МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА»
ТОВТ ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК 821.161.2-2.09“19”Костомаров
ІСТОРИЧНА ДРАМАТУРГІЯ М. КОСТОМАРОВА:
ПРОБЛЕМАТИКА ТА ПОЕТИКА
10.01.01 «Українська література»
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Івано-Франківськ – 2019
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури ДВНЗ «Ужгородський національний університет» Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент
КУЗЬМА ОКСАНА ЮРІЇВНА,
ДВНЗ «Ужгородський національний університет»,
доцент кафедри української літератури.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
КОЗАЧОК ЯРОСЛАВ ВІКТОРОВИЧ,
Державний університет інфраструктури і
технологій (м. Київ),
учений секретар;
кандидат філологічних наук
ПРОЦЮК ЛЮБОВ БОГДАНІВНА,
ДВНЗ «Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника»,
доцент кафедри української літератури.
Захист відбудеться «04» жовтня 2019 року об 11.00 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.13 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» за адресою: вул. Шевченка, 79, м. Івано-Франківськ, 76018.
Із дисертацією можна ознайомитись на сайті http://www.pnu.edu.ua та в Науковій бібліотеці ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» за адресою: вул. Шевченка, 79, м. Івано-Франківськ, 76018.
Автореферат розіслано «03» вересня 2019 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
Н. М. Вівчарик
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми та стан її наукової розробки.У сучасному літературознавстві особливу увагу звернено на творчість письменників, чий доробок у радянські часи замовчувався, свідомо переінакшувався, фальсифікувався. До таких художників слова належить і М. Костомаров – визначний історик, письменник, співзасновник першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївського братства). Він ще відомий і як один із фундаторів української літературної критики. У художньому процесі 20–60-х рр. ХІХ століття його ім’я пов’язане з розвитком романтизму на національному ґрунті.
Творча спадщина М. Костомарова за своєю природою різножанрова, оскільки представлена різними формами лірики, прози, драматургії, публіцистики. До вивчення доробку митця свого часу зверталися О. Грушевський, Є. Кирилюк, Д. Наливайко, П. Приходько, П. Рулін, І. Франко, П. Хропко, А. Шамрай, В. Шубравський та інші. Це здебільшого відбувалося спорадично в контексті аналізу інших літературознавчих і театрознавчих проблем. Тільки окремі наукові розвідки були присвячені безпосередньо творчості М. Костомарова (поетичній, прозовій, драматургічній чи публіцистичній), що засвідчують, зокрема, дослідження українських учених Я. Козачка («Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (Художня і науково-публіцистична творчість М. Костомарова)»), О. Некряч («Художній історизм як парадигмальна категорія творчості Миколи Костомарова-прозаїка»), І. Пільгука («Початки романтизму в українській літературі і творчість М. Костомарова»), Ю. Пінчука («Микола Іванович Костомаров»), В. Смілянської («Літературна творчість Миколи Костомарова»), Т. Сокіл («Історія України в драматургії Миколи Костомарова»), І. Ярошевич («Опозиція фольклорної і літературної інтерпретації постаті Сави Чалого»), М. Яценка («Микола Костомаров») та інших. Названі праці, як і монографія В. Івашківа «Українська романтична драма 30–80-х років ХІХ ст.», у якій окремий розділ присвячений розгляду романтичної драматургії М. Костомарова, засвідчують перспективність й актуальність наукових розробок у напрямі всебічного осмислення художньої спадщини письменника. Незважаючи на зазначене, у сучасному українському літературознавстві ще й досі немає системного, комплексного аналізу власне історичної романтичної драми, створеної цим самобутнім автором. Тому окреслена тематика й проблематика – історична драматургія М. Костомарова – потребує ґрунтовного вивчення в руслі новітніх методологій сучасної філологічної науки, зокрема, щоб засвідчити самодостатність українського романтизму.
Крім цього, актуальність дослідження своєрідності п’єс драматурга полягає в тому, що в них закладено такі ідейно-естетичні засновки, які вже самі собою, з одного боку, крізь призму історії діагностують національні й уселюдські закони життя, а з іншого, – через запропоновані автором художні моделі переконливо репрезентують досвід минулого та проектують його в реалії сьогоднішнього життя українського народу.
Історична драматургія письменника в національній духовній спадщині є неординарним і самобутнім явищем. Вона розширила обрії нашої літератури й театральної культури, збагатила їхній поступ новими жанрово-стильовими, тематичними, поетикальними особливостями. По суті, з ім’ям автора пов’язане оновлення жанру історичної драми, що дала багаті плоди у творчості наступників М. Костомарова – М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького та інших.
Порівняно з попередніми спробами вивчити історичну романтичну драму М. Костомарова, актуальність задекларованої проблеми зумовлена ще й тим, що спонукає до активного використання донедавна невідомих широкому загалу історичних праць ученого (свого часу були заборонені) під час аналізу ідейно-художніх особливостей п’єс письменника, до залучення біографічних сегментів, невідомих архівних джерел, врешті, до синтезу його світоглядних цінностей та орієнтацій із романтичним типом художнього мислення.
Історичні драми митця є вагомою частиною його творчої спадщини, важливою ланкою у формуванні національного письменства доби романтизму. Концептуальне дослідження творчості автора дозволить простежити специфіку української літератури вказаного періоду, висвітлити головні тенденції розвитку історичної драматургії, з’ясувати аспекти її жанрово-стильового, проблемного, сюжетно-образного оновлення. Враховуючи всі ці чинники, а також відсутність в нашому літературознавстві цілісного й системного вивчення драматургічної творчості М. Костомарова крізь призму естетики й поетики романтизму, що досі розглядалися лише спорадично або ж дотично до іншої осмислюваної проблематики, актуальність дослідження є переконливою.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію узгоджено з науковими дослідженнями кафедри української літератури філологічного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет», зокрема з темою «Шляхи оновлення української літератури в її історичному розвитку». Тема дисертації затверджена вченою радою університету (протокол № 3 від 24 березня 2016 року), а також науковою радою з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 15 грудня 2016 року).
