МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Кафедра цивільного процесуального права
РЕФЕРАТ
на тему:
«Представництво в цивільному процесі»
Виконала:
студентка 3 курсу 2 групи
господарсько-правового факультету
| |
Харків – 2021
Зміст
Поняття представництва в цивільному судочинстві…………….………3
Самопредставництво в суді……………………………………………….5
Представництво за законом………………………………………………7
Добровільне представництво…………………………………………..…9
Використані джерела………………………………………………….….12
Поняття представництва в цивільному судочинстві
Конституція України закріплює право людини і юридичних осіб на отримання правової допомоги під час реалізації Конституційного права на судовий захист посягань на честь і гідність, життя та здоров’я, на особисту свободу і майно (ст. 55). У цивільному судочинстві правова допомога під час здійснення захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом, і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Тобто, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законодавством способів реалізації права на судовий захист.
Слід зазначити, що нормативного визначення представництва немає. Попри те, що процесуальне представництво є інститутом цивільно-процесуального права, ст. 58 ЦПК України дає лише визначення правового терміну. Проте, доктрині цивільного процесуального права виділяються два підходи до визначення поняття цивільного процесуального представництва. За одним з них під представництвом у суді розуміють процесуальну діяльність представника, тобто сукупність здійснюваних ним від імені іншої особи процесуальних дій. За другим представництво в суді слід розглядається як правовідношення, на підставі якого одна особа здійснює в межах наданих повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи [1].
О.М. Шерман вважає, що представництво – це врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Воно є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя, здоров’я, на особисту свободу і майно. Цивільне процесуальне представництво – такі юридичні відносини, за якими одна особа – представник виконує на підставі повноваження, наданого йому статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів [2].
В.В. Комаров відмічає, що існування інституту процесуального представництва обумовлено різними обставинами: необхідністю забезпечення засад змагальності судочинства при розгляді цивільних справ, у яких беруть участь особи, які не мають повної цивільної дієздатності, визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена; бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу під час захисту прав у суді тощо [3].
Звернувшись до історії можемо побачити, що теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще з часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, попри високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв’язків. Діяв принцип Per extraneam personam nobis adquiri non potest – Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527–565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії [4].
Так, з роками розвиток суспільства потребує виникнення нових правових норм та способів їх реалізації. У зв’язку з цим значно посилюється роль знань у галузі юриспруденції і своєю чергою представництва у цивільному процесі. Це зумовлено насамперед конституційними гарантіями реалізації прав громадян на судовий захист, а також зобов’язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини і громадянина. Сучасний цивільний процес орієнтований на реалізацію принципу змагальності, що вимагає відповідної правової кваліфікації від осіб, які беруть участь у справі [5].
Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій цивільній справі на будь-якій стадії її розвитку – від порушення цивільної справи в суді до виконання судового рішення. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб’єктивних прав й інтересів.
Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли в особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання) або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов’язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (представництво в господарському та третейському суді) [5].
ЦПК України визначає декілька видів представництва: самопредставництво, законне представництво, добровільне представництво, нижче наведена характеристика кожного з них.
Самопредставництво
Самопредставництво виникає тоді, коли сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто, а у випадку, якщо це юридична особа, то через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення. Держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.
Становлення інституту самопредставництва відбулося завдяки внесенню змін до Конституції України в розділі правосуддя, а також набранню чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва в суді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення» й внесенню правок до Цивільного процесуального кодексу України.
Сторона справи чи третя особа може самостійно захищати свої права та інтереси лише при наявності у неї цивільної процесуальної дієздатності. Також необхідно розглянути особливості самопредставництва саме юридичних осіб.
Самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення. У порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких підтверджуються відповідно до ч.3 ст.56 ГПК України. Тобто, для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження (довіреності).
Усе вище перераховане закріпило можливість юридичної особи здійснювати самопредставництво й самозахист, тобто самостійно представляти себе через свої органи в суді із застосуванням заходів протидії, не заборонених законом, своєю чергою обійшовши норми Конституції щодо виключного представництва адвокатами інших осіб у суді [6].
