Причини поразки української державності періоду національно-демократичної революції 1917-1921 рр

Ім'я файлу: Історія 1.docx
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 12.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
2_5249230126327008382.pptx
Курсова робота з товарознавства. ТКД-11 Силін Андрій НОВА.docx
Реферат Кісіль Я. О ТКД-21.docx

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ №1

з історії української державності та культури на тему:

Причини поразки української державності періоду національно-демократичної революції 1917-1921 рр.

Студента 1 курсу

Будівельно-технологічного факультету

Гр. ТКД - 11

Стадника А.Е.

Київ 2020

Вступ

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, масові демонстрації, бурхливі зібрання й активні дебати 1917 року – року піднесення та успіхів української революції, року розбудови, здавалося, вже автономної української держави. Протягом 1918–1920 рр. у безжальній війні, що поширювала масовий терор і безлад у державі, на воєнній арені зійшлося чимало претендентів на владу як в Україні, так і у всій імперії, які зброєю вирішували, хто і який політичний устрій змінить звернений царизм. Саме на цьому історичному етапі українські державні діячі зрозуміли неможливість розбудови власної держави на федералістичних засадах з Росією (або з будь-якою іншою державою). Відтепер незалежність стала їхньою головною метою. Проте серед українців виникло дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. Крім того кожен учасник громадянської війни розглядав територію України у власних інтересах, з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Саме тому на території України відбувались найбільш складні та драматичні події громадянської війни.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), яка стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський. У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Кубанська НР, а також Кримська НР. Українські етнічні території були розділені між Українською СРР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехо-Словацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка стала наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

Загальні відомості щодо революції

Українська революція 1917–1921 рр. – національно – (а також соціально) визвольна боротьба українців, що спрямована на побудову української державності та зміну суспільного ладу в країні, в зв’язку з подіями Лютневої революції в Російській імперії та розпадом Австро-Угорщини, які дали потужний імпульс розвитку національної самосвідомості та прискорення процесу державотворення. В період 1917–1921 рр. виник ряд українських державоутворень, а саме: Українська народна республіка, Українська держава та Західноукраїнська народна республіка. Внаслідок внутрішніх ідеологічних розбіжностей, а також зовнішньої воєнної агресії цілі української революції так и не були реалізовані. У підсумку територія України була анексована радянською Росією, Польщею та Румунією; Закарпаття було приєднано до Чехословаччини.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату”. Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу (до соціалізму). Скасовувалась приватна власність, декларувались демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів (уряд республіки). У другій половині 1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР тимчасово припинила своє існування. Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено.

Причини перемоги більшовиків у громадянській війні

Багато в чому перемога більшовиків та соціалістичного ладу, насамперед в Росії серед інших численних політичних сил, була замовлена тим, що вони являли собою дисциплінізовану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які в особі Леніна бачили геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його обіцянки дати народу «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників до його партії. Саме ця обіцянка привернула найбільшу увагу до партії більшовиків, особливо це стосувалося найбільшого прошарку українського населення – селян. Саме не вирішеність аграрного питання звела на нівець всі зусилля Центральної Ради, Директорії, повернення до поміщицького ладу обурили народ та підняли на повстання проти влади Скоропадського, що проводив досить успішну політику в національно-культурній сфері.Проте підкорити и анексувати територію України вдалося не так вже й легко. Перший наступ більшовиків на початку 1918 виявився невдалим тому, що територія України була окупована німецькими військами. Наприкінці літа 1919 року більшовиків також чекала поразка, в зв’язку з наступом білогвардійців з Лівобережжя та військ Петлюри з Правобережжя. Член більшовицької партії Мануїльський з розчаруванням зауважував: «Кожної весни ми виряджуемо на Україну театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».

Ці події змусили більшовиків переглянути свою політику на території України. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помиляються, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який знав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів. Позиція Леніна, однак, не була поступкою вимозі української незалежності – ні в розумінні незалежності державної, яку прагнули здобути націоналістичні сили України, ні в плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як, наприклад: «знову зростає з мертвих вільна і незалежна Українська радянська республіка». Інший маніфест проголошував основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька членів партії було призначено на високі, проте не ключові, посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до української культури. Більшовики припинили примусову колективізацію та розкуркулювання заможних господарств, які на Україні зустрічали значно більший опір, ніж у Росії, щоб заспокоїти селянство. Проте реквізиції зерна та іншого продовольства не зупинялись, але тепер в них було зручне ствердження, що реквізиції призначені виключно для української радянської армії, а не для Російських потреб. Більше уваги зверталося на тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тисяч куркулів, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919 р. у Червоній армії було 1,5 млн. солдатів, а весною 1920 р. – майже 3,5 млн. під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змушених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися з усіма своїми силами на Україну, їх перемога була практично безперечною. Її неминучість спричинило також те, що Директорія не змогла чинити опір військовій потужності червоної армії через те, що від керівництва Петлюри відвернулася величезна частина його війська, відреагувавши на договір з Польщею як на державну зраду. Проте навіть після того, як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української на білогвардійської армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над Україною, в значній мірі над сільським станом населення. Велика частина селянства, особливо куркулі, що лишалися запеклими ворогами комунізму, породжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками. Антибільшовицькі повстанці, об’єднані понад в 100 згонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1 – 2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв’язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони змогли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, але й підпорядкували її собі.