Мета дисертаційної роботи – з’ясувати проблематику й поетику історичних драм М. Костомарова в контексті доби українського романтизму.
Реалізація мети зумовлює виконання таких конкретних завдань:
осмислити родо-жанрову своєрідність національної історичної драматургії;
окреслити стан та перспективи дослідження художньої творчості М. Костомарова, зокрема його драматургічного складника;
висвітлити коло ідей, що живили уяву митця й мали вплив на моделювання його художнього світу;
простежити світоглядну еволюцію автора на тлі його духовних шукань і в контексті доби романтизму, а також контекстуально визначити творчі спонуки драматурга в написанні української історичної романтичної п’єси;
розкрити домінантні концепти художньої історіософії М. Костомарова, зважаючи на його здобутки в царині історичної науки;
узагальнити специфіку творчої індивідуальності письменника, встановити місце його історичної драматургії в українській літературі першої половини ХІХ століття;
розглянути мистецькі версії минулого, історичних подій та постатей України у драмах М. Костомарова, їхню специфіку (на прикладі творів «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года»);
окреслити жанрову природу драматичних творів художника слова;
визначити особливості поетики історичних драм автора, їх зв’язків із фольклором, попередньою літературною традицією;
проаналізувати своєрідність рецепції античного сюжетно-образного матеріалу в історичних драмах М. Костомарова («Кремуций Корд», «Эллины Тавриды»).
Об’єктом дослідження обрано такі романтичні драми автора, як «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года», «Кремуций Корд», «Эллины Тавриды».
Предметом дослідження є специфіка ідейно-проблемних домінант історичних драм М. Костомарова, їхня сюжетно-образна реалізація, поетикальні виміри та художня реалізація в контексті естетики романтизму.
Теоретико-методологічна основа дисертації – праці з проблем розвитку українського романтизму Т. Бовсунівської, О. Камінчук, М. Кашуби, С. Козака, Т. Комаринця, Д. Наливайка, Є. Нахліка, М. Поповича, М. Яценка; з питань окреслення жанрової природи історичної драми і драми як літературного роду загалом (О. Анікст, Д. Антонович, Аристотель, О. Бондарева, Л. Дем’янівська, Л. Залеська-Онишкевич, Н. Кузякіна, Н. Малютіна, Л. Мороз, Г. Поспелов, В. Працьовитий, Л. Процюк, Л. Скорина, Л. Скупейко, І. Франко, С. Хороб, П. Хропко, А. Шамрай, М. Шаповал, В. Шубравський), загалом специфіки творів історичної тематики (З. Артюшенко, А. Гуляк, В. Дончик, М. Ільницький, Л. Ромащенко). Дослідницьку базу становлять і праці літературознаців, які вивчали творчість М. Костомарова (С. Єфремов, В. Івашків, С. Ковпік, Я. Козачок, О. Некряч, А. Новиков, Л. Підгорна, В. Смілянська, Т. Сокіл, І. Ярошевич, М. Яценко), а також наукові студії інших учених-гуманітаріїв (В. Артюх, О. Гончар, О. Грушевський, О. Дутко, С. Кримський, Ю. Пінчук, М. Скринник, В. Ясь).
Методи дослідження. З огляду на мету й завдання в роботі використано низку методів, які допомагають вирішити поставлені завдання й дають змогу висвітлити порушені проблеми: біографічний (зв’язок творів із біографією і світоглядом М. Костомарова), культурно-історичний (для осмислення суспільно-історичних чинників, які багато в чому визначали специфіку художнього світу драматичних творів письменника), естетико-функціональний (розгляд творів як художнього феномену), порівняльно-історичний (аналіз драматургії М. Костомарова в контексті українського та європейського романтичного письменства), герменевтичний (для поглибленої аналітики смислових пластів художнього тексту автора), частково психоаналітичний та міфокритичний (окреслення свідомого і підсвідомого в характерах персонажів драм, функціонування архетипних образів у них). У дисертації також застосовано загальнонаукові принципи системності та об’єктивності.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше здійснено аналітико-системне дослідження історичної драматургії М. Костомарова в контексті доби романтизму, вивчено принципи й засоби художньої інтерпретації історії, простежено майстерність автора в моделюванні реальних подій та образів, вигаданих персонажів, охарактеризовано жанрово-стильові, поетикальні особливості творів, їхні традиційні риси й новаторські ознаки.
Теоретичне й практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані під час створення історико‑теоретичних студій з української драматургії, творчості М. Костомарова, підготовки лекційних курсів з історії українського літературного процесу ХІХ століття, при написанні наукових праць аспірантами й студентами з історії української драматургії, а також під час розробки методичних посібників та підручників з українського письменства, спецкурсів, спецсемінарів із проблем романтизму.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною працею, у якій викладено авторське розуміння своєрідності художнього мислення М. Костомарова-драматурга – творця української історико-романтичної драми.
Апробація роботи. Результати дослідження апробовано в доповідях на міжнародних наукових конференціях: ІІ Міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів «Актуальні проблеми філології та журналістики» (Ужгород, 2016); Міжнародна наукова конференція «Універсум Лесі Українки: людина, культура, націософія» (Луцьк, 2016); Міжнародна наукова конференція «Микола Костомаров і Україна» (Київ, 2017); VIII Міжнародна наукова конференція україністів (м. Сегед, Угорщина, 2017); VІІІ Міжнародна наукова конференція «Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (Кам’янець-Подільський, 2017); Міжнародна наукова конференція «Творчість Миколи Куліша у світовому історико-літературному контексті», присвячена 100-річчю Херсонського державного університету (Херсон, 2017); Міжнародна наукова конференція «Взаємовплив мов, літератур та культур в епоху глобалізації» (Ужгород, 2018); Міжнародна наукова конференція «Українська література в загальноєвропейському контексті» (до 80-річчя від дня народження доктора філологічних наук, професора Лідії Григорівни Голомб) (Ужгород, 2018); на всеукраїнських наукових конференціях: Всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю «Українська література в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 2016); Всеукраїнська науково-практична конференція «Історіософія простору: тисячоліття волинської книжності» (Острог, 2016); Всеукраїнська науково-практична конференція «М. Костомаров і його епоха: текст і контексти (до 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова)» (Рівне, 2017); Всеукраїнська наукова конференція «Поетика художнього тексту», присвячена 100-річчю Херсонського державного університету (Херсон, 2017); Всеукраїнська наукова конференція ХІІ «Костомаровські читання» (Чернігів, 2018) та на щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького й аспірантського складу ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (Ужгород, 2016-2019). Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (протокол № 10 від 31 травня 2019 р.).