Варто зазначити що, чітке роз’яснення даного питання було надано у справі №200/7539/19-а КАС Верховного Суду: для того, щоб діяти на засадах самопредставництва, особі потрібно, щоб у трудовому договорі, належному законі або положенні містилися чіткі права цієї особи діяти в інтересах і від імені юридичної особи [7].
Підсумовуючи, варто зазначити, що ВС пропонує розгляд самопредставництва як відповідне право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу діяти від імені такої особи [8]
Представництво за законом
Законне представництво ґрунтується на нормах закону і виникає лише у випадках, прямо передбачених законодавством, що визначає правовий механізм участі представників у цивільному судочинстві, встановлює відповідне коло осіб, які можуть брати участь у розгляді справи через законних представників, та осіб, на яких покладається виконання представницьких функцій. Тобто, підставою виникнення законного представництва є не воля особи, яку представляють, а вказані у законі юридичні факти, а саме: походження дітей від батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над малолітньою чи неповнолітньою особою, особою, визнаною недієздатною або обмежено дієздатною, призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони й управління спадковим майном тощо
Мета законного представництва полягає в тому, щоб усунути недоліки в дієздатності окремих категорій суб’єктів цивільних правовідносин. Законними представниками є батьки, опікуни, усиновлювачі.
Правова регламентація участі законних представників у цивільному судочинстві має імперативну форму. Це породжує характерну рису представництва за законом – виникнення повноважень представника незалежно від його волі. Іноді воля представника може виявлятися у наданні згоди на призначення його опікуном. Також волевиявлення може бути оформлене у вигляді заяви про усиновлення, поданої до суду. Проте самі представницькі повноваження виникають за наявності відповідних юридичних фактів автоматично. Втратити свої повноваження законні представники можуть тільки одночасно із втратою правового статусу батьків, опікунів, усиновлювачів. Також законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам
Важливим є такий момент. Про представництво батьками інтересів своїх дітей можна говорити з певним застереженням. Справа в тому, що обсяг представницьких повноважень батьків щодо малолітніх і неповнолітніх дітей докорінно відрізняється. Якщо за малолітніх дітей батьки вчиняють усі правочини від їх імені та в їх інтересах, крім дрібних побутових, то неповнолітні особи вчиняють переважну більшість правочинів від свого імені (ст. 32 ЦК). Батьки неповнолітніх не укладають правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а тільки дають згоду на їх укладення. Іншими словами, при вчиненні таких правочинів відсутня ознака вчинення правочинів однією стороною від імені іншої сторони (ст. 237 ЦК). Таким чином, поняття «законний представник» може застосовуватися до батьків, усиновлювачів неповнолітньої дитини лише умовно. Вони наділені низкою прав і обов’язків щодо виховання неповнолітньої дитини, її утримання тощо, проте не є представниками у прямому розумінні, тобто не укладають загалом від імені дитини правочини. У зазначеному випадку можна провести аналогію з піклувальником, який призначається неповнолітній особі, яка позбавлена батьківського піклування [9]
Законними представниками також виступають опікуни. Опіка встановлюється над малолітніми, позбавленими батьківського піклування, і над особами, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК).
У разі відсутності у сторони чи третьої особи (малолітньої, неповнолітньої, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності) законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників. Також представник може бути замінений судом.
Необхідно звернути увагу на те, що ЦПК передбачено, що деяким органам та особам законом надано право звертатися до суду в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. До них належать прокурор та Уповноважений Верховної Ради України.
Добровільне представництво
Вважається, що договірне представництво виникає за волею дієздатної особи, яка звертається за допомогою до представника для вчинення правочинів.
У науці цивільного права існує декілька позицій з приводу того, чи виникає договірне представництво виключно за волею особи, яку представляють, чи для цього необхідне і волевиявлення представника.
Так, одна сторона трактує договірне представництво як таке, що виникає не тільки за волею особи, яку представляють, але одночасно і за волею представника. Неможливість виникнення договірного представництва без волі особи, яку представляють, очевидна. Не менш очевидним є той факт, що без зустрічного волевиявлення майбутнього представника прийняти на себе представницькі функції, договірне представництво виникнути не може. Два зустрічних волевиявлення дають не що інше, як договір між особою, яку представляють та представником, що спрямований на виникнення відносин представництва. Тому підставою виникнення договірного представництва може бути тільки згода сторін, зафіксована у договорі [10].