Проте загрозу для країни складали ще два ворожі вогнища:

– перше – в Криму, де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія генерала Врангеля, який у квітні 1920 р. заступив на посту головнокомандувача збройними силами Півдня Росії А. Денікіна;

– друге – з боку Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю. Пілсудський) у квітні цього ж року було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти радянської влади на Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам західноукраїнські землі, а також управління українськими залізницями, брав на себе утримання військ тощо). І лише після розгрому польсько-петлюрівських військ і заключення між Росією і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення впродовж червня-листопада 1920 р. українських земель (у т. ч. і Криму) від врангелівських військ, радянська влада остаточно укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських земель. Західна Україна увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина).

Визвольні змагання українського народу 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині.

Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР. Невдача визвольної боротьби українців пояснюється цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних обставин. Вони поділяються на внутрішні і зовнішні чинники В пропорційному відношенні з певними поправками їх роль у поразці Української революції майже однакова. Наскільки відмобілізовувались внутрішні сили революції, настільки нарощувались сили інтервенції.

Поразка українських визвольних змагань була зумовлена низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напряму дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу виступали проти національно-визвольних змагань українства, тоді як відомо, що результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом держава значною мірою стала для них несподіванкою. На жаль, як український народ, так і його провідники не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту власної державності.

До числа основних чинників, без сумніву, варто віднести не готовність українського народу до вирішальних визвольних змагань. Багатовікове національне і соціальне гноблення та визиск України Російською імперською владою наклали свій негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення Революція 1917 р. захопила українську націю не сформованою, скаліченою структурно й духовно. Пагубно вплинула на соціально-політичну свідомість пануюча на той час соціальна ідеологія. Утвердившись у свідомості інтелекту нації, захопивши нешироку верхівку інтелігенції, соціалістична ідея поширювалась через політичні партії, які фактично перебували в стадії формування, вона вплинула на недорозвинений національно-визвольний рух. Пануюча соціалістична ідеологія, яку сповідували всі основні соціалістичні партії, призвела до пріоритетного утвердження автономістсько-федералістських переконань у національно-державному будівництві. Концептуально сформована, вона була покладена українськими провідниками в основу практичної діяльності в 1917—1920 рр.

Сформована протягом того самого часу самостійницька концепція національного державотворення через и внутрішню суперечливість і низьку національну свідомість мас не змогла глибоко проникнути в національно-визвольний рух і стати визначальною. Ці дві концепції в означений період були на озброєнні політичних сил і, проповідуючи їх, вони розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з однією. Це негативно вплинуло на кінцевий результат всієї національно-визвольної боротьби

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:

низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху;
очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;
робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;
відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.
несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.
непрофесійність у питаннях державного будівництва керівників революції та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності (М. Грушевський був за фахом істориком, В. Винниченко – письменником, С. Петлюра – журналістом);
переважна увага питанням національного будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);
відмова від організації власного війська;
згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння більшістю населення, а також неприйняття політики національно-демократичних сил Півднем України;

Завершення бойових дій на фронтах громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанські загони (від 20 до 500 осіб). Армія Н. Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною чисельністю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині, за даними чекістів, діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб. Боротьбу з владою у цих та інших повітах Катеринославщини у 1922 р. продовжували загони отаманів Петраша, Голика, Начиненого, Свища, Іванова.

На керівництво повстанським рухом претендували різні політичні сили, а його масштаби залежали від політики радянської влади. Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.

Українська революція зазнала поразки, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності. Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в еміграції).

Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення:

у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;
героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Варто відзначити також історичні уроки української революції:

необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;
оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;
створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;
чіткість програмних завдань розбудови національної держави;
наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;
забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;
турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

Цілком зрозуміло, що успіх кожної революції залежить від широти і послідовності національної соціальної бази, на яку вона спирається. Несформованість української нації, а звідси і відсутність національної єдності звужувало її соціальну базу. До того ж непослідовність та хиби, допущені урядами стосовно тієї чи іншої верстви населення, відштовхували її від національної ідеї, і ця соціальна група неминуче переходила в табір противників. Владні структури усіх трьох форм державності Української революції втрачали соціальний грунт внаслідок несвоєчасного вирішення аграрного питання Саме це зумовило той факт, що українське селянство виступало не на боці існуючої політичної влади.

Кожна революція спирається на відповідні кадри професійних політиків, які мають практичний досвід діяльності Українській революції таких кадрів надзвичайно бракувало. За деякими винятками українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань, водночас мало зв'язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський — за фахом історик, В. Винниченко — письменник, С. Петлюра — журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.

Надзвичайно великої шкоди загальноукраїнській справі завдали відсутність національної єдності і злагоди, постійні суперечки і ворожнеча (автономістсько-федералістського і самостійницького напрямів) між різними політичними партіями. Багато сил українцями було затрачено не на державотворчу діяльність, а на розпалювання соціальної ворожнечі. Громадянська війна — одна з головних причин поразки визвольних змагань 1917—1920 рр. Адже конфлікт між УНР і радянським урядом України, між УНР і гетьманською Українською Державою — це конфлікт не різних територіальних об'єднань, а різних систем, устроїв та ідеологій, що боролися між собою за володіння однією й тією самою етнічною українською територією. Те саме стосується також такого поширеного тоді явища, як повстанство. Коли б величезна стихійна сила безлічі повстанських загонів не розпорошувалась у братовбивчих конфліктах, а була спрямована в одне ціле, то безперечно Україна відстояла б свою незалежність.

Історичний досвід цілого ряду революцій в інших країнах свідчить, що тільки та революція чого-небудь варта, яка уміє захищатися, коли вона створює свої власні збройні сили, здатні відстояти її завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав Українська влада не зрозуміла цієї закономірності і надзвичайно повільно просувалася в цьому напрямі. Якщо Центральна Рада зовсім відмовилася від формування збройних сил, покладаючись на міліцію, то Українська держава П. Скоропадського спиралася на іноземні війська, УНР доби Директорії лише поклала початок створенню українського війська. Зрозуміло, що з таким ставленням до військового питання годі було сподіватися на успіх у боротьбі з регулярними військовими формуваннями інтервентів.

Національно-демократична революція зазнала поразки, тому що найвирішальніші моменти українські провідники усувалися або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою. Так було з М. Грушевським, В. Винниченком, П. Скоропадським на відповідних етапах визвольних змагань.

Причини встановлення польської влади на західноукраїнських землях

З огляду на історичні умови (відновлення Польської держави та входження до неї Східної Галичини, антиукраїнська пропаганда у Європі) невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була несподіванкою. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною самосвідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галичан просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими в політичному та соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й матеріальну допомогу, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, принаймні, визнання законності українських прагнень.

Сталося так, що Захід (насамперед, Франція, що прагнула утворення міцної держави на кордоні із агресором І Світової – Німеччиною) віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб допомогти галичанам. Саме тому галицькі українці, які так яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з незалежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися слабо діяльним керівництвом, поганим стратегічним плануванням, і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, основною причиною невдач є перевага поляків, цілком можливо, що Західноукраїнська Народна Республіка посіла своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.

Причини поразки української революції. Підсумки

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи і такі невеликі, як фіни, естонці, латиші та литовці, змогли завоювати незалежність, а ось 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання ще більш разюче через те, що українська нація потерпіла такі величезні людські втрати, які не отримала жодна з Східноєвропейських націй. Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна українська дилема українців (насамперед це стосується східних) полягала в тому, що вони починали формування держави, не завершивши формування нації. Відставання і нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, на яку спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найбільш діяльною виявила себе інтелігенція (проте слід зазначити, що вона мала значний брак політичного досвіду). Вона складала лише 2 – 3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим і пояснює їхня нерішучість у питанні про незалежність і схильність до автономії чи федералізму. Нарешті навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недостатньо досвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як це реалізувати.

Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на підтримку найбільш чисельного українського стану – селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав сподівань. Неосвічений, забитий і політично незрілий селянин знав, що він хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов’язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Але середньостатистичному селянинові важко було осягнути ідею національної незалежності, й лише на завершальному етапі громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на їх бік. Та найліпший момент для завоювання незалежності вже був втрачений.