Публікації. Найважливіші положення й результати дослідження висвітлено в 13 одноосібних публікаціях, із них 8 основних (6 – у наукових фахових виданнях України, 2 – в іноземних періодичних виданнях) та 5 додаткових.
Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (282 позиції) та додатків. Загальний обсяг дослідження – 207 сторінок, з них – 160 основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено його об’єкт, предмет, методи та джерельну базу, визначено наукову новизну роботи, з’ясовано теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, зазначено форми їх апробації, указано кількість публікацій.
У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження історичної драматургії» розглянуто питання становлення жанру історичної драми в мистецтві слова, її розвитку та трансформації, простежено літературно-критичну традицію в її дослідженні.
У підрозділі 1.1. «Жанр історичної драми: генеза та особливості розвитку» окреслено етапи становлення жанру, що виник на основі взаємодії й взаємопроникнення драми й історії як науки.
Історична тема в художній практиці драматургів з’являлася тоді, коли доба вимагала твору із залученням історичного матеріалу, що давало змогу адекватно й масштабно осмислити важливі проблеми національного буття українців.
Визначальними критеріями твору, які дають змогу визначати його як історичний, є реконструкція давніх подій крізь призму світоглядних позицій автора, моделювання образів-характерів реальних діячів, художня рецепція їхніх постатей у драмах, відображення минулого шляхом виокремлення актуальних тематичних пластів, що суголосні часу, у якому жив письменник, а також концентрація людинознавчих проблем, що тісно пов’язані з питаннями існування нації. Крізь призму історичного сюжету, за допомогою системи образів-персонажів, серед яких є визначні діячі, художник слова творить п’єсу, що уможливлює осмислення реалій своєї доби, шляхів подальшого розвитку суспільства в цілому й людини зокрема.
Передумови для функціонування драматичного твору історичного спрямування створила давня українська література. П’єси «Володимир» Ф. Прокоповича та «Милість Божа» невідомого автора започаткували нове жанрове утворення, яке надалі розвинулося у творчості М. Костомарова, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Л. Старицької-Черняхівської, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького та інших українських драматургів.
Для історичної драми барокового часу характерною була християнська спрямованість тексту, апелювання до одвічних питань людського й національного життя. Ці риси актуальні й щодо драматургії доби романтизму, щоправда, її конфліктність, змістове наповнення, складники форми посутньо доповнюються історіософськими інтенціями, апелюванням до засобів фольклору, новими принципами характеротворення тощо.
Історична драматургія другої половини ХІХ століття, представлена творчістю, зокрема, учасників «театру корифеїв» (І. Карпенка-Карого, М. Старицького), І. Франка, Ю. Федьковича та інших, розвивалася в руслі закладених традицій цього жанру, але з ознаками поетики реалізму (зображення типових характерів у типових обставинах конкретної історичної доби; дотримання принципу точної відповідності дійсності; домінування соціальної проблематики; моделювання форм соціальної взаємодії тощо).
Український модернізм якісно оновлює жанр історичної драми. Твори Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького побудовані на нових засадах моделювання минулого. У центрі художнього зображення письменників постає людина як представник певної історичної епохи. Драма психологізується, розширюється її простір конфліктності, арсенал зображально-виражальних засобів.
Слід наголосити, що історична тема паралельно осмислювалася й в українській прозі. Досягнення П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Б. Лепкого, С. Скляренка, П. Загребельного, Р. Іваничука, І. Білика, Р. Федоріва, В. Шевчука та інших так само формували нові принципи художнього моделювання минулих часів у відповідній родовій формі, збагачували тематично-проблемний, жанрово-стильовий та поетикальний виміри українського письменства.
У підрозділі 1.2. «Специфіка і критерії вивчення історичної драматургії» осмислено такі поняття, як «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять», «історична правда», «художня правда». Письменники використовують дефініції «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять» як змістові складники тексту й застосовують насамперед у контексті аналізу проблемно-тематичного рівня. Власне літературознавчу специфіку мають поняття «історична правда» та «художня правда», взаємодія яких є одним із визначальних чинників побудови художнього простору твору на історичну тематику.
Усі проаналізовані терміни є тим смисловим осердям, на якому дослідник будує власну інтерпретацію будь-якого твору історичної тематики, зокрема й драматичного. Окреслюючи методологію вивчення драми, наголосимо на тому, що концептуальних праць із цієї проблеми ще й досі немає, є тільки окремі студії, у яких розглянуто драматургію конкретних авторів. Це наукові дослідження Л. Дем’янівської, Л. Залеської‑Онишкевич, Н. Кузякіної, Н. Малютіної, Л. Мороз, З. Мороза, В. Працьовитого, С. Хороба, П. Хропка, В. Шубравського та інших. Опрацювавши їх, можемо констатувати, що зразки історичних драматургічних текстів початку і середини ХІХ століття менш вивчені порівняно з творами цього жанру, написаними в добу реалізму та модернізму. Це зумовлено тим, що фокус уваги науковців зосереджувався передусім на найбільш оприявлених родо-жанрових формах у літературі цього часу, зокрема ліричних і прозових.