Водночас, Ю.О. Заіка зазначає, що це таке представництво, яке виникає в результаті угоди між представником та принципалом. Для здійснення такого представництва необхідно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень. Межі повноваження договірного представника визначаються виключно за згодою довірителя [11].
Відповідно до ЦПК таким представником може бути лише адвокат, а у справах, що виникають з трудових відносин та малозначних спорів представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років та має цивільну процесуальну дієздатність.
Повноваження представника підтверджується довіреністю особи, яку представляють. Довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК).
Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. У разі задоволення заявленого клопотання щодо посвідчення довіреності фізичної особи на ведення справи, що розглядається, суд без виходу до нарадчої кімнати постановляє ухвалу, яка заноситься секретарем судового засідання до протоколу судового засідання, а сама довіреність або засвідчена підписом судді копія з неї приєднується до справи. Довіреність фізичної особи, за зверненням якої прийнято рішення про надання їй безоплатної вторинної правничої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), який прийняв таке рішення [12].
Повноваження адвоката як представника можуть також підтверджуватися ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». Ордер – письмовий документ, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом. Він видається адвокатом, який здійснює індивідуальну діяльність; адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням та повинен містити підпис адвоката.
Отже, оскільки договірне представництво виникає на підставі договору та може підтверджуватись довіреністю, то саме цими документами визначаються повноваження представника, які він зобов’язаний виконувати чесно, якісно та своєчасно. Обсяг цих повноважень або однозначно й конкретно обумовлюється в довіреності чи ордері, або ж останні визначають наявність представницьких повноважень у цілому.
Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності, смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності [13].
Цивільний процесуальний кодекс закріплює перелік осіб, які не можуть бути представниками в суді. Серед них: особа, яка бере участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок або є помічником судді, який розглядає справу; особа, яка у цій справі представляє або представляла іншу особу, інтереси якої суперечать інтересам її довірителя, а також судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, крім випадків, коли вони діють від імені відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.
Висновки
Аналізуючи наведені твердження, можна зробити висновок, що сутність інституту представництва полягає у наступному: представник виступає від імені і в інтересах особи, яку він представляє. Він здійснює її права і обов’язки, якими наділяється внаслідок здійснення своїх повноважень, передбачених в довіреності або законом. Дії представника спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів довірителя, державних чи суспільних інтересів. Захищати себе в суді особа може і самостійно, що являється самопредставництвом.
Використані джерела
Новели цивільного процесуального законодавства: представництво : матер. Міжнар. наук.-практ. конфер. ; до 150‑ї річниці з дня відкриття першої судової палати у м. Одеса (м. Одеса, 16 травня 2019 року) / за заг. ред. д.ю.н., проф. Н. Ю. Голубєвої. – Одеса : Фенікс, 2019. – 200 с.
Шерман О. М. Процесуально-правове становище представника в провадженні цивільних справ в суді першої інстанції / О. М. Шерман, М. А. Алексєєнко // Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. - 2012. - Вип. 8. - С. 97-101
Курс цивільного процесу : підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін. ; за ред. В.В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 1352 с
Поліщук М.Г Поняття та значення процесуального представництва в Україні. Юридичний науковий електронний журнал № 8 - 2020
Цивільний процес України: підручник; [за загальною ред. д.ю.н., доцента М.М. Ясинка]. Київ : Алерта. 2014. 744 с.
Дяченко С.В., Рябченко Ю.Ю., Самілик Л.О. Цивільний процес України : практикум. Ірпінь : Університет державної фіскальної служби України, 2020. 316 с
Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 лютого 2020 р. у справі № 200/7539/19- а. Ліга 360 : вебсайт. URL: https://verdictum.ligazakon.net/document/87808797
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 листопада 2020 р. у справі № 908/592/19. Ліга 360 : вебсайт. URL: https://verdictum.ligazakon.net/document/93006009
Яна Новохатська, Поедставництво, Мала енциклопедія нотаріуса № 6 – 2015
Шаповал Л. І. Представництво в цивільному праві: автореф. дис. å канд. юрид. наук : 12.00.03. Київ, 2007. 197 с.
Ландкоф С. Н. Основи цивільного права. К. : Радянська школа, 1948. 213 с
Цивільний кодекс України Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356
Цивільний процесуальний кодекс України Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст.492