Навіть коли селяни прагнули підтримати справу незалежності, організувати його до цієї підтримки було надзвичайно складно. На відміну від великих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільший містах, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконувати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв’язати яку недостатньо мобільній інтелігенції не вдалося. Також до радикальних дій селянство мала спонукати аграрна реформа, що мала забезпечити селян землею та вивести з убогої бідноти; але вона так і не була реалізована. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах – цих осередках комунікацій, транспорту і управління. Таким чином слабкість соціальної бази українського руху 1917–1921 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.

За всієї серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснюється переважаючою силою поляків. На Східній Україні шлях до незалежності закрила більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнав: «Радянська влада протрималася до сих пір на Україні (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».

Своєю перемогою партія Володимира Ілліча завдячувала не лише блискучому керівництву й чудовій організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України. Східні українці мали ще одного запеклого ворога – білогвардійців. Щоб перемогти таких могутніх ворогів, потребувалося більше сил, ніж могли зібрати національні рухи, що зароджувалися. Воюючи з набагато могутнішими ворогами як західна, так і східна частина України не змогла добитися визнання і допомоги з боку переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та чисельним новоствореним у Східній Європі національним державам) належали: незнання реального становища на Україні; енергійна та ефективна антиукраїнська пропаганда білих та поляків; відносини Центральної Ради та Гетьманату з німцями та ліві тенденції Директорії.

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки, повчання для наступних поколінь. Національна свідомість раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви суспільства. З одного боку селянин здобув упевненість у власних силах, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самостійності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури виявляли повагу та визнання. Тому лише за 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічний характер української революції, то соціально-економічні перетворення пов’язані з всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненними, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися цими здобутками.

Аналіз причин поразки та уроків Української революції зумовлює звернутися до критичних оцінок і настанов на майбутнє одного з відомих діячів тих часів, а згодом і науковця М. Шаповала. Він писав «Революція прийде. Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 рр., по формі буде інакшою замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог — опертя на свої революційні сили, замість єдиного національного фронту — єдиний революційний селянсько-робітничий фронт, замість одночасового будування трьох українських держав — одна соборна Українська Республіка, замість хаосу, розперезаності, безглуздої метушні — строга дисципліна, замість всепрощення — кара злочинцям, дезертирам, зрадникам, грабіжникам і політичним шахраям, замість дрібнобуржуазного націоналізму — забезпечення прав трудовим масам всіх народів, що живуть на нашій землі, як і безпощадна боротьба проти буржуазії всіх народів, в тім числі й проти української».

Уроки української революції

Українська революція 1917–1921 рр. показала, що ідея незалежності України близька різним верствам українського суспільства, а також її розділяли представники деяких інших національностей, що проживали на Україні.

Прагнення мати власну державу було настільки великим (але не підкріпленим конкретною силою), що більшовики для встановлення власної влади були змушені декларувати підтримку незалежності України, і навіть на початку 20-х років виконати певні конкретні кроки з українізації. Але політичний та економічний суверенітет України був фіктивним, більшовицька Росія не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення боротьби складається в тому, що був збережений та поглиблений процес утворення Української держави. Українці знову нагадали про себе всьому світу, як про окрему націю, що має право мати власну державу. Проте, Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не вдалося відстояти та укріпити незалежність. Отриманий досвід і уроки революції стали доробком для наступних поколінь борців за українську державу та стали в пригоді наприкінці ХХ століття.

Висновки

Роки української революції та громадянської війни 1918–1921 рр. були визначальними для українського народу на шляху до національного самовизначення. У ці роки на території України проходили знакові битви, та політичні протистояння інших держав (найбільшою мірою Росії), що справили неабиякий вплив як на формування політичних здібностей серед української інтелігенції, підняли свідомість українського селянства, так і зумовили розвиток політичної сфери всього світу – утворилося найбільша комуністична держава Радянський Союз, що склала в майбутньому новий полюс політичної сили, на противагу капіталістичним країнам Західної Європи та Америки.

Помилки та прорахунки революції загартували інтелігенцію, її чисельність невпинно росла, українське селянство стало свідомим. Велику роль в подальшому розвитку української політичної боротьби відіграв досвід державотворення, що спонукав нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.

Однак, незважаючи на значні внутрішні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування "Росія існувати не може". Щодо позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика здіаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”. Треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.

Список використаних джерел

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.
Субтельний О. Україна: історія/ Пер. з англ. Ю.І. Шевчук. – 3 вид., перероб. и доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
Котляр М., Кульчуцький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. - 463 с.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
https://uk.wikipedia.org/wiki/
http://studies.in.ua/
https://studfile.net/

скачати