Отже, спираючись на праці учених, які досліджували специфіку історичної тематики, визначаємо основні критерії, які слід враховувати під час розгляду таких творів, зокрема драматичних:
виокремлення ідейно‑естетичних завдань, які ставить перед собою художник слова, зображуючи ту чи іншу історичну епоху, конкретну особистість;
з’ясування світоглядних засад творчості письменника, визначення його поглядів на об’єкт художнього моделювання;
аналіз джерел, того історичного контексту, у якому відбуваються події в художньому творі;
застосування понять «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять» у процесі висвітлення проблемно-тематичного та сюжетно-образного рівнів твору;
простеження кореляції історичної та художньої правди в авторській ідейно‑естетичній свідомості;
виявлення типологічних паралелей у контексті української і європейської літератур;
узагальнення рис естетично‑словесного новаторства письменника в художній реконструкції історичних подій;
осмислення інтелектуальних обріїв, соціокультурної значущості твору;
розкриття творчої індивідуальності художника слова, його самобутньої манери письма.
Другий розділ «Драматургія Миколи Костомарова як явище українського романтизму» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «М. Костомаров і розвиток української романтичної драми: текст і контекст» досліджено особливості функціонування історичної драматургії письменника в контексті української драматургії ХІХ століття.
П’єси окресленого періоду – час активних пошуків нового світобачення і світовідтворення, час народження і формування власне романтичної драми. Для неї, як і для всієї української літератури тієї епохи, важливим моментом став процес переходу від преромантизму до романтизму. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму, культ почуттів, звернення до історичних та фольклорно-етнографічних джерел, місцевої конкретики та простору, і, звичайно, становлення нового типу особистості, яка виділялася із загалу, протиставлялася йому, а також була наділена рисами винятковості.
М. Костомаров, відштовхуючись від творчої практики своїх попередників, вивів українську романтичну драму на нові тематичні, жанрово-стильові та художні обшири. У зверненні до історичних фактів минулого українського народу, до глибинних основ національного життя, до його духовно-душевного самоствердження через народнопісенну образність виявляється свідома настанова письменника до розбудови нових жанрових форм драматургії, передовсім історичної трагедії («Сава Чалий», «Переяславська ніч»), високої героїчної драми з часів античності («Кремуций Корд», «Эллины Тавриды»), п’єси ідейно-політичного спрямування («Украинские сцены из 1649 года»), драми-казки («Загадка») тощо.
Історичні п’єси М. Костомарова стали важливим етапом у розвитку вітчизняної романтичної драми. На контекстуальному тлі драматичних творів К. Гейнча «Повернення запорожців із Трапезунда», Є. Гребінки «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», А. Стороженка «Запорозька Січ» та інших, драми М. Костомарова засвідчують цілковито новий погляд на одвічну проблему взаємин героя і маси. Художньо трактуючи її, застосовуючи при цьому конкретно-історичний принцип підходу до аналізу подій, фактів, явищ та особистостей, драматург не «розчиняє» головного персонажа в «натовпі», а вивищує його, наділяє рисами народного месника, що кличе за собою людські маси.
На відміну від попередньої літературної традиції, у драматургії М. Костомарова спостерігаємо органічну злютованість особисто-інтимного з громадсько-суспільним, індивідуального з вселюдським («Сава Чалий»), ідеологічного з політичним («Кремуций Корд»), окремішнього із загальнонародним («Украинские сцены из 1649 года»). При цьому важливу ідейно-композиційну роль відіграють, поряд із чоловічими, і жіночі образи («Переяславська ніч», «Эллины Тавриды»).
У підрозділі 2.2. «Історіософські концепти у творчості письменника» проаналізовано головні засади історіософської концепції М. Костомарова, розглянуто особливості функціонування в драматичних творах автора концептів України, народу/нації, свободи, рівності, віри.
Історіософія письменника випливає із контексту доби романтизму з її зануренням в історичні основи буття нації, увагою до проблеми народності, а також із особистісних наукових та художніх шукань, заглиблення у світ української духовності. Його історіософія виявилася в різножанровій науковій і творчій діяльності. Драматург долучився до розробки принципів романтичного історизму.
М. Костомаров одним із перших у тогочасній історіографії почав писати про народ як рушій історії. Він вважав його не механічною силою держави, а живою стихією, від якої залежить хід історичних процесів. Відтак не випадково провідне місце в його історіософських шуканнях посідала ідея України, яка концептуалізована в «Книзі буття українського народу». Незаперечною є ідеологічна основа «Книги буття…» як документа духовних устремлінь української інтелігенції ХІХ століття. Її ключовими концептами стали ідеї свободи, рівності, паритетних відносин між націями, віри в Бога як осердя духовності народу.
Ще один важливий історіософський концепт, який нерозривно пов’язаний із реконструкцією історичного буття українців у доробку М. Костомарова, – це концепт свободи. Художник слова відтворює національний світогляд, прагнення народу до визволення. Водночас у творчості М. Костомарова розроблена й концепція провідника нації. Вона пройнята романтичним духом і відображає уявлення митців-романтиків щодо ролі національних лідерів у визвольних народних змаганнях, виразно звучить у наукових працях.
Як науковець, М. Костомаров усвідомлював вагомість історичної драматургії у формуванні національної свідомості, у зображенні народного життя в його філософських, моральних, естетичних аспектах. Ідейну спрямованість творів письменника визначає не фактографічна точність відтворення реальних подій та осіб, а заглиблення у внутрішній світ людей, художнє моделювання дійсності з опертям на людську психологію.
У підрозділі 2.3. «Драматургія М. Костомарова в літературознавчих і літературно-критичних дослідженнях» простежена наукова рецепція драматургії М. Костомарова в історії українського літературознавства.
