнього її субъекта - класа пострадянської неономенклатури. Тільки це зможе врятувати незалежну Україну від повного і остаточного краху та припинити теперішні страждання людей, котрі неможливо виправдати ніякими "об'єктивними обставинами". Конче необхідно глибоко та якісно змінити в Україні всю систему суспільних відносин. Особливо це стосується відносин власності та розподілення суспільного продукту, який безумовно має належати тим, хто його виробляє. Потрібно назавжди усунути в Україні всі форми експлуатаціі людини ким то не було: іншою людиною, групою осіб, державою чи цілим суспільством. Саме на це у першу чергу й мали би бути скерованими увага і зусилля всіх дійсно здорових, свідомих та відповідальних сил нашого суспільства. Тобто, тих насправді прогресивних, народних та патріотичних сил, які вже зараз поступово починають формуватися в Україні перед загрозою національної катастрофи, котра наближається. Певне, вже назабаром вони зможуть прийти у нас до влади завдяки невпинності дії законів соціального розвитку. Одначе ж, будемо реалістами та пам'ятатимемо уроки історії. В тому числі й новітньої української. Вона вчить, що влада - така "дивовижна" річ, що майже з неминучістю псує і розбещує тих людей, котрі її отримують. А всяка абсолютна влада - псує та розбещує абсолютно. Далеко не кожний, а лише людина мудра і високо моральна може використати своє владне становище заради інших людей, і таким чином достойно витримати це найсуворіше випробовування у житті - випробовування владою. Тому нам дуже важливо завжди пам'ятати про те, що навіть, здавалося б, найдостойніші провідники найпрогресивніших і найдемократичніших сил, прийшовши до влади, самі з часом можуть перетворитися на нового, так би мовити, "номенклатурного Дракона". Щоб запобігти цьому в майбутньому та не залежати надалі від суб'єктивних якостей тих чи інших державних керівників, наш народ просто зобов'язаний, хоча б із великим запізненням, але все ж таки створити в Україні певні суспільні засоби і механізми здійснення своєї народної влади. Й саме такі механізми, котрі би своєчасно і "автоматично" попереджали "чудне" перевертання слуг народних на найбільших і найжорстокіших експлуататорів свого власного господаря.

Висновки

Влада є складним за сутністю й багатоманітним, за формами вияву, явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій і визначень цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об'єктом владного відношення. Суб'єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що влада не є властивістю не тільки об'єкта, а й суб'єкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб'єкта, так і без об'єкта.

Оскільки влада є суто суспільним відношенням, у якому і задіяні наділені свідомістю і волею люди, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди можуть нав'язувати свою волю іншим.

Іншими словами, політична влада повинна прагнути до досягнення в суспільстві в першу чергу стабільності, як політичної, так і економічної.

Список використаної літератури

«ПОЛІТОЛОГІЯ» Перегуда Є.В., Рижко Н.І., Стеценко С.В., Згурська В.Л., Красковська .:КНУБА, 2009
Андрущенко В. «Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи» 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.
Гелей С. « Політологія: Навчальний посібник» 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с

скачати