Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича
Факультет історії, політології та міжнародних відносин
Кафедра історії Нового та Новітнього часу
Есе
На тему:
«Причини, суть та наслідки руху «уставобранителів»
Виконала
Студентка 301 групи
Трофімова Олена
Викладач: Пінцак В.І
Чернівці, 2020
Для того, щоб зрозуміти причини виникнення, суть, ідеологічні принципи, розвиток та наслідки руху «уставобранителів», який мав місце в історії Князівства Сербія в 30-50-ті роки XIX століття, потрібно спочатку зрозуміти у якому становищі перебувала держава на даний момент часу.
Сербським князівством з 1817 року правив князь Мілош Обренович (1780—1860). 30 листопада (12 грудня) 1830 року на Великій народній скупщині був зачитаний хатишерф османського султана, який визнавав Сербське князівство автономним по відношенню до Османської імперії з незалежним державним управлінням. Одночасно князь Сербії Мілош Обренович отримав берат (указ), що давав йому право передавати престол спадкоємцям. Мілош, як і раніше, мав намір залишатися необмеженим господарем країни. Це викликало невдоволення серед великашів (великих землевласників), які хотіли впливати на державні справи і не бажали мати в Сербії авторитарну тиранію.
На початку 30-х років XIX століття в Сербії утворилась опозиційна до князя політична сила, яку складали високопоставлені урядовці, заможні торговці, представники міської та сільської буржуазії. Вони вимагали обмеження самодержавної влади князя та введення конституції (серб. устав), за що і отримали назву «уставобранителі» — захисники конституції. Очільниками опозиції були великаші Тома Вучич-Перішич, Оврам Петронієвич, брати Олекса Сімич і Стоян Сімич, батько та син Мілутин Гарашанін та Ілія Гарашанін, які об'єднали навколо себе тих, хто вимагав проведення в країні більш ліберальної господарчої політики та встановлення буржуазної законності — правової гарантії особистості та майна.
Як вже було відзначено, з самого початку існування Сербського князівства в ньому встановилося всевладдя династії Обреновичів. Князь Мілош повністю контролював адміністрацію та судову систему, в результаті розділу колишніх турецьких володінь сформувалася нова сербська знать, перші місця в якій зайняли родичі князя. У 1817 році був убитий Карагеоргій, який представляв серйозну загрозу правлінню Мілоша Обреновича. У князівстві були відсутні демократичні права і свободи, а також гарантії недоторканності власності. Режим особистої влади Мілоша викликав невдоволення торговців і верхівки бюрократії. Під їх тиском в 1835 році Сербська скупщина прийняла першу конституцію країни ( «Стрітенський статут»), що проголосила основні свободи і суттєво обмежила владу князя. Однак при підтримці Росії і Туреччини Мілош Обренович незабаром її скасував. У 1838 році в Стамбулі була затверджена нова конституція ( «Турецький статут»), яка ввела свободу торгівлі, ліквідувала пережитки феодалізму і спахійної системи, дещо обмежила самовладдя князя установою Державної ради і розширила прерогативи Порти в сфері формування органів влади князівства. У 1839 році Мілош Обренович відрікся від престолу, новим князем став його неповнолітній син Михайло. Фактична влада, однак, перейшла в руки олігархічної Державної ради, в якій домінувала угруповання уставобранителів ( «захисників конституції»), що представляв інтереси вищого чиновництва і великої торговельної буржуазії. Уставобранителям в 1842 році вдалося повалити Обреновичів і проголосити князем Олександра Карагеоргійовича.
У період правління уставобранителів Сербія відійшла від орієнтації на Росію і зблизилася з Австрією, був посилений поліцейсько-бюрократичний характер держави, Скупщина не скликалась, економічне становище країни різко погіршилось. У той же час вперше були вироблені принципи нової зовнішньої політики, націленої на об'єднання всіх південних слов'ян (які розумілися як єдиний народ - серби) під владою Сербського князівства.