Виокремлено основні тенденції й підходи в критичному дослідженні спадщини автора, визначено головні вектори вивчення доробку письменника. Постійний інтерес до життя й творчості митця зумовив формування інтегральної галузі знань – костомаровознавства. Свого часу його закладали О. Грушевський, Є. Кирилюк, І. Пільгук, П. Рулін, П. Хропко, А. Шамрай, В. Шубравський, М. Яценко, а в наш час – В. Івашків, Я. Козачок, О. Некряч, Ю. Пінчук, В. Смілянська, І. Ярошевич та інші. Сьогодні це окремий повноцінний міждисциплінарний напрям наукового опрацювання спадщини М. Костомарова. Тож перед сучасним літературознавством стоїть завдання, яке полягає в пошуку нових орієнтирів в осмисленні досягнень М. Костомарова-письменника. Відтак дослідження драматургії сприяє розширенню спектра оцінок його творчої спадщини. Науковці неодноразово торкалися питань проблематики та поетики драм письменника, однак, як уже акцентувалося, нині не існує ґрунтовної розвідки, у якій би детально була проаналізована історична драматургія митця крізь призму естетики й поетики романтизму.
Третій розділ «Проблематика і художня своєрідність драм Миколи Костомарова на сюжети з історії України» присвячено аналізу п’єс, що відтворюють минуле України, визвольну боротьбу народу за українську державність, духовні цінності, розглянуто особливості художнього моделювання історичної правди, конструювання образів історичних осіб.
У підрозділі 3.1. «Романтизм та історизм трагедії “Сава Чалий”» осмислено специфіку трактування теми національно-визвольної боротьби українського народу в трагедії М. Костомарова «Сава Чалий», проаналізовано особливості ідейно-естетичної трансформації історичної правди в художню, прояви психологізму в характеристиці образів, з’ясовано витоки творчих прийомів драматурга у висвітленні подій минулого.
У підрозділі 3.1.1. «Синтез художньої та історичної правди у п’єсі» розглянуто своєрідність кореляції історичної та художньої правди в трагедії «Сава Чалий».
Основу історичної правди становлять науковий документ і факт, а художньої – категорії домислу й вимислу. Літературні твори, звернені до минулого, відшукують у глибоких суперечностях епохи, непростих перипетіях життя єдині загальнолюдські орієнтири задля збагачення сучасності безцінним досвідом поколінь. Кожна драма історичної тематики – це не фотографія тих чи інших конкретно-реальних подій і фактів, а передовсім більшою чи меншою мірою авторська версія тих явищ, що мали місце в минулому.
Постать Сави Чалого в інтерпретації М. Костомарова вирізняється новаторством. Автор відходить від традиційного трактування образу, засвідченого історичною документацією й народною піснею. Художник слова відтворює Саву Чалого не як фольклорний образ-«кліше» зрадника, а як особистість трагічної долі і складних екзистенційних рішень. Він стає жертвою власних пристрастей – честолюбства та владолюбства.
М. Костомаров збагатив українську романтичну драму художньо-історичними смислами. Письменник подає власну інтерпретацію сюжету, образів, конфлікту, і все це впорядковує в чітку драматичну дію. Фольклорні та історичні матеріали творчо трансформовано відповідно до загального задуму п’єси. Твір став майстерною спробою у змалюванні особистої драми героя, що свідчило про відхід від суто етнографічного трактування історичної теми в напрямі її психологічного поглиблення. Автор художньо перетворює минуле, привносить у нього свою правду, запропонувавши в такий спосіб цікаву для читача фабулу.
У підрозділі 3.1.2. «Засоби моделювання образів-характерів у драмі» проаналізовано особливості творення образів-персонажів, здебільшого головних дійових осіб.
Основні засоби творення характерів виокремлені на сюжетно-образному рівні, з урахуванням родо-жанрової специфіки п’єси. Значну увагу приділено вивченню поведінки та вчинків героїв під впливом певних життєвих ситуацій. Досліджена й мова персонажів (діалоги та монологи).
В образі Сави Чалого М. Костомаров утілює свій ідеал – людину-діяча. Драматург осмислив важливу тему вірності й зради та порушив актуальну проблему відповідальності за свої вчинки. Автор показує Саву як складну натуру з властивою їй багатоликістю. При цьому письменник проектує особисті взаємини на історичний і соціальний простір. Він свідомо оминає мету однополюсно показати Саву Чалого як позитивну чи негативну постать. Навпаки, всіляко прагне психологічно вмотивувати вчинки дійової особи, увиразнити її визначальні риси характеру через дії, монологи, характеристики інших героїв тощо. Отже, авторська художня правдивість постаті Сави Чалого полягає в органічному поєднанні протилежних характеристик образу.
Справжнім лиходієм у трагедії М. Костомарова постає Гнат Голий, який через заздрість, злостивість, корисливість не спиняється навіть перед убивством. Перетворення позитивного героя фольклорного твору на злочинця вимагала жанрова особливість твору, свідомо обрана драматургом. Цей персонаж трагедії виступає джерелом сюжетного й внутрішнього конфлікту, що призводить до викриття й покарання зловмисника.
Систему дійових осіб драми «Сава Чалий» доповнює постать Катерини. Вона постає в авторській інтерпретації покірною дочкою, вірною нареченою, а згодом дружиною, берегинею домашнього вогнища, люблячою матір’ю. Катерина порушує усталені суспільні норми, виражає непохитність, наполегливість і рішучість у захисті своїх почуттів до Сави. Це новаторська розробка М. Костомаровим жіночого образу в українському письменстві тієї доби. Типологічно близькими до постаті Катерини є образи Наталки із п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Уляни із «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Вони так само наділені внутрішньою свободою й рішучістю у відстоюванні власного права на щастя.
М. Костомаров підійшов до освоєння та осмислення фольклорного матеріалу як історик і створив художні моделі відповідно до свого ідейно‑естетичного світогляду. Найбільш продуктивними засобами творення характерів стали: змалювання поведінки й вчинків дійових осіб, використання елементів портретного опису, характеристика іншими персонажами, увиразнення мовної індивідуалізації героїв передовсім через діалоги й монологи, дійове оприявлення стосунків персонажів, за допомогою яких драматург вдало конструює сюжет, реалізує ті чи інші ідеї, погляди й переконання тощо.
У підрозділі 3.2. «“Переяславська ніч” як зразок драми ідей у романтичному письменстві» досліджено жанрову природу твору, характерною ознакою якого є синтез і взаємопроникнення рис драматичного, епічного та ліричного начал.
П’єса «Переяславська ніч» стала зразком драми ідей в українському письменстві. Доведено, що автор відходить від просвітницької драматургії початку ХІХ століття і виробляє нові способи освоєння дійсності. Відштовхуючись від здобутків європейської літератури – англійської (В. Шекспір), німецької (Ф. Шиллер), М. Костомаров творить драму нової ідейно-художньої якості, у якій відбувається зіткнення двох ідей – християнського всепрощення й необхідності збройної визвольної боротьби. Письменник відобразив важливі події минулого українського народу, що сприяло утвердженню принципів художнього історизму у вітчизняній драматургії. Поєднання наукового матеріалу та художнього вимислу сприяло появі нових жанрів. М. Костомаров зараховує свій твір до жанру трагедії. Однак за наявності пафосу трагедійності в ньому можна виокремити риси ідеологічної драми, яку характеризують гострі конфлікти, протистояння ідей, що висвітлюють сутність порушених проблем, утіленої у формі драматичної поеми (у зв’язку з цим простежуємо перевагу слова над дією, світоглядного конфлікту над сюжетною подієвістю, домінування філософських роздумів над об’єктивним зображенням дійсності). П’єса підпорядкована розкриттю головної думки – показати закономірність і шлях визволення народу із багатовікової неволі. Герої (Анастасій, Лисенко, Марина) віддають себе цій високопатріотичній справі, виявляючи непохитну волю.
У підрозділі 3.3. «Тематика та сюжетно-образні особливості твору “Украинские сцены из 1649 года”» досліджено особливості художнього осмислення подій національної історії в драмі М. Костомарова.
Фабульну основу твору становить дійсний факт – переговори українського гетьмана й козацької старшини, серед яких Виговський, Немирич, полковники Вешняк, Чорнота, Джеджала, Адамович, з польськими послами Киселем, Лентовським, М’ястковським, Лозовським у Києві 1649 р. про укладання миру. Драматург звернувся до складного й суперечливого моменту історії, у світлі якого поставали проблеми національного самовизначення українського народу, його боротьби за вільний розвиток.
Із п’єси постає образ видатної історичної особистості, яка прагне свободи для рідного народу. М. Костомаров змальовує особливості гетьманування Богдана Хмельницького, правдиво відтворює своєрідність його політичної діяльності. Образ державного діяча набуває нових рис порівняно з попередніми драматичними творами, тому що Хмельницький спирається на силу народу. Увиразнено авторську концепцію національного лідера. Вона побудована на основі романтичного характеротворення, адже постать Хмельницького височіє над усіма учасниками перемовин. Порівняно з попередніми драмами автора – «Савою Чалим», «Переяславською ніччю» – герой постає як сформований провідник народу, що чітко усвідомлює свою місію, прагне здобути визволення. Це державний діяч, помисли якого спрямовані на оборону й розбудову держави.
Драматург відстоює ідею самобутності нації, право на вільний розвиток. М. Костомаров вважає, що основою для національної ідентифікації українського народу виступає його релігійність, несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, толерантність і прагнення до свободи. П’єса відзначається високою достовірністю зображених автором подій і постатей, про що свідчить подальше включення матеріалу в монографію «Богдан Хмельницький». Драматург інтерпретує історичні факти відповідно до ідейного змісту твору, розкриває світогляд персонажів.
У четвертому розділі «Античні мотиви в драматургічній практиці Миколи Костомарова» простежено особливості трансформації античного матеріалу в художній творчості М. Костомарова.
У підрозділі 4.1. «Своєрідність трактування проблеми «особистість у координатах імперської системи» у драмі “Кремуций Корд”» проаналізовано однойменну п’єсу М. Костомарова, у якій автор подає художню рецепцію реального факту – суду римського сенату часів правління диктатора Тиберія над істориком Кремуцієм Кордом. У часи цензури український автор вдається до алегорії. Звернення до античного сюжету сприяло викриттю сутності необмеженої влади, зображенню тогочасного суспільства з його вадами.
Письменник зумів на прикладі подій давнього Риму вияскравити чимало проблем сучасності, а саме: митець і тиран, народ і правитель та інші. Твір складається з трьох дій – «Донощики», «Тиран», «Історик», – кожну з яких автор назвав відповідно до її проблемно-тематичного ядра: викриття політики тиранії, системи доносів і наклепів; засобів впливу на масову свідомість, підпорядкування її волі правителя; проблема протистояння особистості й диктатора.
Увиразнено образ Кремуція Корда, який протистоїть всесильному тиранові Тиберію та його прихильникам: поетові Сатрію, історикові Пінарію та сенаторові Фірмію. Як бачимо, диктатору служить національна еліта – мистецька, політична, наукова. Не випадковим був вибір саме таких персонажів. Цим М. Костомаров чітко наголосив на тих основах, на яких тримається влада тирана. Душевна врівноваженість, шляхетність, благородство головного героя протиставлені у творі підступним пристрастям пристосуванців, які готові вихваляти очільників влади, перекручувати історію задля власної вигоди. Кремуцій Корд – виняткова особистість, до останнього вірна своїм переконанням.
В аналізі драми увага здебільшого акцентована на її біографічному контексті. У долі Кремуція Корда прочитуємо життєвий шлях самого автора, який опинився в подібному становищі після арешту у справі Кирило-Мефодіївського братства. Для драматурга римський історик став ідеалом, вартим наслідування, а тому доля головного героя й автора п’єси ніби зливаються в єдине ціле.
У підрозділі 4.2. «Художній світ драми “Эллины Тавриды”» досліджено особливості сприйняття античного матеріалу М. Костомаровим. Проаналізовано порушені у творі вічні проблеми свободи і неволі, щирості і лицемірства, вірності й зради. Осмислено специфіку авторської рецепції античних образів. Звернено увагу й на стильовий дискурс п’єси (поєднання у творі рис поетики класицизму і романтизму), який зумовлює оригінальне трактування античного сюжету.