У 1844 році видатний уставобранительІлія Гарашанін (1812—1879) склав план зовнішньої політики Сербії, відомий під назвою «Начертаніє». Цей план став першою програмою зовнішньої політики на Балканах, спрямованою на об'єднання південнослов'янських народів. Програма носила великосербський характер. Вона передбачала створення сильної і незалежної південнослов'янської держави, в якій Сербія і сербська династія відігравали б керівну роль. Приєднання південнослов'янських народів до Сербії згідно з планом повинно було йти шляхом поступового розширення території Сербського князівства за допомогою дипломатії та воєн. Ілія Гарашанін у вирішенні своєї програми прагнув спиратися на зовнішні сили, головним чином на Францію. Гарашанін, займаючи посаду міністра внутрішніх справ, відразу приступив до практичної реалізації «Начертанія». У 1845—1846 роках його зусиллями була створена мережа агентів у всіх південнослов'янських областях Османської імперії. Відбулося встановлення зв'язку з чорногорським владикою Петром II Петровичем Негошем. У той саме час, князь Олександр Карагеоргієвич з 1846 року прагнув спиратися на Австрію і проводив проавстрійську зовнішню політику. Найбільшу активність Ілія Гарашанін розвинув у період революційних подій 1848—1849 років у Європі і насамперед у слов'янських землях Австрії.
У подальшому ця ідеологія лягла в основу зовнішньої політики країни в XIX - початку XX століття. Тим часом в Сербії активно створювалися школи, гімназії та інші установи системи освіти. У 1838 році в Белграді був заснований ліцей - перший вищий навчальний заклад Сербії, з якого пізніше виник Белградський університет. У 1841 році виникло просвітницьке Товариство сербської словесності, в основі якого стояв родоначальник сербського драматичного мистецтва Йован Попович. В цей же час завдяки працям Вука Караджича оформилась сербська мова на основідіалектів Герцеговини.
У період революції 1848-1849 років в Австрійській імперії Сербія надавала військову підтримку повсталим в Воєводині. Революція змусила уставобранителів дещо лібералізувати режим: в 1848 році було розширено повноваження скупщини, виборче право отримали всі платники прямих податків. Під час Кримської війни уряд Сербії зберігав нейтралітет, а за умовами Паризького мирк 1856 року автономія князівства була розширена і закріплена гарантіями великих держав. В кінці 1850-х років в умовах економічної кризи загострилися відносини між уставобранітелеями і князем, який супроводжувався підйомом ліберальної опозиції. Під її тиском в 1858 році була скликана Святоандріївська скупщина, яка обмежила прерогативи Державної ради і передала всю повноту законодавчої влади скупщині. Князь Олександр був зміщений, до влади повернувся Мілош Обренович, а режим уставобранителів був повалений.
Коротко розглянувши явище «руху уставобранителів», я вважаю, що причинами його виникнення були:
насамперед, політика правлячого роду, якою і були незадоволені уставобранителі;
Скасування Конституції 1835 р.через місяць після її прийняття;
Бажання уставобранителів втримати владу у своїх руках.
Основні принципи уставобранителів, на мою думку, полягали у повазі до закону та приватної власності,дотриманні Конституції всіма громадянами держави, у свободі торгівлі та в освіті нації.
Суть руху уставобранителів зводився, я вважаю, до мирних, ліберальних перетворень у державі, нововведення у різних сферах життя, намагання впливати на особу князя та його дії.
Отже, явище руху уставобранителів було досить цікавим явищем у історії сербського народу, і мало неабияке значення для подальшого розвитку держави, насамперед у плані культури та освіти, уявленні про націю. Відбувались оновлення та модернізація сербського суспільства. Великі землевласники, міська буржуазія, тобто ті, ким були уставобранителі хотіли також отримати деяку владу, тим самим зменшити можливості князя і впливати на його дії, щоб Сербське князівство не було схожим до багатьох тогочасних монпрхій. Але, на жаль, владу у своїх рукам вони втримали на невеликий період часу.