У підрозділі 4.2.1. «Ідея свободи у драмі “Эллины Тавриды”» наголошено, що для М. Костомарова незалежність народу, його воля були основою розвитку нації. Водночас акцентовано на тому, що ця п’єса стала своєрідною квінтесенцією художніх пошуків автора. Попри еволюцію поглядів письменника на проблеми національного існування, зміну векторів його смислобуттєвих пошуків, усе ж вивищується факт живучості саме «національного», власне українського нерва історії, адже ідея свободи, яка формувала духовне обличчя народу наперекір століттям поневолення, стала ключовою в останньому драматичному творі М. Костомарова. Художник слова «одягає» її в античні шати, але наближає до реалій українського соціуму. І наскрізь антична поетика «Эллины Тавриды» живиться всуціль романтичними імпульсами, утворюючи самобутній авторський текст.
Засадничою у творі є ідея свободи, у просторі якої й вибудовано конфлікт. Суть його автор розкриває в зображенні протистояння двох грецьких міст – вільного Херсонеса і підступного Боспора. Очевидним є співвіднесення подій, зображених у драмі, з добою національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького. Сучасники М. Костомарова проводили аналогію між Україною і Херсонесом, спираючись на сюжет твору – переконання херсонітів Гіккією бути під захистом Риму. Порушені в п’єсі «Эллины Тавриды» проблеми залишалися актуальними і для суспільної дійсності ХІХ століття: право українського народу на самовизначення, становлення особистої і національної свободи, формування української державності.
Проблемно-тематичний, ідейний рівні твору зумовили й особливості його поетики. Історична драма «Эллины Тавриды» українського письменника ввібрала попередній досвід та водночас стала новим словом у літературі. Автор гармонійно поєднує тут риси двох стилів – класицизму і романтизму. Класицистична традиція в п’єсі виявляється у зверненні до античного сюжету, у домінуванні раціонального начала, у підпорядкуванні індивідуальних інтересів альтруїстичному служінню загальному добру, в уведенні хору й в урочистості мови. Прикладом класицистичного персонажа у творі є, зокрема, Гіккія, життя якої підпорядковане служінню спільному благу. Риси класицистичної поетики «співіснують» у драмі з такими романтичними елементами, як утвердження ідеї свободи, відстоювання історичної самобутності народу, акцентування на любові героїв до батьківщини, утвердження цінності людської особистості, розкриття духовного світу людини, використання контрастів, мотиву змови.
У підрозділі 4.2.2. «Образ Гіккії як тип мудрої правительки: гендерний аспект» досліджено особливості творення жіночого типу характеру в драмі «Эллины Тавриды» М. Костомарова.
Жіночий світ драматургії М. Костомарова представлений як постатями українського, так й іноземного походження, що зумовлено переосмисленням ролі фемінного начала в тогочасній історії, коли жінки активно брали участь у вирішенні суспільних питань або й навіть ставали на чолі держави. Систему жіночих образів-персонажів драматургії письменника репрезентують Катерина («Сава Чалий»), Марина («Переяславська ніч») та Гіккія («Эллины Тавриды»). У них різні долі, але об’єднує ці сильні особистості почуття патріотизму, непримиренність до підступності та ворожнечі, незламна сила волі й духу, особиста гідність. Автор позиціонує героїнь не як маргінальних осіб, а як повноправних членів суспільства, мотиватором діяльності яких є не особисті, а загальнонародні інтереси.
У такому ключі змодельовано образ Гіккії, що є своєрідним прологом до творення «жінки нового типу» в українському письменстві кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це сильна, вольова, непохитна в намірах, поглядах особистість, яка не зраджує власним переконанням. М. Костомаров репрезентує цю героїню як взірець патріотизму, відданості ідеї державності. Духовну поставу Гіккії вирізняє велика внутрішня сила, благородство, вірність своїй державі, аристократизм. Такими рисами характеру наділені надалі героїні модерної української літератури, зображені у творах О. Кобилянської, Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, І. Кочерги та інших.
Гнучка державотворча політика й життєва мудрість Гіккії формують тип жінки-правительки. М. Костомаров надав головній героїні рис маскулінного характеру, які передбачають активність, цілеспрямованість, наполегливість, прагматизм, раціоналізм. Вона здатна до вольових учинків і прийняття рішень. Синтез фемінного та маскулінного первнів в образі Гіккії дав змогу М. Костомарову створити новий тип жінки в тогочасній українській історіографічній літературі.
У Висновках викладено результати дослідження.
Драматургічний доробок М. Костомарова в національній літературній спадщині є своєрідним і новаторським явищем. Увібравши провідні тенденції світового й національного письменницького досвіду, М. Костомаров розширив жанрово-тематичні горизонти, стильову палітру української драматургії. Особлива його заслуга в утвердженні жанру історичної романтичної драми.
Аналіз української історичної драматургії дає підстави виокремити систему її характерних ознак: усі п’єси цього жанру виявляють закорінений хронотоп, тобто вони прив’язані до конкретного часового виміру й географічного простору; у творах змальовано події, здебільшого переломні в бутті нації; увагу письменника зосереджено на уславленні національно-визвольних прагнень народу; митець творить художню модель минулого, доповнюючи правду вимислом, власною творчою уявою; реальні постаті зображені відповідно до світоглядних позицій автора, специфіки його художнього мислення; зміст драм такого плану зазвичай ідеологізований, відтак текст прочитуємо як рупор ідей письменника.
Жанр історичної п’єси, а загалом і будь-якого твору історичної тематики, актуалізовано в межові часи буття нації, коли виникала потреба в розбудові державницьких ідей, у формуванні національної еліти, лідера, провідника, який зміг би очолити національно-визвольні змагання. В історичній драмі порушено цілу низку проблем: свободи, історичної пам’яті, ренегатства, зради, патріотизму, вірності рідній землі тощо. Твори, крім естетичної й пізнавальної, виконували ще й суспільну місію національного самоусвідомлення і самоствердження українства.
Важливим етапом в поглибленні засадничих основ української історичної романтичної драматургії стала творчість М. Костомарова. Уже його перші спроби в цьому жанрі стали помітним явищем тогочасного літературного процесу. Принцип художнього історизму, яким він здебільшого послуговувався, базований на основі його інтелектуальних пошуків у царині минулого, на досягненнях ідейно-естетичної, філософської думки доби романтизму, а також на широкій комунікації з провідними представниками тогочасної інтелігенції. Будучи насамперед істориком, М. Костомаров аналізував буття нації, спираючись на значну кількість наукових джерел, які він ретельно опрацьовував. Особливе чуття художнього слова сприяло неповторності стилю. Навіть наукові розвідки дослідника були написані живою мовою, із повним зануренням у життя народу, у пізнання його духовних горизонтів. Белетристичний талант привів ученого в літературу. У художньому просторі науковець мав більше можливостей для реалізації своїх думок, оскільки тут могла активно працювати фантазія, втілюватися мистецьке бачення питань історичного розвитку народу.
У драматургії М. Костомарова порушені актуальні проблеми загальнолюдського і національного спрямування, відображені різні епохи в історичному бутті українців, змодельовані самобутні людські характери, що поповнили галерею яскравих образів української літератури доби романтизму.
Новим словом у розвитку української драматургії початку ХІХ століття стала драма М. Костомарова «Сава Чалий». Головний герой твору, з одного боку, є виразником правди та свободи, а, з іншого, – піддається власним, часом егоїстичним, устремлінням, що зумовлює його внутрішню конфліктність, а відтак і трагедію. М. Костомаров показує різні рівні конфлікту у творі, що було новим для драми того часу. Суперечність розвивається як у зовнішній площині (зіткнення Сави із козаками, протиборство із батьком, конкуренція із Гнатом), так і у внутрішній (психологічний конфлікт у душі Сави). Слід наголосити, що автор відійшов від фольклорного трактування образу Сави Чалого як зрадника, якому немає виправдання. Драматург поглиблює інтерпретацію цієї постаті, показуючи причини, що призвели до трагедії Сави.
По-новому трактовано історичні проблеми і в наступній драмі письменника «Переяславська ніч», що випередила свій час завдяки жанровій формі. Аналіз твору М. Костомарова свідчить про синтез та взаємопроникнення літературних родів. Міжжанровий синкретизм указує на здатність художнього тексту реагувати на суспільні зміни. На тлі драматичних сторінок історії українського народу письменник порушує й вказує можливий шлях подолання проблем своєї доби. Автор змальовує виняткових героїв, які виявляють високу громадянську й національну самосвідомість, духовну міцність, відданість народним ідеалам. Почуття патріотизму, честі, гідності підносять їх над ворогами, що вирізняються продажністю, підступністю, жорстокістю. Тому навіть за умови загибелі героя драматург проголошує торжество добра, справедливості, правди. У «Переяславській ночі» окреслено конфлікт між християнською спрямованістю людського буття і збройною, кривавою боротьбою за національне визволення. М. Костомаров на перший план виводить духовний чинник, тому виразником його світоглядних позицій є священик Анастасій. Лисенко, який хоче будувати державу шляхом кривавих змагань, у кінці твору пристає до позиції священнослужителя. Драма має трагічне забарвлення, адже ключові персонажі гинуть. «Переяславська ніч» генетично зв’язана з драмою ідей.
«Украинские сцены из 1649 года» за своєю природою є історико-художнім текстом п’єси. Вона позначена високою достовірністю зображених автором подій і постатей, про що свідчить подальше включення матеріалу в монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький». Драматург інтерпретує історичні факти відповідно до ідейного спрямування, розкриває світогляд дійових осіб. М. Костомаров моделює власну концепцію образу Богдана Хмельницького, яка має виразну ідеалізацією провідника народу у визвольних змаганнях 1648–1654 рр. Для письменника важливими були державницькі прагнення гетьмана, поєднані з ідеями християнства. Релігійний струмінь, отже, окреслюється і в цьому творі.
Яскравим свідченням вдалого опрацювання античного матеріалу у творчості М. Костомарова є драми «Кремуций Корд» та «Эллины Тавриды», у яких простежено синтез античності та сучасності. Письменник вдається до алюзій, зіставляючи епоху правління імператора Тиберія з правлінням царя Миколи І («Кремуций Корд»), співвідносячи події, висвітлені істориком Костянтином Порфірородним у праці «Про управління державою», з добою національно-визвольних змагань українського народу («Эллины Тавриды»). Цінність цих творів зумовлена передусім тим, що об’єктом художнього зображення в них були український світ і національні типи характерів. Специфікою авторської рецепції античного тексту є осягнення давньої спадщини крізь призму національних традицій засад українського романтизму, що збагатило тематику вітчизняної драматургії.
М. Костомаров художньо моделює історію шляхом відтворення постатей видатних особистостей. Він вдається до змалювання українських і світових історичних персоналій, що засвідчує намагання драматурга відтворити широку панораму українського життя на тлі європейських реалій давноминулих часів. Цікавими постають у творах жіночі образи. Героїні стають важливими учасниками подій, змальованих у текстах п’єс, а подекуди навіть і виразниками авторської позиції (наприклад, Гіккія з драми «Эллины Тавриды»). Автор психологізує образи, моделює сильні характери, робить їх активними борцями за волю, свободу, незалежність. У зображенні людських характерів письменник керується характерними для романтизму засобами: утвердження цінності особистості, змалювання багатства її внутрішнього світу, визначення права на вільне життя.
П’єси з української дійсності «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года», дві драми з античної історії «Кремуций Корд» та «Эллины Тавриды» стали органічною частиною української літератури доби романтизму і засвідчили хист М. Костомарова як драматурга, який зумів історичне буття репрезентувати в майстерній художній формі.
Cистемний аналіз історично-романтичних п’єс М. Костомарова засвідчив, що автор збагатив українське письменство актуальною тематикою і проблематикою, новими драматичними жанрами, засобами художньої інтерпретації історичного минулого.
1 2